Філософія
Філософський зміст проблем буття, субстанції матерії
Онтологія є найважливішим розділом метафізики як вчення про граничні засади буття, пізнання та ціннісного відношення людини до світу. Оскільки саме онтологія вирішує низку ключових світоглядних питань, то саме вона історично формується насамперед і протягом тривалого часу практично повністю покриває предмет метафізики.
Що лежить в основі світу? Виник світ природнім шляхом чи являє собою акт божественного творіння? Чи існують інші світи? Реально існують свобода та творчість, чи це просто ілюзії нашого обмеженого розуму? Саме такі питання, що носять граничний характер, і відносяться до розуміння світу і людського буття в цілому, є предметом перш за все філософського аналізу.
Винятково широке філософське узагальнення знань про навколишній світ являють собою категорії буття, субстанції, матерії. Саме вони дають можливість усвідомити, яким чином поєднуються природничі знання про матерію, рух, простір, час та інше з філософськими уявленнями про природу, з картиною світу, яка створюється в межах філософії.
Філософи з давніх часів констатували, що світ існує. Потім виникали питання: Як довго він існує? Чи має він початок і кінець? Де він існує? Розгляд цих питань привів до появи категорій: буття, простір, час. Вчення про буття отримало назву "онтології" (від грец. оυ) - рід, όυτοξ- сутність і А, λоγοζ - слово, поняття, вчення). Грецький філософ Парменід у творі "Про природу" запитував: "Бути чи зовсім не бути?" Що ж таке буття? Це поняття, звичайно, пов´язане з дієсловом "бути", тобто це визнання того, що світ, я і всі речі існують.
Першу філософську концепцію буття висунули досократики у VI-Vст. до н. е., одні з яких розглядали буття як незмінне, єдине, нерухоме (Парменід), а інші як те, що постійно рухається, розвивається (Геракліт). Уже в античній філософії розрізняється буття і небуття, сутність і існування, намічаються підходи до розуміння об´єктивного і суб´єктивного. Істинним буттям Платон вважає світ ідей, а не світ чуттєвих речей. Арістотель розрізняє різні рівні буття (від чуттєвого до інтелігібельного).
У середні віки філософія протиставляє буття Боже і буття, створене Богом, розрізняючи при цьому дійсне буття (акт) і можливе (потенцію). В епоху Відродження загальне визнання одержує культ матеріального буття, природи. Цей новий тип світосприймання, обумовлений розвитком науки, техніки і матеріального виробництва, підготував концепції буття XVII-XVIII ст. У ці часи буття розглядається як реальність, яка протистоїть людині і підкорюється законам, що діють автоматично. У таких натуралістично-об´єктивістських концепціях природа - це механізм, який діє сам по собі, незалежно від людини. Для Нового часу характерний субстанціональний підхід, коли фіксується субстанція і її властивості як підґрунтя світу.
Поряд з цим формується інший спосіб тлумачення буття на шляху гносеологічного аналізу свідомості і самосвідомості. Він представлений у основній тезі метафізики Декарта - "мислю, значить, існую" - і в тлумаченні Ляйбніцем буття як сутності духовних субстанцій монад, і в ототожненні Берклі існування і реальності у сприйманні. Така інтерпретація буття знайшла своє завершення в німецькому класичному ідеалізмі. Для Канта буття - це не властивості речей, а спосіб взаємозв´язку наших понять і суджень. Фіхте розуміє буття як вільну, чисту діяльність абсолютного "Я", Шеллінг вбачає його у свободі людини, у її духовній діяльності. У ідеалістичній системі Гегеля буття вважається першим, безпосереднім ступенем у сходженні духу до самого себе; воно невизначене, безпосереднє, без´якісне.
Спроба зрозуміти буття з аналізу свідомості характерна і для західної філософії ХГХ-ХХ ст. Так, у "філософії життя" (Дільтей) буття збігається з цілісністю життя, у неокантіанстві воно роздвоюється на світ сущого і світ цінностей, у феноменології Гуссерля підкреслюється зв´язок між психічними актами свідомості і об´єктивно-ідеальним буттям, світом смислів. Шелер включає до буття і емоційні переживання, і оцінки, Хайдеггер обмежує його тільки колом інтерпретацій. Сартр протиставляє "буття в собі" і "буття для себе", розрізняє матеріальне буття і людське буття. Основна характеристика людського буття, за Сартром, - вільний вибір можливостей.
