Філософія

Категорії як загальні форми відображення буття, його пізнання і перетворення

Кожна наука виробляє свої поняття, щоб точніше і глибше відображати досліджувані об´єкти. Філософія фіксує за допомогою категорій найбільш загальні властивості, зв´язки і відношення речей, закономірності розвитку, які діють і в природі, і в суспільстві, і в людському мисленні. Як універсальні форми наукового мислення категорії виникли і розвиваються на основі суспільної практики. За своїм змістом вони відображають існуючу поза ними дійсність, властивості й відношення об´єктивного світу. Завдяки категоріям одиничні речі сприймаються і осмислюються як часткові прояви загального.

Категорії філософії єпідсумком пізнання,узагальненням досвіду пізнання і практики всієї попередньої історії людства. Це вузлові пункти пізнання,"сходинки" проникнення мислення в сутність речей.Вони є результатом руху думки від конкретного, чуттєво сприйнятого до абстракції, від одиничного до загального.

Кожна наука, вивчаючи певні сторони дійсності, обов´язково приходить до вироблення і формування своїх категорій і понять. Наприклад, фізика створила такі поняття, як речовина, маса, енергія, дія, протидія, тяжіння та ін. Математика пов´язана з такими поняттями, як число, позитивне і негативне, диференціал та інтеграл тощо. В арсеналі хімії є поняття: хімічний елемент, молекула, атом, атомна маса, іони, радикали та ін. Біологія використовує категорії: вид, спадкоємність, змінність та ін. Виробляє в процесі пізнання свої категорії і філософія. У давнину вони виступали як вихідні принципи розуміння світу, у яких відображувались "першопочатки" світу, тобто те, з чого складається світ.

В історії філософської думки змінювались і роль, і місце окремих категорій; особливо рухомим є зміст категорій. Досить порівняти, наприклад, як розуміли матерію в давнину і як ця категорія осмислюється в системі сучасної картини світу.

Оскільки категорії відображуютьзагальні властивостіматеріального і духовного світу, то їх застосовують для дослідження явищ природи, суспільства і мислення. Методологічну роль виконують і найважливіші поняття кожної науки. Категорії діалектики відрізняються від загальних понять окремих наук тим, що коли останні застосовані тільки в певній сфері мислення, то філософські категорії як методологічні принципи пронизують всю тканину наукового мислення, всі галузі знання. Категорії філософії, постійно акуму-люючи результати розвитку окремих наук, тим самим збагачують свій власний зміст. Разом з тим ніякі окремі науки не можуть обійтись без загальних філософських категорій.

Отже,філософські категоріїсуттєво відрізняються від категорій конкретних наук. Ця відмінність полягає в тому, що філософські категорії відображують не просто суттєві властивості і зв´язки явищ об´єктивного світу, анайбільш загальні властивості і зв´язки,що притаманні усім матеріальним процесам. Наприклад, категорія "матерія" відображує таку загальну властивість процесів і явищ, як їх об´єктивне існування, що характеризує усі матеріальні тіла. Звідси випливає велика методологічна цінність філософських категорій для всіх наук. Вони застосовуються в пізнанні у будь-якій сфері дійсності.

Категорії конкретних наук відображують основні властивості невеликого класу предметів і явищ, вони охоплюють у процесі пізнання лише якусь їх групу, частину. Наприклад, така категорія, як спадкоємність стосується не всього матеріального світу, а лише розвитку живих організмів; категорії ізотопу, ізомерії, атомної ваги застосовуються тільки до хімічних процесів. Отже, категорії конкретних наук не мають того загального характеру, який притаманний філософським категоріям.

Категорії діалектики - форми мислення, які відображують невід´ємні властивості (атрибути) об´єктивної дійсності. Відображуючи властивості й відношення об´єктивної реальності, категорії виявляють і закономірності мислення, вони євузловими пунктами зв´язку суб´єкта і об´єкта,під які підводиться вся різноманітність предметів і явищ.

Для правильного розуміння тієї чи іншої категорії недостатньо аналізувати її тільки як таку, тобто поза зв´язку з іншими категоріями. В об´єктивній дійсності все взаємопов´язане, перебуває в загальній взаємодії. Тому категорії, що відображують світ, певним чином пов´язані між собою. Кожна з категорій відображує якусь сторону об´єктивного світу, а всі разом вони охоплюють усю об´єктивну дійсність.

Система категорій будується на підставі принципу єдності буття і мислення поряд з єдністю суб´єктивного та об´єктивного, матеріального та ідеального. Принцип єдності мислення і буття як основу побудови системи категорій сформулював видатний діалектик Гегель.

Розглядаючи категорії діалектики, необхідно враховувати:

♦ по-перше, що категоріальне освоєння світу здійснюється через пізнавальний рух від категорій буття до сутності і явища, на шляху якого складається сукупність філософських понять про світ;

♦ по-друге, загальним засобом побудови системи категорій є метод сходження мислення від абстрактного до конкретного;

по-третє, система має логічний характер, тобто її предметом є зв´язки між категоріями, за допомогою яких відтворюються як цілісність самої дійсності, так і ставлення мислення до неї.

Універсальним зв´язком, у якому для людини поєднуються всі сторони дійсності (природа, суспільство, духовний світ), є практика, тобто предметно-практична діяльність і соціальне спілкування. Категорії діалектики формуються на основі практики, через неї відображуючи усю дійсність. Тому вони маютьвсезагальний і діяльний характер.

Відображуючи навколишній світ і ставлення людини до нього, категорії виконуютьсвітогляднуфункцію, а як найза-гальніші форми (засоби, схеми) теоретичної і практичної діяльності - методологічну функцію.

Категорії діалектики перебувають у тісному зв´язку з її основними законами. Основні закони діалектики виявляються і формулюються тільки через певні категорії, а інакше вони ніяк не можуть бути виявлені. Так, закон єдності і боротьби протилежностей виявляється через категорії протилежності, суперечності. У свою чергу, закони діалектики визначають співвідношення між категоріями як такими, що виявляють загальні сторони і відношення речей. Так, співвідношення між змістом і формою, сутністю і явищем, необхідністю і випадковістю являють собою специфічний прояв закону єдності і боротьби протилежностей.

Категорії- основні і загальні ознаки, універсальні форми мислення і свідомості, які відображують загальні властивості і відношення об´єктивної дійсності, загальні закономірності розвитку всіх матеріальних, природних і духовних явищ.

Питанням вироблення філософських категорій значну увагу приділяли багато видатних філософів, узагальнюючи розвиток людського пізнання. Так, уже Платон розробив п´ять категорій: сутність, рух, спокій, тотожність та різниця. Значний внесок у розробку категорій зробив Арістотель, який розглядав їх як загальну форму відображення реальних речей і відношень, як найвище узагальнення об´єктивної реальності. Він виділив десять філософських категорій: сутність, кількість, якість, співвідношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання. Але для арістотелівського вчення про категорії характерний формально-логічний, метафізичний підхід. Мислитель вважав, що категорії незмінні, не переходять одна в одну, не перетворюються у щось більш загальне.

Значну увагу аналізу категорій приділив Кант. Він розглядав категорії як апріорні форми розсуду, за допомогою яких розсудок упорядковує пізнавальний матеріал, одержуваний за допомогою відчуттів. До кантівської системи категорій входять: кількість (одиничність, множина, цілісність), якість (реальність, заперечення, обмеження), відношення (субстанція, причина, взаємодія), модальність (можливість, дійсність, необхідність). Кант глибоко поставив питання про логічні функції категорій, однак його основне положення про те, що категорії є визначенням не "речей у собі", а лише структура мислення, було хибним й спрямовувало його філософію до ідеалізму. Кант оголосив категорії суб´єктивними формами розумової діяльності, що притаманні свідомості до досвіду,апріорі.

Вчення про категорії найбільш розвинуте у філософії Гегеля, в якого "Наука логіки" виступає як діалектична система філософських категорій. Заслуга Гегеля полягає саме у створеннідіалектичної логіки,де всі категорії взаємопов´язані, переходять одна в одну і всі разом відтворюють закономірність поступального розвитку. В "Науці логіки" він подає у взаємозв´язку і взаємоопосередкуванні такі категорії:буття(якість, кількість, міра), сутність (підстава явища, дійсність, до якої входять субстанція, причина, взаємодія),поняття(суб´єкт, об´єкт, ідея). Обмеженість гегелівського розуміння категорій полягала в тому, що він розглядав їх як породження й щаблі розгортання світового духу і тому тлумачив як виключно логічні форми, які передують самій матеріальній дійсності й становлять її внутрішню сутність.

