Філософія
Професійна філософія в Україні XIX - початку XX століття
Перша половина XIX ст. в Україні характеризується посиленням розкладу феодальної системи і складанням нових капіталістичних відносин. Криза феодального устрою супроводжувалась зростанням революційного руху проти кріпацтва і самодержавства, а також національного пригноблення українського народу з боку російського царизму. Такі соціально-політичні процеси сприяли загальному піднесенню суспільного життя, розвитку української національної культури. В цей час відкрилися Харківський (1805) та Київський (1834) університети, де працювали талановиті вчені, які зробили вагомий внесок у розвиток окремих галузей науки, а також сприяли зацікавленості в загальнофілософських проблемах.
У цей час відбувається поляризація сил феодально-монархічної системи, якій сприяв прискорений розвиток української культури та літературної мови, в Україні та Росії провадяться дискусії, суперечки про українську мову і літературу та їх місце у розвитку українського народу. Починає помітно розвиватися українська література, публікуються твори таких видатних письменників, як Котляревський, Гулак-Артемовський, Глібов та ін.
Пануючій у дореформений період релігійно-ідеалістичній філософії в різних її різновидах і течіях, починаючи від відверто містичної (масонства) і закінчуючи тривіальною метафізикою, протистояли матеріалістичні вчення. Матеріалістичні ідеї в цей час поширюються, як правило, у нефілософських сферах духовної діяльності - науці, літературній критиці, художній творчості.
Початок XIX ст. ознаменувався значним поширенням в Україні ідей кантіанства, фіхтеанства, шеллінгіанства. Філософська думка цього часу містила в собі як складові структурні елементи: 1) пануючу релігійно-ідеалістичну філософію; 2) філософію просвітників, що незалежно від свого загального характеру - матеріалістичного чи ідеалістичного виступала як опозиційна щодо пануючого тоді суспільно-політичного ладу, бо прагнула так чи інакше модифікувати його; 3) природничо-науковий матеріалізм; 4) філософсько-соціологічні погляди дворянських революціонерів і революційних демократів. Звичайно, розгляд філософської думки в Україні у XIX - на початку XX ст. неминуче веде до врахування процесів, які відбувалися у філософському житті інших народів, особливо російського.
Відкриття Харківського університету пов´язане з діяльністю Василя Назаровича Каразіна (1773-1842) - видатного суспільного діяча і винахідника, енциклопедично освіченого вченого, прихильника Просвітництва, українського Ломоносова як його називав Герцен.
Каразін звертається з листом до царя Олександра І, в якому викладає свої погляди на шляхи розвитку народної освіти, і починає складати проект її організації в Росії. Керівним органом Міністерства народної освіти була Комісія училищ, потім перейменована в Головне управління. В Комісії було вирішено розділити країну на шість навчальних округів і в центрі кожного з них заснувати університет, розширену мережу гімназій, у губернських містах створити мережу повітових і парафіяльних училищ.
На самому початку діяльності Комісії училищ В. Н. Каразін за участі членів цієї Комісії розробив спільний "План народного виховання", "Спільний план гімназій", проект спільного статусу університетів. В. Н. Каразін не забув і про рідну Слобідсько-Українську губернію. Він приділяє велику увагу планам організації викладання в Харківському університеті, пише про намічені до відкриття факультети, професуру, помірний склад студентів і підкреслює, що харківські студенти будуть "різночинцями", але становище їх в університеті повинне бути абсолютно рівноправним і відрізнятися вони будуть тільки здібностями. У сорока восьми параграфах "Накреслень... " Каразін докладно описав структуру університету. В університеті намічалося відкрити не факультети, а дев´ять відділів: відділ загальних пізнань, де студентам викладали б мови (особливо рідну), математику, фізику, історію, географію; і відділ "приємних мистецтв", де вивчали б малювання, музику, танці, мистецтво верхової їзди та деякі види ручних робіт. Накреслювалося відкрити ще п´ять відділень: громадських пізнань, військових, лікарських, громадських мистецтв, богослов´я. При університеті планувалося відкрити два училища: "училище сільського домоведення" і школу ремісництва, рукоділля для "примноження вмілих ремісників і художників". Набирати студентів для університету Каразін запропонував із молоді, що закінчила губернські народні училища, - Харківське, Курське, Орловське, Чернігівське, Полтавське та ін.
24 січня 1803 р. було видано указ, який дозволив відкрити університет у Харкові, одночасно було затверджено Харківський навчальний округ, попечителем якого було призначено польського магната С. Потоцького.
Каразін клопотався про влаштування ботанічного саду, комплектування університетської бібліотеки та підбір вітчизняних викладачів, що не сподобалося Олександру І. Тому в 1804 р. В. Н. Каразіна було несправедливо звинувачено у витраті університетських коштів і позбавлено права втручатися в справи університету.
17 січня 1805 р. завдяки зусиллям професорів І. Ф. Тимковсь-кого і І. С. Рижського було відкрито університет. В. Н. Каразіна, тяжко пригніченого морально, не було на відкритті університету. Рада університету одноголосно вибрала його своїм почесним членом, а в 1905 р. на кошти громадськості йому було споруджено пам´ятник.
На початку XIX ст. в Європі набувають поширення і популярності ідеї представників німецької класичної філософії: Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, які поступово проникають і в Україну. Велика роль у їх популяризації належала П. Лодію, Л. Якобу, В. Довговичу, Я. Рубану.
Яків Рубан вперше переклав Канта російською мовою: у Миколаєві в 1903 р. було опубліковано книгу "Кантово обоснование для метафизики нравов". У Харкові Л. Якоб опублікував два підручники з логіки у кантівському дусі. В Угорській Україні популяризує Кантові ідеї В. Довгович.