Діалектико-матеріалістичне розуміння буття виходить з неможливості відособленого, незалежного від матерії буття, як "чистого буття", "буття в собі". У марксистській філософії проблема буття аналізується в кількох напрямах. При цьому підкреслюється багаторівневий характер буття (органічна і неорганічна природа, біосфера, суспільне буття, буття особи). Один рівень не можна зводити до іншого: матерія і форми її руху - предмет природничих наук, а суспільне буття вивчають соціологічні та історичні науки.
Отже, буття - це філософська категорія, що означає: все, що реально існує; реальність, яка існує об´єктивно, поза і незалежно від свідомості людини; загальний спосіб існування людини.
Проаналізувавши усі концепції буття, які існували в історії філософії, можна виділяти такі основні форми буття:
♦ буття речей і процесів, які існують незалежно від людини та її діяльності - "перша природа" і буття речей і процесів, створених людиною, - "друга природа";
♦ буття духовного (ідеального), котре розділяють на індивідуалізоване і об´єктивізоване;
♦ буття людини як існування її у світі речей і світі духовних цінностей;
♦ буття соціальне, що розділяють на буття окремої людини і буття суспільства в цілому.
Отже, у світі, що оточує нас, існує незліченна кількість різних предметів і явищ. Чи є між ними що-небудь спільне, яка їх природа, що лежить у їх основі?
Спроби розв´язати ці питання історично привели до виникнення поняття субстанції (лат. substantia - сутність, дещо, що лежить в основі). Під субстанцією розуміли якусь загальну первинну основу всіх речей, яка є їх останньою сутністю. Якщо різні предмети і явища можуть виникати і зникати, то субстанція нестворювана і незнищувана, вона тільки змінює форму свого буття, переходить з одного стану в інший. Вона - причина самої себе й основа всіх змін, найбільш фундаментальний і найбільш стійкий шар реальності.
В історії філософії категорія субстанції набула три базових категоріальних розуміння: по-перше, її ототожнювали з субстратом, з конкретною речовиною, з якої утворюються предмети; подруге, її сприймають як діяльну духовну першооснову; по-третє, під субстанцією розуміють незмінну основу, з якої розгортається все різноманіття предметів та явищ.
Філософи намагалися розв´язати і питання, щодо кількості субстанцій. Так виникли монізм, дуалізм і плюралізм.
Плюралізм (від лат. рluralis - множинний) - філософська концепція, за якою все існуюче складається з множини самостійних рівнозначних духовних субстанцій, що не зводиться до єдиного першопочатку. На позиціях плюралізму стояв Г. В. Ляйбніц (учення про незалежні духовні сутності - монади), ці позиції поділяють деякі представники прагматизму, персоналізму, неореалізму.
Дуалізм (від лат. dualis - двоїстий) - принцип філософського пояснення сутності світу, який виходить з визнання наявності в ньому двох першооснов (субстанцій) - духу і матерії, ідеального і матеріального. Дуалізм був започаткований Спінозою у вченні про відношення атрибутів мислення і протяжності. Одним з видатних представників дуалізму був Рене Декарт, який вважав, що в основі світу лежать дві субстанції: духовна (мисляча) і тілесна (протяжна). Дуалізм був властивий і філософії І. Канта, який поділяв дійсність на світ явищ, єдинодоступний пізнанню, та світ надчуттєвих непізнаних "речей у собі". Виявом дуалізму є і психофізичний паралелізм (XIX ст. - Вундт, Ліппс, Рібо), за яким психічні і фізіологічні процеси, що відбуваються в мозку, спричиняють два паралельні і незалежні один від одного ряди явищ, які відповідають один одному, але причинно не пов´язані між собою.
Монізм (від грец. Myxom - один, єдиний) - філософський принцип пояснення різноманітності світу як прояву єдиної першооснови - матерії (матеріалістичний монізм) або духу (ідеалістичний монізм). Як предметний аналог поняття матерії в античності розглядались першоречовини (вода, вогонь, повітря). Різномаїття було зведене до єдиного. Труднощі виведення різноманітних речей з єдності античними філософами не усвідомлювались, їх підмітив Арістотель і наділив формоутворюю-чими здібностями ідею, надавши матерії лише роль пасивного субстрату. Якщо ідеалісти оцінюють матерію як субстрат, який не здатний до самоформування, а сам формується ідеєю, то матеріалісти характеризують матерію як здатну до самоформу-вання субстанцію.