Категоріальна структура мислення формується на базі суспільно-історичної практики. Безпосередньо категорії мислення відображують універсальні схеми, форми суспільно-політичної діяльності. Разом з тим категорії є розумовими формами осягнення дійсності, способамипідведення одиничного, випадкового під загальне, необхідне.Категорії - вузлові пункти пізнання дійсності. У голові людини ніколи б не виникла, наприклад, категорія необхідності, якби люди протягом тисячоліть не спостерігали суворий порядок у явищах природи і суспільства. Вступаючи у взаємодію з природою в процесі виробництва матеріальних благ, люди мільярди разів впевнювались у тому, що багато явищ природи відбувається не випадково, не безладно, а в силу певної необхідності, закономірності.

З іншого боку, у практичній діяльності людина спостерігала і зустрічалася з такими явищами, які не мають у своєму розвитку суворого, визначеного порядку, певних закономірностей і які можуть виникати, а можуть не виникати. Вивчаючи і узагальнюючи ці процеси об´єктивного світу, людина для відображення їх виробила категорії необхідності і випадковості. Те ж саме можна сказати і про інші категорії діалектики. Всі вони є узагальненням практики, виділені з практики і породжені нею. Практика виступає не тільки основою формування і подальшого розвитку категорій, а й єдиним критерієм їх істинності.

Загальність, застосування категорій діалектики до різних тіл і явищ природи, суспільства і мислення обумовлює використання їх у будь-якому науковому дослідженні. Успіх такого дослідження залежить від конкретного врахування специфіки певних сторін і зв´язків, що притаманні даним якісно визначеним матеріальним утворенням і процесам, наприклад хімічним речовинам та їх перетворенням. Але розкриття особливостей виявлення і дії форми й змісту, сутності і явища, випадковості і необхідності, можливості абстрактної і реальної тощо в речовинах і явищах хімічної форми руху можливе лише засобами і методами самої хімії.

Різні взаємозв´язки і відношення тіл і явищ, їх внутрішніх сторін відображуються різними категоріями, кожна з яких дає уявлення про окремий бік, аспект хімічної речовини, процесу, явища. Загальне ж уявлення виникає при вивченні взаємозв´язку всіх категорій. До цього приводить, наприклад, встановлення змісту і форм існування речовини, явища, їх структури і зв´язку її із властивостями; виявлення необхідних і випадкових зв´язків тощо. Все це допомагає пізнати сутність хімічної речовини, явища, дає "конкретне в його повноті".

Усі філософські категорії і категорії конкретних наук мають цілий ряд особливостей. По-перше, вониоб´єктивні за своїм змістом,оскільки в них відображуються якісь властивості, відношення і зв´язки явищ об´єктивного світу. Вони формуються не в результаті чисто розумової діяльності людини, а в процесі тривалого пізнання об´єктивного світу. Але хоча вони об´єктивні за змістом,за своєю формою вони суб´єктивні,оскільки є продуктом абстрагуючої діяльності людського мислення, і в цьому полягає їх друга особливість.

Зовсім інакше тлумачить сутність категорій ідеалістична філософія, заперечуючи їх об´єктивний характер і вважаючи їх породженням людської свідомості. Кант, наприклад, вважав, що категорії не є відображенням об´єктивного світу, а являють собою форми розумової діяльності: вони існують у мисленні апріорно, до досвіду і абсолютно не пов´язані з об´єктивним світом. Це лише форми мислення, які не відображують при цьому ніякої об´єктивної дійсності. Деякі сучасні суб´єктивні ідеалісти теж тлумачать категорії як особливий автономний світ ідей, відірваний від матеріального об´єктивного світу і навіть від суб´єктивного світу людини. Неопозитивізм розглядає категорії як суб´єктивну форму упорядкування досвіду.

Третьою важливою особливістю категорій є те, що вони за своєю сутністю мінливі і рухомі, тобто не є якимось застиглим і незмінним знанням. Рухомість і мінливість логічних категорій випливає з того, що мінливий, рухомий сам матеріальний і духовний світ.

У чому ж виявляється рухомість, мінливість понять, категорій?

♦ По-перше, в тому, що з розвитком пізнання і його заглибленням змінюється зміст понять і категорій. Вони безперервно наповнюються новим змістом, тобто збагачуються. Відбувались корінні зміни в змісті таких категорій як матерія, простір, час, що розширився у зв´язку з висновками теорії відносності та інших ідей.

♦ По-друге, рухомість і гнучкість категорій виявляється в тому, щоможуть виникати нові категорії і зникати старі.Оскільки пізнання проникає глибше у світ явищ, виявляє нові загальні зв´язки і сторони, то виникає необхідність у нових категоріях. Тому в останні десятиліття з´явилися такі категорії, як кібернетика, біоніка, електроніка, космонавтика і зовсім зникли з науки "теплород", "ефір", "флогістон".

♦ По-третє, категорії в процесі пізнання взаємопов´язані і знаходяться в складній взаємодії. Зв´язок категорій настільки багатоаспектний, різноманітний, що в кожному предметі, явищі можна виявити всі філософські категорії (зміст і форму, сутність і явище, причину і наслідок та ін.). Завдяки взаємному зв´язку категорій можливо схопити конкретне у його повноті.

Світоглядне і методологічне значення категорійсаме і полягає в тому, що вони пронизують весь процес наукового мислення, усі сфери знання і дозволяють правильно відображувати надто складні, суперечливі процеси матеріального і духовного світу.

Перше, що привертає до себе увагу, коли ми сприймаємо навколишній світ, - це його мінливе якісне і кількісне різно-маїття. Світ єдиний, але він існує у вигляді, сукупності різних речей, явищ, подій, що мають свої індивідуальні, неповторні ознаки. Всі ці характеристики предметів та явищ охоплюються завдяки діалектиці категорійзагальне - особливе - одиничне.

Існування окремих, відмежованих один від одного в просторі і часі предметів і явищ, що мають індивідуальну якісну і кількісну визначеність, характеризується категорієюодиничного.В категорії одиничного (чи окремого, індивідуального) фіксуються окремі речі та явища, які характеризуються відповідними просторовими й часовими межами. Ця категорія виявляє те, що відрізняє один об´єкт від іншого, що властиве тільки даному об´єкту. Будь-який предмет і процес є тільки моментом якоїсь цілісної системи. Жодна річ, жодне явище не існують самі по собі. Вони не можуть ні виникнути, ні зберегтися, ні змінитися поза зв´язком з безліччю інших речей, явищ.

Одиничне існує як діалектична протилежність і міра загального, як спосіб буття загального. Спільність властивостей і відношень речей виявляється у категоріїзагального,що фіксує об´єктивно існуючу подібність між предметами, явищами та процесами, у межах конкретної якісної визначеності. Категорія загального відображує подібність властивостей, сторін об´єкта, зв´язок між елементами, частинами даної системи, а також між різними системами. Загальне може виступати у вигляді подібності властивостей, відношень речей, які становлять певний клас, численість, зафіксованих, наприклад, у таких поняттях, як "дерево", "тварина", "людина".

Загальне не існує до і поза одиничним, так само одиничне не існує поза загальним. Всякий об´єкт є єдністю загального і одиничного. Будь-яке загальне, як правило, виявляє лише частинку, але саму сутність окремого. Тому окреме неповне, воно входить у загальне не всією різноманітністю своїх специфічних індивідуальних одиничних властивостей, а лише окремими рисами. Окреме більш багате, різноманітніше загального, але загальне глибше.

Ніби сполучною ланкою між одиничним і загальним виступає особливе. У категорії особливого відображається момент діалектичної єдності загального і одиничного; особливе виступає як конкретний вияв загального. В особливому долається однобічність як одиничного, так і загального. Особливе позначає диференціацію якісної визначеності, виступає як єдність сутності і явища.

Загальне не привноситься в одиничне з сфери чистої думки. І відмінність, і єдність (загальне) властиві самим предметам і явищам реального світу. Будь-яка річ і відмінна від усіх інших, і разом з тим у чомусь схожа на них, має властивості, спільні з іншими речами. Спільність і відмінність - це відношення об´єкта до самого себе і до інших, яке характеризує сталість і мінливість, рівність і нерівність, подібність і несхожість, однаковість і неоднаковість, повторюваність і неповторюваність, неперервність і перервність його властивостей, зв´язків, відношень, тенденцій розвитку. Загальне може виступати як особливе. Щодо одиничного (наприклад Шевченко) особливе (скажімо, українець) є загальним, по відношенню до ще більшої спільності (людство) воно може бути одиничним.

Загальне і його відношення до одиничного по-різному тлумачиться у різних філософських системах. Метафізично мислячі філософи звичайно відривали одиничне від загального і протиставляли їх одне одному. В епоху середніх віківноміналісти(Беренгарій Турський, Росцелін, Оккам, Дунс Скотт) твердили, що загальне не має ніякого реального існування, що воно є тільки слово, реально існують тільки окремі речі з їхніми властивостями, відношеннями.Реалісти(Ан-сельм Кентерберійський, Фома Аквінський), навпаки, вважали, що загальні поняття існують реально як якість духовної сутності речей, що вони передують окремим предметам і можуть існувати незалежно від них.

Об´єктивний ідеалізм(Платон, Гегель, неотомісти та ін.) розглядає загальне як самостійну духовну сутність, яка ніби породжує одиничне. Суб´єктивний ідеалізм (Юм, Берклі, неопозитивісти та ін.) взагалі заперечує реальність загального, а одиничне тлумачить як комплекси відчуттів суб´єкта.

Об´єктивно одиничне, особливе і загальне не існують ізольовано одне від одного.

Загальність аж ніяк не нівелює індивідуальність подій. Вона тільки свідчить про те, що ця неповторна індивідуальність -конкретна форма виявлення істотно загального.

Конкретною формою свого існування одинична річ зобов´язана тій системі закономірних, усталених зв´язків, усередині яких вона виникла й існує у своїй якісній визначеності. Над одиничним панує загальне, ця "влада" загального не є чимось надприродним. Але, існуючи і розвиваючись за законом загального, одиничне разом з тим є передумовою загального. Наприклад, у розвитку живої природи організм шляхом індивідуальної мінливості набуває якої-небудь нової ознаки, а потім ця одинична ознака може бути передана далі і з часом стати ознакою вже не окремої особи, а їх ряду, тобто стати властивістю різновиду в рамках даного виду. Далі цей різновид теж перетворюється на новий вид. Отже, ознака з одиничної стає загальною, видовою. В розвитку організмів відбуваються і прямо протилежні процеси, коли та або інша видова ознака починає відмирати, атрофуватися. Така ознака стає властивістю лише небагатьох організмів, а потім може існувати тільки як виняток - у вигляді атавізму. Тут загальне перетворилось на одиничне.Дія загального як закономірності виявляється в одиничному і через одиничне.

Правильне врахування діалектики одиничного, особливого, загального має величезне практичне значення. Дослідження в науці може йти двома шляхами: шляхом сходження від одиничного як відправного пункту руху думки до особливого і від останнього до загального, а також сходження від загального до особливого і від останнього до одиничного. Принципове вирішення питання про діалектику одиничного, особливого і загального вказує шлях пізнання, руху думки від конкретної, одиничної властивості, боку предмета, явища до виявлення загального. Встановлення загального - одна з найважливіших цілей наукового пізнання, бо форма "загальності" у природі - це закон, тобто закон завжди виявляється в загальному, через загальне, за допомогою загального. У цьому полягає гносеологічний зміст пізнання загального.

Отже, пізнання рухається від одиничного (конкретного) до особливого і далі до загального (наукової абстракції), до встановлення закону, потім навпаки, виходячи із загального, до пояснення і уточнення особливого і одиничного. Знання загального закону, його зв´язку з одиничним відкриває можливість для наукового передбачення. Воно є необхідною умовою для цілеспрямованого дослідження і успішного розвитку науки.

Врахування діалектичної взаємодії одиничного, особливого має важливе значення і в осмисленні суспільного життя. Абсолютизація загальних істин, невміння конкретно аналізувати і враховувати особливості кожного об"єкта приводить до догматизму.

Таким чином,діалектичний взаємозв´язок одиничного, особливого і загальноговиявляється в таких моментах:

♦ По-перше, кожний предмет, явище є єдність одиничного, особливого і загального. У підґрунті цього явища лежить матеріальна єдність світу, загальний зв´язок речей, невичерпність структури і властивостей навколишньої дійсності. Однак над одиничними і особливими рисами в конкретній речі начебто "панує" загальне.

♦ По-друге, загальне не існує без зв´язку з одиничним, окремим і виявляється тільки через нього. Біологічні види тварин світу існують у конкретних індивідах.

♦ По-третє, одиничне не існує інакше, як у тому зв´язку, що веде до загального.

♦ По-четверте, будь-яке загальне приблизно охоплює окремі предмети, а будь-яке окреме неповно входить у загальне. Окреме входить у загальне лише основними рисами, властивостями, закономірностями. Тому окреме багатше, різноманітніше від загального, але останнє глибше, суттєвіше для розуміння одиничного.

♦ По-п´яте, у процесі розвитку світу спостерігається перетворення одиничного на загальне, а загального - на одиничне.

Сутність і явище-це категорії, які виявляють різні сторони речей, ступені пізнання, різний рівень глибини розуміння об´єкта.Рух людського пізнання йде від зовнішньої форми предмета до його внутрішньої організації. Пізнання об´єкта починається з установлення зовнішніх властивостей предмета. Встановлення їхніх причин та інших глибинних, закономірних відношень і властивостей і є переходом до розкриття сутності. Логіка розвитку пізнання і потреби суспільної практики привели людину до необхідності суворо відрізняти те, що становить сутність об´єкта, від того, яким він нам здається.

Що означає зрозуміти сутність якого-небудь об´єкта? Це значить зрозуміти причину його виникнення, закони його існування, властиві йому внутрішні суперечності, тенденції розвитку, його визначальні властивості. Категорія сутності виявляєголовне, основне, визначальнеу предметі, таке, що зумовлене глибинними, необхідними, внутрішніми зв´язками й тенденціями розвитку і пізнається на рівні теоретичного мислення. Сутність того чи іншого процесу можна розкрити з різними ступенями повноти. Наше мислення рухається не тільки від явища до сутності, а й від менш глибокої до дедалі глибинної сутності.

В античній філософії сутність тлумачилась як "початок" розуміння речей і разом з тим як джерело їх реального генезису, а явище - як видимий, ілюзорний образ речей або як те, що існує лише "на думці". Згідно з Демокрітом, сутність речей невіддільна від самої речі і походить з атомів, з яких вона складається. За Платоном, сутність ("ідея") не зводиться до тілесно-чуттєвого буття, тобто сукупності конкретних явищ; вона має надчуттєвий нематеріальний характер, вічна і нескінченна. У середньовічній філософії сутність різко протиставляється явищу: носієм сутності виступає Бог.

Ідеалісти або взагалі заперечують реальне існування сутності, або відкидають її матеріальність. Не визнавали існування сутності, наприклад, Берклі, Мах, Авенаріус, а також сучасні філософи-неопозитивісти: Рассел, Шіллер та ін. Рассел, наприклад, так міркує з приводу того, має людина сутність або не має. "Що собою являє містер Сміт?" - питає він. І відповідає: "Коли ми дивимось на нього, ми бачимо ряд фарб, коли ми слухаємо його, ми чуємо серію звуків і вважаємо, що, як і ми, він має думки і почуття. Але що таке містер Сміт поза цих явищ? Просто уявний гачок, на який, як передбачається, навішані явища. Фактично явища не потребують цього гачка".

Ряд ідеалістів, наприклад Платон, Гегель, Сантаяна, Уайтхед, визнають об´єктивне реальне існування сутностей, але вважають їх ідеальними. У Платона і Сантаяни ці сутності утворюють особливий світ, що є істинною реальністю, яка складає вище Буття. У Гегеля сутність є поняттям того або іншого предмета, що зберігає себе за умов усілякої мінливості. Долаючи метафізичне протиставлення сутності і явища, Гегель стверджував, що сутність являється, а явище є виявленням сутності. Разом з тим у діалектичному ідеалізмі Гегеля явище тлумачиться як чуттєво-конкретний вияв "абсолютної ідеї", що викликало суперечності, які неможливо розв´язати.

Агностицизм розриває діалектичний зв´язок сутності і явища, розглядає сутність як непізнаванну "річ у собі", що не розкриває себе у явищах. Кант, визнаючи об´єктивність сутності ("речі у собі"), вважав, що сутність принципово не може бути пізнавана людиною у її неповторному існуванні. Явище, згідно з Кантом, є не виявлення об´єктивної сутності, а лише спричинене нею суб´єктивне уявлення.

У західній філософії XX ст. категорії сутності і явища одержують ідеалістичне тлумачення: неопозитивізм відкидає об´єктивність сутності, визнаючи реальними тільки явища, "чуттєві дані"; феноменологія розглядає явище як буття, що самовиявляється, а сутність - як чисто ідеальне утворення; у екзистенціалізмі категорія сутності витісняється поняттям існування, явище ж трактується у суб´єктивістському дусі; у постпозитивізмі категорія сутності релятивістичне інтерпретується як теоретичний конструкт, зручний для систематизації фактів.

Сутність тіл і процесів, як правило, прихована, недоступна для безпосереднього спостереження, живого споглядання. Однак через явища вона виступає на поверхню і може бути сприйнята органами чуття і за допомогою приладів. У різних умовах сутність виражається по-різному, виявляючи себе в тому або іншому явищі. Та особлива реальність, яка становить ніби "основу" об´єкта і виступає як щось стійке, головне в матерії, і є сутність, що виявляється вузловим пунктом внутрішнього у зв´язку вузлових моментів, сторін об´єкта. З категорією сутності тісно пов´язана категорія загального. Те, що є сутністю певного класу предметів, є водночас спільністю їх.