Матеріальна єдність світу виявляється в тому, що всі предмети і процеси існують об´єктивно, що всі вони мають одне джерело - матерію; відбувається взаємоперетворення одних форм матерії і руху у інші; немає абсолютно ізольованих речей і явищ; існують загальні фундаментальні закони природи і суспільства.
Ідея про матеріальну єдність світу підтверджується усім розвитком філософії і природничих наук. Наприклад, Ч. Дарвін встановив єдність у походженні і розвитку тваринного і рослинного світу. Дослідженнями Шлейдена і Шванна була доведена єдність клітинної будови всього живого. Періодичний закон Менделєєва встановив єдність якісно різних хімічних елементів, основою якої є структурна єдність хімічних елементів, атомів і атомна вага. Фізіологи Сєченов і Павлов довели спільну матеріальну природу психічних явищ і викрили дуалістичну ідею про людину, протилежні засади душі і тіла.
Сучасна наука глибоко і всебічно обґрунтовує ідею єдності світу. Біологічні науки, наприклад, розкривають глибоку єдність живої і неживої матерії, зв´язки фізико-хімічних і біологічних форм руху. Розшифровування єдиного для всього живого генетичного коду, до чого відкриває шлях кібернетика, розкриває фундаментальну єдність природи біологічних явищ. У космології, астрономії вирішується завдання створення єдиної теорії розвитку зірок і галактик, розробляються різні космологічні "моделі Всесвіту", у яких виявляється намір винайти єдині закони структурної організації і розвитку космічної матерії. Ідея єдності матерії глибоко проникла в сучасну фізику (спроба побудувати єдину теорію елементарних частинок). Об´єктивна єдність світу виявляється у пізнанні, інтеграції наук, їх математизації. Таким чином, принцип єдності виявляє єдине у різноманітності. Єдність світу і його якісна нескінченість і невичерпність - це дві діалектично пов´язані сторони матеріального світу.
На відміну від матеріалістичного, релігійно-ідеалістичне розуміння світу визнає в ролі субстанції Божу волю, абсолютний рух, людську свідомість, яка відривається від мозку, абсолютизується, обожнюється.
Матеріалістична філософія загальною субстанцією, субстратом будь-яких властивостей, зв´язків, відносин і форм руху вважає матерію (від лат. шаґегіа - речовина).
У матеріалістичних вченнях мілетської школи в старовинній Греції в ранг субстанції зводились конкретні форми речовини: вода (Фалес), повітря (Анаксімен), вогонь (Геракліт), які утворюють сонце, зірки, всі інші тіла і обумовлюють вічну змінюваність світу. У філософії Анаксімандра субстанцією вважалась не конкретна речовина, а якась нескінченна і невизначена матерія - апейрон, вічна в часі, невичерпна в структурі і така, що безперервно змінює форми свого існування. Демокріт, Левкіпп, Епікур, Лукрецій Кар припускали існування найпростіших частинок - атомів, які нестворювані і незруйнівні, перебувають у безперервному русі. Вважалось, що відмінність якостей тіл визначається різницею в кількості атомів, з яких складаються тіла, в їх формі, взаємному розміщенні і швидкості руху. Кількість атомів у Всесвіті нескінченна, з атомів утворюються живі істоти і сама людина. В атомістичній теорії вперше був висунутий у конкретно визначеній формі принцип збереження матерії як принцип неподільності атомів. З ідеї збереження і абсолютності матерії неминуче випливало положення про вічність і нескінченність світу, первинність матерії відносно свідомості людини, про закономірну зумовленість усіх явищ у світі.
Атомістична теорія розроблялася далі у філософії і природознавстві Нового часу в працях Гассенді, Бойля, Ломоносова, Гоббса, Гольбаха, Дідро та інших. На противагу атомістиці виникли різні ідеалістичні теорії субстанції, в яких у ранг загальної основи світу зводились божественна воля, світовий розум, абсолютний дух тощо.
У XVII-XIX ст. зазнали абсолютизації відомі механічні закони руху, фізичні властивості і стан матерії. Єдність світу розуміли як однорідність і одноманітність його будови, як нескінчене повторення одних і тих самих зірок, планет та інших відомих форм матерії. Однак природа виявилась значно складнішою, ніж вбачали багато хто з фізиків і філософів.