Суттєве означає важливе, визначальне в об´єкті.Коли ми говоримо про сутність, то маємо на увазі якраз закономірне. Наприклад, періодичний закон Менделєєва виявляє суттєвий внутрішній зв´язок між атомною вагою елемента і його хімічними властивостями. Сутність і закон не тотожні. Сутність ширша.

А що такеявище?Цезовнішнє виявлення сутності, форма її прояву.На відміну від сутності, яка прихована від людини, явище лежить на поверхні речей. Сутність як внутрішнє протиставиться зовнішній, змінній стороні речей. Коли говориться, що явище - це щось зовнішнє, а сутність внутрішня, то мається на увазі не просто нове відношення, а об´єктивна значущість внутрішнього і зовнішнього для характеристики самого предмета.

Явище не може існувати без того, що в ньому є, тобто без сутності. В сутності немає нічого, що не виявлялося б так чи інакше. Але явище яскравіше за сутність хоча б тому, що воно індивідуалізоване, пов´язане з неповторною сукупністю зовнішніх умов. У явищі істотне пов´язане з неістотним, випадковим.

Сутність виявляється і в безлічі явищ, і в одиничному явищі. В одних явищах сутність виступає повно і "прозоро", а в інших завуальовано.

Сутність може розкриватися в явищі адекватно і неадекватно. Єдність сутності і явища не означає їхнього збігу; це єдність відмінного; сутність завжди прихована за явищами. При пізнанні сутності відбувається перехід від чуттєвого сприйняття, зовнішньої констатації та опису явищ до абстрактного мислення і створення теорії. У взаємовідношенні сутності і явища розкривається діалектика зовнішнього і внутрішнього, одиничного і загального, відносно істинного і абсолютно істинного.

Відмінність істотного від неістотного не абсолютна, а відносна. У свій час, наприклад, істотною властивістю хімічного елемента вважалась атомна маса. Потім з´ясувалось, що такою властивістю є заряд ядра атома. Властивість атомної маси не перестала бути істотною. Вона істотна в першому наближенні, будучи сутністю менш глибокого порядку, і своє пояснення вона дістає через заряд ядра атома. Сутність виявляється в багатьох її зовнішніх проявах. Разом з тим, у явищах сутність може не тільки виявлятися, а й маскуватися. В процесі чуттєвого пізнання ми нерідко стикаємось з тим, що явища здаються нам не такими, якими вони є насправді. Це - видимість, або прозорість. Але видимість не є народженням нашої свідомості. Вона виникає в результаті впливу на суб´єкт реальних відносин в об´єктивних умовах спостереження. Ті, що визнали обертання Сонця навколо Землі, сприймали видиме явище за дійсне. Таким чином, щоб правильно зрозуміти ту чи іншу подію, розібратися в ній, необхідна критична перевірка даних безпосереднього спостереження, чітке розрізнення уявного і реального, поверхового й істотного.

Історія науки свідчить про те, що розуміння сутності неможливе без урахування й аналізу різних форм її прояву. Разом з тим різні форми вираження сутності не можуть бути правильно осмислені без проникнення в їхню "основну" сутність.

Сутність і явище - співвідносні категорії.Вони характеризуються одне через інше. Коли сутність є щось загальне, то явище - одиничне, що виражає якийсь момент сутності; якщо сутність є щось глибинне і внутрішнє, то явище - зовнішнє, більш багате і яскравіше; якщо сутність є щось стійке, необхідне, то явище - більш минуще, мінливе, випадкове.

Неспівпадання явища і сутностіпояснюється тим, що сутність як загальне у свою чергу не повно охоплює окремі явища. Більшість особливостей і властивостей конкретних предметів сутність не виявляє. Вирішальну роль у науковому поясненні самих явищ відіграє теоретичне мислення, яке, спираючись на дані органів чуття, спостереження, досвід, за цією різноманітністю явищ відкриває їх внутрішні, глибинні зв´язки, тобто сутність.

Пізнання сутності тіла, явища людиною являє собою процес нескінченного заглиблення від явища до сутності, від сутності першого рівня до сутності другого рівня і так далі.

Отже,сутність і явище- універсальні об´єктивні характеристики предметного світу; у процесі пізнання вони виступають як ступені пізнання об´єкта. Категорії сутності і явища завжди нерозривно пов´язані:явище являє собою форму виявлення сутності, а вона розкривається у явищі.Однак єдність сутності і явища не означає їх співпадання, тотожності. Якби форма виявлення і сутності речей безпосередньо співпадали, то наука була б непотрібною.

Явище більш багате, ніж сутність, бо містить у собі не тільки виявлення внутрішнього змісту, суттєвих зв´язків об´єкта, але й усякі випадкові відношення, особливі риси останнього. Явища динамічні, мінливі, у той час як сутність утворює дещо збережене за усіх змін, хоча сутність стійка відносно явища, сама вона теж мінлива.

Теоретичне пізнання сутності об´єкта пов´язане з розкриттям законів його розвитку, адже думка людини заглиблюється від явища до сутності, від сутності першого порядку до глибшої сутності і так без кінця.

Специфічною формою взаємовідношення сутності і явища, що фіксує їх суперечливий зв´язок між собою, виступає видимість. Утворення різноманітних ілюзорних форм знання і пізнання відбувається з причини ототожнення видимості і сутності, нерозуміння місця і ролі видимості у процесі виявлення сутності. "Осліплення світом видимого" (К. Маркс) є позиція некритичної, апологетичної свідомості, що має свої гносеологічні і соціально-практичні засади. Тому розуміння діалектичного взаємозв´язку сутності і явища має принципове методологічне значення у зв´язку з осмисленням шляхів формування наукового світогляду, перебудови свідомості, для виявлення ролі і місця в цих процесах філософської теорії і спеціальних наук, їх необхідної взаємодії.

Більш глибокому розумінню системного, процесуального характеру сутності служать категорії"зміст - форма",де зміст фіксує особливу міру, стан сутності, що розкривається, а форма вказує на спосіб утримання цього змісту як конкретної визначеності.

Категорії діалектики "зміст" і "форма" відображують діалектичну єдність суттєвих сторін, явищ дійсності як певних систем у процесі їхнього функціонування й розвитку, сукупності елементів і процесів, притаманних системі, та способу їхньої організації.

Зміст- це склад елементів об´єкта, єдність його властивостей, внутрішніх процесів, зв´язків, суперечностей і тенденцій розвитку. Наприклад, змістом організму є не просто сукупність його органів, а весь реальний процес його життєдіяльності, який відбувається у певній формі. Зміст атому складають ядро, електрони, взаємодії між ними, а також його реально існуючі зовнішні взаємодії. Зміст молекули води - це два атоми водню і один атом кисню, їх взаємодії одного з іншим, а також взаємодія цієї молекули з іншими такими самими молекулами, які приводять за певних умов до утворення найбільш стійкої асоціації. Зміст способу виробництва матеріальних благ складають його взаємодіючі елементи -продуктивні сили і виробничі відносини, які у своїй єдності визначають соціальне, політичне і духовне життя людей. Зміст творів мистецтва є відображення дійсності опосередковано ідеєю, темою і оцінкою, що взяті у їх єдності.

Форма- це спосіб зовнішнього виявлення змісту відносно стану, визначеність зв´язку елементів змісту і їхньої взаємодії, тип і структуру змісту.Форма речі є організація стійких зв´язків між її елементами. Наприклад, згідно з моделлю Уот-сона і Кріка, формою молекули ДНК (дезоксирибонуклеїнової кислоти - "охоронця" генетичної інформації) є її організація у вигляді довгої подвійної спіралі, а також її зв´язки між основами, за допомогою яких ланцюги ДНК утримуються разом. Формою способу виробництва матеріальних благ виступає система зв´язків між його елементами, тобто той зв´язок, що виявляється у законі відповідності виробничих відносин продуктивним силам. Форма твору мистецтва - це насамперед його композиція, сюжет, мова.

Будь-яка система має як зміст, так і форму. Ні за яких реальних умов, ніде і ніколине існує неоформленого змісту і беззмістовної форми.Знаходячись у органічному зв´язку, зміст і форма являють собою протилежні сторони речі. Визначною тенденцією змісту є тенденція мінливості, а визначною ж тенденцією форми - тенденція усталеності.

Отже, елементи і процеси, притаманні системі, є її змістом. Форма є завжди формою певного змісту, його внутрішньою структурою і зовнішнім виявленням. Будь-який живий організм може бути розглянутий з боку його змісту, як утворений з певних елементів, клітин, органів і процесів (обміну речовин, мутацій тощо). Способом же зв´язку і організації цих елементів, завдяки якому вони є певним змістом, виступає форма.

Зміст і форма - це філософські категорії, у взаємозв´язку яких зміст як провідна сторона цілого являє собою єдність усіх складових елементів об´єкта, його властивостей, внутрішніх процесів, зв´язків, суперечностей і тенденцій, аформає спосіб існування і виявлення змісту.

Між змістом і формою немає безодні, вони можуть переходити одне в одне. Форма і зміст у кожному конкретному об´єкті невіддільні одна від одного. Форма не є щось зовнішнє, покладене на зміст. Наприклад, рідина в стані невагомості, кинута напризволяще, набирає форми кулі. Найпрекрасніша ідея не стає твором мистецтва, якщо вона не втілюється у відповідну художню форму, у художні образи.

Форма - цеєдність внутрішнього і зовнішнього.Як спосіб зв´язку елементів форма є щось внутрішнє. Вона становить структуру об´єкта і стає ніби моментом змісту. А як спосіб зв´язку даного змісту із змістом інших речей форма є щось зовнішнє. Так, внутрішньою формою художнього твору є насамперед сюжет, спосіб зв´язку художніх образів, ідей, що становлять зміст твору. А зовнішня форма - це чуттєво сприйманий образ, тобто твір, зовнішньо оформлений.

Виявлення форми необхідне для розуміння змісту, як і навпаки, тільки через зміст існує і розкривається форма. Форма ніби вносить у зміст, через зміст певну єдність.Лише завдяки діалектиці змісту і форми вони і є змістом і формою.

Категорії змісту і формиоб´єктивні за змістомісуб´єктивні за формою.Це звучить тавтологічно, але тут категорії застосовуються самі до себе.

Проблема співвідношення змісту і форми по-різному вирішувалась представниками різних філософських напрямів. Якщо матеріалісти розглядали свідомість як особливу форму виявлення матеріальних відношень, як їх продукт, то ідеалісти надавали формі вирішального значення. Наприклад, Платон розглядав форму (ідеї) як загальне і дійсно суще, що є прообразом окремих речей, які виникають і зникають. У модернізованому вигляді ця концепція розвивається нині неотомізмом. За Арістотелем, зміст і форма первісно існують як щось самостійне, незалежне одне від одного і тільки згодом, при утворенні якої-небудь речі, вони вступають у тісний зв´язок між собою. У вченні Арістотеля виявляється метафізичний підхід до цих категорій. Діяльним, активним першопочатком, за Арістотелем, є лише форма. Вона передує матерії - першопочатку змістовному, але пасивному і інертному. Активна форма може поєднатися з пасивною матерією, і тоді з´явиться будь-яка конкретна річ. Такі погляди не могли не привести Арістотеля до ідеалістичного висновку про існування світового духу, що виступає в ролі "форми усіх форм".

У середні віки саме ця частина вчення Арістотеля була запозичена і розвинута італійським домініканцем, великим схоластом і теологом Фомою Аквінським. Згідно з його вченням, форми, існуючі у матерії, походять з форми без матерії. Як сутність, так і саме існування речей виникають з форми, природа утворена "із нічого" Богом, а саме Бог є "чистою формою".

В історії філософії поняття "форма" виступало в єдності з поняттям "матерія", що означало незмінний субстрат. У Новий час Ф. Бекон, виходячи з багатоякісності матерії, стверджував примат її над формою. Категорії змісту і форми детально розроблялися представниками німецького класичного ідеалізму. Кант тлумачив їх як форми розсудку, які необхідні для упорядкування відчуттів людини "синтезування" матерії, вони не мають об´єктивного змісту. Гегель розкрив діалектичний характер змісту і форми як єдності протилежностей. Гегель вважає, що в стосунках матерії і форми є момент зовнішності, байдужості одного до іншого, а тому це відношення не є істинним. Зміст, за Гегелем, вміщує в собі і форму, і матерію. Позитивною стороною гегелівського розрізняння понять змісту і форми є те, що в ньому підкреслюється безпідставність ототожнення змісту з речовиною, з матеріальним субстратом досліджуваного об´єкта, що є особливо важливим при аналізі соціальних і духовних явищ.

Форма і зміст - це протилежності, які перебувають в єдності, це різні полюси одного і того самого.Нерозривна єдність їх виявляється в тому, що певний зміст "втілюється" у певній формі. Головною стороною є зміст, а форма організації залежить від того, що організується. Не якась зовнішня сила, а сам зміст формує себе.Між формою і змістом є внутрішні суперечності.Виникнення, розвиток і подолання суперечностей між змістом і формою речей, процесів є одним з найбільш істотних і загальних проявів розвитку шляхом боротьби протилежностей.

Єдність форми і змісту передбачає відносну самостійність їх і активну роль форми щодо змісту. Відносна самостійність форми виявляється, наприклад, у тому, що вона може дещо відставати від розвитку змісту. Зміна форми являє собою перебудову зв´язків всередині предмета. Відставання форми від змісту веде- до невідповідності одного другому. Відносна самостійність форми і змісту виявляється і в тому, що той самий зміст може набувати різних форм. Разом з тим, одна й та сама форма може мати різний зміст; так однією й тією ж формулою можна виявити закони різних за своєю природою явищ.

Отже, відносна самостійність форми виявляється, по-перше, при наявності однієї форми й різного змісту; по-друге, при відставанні або випередженні формою розвитку змісту; по-третє, при зворотній дії форми на зміст.

Зміст і форма знаходяться в діалектичному відношенні. Це значить, що:

♦ по-перше, вонине існують одне без одного,тобто знаходяться в нерозривній єдності;

♦ по-друге, в певному відношенні вони можуть переходити одне в одне, тобто форма виступає як зміст, а зміст - як форма;

♦ по-третє, один і той же зміст (у головному, визначальному - інакше це буде різний зміст)може мати різні форми, і навпаки.У цьому випадку форми розглядаються як види, різновиди змісту (різні жанри, види мистецтва).

Таким чином, методологічне значення категорії "зміст" полягає у розкритті таких моментів:

1) по-перше, зміст - це стан субстрату в процесі його неперервної зміни; по-друге, зміст - це сукупність усіх складових елементів (властивостей, зв´язків, відношень і т. ін.) об´єкта;

2) форма розуміється при цьому як, по-перше, структура (внутрішня форма), що твориться і розвивається, і по-друге, як будова і поведінка системи (зовнішня форма). Методологічна цінність цієї категорії виявляється в тому, що форма єспособом утримання змісту як конкретної визначеності.

Вважаючи будь-яку річ як єдність і взаємопроникнення змісту й форми, означає розглядання її як цілого. Але в процесі пізнання цілісного стану речі ми неминуче зіштовхуємось з необхідністю пізнання частин, що складають ціле, елементів, що утворюють завдяки відповідному взаємозв´язку між собою певну систему.

Частина- це порівняно самостійний компонент, що входить до складу системи.Ціле -це будь-яка певна система, яка складається із взаємопов´язаних частин і має такі властивості, що відсутні в частин. Так, частинами молекул води як цілого є два атоми водню і один атом кисню. Ціле ж не зводиться до простої сукупності його частин. Відомо, що водень горить, кисень підтримує горіння, але вода горінню перешкоджає.

Існує три різні типи цілісності: механічне ціле (купа піску, каміння, бо їх частини входять у ціле, практично не змінюючись);організоване ціле,коли частини видозмінюються;органічне ціле,коли частини саморозви-ваються (живі організми).

Відносно неподільна частина цілого називається елементом. Поняття частини за своїм обсягом ширше поняття"елемент",що є не будь-яка частина, а тільки відносно неподільна. Причому "частина" співвідноситься з поняттям цілого, тоді як поняття елемента - з поняттям структури. Саме структура кожної системи перш за все залежить від складових елементів. У свою чергу і властивості елементів значною мірою обумовлюються структурою цієї системи, яку вони утворюють. Поняття структури є підсумком розвитку і конкретизації категорії форми. Форму визначають як структуру змісту.

Щодо мислення проблема взаємовідношення змісту і форми розглядається на підґрунті принципу, згідно з яким мислення відображує об´єктивний світ як змістом, так і формою. Зміст мислення - це результат відображення в сукупній духовній культурі людства природних і соціальних явищ. У зміст мислення входять різноманітні визначення дійсності, що відтворюються свідомістю, у тому числі її загальні зв´язки і відношення; ці останні за певних умов набувають специфічні логічні функції, виступають як форми мислення. Категоріальна структура мислення розвивається в міру розвитку пізнання, і чим повніший, глибший і всебічніший зміст мислення, тим у більш розвинутих і конкретних формах він виявляється.