У другій половині XIX ст. дослідженнями Фарадея і Максвелла були встановлені закони зміни якісно нової порівняно з речовиною форми матерії - електромагнітного поля. Наприкінці XIX - початку XX ст. - нова серія відкриттів: радіоактивності, складності хімічних атомів, електронів, змінності маси тіл залежно від швидкості. У фізиці виникла криза механічної картини світу і метафізичного розуміння матерії. Радіоактивний розпад атомів емпіріокритики тлумачили як "зникнення" матерії, перетворення матерії в енергію. Все це призвело до розробки філософського поняття матерії, на відміну від конкретно-природничого, яке існувало до XIX ст.
Матерія стала розглядатися як філософська категорія для означення об´єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, яку людина може і намагається пізнати, але при цьому матерія існує незалежно від самої людини. Отже, матерія не зводиться до якихось визначених її видів - частинок речовини, чуттєво сприйманих тіл тощо.
Матерія охоплює всю нескінченну багатоманітність різних об´єктів і систем природи, які існують і рухаються в просторі і часі, мають невичерпну різноманітність властивостей. Наші органи чуття можуть сприймати тільки мізерну частину цих реально існуючих форм матерії, але завдяки конструюванню дедалі досконалих приладів, вимірювальних пристроїв людина неухильно розширює межі пізнавання світу.
Філософське тлумачення матерії охоплює не тільки ті об´єкти, які пізнані сучасною наукою, а й ті, що можуть бути відкриті в майбутньому, і в цьому його величезне методологічне значення. Для кожного матеріального утворення існувати -значить бути об´єктивною реальністю щодо інших тіл, перебувати з ними в об´єктивних зв´язках і взаємодії, бути елементом загального процесу зміни, розвитку матерії.
Поняття матерії як об´єктивної реальності характеризує матерію разом з усіма її властивостями, формами руху. В структурі об´єктивної реальності слід розрізняти конкретні матеріальні об´єкти і системи (види матерії), властивості цих матеріальних систем, форми їх взаємодії і руху. Матерія існує у вигляді нескінченної різноманітності конкретних об´єктів, систем, кожна з яких має рух, структурність, просторово-часові зв´язки і взаємодії та багато інших загальних і часткових властивостей. Поза конкретними об´єктами і системами матерія не існує, і в цьому розумінні немає матерії в чистому вигляді і як первинної структурної субстанції.
Таким чином, в історії філософії і природознавстві розвивались два аспекти, дві точки зору на розуміння матерії: філософський і природничо-науковий (фізичний). Природничо-науковий аспект включає знання про фізичну, структурну будову матерії. Він досліджується окремими конкретними науками, особливо фізикою і хімією. Філософський аспект - це погляд на матерію як сутність - субстанцію, яка лежить в основі внутрішньої єдності усього різномаїття явищ і предметів.
Звичайно, не слід ототожнювати філософське розуміння матерії з якимось конкретним станом речовини, не можна змішувати поняття матерії як сутності з природничо-науковими уявленнями про фізичні властивості і будову матерії. Таке ототожнення призводить до ідеалістичного тлумачення світу, а врешті-решт - до заперечення матерії як об´єктивної реальності. Прикладом цього і є криза у фізиці у кінці XIX - на початку XX ст. Крім того, природничо-наукові уявлення про будову і властивості матерії ніколи не можуть бути вичерпними, завершеними, придатними для будь-якого стану матерії. Нові відкриття у фізиці, хімії будуть тільки доповненням до головної властивості матерії - бути об´єктивною реальністю. Філософське поняття матерії є найбільш широким і універсальним, воно охоплює всі можливі види матерії.
Матерія як об´єктивна реальність має безліч властивостей, притаманних її різноманітним видам і станам. Одним з універсальних, невід´ємних властивостей матерії є її структурність, тобто розчленованість на якісно різні рівні її організації.
Структурна розчленованість матерії полягає у тому, що вона завжди і всюди у просторі і часі певним чином організована у конкретні матеріальні системи, тобто такі цілісні утворення, зв´язок між елементами у яких є більш-менш стійким і тривалим, ніж зв´язок між кожним з елементів навколишнього середовища.
Орієнтовно виділяють такі основні типи матеріальних систем і відповідні їм структурні рівні матерії: 1) система неживої природи; 2) система живої природи; 3) суспільство. Система неживої природи включає елементарні частинки і поля, атомні ядра, атоми, молекули, макроскопічні тіла, геологічні утворення, Землю та інші планети, Сонце і всі зірки, Галактику, систему галактик - Метагалактику, яка є лише однією із систем нескінченого Всесвіту.