Абсолютизація форми, ситуація, коли перевага надається формі перед змістом у різних сферах діяльності людини, веде до формалізму (від лат. formalis - стосується форми). У сфері людських стосунків формалізм виявляється в безумовному дотримуванні звичаїв, правил етикету, обряду, ритуалу, навіть у тих випадках, коли життєва ситуація робить це безглуздим, нісенітним, комічним і навіть драматичним. Інтересам дотримування формальних правил тут приносяться в жертву інтереси змісту людського спілкування. У сфері соціального управління формалізм виявляється у бюрократизмі, схилянні перед буквою закону при повному зневаженні до його смислу і духу. Сутність бюрократії полягає якраз у головуванні форми над змістом діяльності, у відриві центрів виконавчої влади від волі і рішень більшості членів цієї організації, у підкоренні правил і завдань функціонування організації меті її збереження і зміцнення; веде до виникнення привілейованого прошарку, що відірваний від мас і стоїть над ними. В історії мистецтва формалізм виявляється у відриві художньої форми від змісту, у визнанні її єдино цінним елементом мистецтва і відповідно у зведенні художнього освоєння світу до абстрактної формотворчості.

Причинністьодна із форм загального зв´язку явищ.Причина(лат. - causa) -філософська категорія для позначення моменту універсальної взаємодії предметів і явищ матеріального світу, яка полягає в утворенні або породженні одними предметами і явищами (причинами) інших (наслідків). Дія причин спричинює, визначає, утворює, змінює інше явище, предмет, що є наслідком.

На відміну від об´єктивного ідеалізму, що зводить причину до духу, "абсолютної ідеї" або суб´єктивного ідеалізму, який вбачає в причині звичайну для людини послідовність відчуттів (Д. Юм) чи апріорну форму організації досвіду (І. Кант), матеріалізм стверджує, що причинні зв´язки об´єктивні, властиві самим речам. Всупереч метафізиці, яка або розриває взаємозв´язки між причиною і наслідком, або заперечує наявність якісної межі між ними, діалектичний матеріалізм розкриває як тотожність причини і наслідки, так і їх суперечливість.

Причина і наслідокперебувають у єдності: однакові причини за однакових умов спричинюють ті ж самі наслідки. Причина і наслідок - співвідносні поняття.Явище, що викликає до життя інше явище, виступає відносно нього як причина. Результатом дії причини є наслідок.Причинність - це такий внутрішній зв´язок між явищами, при якому щоразу, коли існує одне, за ним іде інше. Наприклад, нагрівання води є причиною її перетворення у пару, бо щоразу, коли відбувається нагрівання, виникає процес пароутворення.

Поняття про причину і наслідок виробилися в процесі суспільної практики і пізнання світу. У них мислення відобразило найважливішу закономірність об´єктивного світу, знання якої необхідне для практичної діяльності людей. Пізнаючи причини виникнення явищ і процесів, людина дістає можливість впливати на них, штучно відтворювати їх, викликати до життя, або, навпаки, запобігати їх утворенню. Незнання причин, умов, які спричинюють явища, робить людину безсилою, безпорадною перед ними. І навпаки, знання причин відкриває перед людьми, перед суспільством можливість діяти із знанням справи.

Причина у часі передує наслідкові і зумовлює його. Але це не означає, що будь-яке явище, яке передує наступному, перебуває з ним у причинному зв´язку. Ніч передує ранкові, але вона не є причиною ранку. Не можна плутати причинний зв´язок з часовою послідовністю явищ. У "Слові про полк Ігорів" розповідається про затемнення сонця, яке відбулося перед походом Ігоря. Але це не означає, що затемнення сонця було вже причиною поразки. Не можна вважати причиною війни комету, що з´явилась перед початком війни, сонячне затемнення або інше природне чи соціальне явище.

Причину треба відрізняти від приводу. Привід- це подія, яка безпосередньо передує іншій події, робить можливою їївиникнення, але не породжує і не визначає її. Так, приводом до повстання на броненосці "Потьомкін" у червні 1905 р. була їжа з тухлого м´яса, яку видали матросам, а причиною повстання було загострення суперечностей між царським ладом і народом. Видача матросам неякісного м´яса стала лише приводом, поштовхом до повстання, але вона пов´язана з повстанням зовнішньо, випадково.

Причинно-наслідковий зв´язокяк одна з форм всесвітнього зв´язку характеризується такими суттєвими рисами:

♦ по-перше, він маєоб´єктивний характер,бо притаманний усім явищам і речам об´єктивної дійсності, і доводиться ця об´єктивність усім ходом розвитку природничих і суспільних наук і насамперед самою практикою;

♦ по-друге, причинно-наслідковий закон закономірний і необхідний і виступає як закон, адже кожна причина за певних умов обов´язково необхідно викликає якийсь наслідок, тобто причина і наслідок пов´язані так, що якщо з´являється причина, неминуче виникає і наслідок; якщо відсутня причина, відсутній і наслідок, - це закономірність;

♦ по-третє, цей зв´язокзагальний та універсальний.Це означає, що у світі немає жодного явища, яке б не підкорю-валось б закону причинно-наслідкового зв´язку. Будь-яка, навіть незначна подія, явище мають свою причину і, навпаки, кожна причина породжує свій наслідок. Якщо, наприклад, причини деяких явищ іще невідомі, це не означає, що їх немає. Хоча онкологи ще не знають дійсних причин ракових захворювань, але вони є, тільки ще не пізнані;

♦ четвертою рисою причинно-наслідкового зв´язку є його сувора послідовність у часі: причина в часі завжди передує наслідку і спричинює його. Наслідок не може виникнути раніше від дії причини;

♦ по-п´яте, причинно-наслідковий зв´язок -лише частинка всесвітнього зв´язку, адже у світі існують і просторові, і часові, і необхідні, і випадкові зв´язки, відношення сутності і явища, форми і змісту тощо;

♦ шостою особливістю причинно-наслідкових зв´язків є те, що вони різноманітні за формою, бо в явищах фізики причинність виявляється в одних формах, у хімії - в других, у суспільних науках - у третіх тощо.

Отже,причинний зв´язок явищ має об´єктивний, універсальний, загальний характер.

Усі явища в світі, усі зміни, процеси неодмінно виникають внаслідок дії певних причин. У світі немає і не може бути безпричинних явищ. Будь-яке явище неминуче має свою причину. Положення, що всі явища в світі причинно зумовлені, виявляє закон причинності. Філософів, які визнають цей закон, поширюють його дію на всі явища, називаютьдетерміністами.Філософи, що заперечують закон причинності, -індетерміністи.

Детермінізм(від лат. determinare - визначаю) -філософське вчення про об´єктивний закономірний взаємозв´язок та взаємоо-бумовленість речей, процесів та явищ реального світу.

В історії філософії детермінізм нерідко обмежувався однією причинністю, що трактувалась чисто механічно. Визнаючи лише однозначну, сувору детермінацію явищ, механістичний детермінізм надавав універсального характеру законам механіки, заперечував існування випадковості в природі, а тому видався безсилим у поясненні біологічних і соціальних явищ.

Сучасний детермінізм передбачає наявність різноманітних об´єктивно існуючих форм взаємозв´язку явищ, багато з яких не містять у собі моментів породження, утворення одного іншим. Сюди входять просторові і часові кореляції, функціональні залежності, відношення симетрії, взаємодія частин (елементів) у системах, взаємодетермінація частин і цілого, зв´язок станів у русі і розвитку та інше. Особливо важливими у сучасній науці виявляються імовірнісні співвідношення, що формулюються на мові статистичних розподілів і статистичних законів.

Детермінізму протистоїтьіндетермінізм,що відмовляється від визнання об´єктивності причинного зв´язку. Іншою формою заперечення детермінізму є ідеалістична телеологія, що проголошує, наче хід усіх процесів зумовлюється дією нематеріального "цілепокладаючого першопочатку".

В історії філософії з запереченням об´єктивності причинного зв´язку виступав англійський філософ Девід Юм. Положення Юма про те, що знання про причинний зв´язок явищ ми дістаємо з досвіду, правильне, проте наступний хід його міркувань помилковий. Річ у тому, що Юм зводив досвід до суб´єктивних відчуттів і заперечував у ньому об´єктивний зміст. Ми спостерігаємо, що одне явище йде за іншим, але, як вважав Юм, по-перше, у нас немає підстави вважати, що попереднє може бути причиною наступного, по-друге, немає підстав, виходячи з минулого і теперішнього досвіду, робити висновки про майбутнє. Висновок Юма такий: причинність - це тільки певний послідовний звичайний зв´язок відчуттів і ідей, а передбачення на його основі є очікування цього зв´язку. Іммануїл Кант не погоджувався з Девідом Юмом у тому, що причинність є тільки звичайним зв´язком відчуттів. Він визнавав існування причинного зв´язку як необхідного за своїм характером, але не в об´єктивному світі, а в нашому розумі. На думку Канта, причинний зв´язок не встановлюється в досвіді, причинність існує як апріорна вроджена категорія розуму, на основі якої різні сприйняття зв´язуються в судження. Ернст Мах твердив, що в природі немає ні причини, ні наслідку, а всі форми причинності випливають з суб"єктив-них прагнень. Деякі ідеалісти підміняють причинний зв´язок логічним зв´язком підстави і наслідку.

У першій чверті XX ст. у зв´язку із зростанням ролі статистичних закономірностей з новою силою стали розвиватися індетерміністичні погляди. Однак розвиток квантової механіки, що розкрила нові види об´єктивного причинного зв´язку явищ у мікросвіті, матеріалістична і діалектична трактовка співвідношення випадковості і необхідності показали безпідставність спроб використати факт наявності імовірнісних процесів у фундаменті мікросвіту для заперечення детермінізму.

Еволюційна теорія Дарвіна, що дала матеріалістичне пояснення відносної доцільності у живій природі, розвиток кібернетики, яка створила вчення про саморегульовані системи, підтвердили принципові положення сучасного детермінізму і заперечили ідеалістичну телеологію, фаталізм та вчення про передумовленість.

Причинність - цезв´язок не думок в умовиводі, а зв´язок реальних явищ,при якому одне явище зумовлене іншим. Логічний зв´язок думок у нашому судженні є відображенням відношень речей у дійсності, у тому числі і їхньої причинної зумовленості.

Взаємодія причини і наслідку означає постійний вплив їх одне на інше, в результаті чого відбувається зміна як причини, так і наслідку. На взаємодію причин і наслідку впливають навколишні явища, сукупність яких має назву умов.

Умови- це такі явища, які необхідні для настання даної події, але самі по собі її не зумовлюють. Одна і та ж причина за певних умов спричинює різні наслідки. Так, певний збудник хвороби як причина може викликати відповідне захворювання залежно від умов, в які він потрапляє, тобто від стану організму. Серед умов можуть бути такі, які сприяють виникненню наслідку, а можуть бути й такі, що запобігають дії причин. Залежно від умов те саме явище може породжуватись різними причинами, і навпаки, та сама причина приводить до різних наслідків. Різниця між причиною і умовою відносна. Кожна умова в певному відношенні є причиною, і кожна причина у відповідному відношенні є наслідком.

Відправним пунктом аналізу поняття причини є саморух матерії, що виступає як взаємодія. Сукупність різних взаємодій речей і процесів природи складає загальну (універсальну) взаємодію. Причина і наслідок виступають окремими сторонами, моментами, ланками універсальної взаємодії. Тільки уявно ізолюючи окремий її акт і абстрагуючись від зворотного впливу, що проведений на джерело породження, можна говорити про однобічну дію причини на наслідок. У реальних процесах наслідок не є пасивним, він може впливати на свою причину.

У природі і суспільстві існує численна різноманітність форм взаємодії, взаємозв´язку і взаємообумовленості явищ і відповідно - різномаїття причинно-наслідкових залежностей. У сучасній науці класифікація причинно-наслідкових зв´язків проводиться за різними ознаками. Так, за ознакою природи відношень причинно-наслідкові зв´язки поділяються на матеріальні та ідеальні, інформаційні та енергетичні, фізичні, хімічні, біологічні, соціальні; за характером зв´язків - на динамічні і статистичні; залежно від кількості і зв´язності впливів - на прості, складові, однофакторні, багатофакторні, системні, позасистемні. Причинно-наслідкові зв´язки поділяються також на зовнішні і внутрішні, головні і неголовні, об´єктивні і суб´єктивні, загальні, особливі, одиничні та ін.

Основна причиназумовлює весь процес у цілому, вона лежить у самій сутності явищ. Головна - визначає розвиток об´єкта на певному етапі.Неголовнапричина має значення лише допоміжної, прискорюючи розвиток процесу.Неосновнапричина часто виступає як привід, бо не спричинює наслідку, але сприяє його появі. Наприклад, розвиток суспільства зумовлюється рядом причин: чисельністю народонаселення, географічним середовищем, способом виробництва, рівнем науки, свідомістю і культурою людини. Але головною причиною є матеріальне виробництво. Ще приклад. Хід і результат війни залежить від багатьох причин: економічних, соціально-політичних, морального духу війська та народу, взаємовідносин ворогуючих держав з іншими державами, кількості і якості зброї, стану і рівня науки та ін. Але з усіх цих причин основною і головною є економічна і соціально-політична.

Внутрішньоюпричиною є взаємодія між елементами, сторонами усередині матеріальних утворень, а зовнішньою - взаємодія між різними матеріальними утвореннями, що зумовлюють відповідні зміни в них. Наприклад, взаємодія між атомами натрію і атомом хлору в молекулі кухонної солі є внутрішньою причиною виникнення і існування цього матеріального утворення. Прикладом зовнішніх причин може бути зіштовхування двох тіл, що рухаються в протилежних напрямках, а потім змінюють свій напрям руху і швидкість. Звичайно, визначну роль у виникненні й розвитку матеріальних об´єктів відіграють внутрішні причини, а зовнішні - тільки впливають на процес.

Розрізняють також причинизагальні і найближчі.Наприклад, літак падає і розбивається. Загальна причина тут - сила земного тяжіння, але в руслі її є й конкретна, найближча: якісь неполадки в літаку, недосвідченість пілота та ін.

Між причиною і наслідком існує складний діалектичний взаємозв´язок.Він виявляється таких моментах:

♦ по-перше, в тому, що причина і наслідок виступають як єдність протилежностей. Причому причина є пануючою, визначальною стороною, а наслідок - підкореною. Проте одна протилежність (наслідок) існує тільки завдяки існуванню іншої (причини);

♦ але, по-друге, наслідок теж не є пасивним відносно причини, що його викликала. Він здійснюєзворотний впливна причину (ідеї відображують буття, але, виникнувши, активно впливають на зміни суспільного буття через практичну діяльність людей);

♦ по-третє, діалектика причини і наслідку полягає в тому, що одне й те саме явище в одному відношенні виступає як причина, а в іншому - як наслідок. Наприклад, дощ -наслідок певних метеорологічних умов, але він може стати причиною високого врожаю, врожай - причиною зміцнення економічної могутності держави. І так виникає причинно-наслідковий ланцюг явищ. Однак, якщо ми розглядаємо тільки два окремих явища, то вони не можуть мінятися місцями, у цьому розумінніпричина і наслідок незворотні.

Поняття причинно-наслідкового зв´язку виконує важливу методологічну функцію, орієнтуючи дослідника на прогресивний рух пізнання за причинно-наслідковим ланцюгом - від випадковості до необхідності, від явища до сутності.

Знаючи причину і умови, за яких виникає певний наслідок, людина не тільки передбачає виникнення його, але й здатна породжувати той наслідок, який для неї необхідний. Це дозволяє людині пізнати минуле і передбачити майбутнє.

Необхідність і випадковість- це філософські категорії для позначення двох протилежних форм зв´язку між явищами дійсності.Необхідністьвідображає внутрішню закономірність у зв´язках між явищами; необхідністю є те, що неодмінно має статися у даних умовах і певним чином.Необхідність - це сталий, істотний зв´язок явищ, процесів, об´єктів дійсності, зумовлений усім попереднім ходом їхнього розвитку. Необхідне випливає із сутності речей і за певних умов повинно обов´язково статись.

Категорія необхідності відображує загальне, типове, внутрішнє, те, що переважно випливає з глибинних, суттєвих, повторюваних зв´язків і явищ дійсності. Отже, необхідність зумовлена внутрішніми законами розвитку за даних конкретних умов. Саме закон, як відомо, зумовлює суворо визначений порядок розвитку явища. Під необхідністю розуміють те, що підготовлено попереднім ходом розвитку явища, що природно випливає з його внутрішньої природи і обов´язково, повинно здійснитися.

Але чи все, що з´являється в світі, виникає як щось необхідне? Ні, в світі є й випадкові, не необхідні явища, події. Випадковість виявляє зовнішню зумовленість явищ, те, що може статись або не статись, відбутися так чи по-іншому, що в даних умовах може бути, а може й не бути.

Категорія випадковості відображує моменти дійсності, які витікають переважноз зовнішніх умов, поверхових, нестійких зв´язківі побічних для даного явища обставин. Випадковість виявляє насамперед одиничне, що є несуттєвим для даного явища.

Розглядаючи зв´язок необхідності і випадковості, особливо важливо підкреслити значення при цьому зовнішніх умов. Важливо також сказати, що було б неправильно, як це іноді робиться, пояснювати необхідність тільки з внутрішніх, суттєвих зв´язків, а випадковість - тільки з зовнішніх, побічних.