Кількість елементарних частинок постійно зростає і перевищує вже 300 різновидів. Стійких же різновидів небагато: фотони (кванти електромагнітного поля), гравітони (гіпотетичні кванти гравітаційного поля), електрони, позитрони, нейтрони, протони і антипротони. Жива і соціально-організована матерії відомі поки що лише на Землі, їх виникнення - результат природного і закономірного саморозвитку матерії. Жива матерія - це сукупність організмів, здатних до самовідтворення з передачею і накопиченням у процесі еволюції генетичної інформації. У системі живої природи існують внутрішньоорганізмові та надорганізмові біосистеми. До перших належать молекули ДНК і РНК, як носії спадковості, комплекси білкових молекул, клітини, тканини, органи, функціональні системи (нервова, кровоносна, травлення, газообмінна та інші), організм у цілому. До надорганізмових систем належать сімейства організмів, різні популяції - види, біоценози, біогеоценози, географічні ландшафти і вся біосфера.
Соціально-організована матерія - це вища форма розвитку життя, сукупність мислячих і свідомо перетворюючих дійсність індивідуумів і угруповань різного рівня. В свою чергу суспільство включає багато типів взаємоперехрещених систем: людина, сім´я, різні колективи (виробничі, наукові, спортивні та інші), об´єднання і організації, партії, нації і держави, суспільство в цілому.
Слід відмітити, що вся класифікація досить загальна і далеко не повна, оскільки на кожному структурному рівні можна виділити додаткову кількість взаємопроникаючих матеріальних систем, що виникають на основі різних форм зв´язків і взаємодії елементів.
Структурність матерії характеризує її стан з точки зору перервності і неперервності. Матерія перервна, оскільки існує у вигляді множини окремих структурних систем. Одночасно вона неперервна, бо простір між матеріальними структурними системами, тобто між усіма частинками і тілами не є абсолютною порожнечею, а містить у собі матеріальні поля: гравітаційні, електромагнітні, ядерні та інші.
Перервний і неперервний характер будови матерії яскраво виявляється у класифікації видів матерії за її фундаментальними фізичними властивостями. У зв´язку з цим розрізняють два види матерії: речовина і поле.
Речовина - все те, що має в основному механічну масу спокою. Вона знаходиться у різних станах, у стані електронів, протонів, газів, рідини і твердих тіл, біополімерів, живих організмів. Найбільш розповсюдженим видом речовини є плазмений її стан, у якому знаходяться зірки. Реально також існує антиречовина, яка утворюється з античастинок: антипротонів, позитронів, антинейтронів та ін.
Поле - це вид матерії, який не має маси спокою. Електромагнітні, гравітаційні поля забезпечують взаємодію і зв´язок речовини у макросвіті. У мікросвіті взаємодія елементарних частинок речовини забезпечується ядерними, мезонними, електропозитронними, нуклонними та іншими полями. Поля заповнюють більшу частину простору як у макросвіті, так і в мікросвіті.
Речовина і поле - якісно різні види матерії і відрізняються один від одного насамперед масою спокою. Частинки речовини мають масу спокою, а електромагнітне і гравітаційне поля її не мають. Речовина і поле різняться і за закономірностями руху: швидкість розповсюдження електромагнітного і гравітаційного полів завжди дорівнює швидкості у порожнечі, а швидкість руху частинок речовини завжди менше швидкості світла. Третє розрізняння полягає в ступені проникності: речовина малопро-никна, поля дуже проникнені. Речовина і поле різняться також ступенем концентрації маси і енергії. У частинок речовини концентрація маси і енергії дуже велика, а в елетромагнітного і гравітаційного полів вона мала. Проте в ядерних полях ця різниця стирається. Крім того, речовина і поле розрізняються і як корпускулярна і хвильова сутність. Речовина характеризує матерію з точки зору її перервності, корпускулярності, поле неперервності і хвильової природи. Межі між речовиною і полем чітко виступають лише у макросвіті, а для мікропроцесів вони досить відносні.
Слід визначити також, що в світі може існувати і багато інших, невідомих нам видів матерії з незвичайними специфічними властивостями, але всі вони - елементи об´єктивної реальності, яка існує незалежно від нашої свідомості.