Слід зупинитися на досить розповсюдженому положенні: "Наука - ворог випадковості", що нерідко сприймається як виявлення непримиренності науки і випадковості взагалі. Таке розуміння потребує певного уточнення. Найважливішою метою науки є відкриття і пізнання законів матеріального світу. Саме вони виявляють глибокі, корінні, необхідні взаємозв´язки явищ. Випадковість є формою виявлення і доповненням необхідності. Оголосити науку ворогом випадковості значить обмежити її лише вивченням необхідності, тобто звузити сферу її дослідження. Правильне розуміння взаємозв´язку необхідності і випадковості, їх місця і ролі в розвитку явищ - основа науки і практики.

У рамках релігійного світогляду існує концепція, згідно з якою у світі, в житті суспільства, окремої людини все наперед визначено Богом, або світовим духом, але сила яких неминуча. Віра в долю, в приречення - це фаталізм.

У філософії було і протиставлення необхідності випадковості: одне нібито виключає інше. Так, Демокріт твердив, що все відбувається тільки з необхідністю. "Люди вигадали ідол (образ) випадку, щоб користуватися ним як приводом, який приховує їхню власну нерозсудливість" [1]. Майже всі мислителі, які заперечували випадковість, ототожнюють її з відсутністю причин. Звідси й випливає хибний висновок: оскільки все, що відбувається, має свою причину, то випадковість неможлива. Ми нібито називаємо випадковими явища, причини яких ми ще неспроможні з точністю встановити й передбачити, тоді як самі по собі ці явища не випадкові, а необхідні.

Спіноза вважав, що в природі речей немає нічого випадкового, але все визначено до існування і дій за відомим образом з необхідністю. Французькі матеріалісти XVIII ст. також твердили, що все відбувається з абсолютною необхідністю і в світі взагалі немає випадковості. Все наше життя, за словами Гольбаха, - це лінія, яку ми повинні за велінням природи описати на поверхні земної кулі. Абсолютизація необхідності і заперечення випадковості випливають з механістичного світогляду.

Існування необхідності в природі і суспільстві заперечують сучасні позитивісти. Так, на думку неопозитивіста Вітгенштейна, існує тільки логічна необхідність - необхідність настання одного судження з іншого, при цьому логічна необхідність не відображає ніякої об´єктивної закономірності, а виникає з природи мови.

Метафізичне мислення дає хибну альтернативу: або в світі панує тільки випадковість - і тоді немає необхідності, або ніякої випадковості в світі немає - і тоді все здійснюється з невідворотною неминучістю.

Необхідне і випадкове відрізняються між собою насамперед тим, що поява і буття необхідного зумовлені суттєвими, а випадкового - найчастіше несуттєвими факторами.

Неправильною є думка, ніби явища можуть бути або тільки необхідними, або тільки випадковими. Діалектика необхідності і випадковості полягає в тому, що випадковість виступає як форма прояву необхідності і як її доповнення.

Випадковість у ході розвитку може перетворюватись у необхідність.Так, закономірні ознаки того або іншого біологічного виду спочатку з´являються як випадкові відхилення і нагромаджуються, і на їхній основі формуються необхідні якості живого організму.

Розрізняють динамічні і статистичні закономірності.

Динамічні закономірності- це така форма необхідного зв´язку, при якому взаємовідношення між причиною і наслідком є однозначними; іншими словами, знаючи початковий стан тієї або іншої системи, ми можемо точно передбачити її наступний розвиток.Так, передбачення явища сонячного і місячного затемнень грунтується на врахуванні динамічних закономірностей, руху небесних тіл.

Статистична закономірність,на відміну від динамічної, являє собою діалектичну єдність необхідних і випадкових ознак. Наприклад, якщо ви купили лотерейний білет, це не означає, що ви обов´язково виграєте. Ви можете і виграти і програти. Ви кидаєте монету. Ви не знаєте - буде "орел" чи "решка". Виграш у лотерею або підкидання монет і випадання "орла" - це типові приклади випадкових явищ. Міра здійснюваності тієї чи іншої випадкової події і характеризується поняттям імовірності. Якщо подія ніколи не відбувається, то її імовірність дорівнює 0. Коли вона відбувається обов´язково, то її імовірність дорівнює 1. Всі випадкові події характеризуються імовірністю, якщо містяться між 0 і 1. Чим частіше відбувається випадкова подія, тим більша її імовірність.

Характерною особливістю статистичних законів є й те, що вони грунтуються на випадковості, що має сталість. Це означає, що вони застосовуються тільки до великих сукупностей явищ, кожне з яких має випадковий характер.

Таким чином, якщонеобхідністьявляє собою неминучий, закономірно випливаючий з сутності внутрішній зв´язок, товипадковість є необов´язковий, зовнішній зв´язок, що не випливає із сутності. Отже,необхідність- це змістовна сторона сутності, тенденція (закон) розвитку, умови і спосіб їх опанування. Випадковість - це історично першопочаткове виявлення необхідності, а також процес породження нової дійсності.

Основна мета пізнання - виявити закономірне, необхідне. Через аналіз різних випадкових, одиничних фактів наука рухається до розкриття того, що лежить в їхній основі, до певної необхідності.

Можливість і дійсність- категорії діалектики, що відображують внутрішній зв´язок між двома послідовними станами становлення явищ, двома основними формами їхнього буття. Як відомо, з нічого не може виникнути щось; нове може виникнути тільки з певних передумов, закладених у лоні старого. Буття нового в його потенціальному стані і є можливістю.

Можливість- об´єктивно існуюча тенденція виникнення предмета, що зумовлюється певною закономірністю.Будучи реалізованою, вона перетворюється на дійсність. Дійсністю називають реалізовану можливість, все те, що має наявне буття. Під дійсністю в широкому розумінні слова мають на увазі все актуально існуюче - і в зародковому, і в зрілому, і в стані згасання. Це єдність одиничного і загального, сутності і різноманітних форм її прояву, необхідного і випадкового. У світі немає нічого, чого не було б або в можливості, або в дійсності, або на "шляху" від одного до іншого.

Отже, дійсність виступає як"актуальне буття",вона виявляє суперечливість між формою наявного буття речі і її сутністю, що розвивається. Можливість є аспектом, стороною дійсності, це "потенційне буття", бо виявляє напрям перетворення предмета. Процес розвитку - це діалектична єдність можливості і дійсності. Можливість органічно пов´язана з дійсністю. Вони взаємопроникають, адже можливість - це одна із форм дійсності в широкому розумінні слова, внутрішня, потенціальна дійсність. Сама можливість є тільки одним з моментів того, що вже існує як реальна дійсність.

Існують різні види можливості. Можливості можуть бути загальними і одиничними. Загальна можливість виявляє передумови спільних сторін одиничних предметів і явищ, а одинична можливість - передумови одиничних сторін та індивідуальних особливостей явищ. Загальна можливість зумовлена закономірностями розвитку дійсності, а одинична можливість - специфічними умовами існування і дії цих загальних закономірностей. Можливості можуть бути реальними (конкретними) і формальними (абстрактними). Ми називаємо можливість реальною, коли вона виявляє закономірну суттєву тенденцію розвитку об´єкта, а в дійсності існують необхідні умови її реалізації.

Формальна можливість виявляє несуттєву тенденцію розвитку об´єкта, і в дійсності відсутні умови, необхідні для її реалізації. Формальна можливість сама по собі не суперечить об´єктивним законам. І в цьому розумінні вона докорінно відрізняється від неможливості, тобто від того, що принципово, ні за яких умов не може бути реалізовано. Формальна можливість може перетворитись в реальну. Наприклад, можливість польоту людини в космос була колись тільки формальною, а тепер вона стала реальною.

У часі можливість, як уже відмічалось, передує дійсності. Але дійсність, будучи результатом попереднього розвитку, є водночас вихідним пунктом наступного розвитку.Можливість виникає в даній дійсності і реалізується в новій дійсності.Щоб можливість перейшла в дійсність, необхідні відповідні умови.

Існує істотна відмінність у процесі перетворення можливості в дійсність у природі і в людському суспільстві. В природі перетворення можливості в дійсність відбувається в цілому стихійно. Історію ж роблять люди. Від їхньої волі, свідомості, активності залежить дуже багато в процесі реалізації закладених у суспільному розвитку можливостей. Перетворення можливості на дійсність пов´язане з діалектикою необхідності і випадковості. У кожній наявній ситуації існує певний набір реальних, у тому числі протилежних можливостей, реалізація однієї з яких означає усунення інших. Тому дійсність завжди являє собою діалектичну єдність зовнішнього і внутрішнього, сутності і явища, необхідного і випадкового.

Таким чином, діалектика підходить до вивчення предметів і явищ з точки зору іх виникнення та розвитку, вона допомагає знаходити нові грані речей, нові повороти, зв´язки, способи усвідомлення дійсності і тим самим відтворювати її в своїй складності, суперечливості, багатогранності. Діалектика має категоріальний апарат, закони і принципи, котрі адекватно відображають у мисленні зміни і взаємопереходи, оскільки самі є рухливими і мінливими.