Помітний слід в історії філософської думки в Україні залишив Петро Дмитрович Лодій із Закарпаття. Він активно виступав за розвиток науки і просвіти, гостро критикував реакціонерів, які заперечували читання лекцій з філософії у вузах. Під впливом Канта професор Лодій формулює питання філософії: Що може людина знати? Що повинна робити? На що сміє сподіватися? Що є людина? У філософських поглядах Лодія значне місце посідають і матеріалістичні елементи. Намагаючись вести залежність усіх психічних явищ від діяльності мозку, професор стверджував, що матеріалістичний світ існує незалежно від людської свідомості. Він піддав критиці поняття Канта про філософську науку як науку розуму, що складається з одних узагальнень.
Лодій критикував і теорію пізнання Канта, засуджував думку про мислення, що незалежне від буття. Значна заслуга Ло-дія полягає в тому, що він уже тоді вбачав у кантівській теорії пізнання шлях до заперечення об´єктивного існування речей. Чуттєві поняття Кант відривав від зовнішніх предметів і відтак дійшов висновку про неможливість пізнання предметів об´єктивної дійсності. Критикуючи ідеалістичні положення філософії Канта, Лодій, однак, не звернув уваги на таке поняття кантівської теорії, як існування світу поза нашою свідомістю.
Запрошений у Харківський університет професор Йєнського університету Йоган Баптист Шад (1758-1834) у своєму курсі об´єднував кантівську етику, фіхтеанську ідею про тотожність суб´єкта і об´єкта і "філософію одкровення" Шеллін-га. Якщо в практичній кантівській філософії йому імпонує філософія свободи, проголошення людини та її гідності вищою цінністю, то в теоретичній філософії його відштовхує приниження розуму, яке відкриває шлях до віри й авторитету.
У Харкові Шад видав латинською мовою "Природне право", "Логіку". Він вважав, що міркування Канта про неможливість "пізнання речей у собі", а також про "антиномічність" і суперечність розуму у своїх спробах проникнути в суть речей заперечують перспективу будь-якого вірогідного пізнання. Намагання Канта досягти пізнання у формах "практичного розуму" не задовольняють Шада, тому він починає шукати інші шляхи до розв´язання логіко-гносеологічних проблем.
Якщо діяльність розуму обмежена досвідом явищ, а досвід суперечливий, то і розум виявляє безліч суперечностей. Але свідомість, мислення людини не в змозі задовольнитися тільки суперечностями, тому прагне до їх подолання, об´єднуючи протилежності. Все це за допомогою понять здійснює розум, але формально. Розум як здатність ідей вносити у світ справжню гармонію, єдність дійсно у змозі пізнати "надчуттєве", "абсолютне", "речі в собі". Шад наділяє розум пізнавальною здатністю і не хоче його обмежувати, усуває межу, встановлену Кантом, між практичним і теоретичним розумом. Судження як основна форма пізнання виявляє дійсні стосунки речей і постає як фундамент для утворення категорій. Так Шад намагається подолати Кантову помилку розгалуджування суб´єкта і об´єкта, апріорного характеру категорій. Категорії у нього визначають види і форми суджень. Розглядаючи співвідношення "теоретичного" і "практичного" розуму, він стверджує, що у формі мислення розум трансформує реальне в ідеальне, а у формі хотіння - навпаки, тому діє загальний "закон гармонії між ідеальним і реальним". Керуючись ідеями, людина пізнає речі самі по собі. Світ є відображенням абсолютного розуму. Самі речі за своєю природою відповідають ідеям, ідеї ж є істини, вічні форми будь-якого буття.
Шад будує діалектичну концепцію натурфілософії. Діалектичний метод, застосований Фіхте до аналізу діяльності "Я", Шад поширює (спираючись на Шеллінга) і на аналіз природних процесів. Як і Шеллінг, Шад намагається подати природу як цілісний абсолютний організм, яким керує любов - особлива творча сила. За Шадом, природа - самостійна реальність, що розвивається.
Навколо Шада згрупувалася група талановитих учнів, багато з яких зробили вагомий внесок в історію української філософії. Це - професори О. І. Дудрович, М. Г. Білоусов та ін.
Ряд українських філософів цього періоду були послідовниками натурфілософії Шеллінга. Так, Д. Велланський застосовує ідеї натурфілософії Шеллінга до фізіологічних та фізичних розробок. О. Дудрович, учень Шада, надає філософії Шеллінга релігійного забарвлення. Ідеї Шеллінга пропагують Й. Кронеберг, К. Зеленецький.
Набувають поширення в Україні і філософські погляди Гегеля.
Професор Київського університету О.М. Новицький (18061884) стверджував, що філософія - найвищий прояв духу, але піраміду ідей увінчує все ж ідеал святого.
Релігія - це допомога Божа людському родові. Вона тільки ставить філософські питання, але не розв´язує їх. Філософія освітлює дух світлом чіткої думки. Народжуючись із себе, свідомість обмежується сторонніми предметами пізнання і, відбиваючись від них до себе, робить із себе центр, а з інших предметів - периферію пізнання. Але дійсно буття не залежить від свідомості. Філософія як наука має своїм змістом загальні закони і форми буття. Як знання загального, вони народжені розумом, а не досвідом, і виявлені в ідеях. Світ ідей - батьківщина філософії. За сутністю та діалектичним рухом думок філософія відображає єдність і систему розуму, за формою ж і метою викладу вона є відображенням логічних форм розуму.
У гегелівському ж дусі визначає Й. Г. Михневич філософію як науку про загальні засоби та вічні закони. Він розкриває її зміст за схемою певної феноменології. Згідно з Й. Михневичем, джерелом філософії є свідомість, яка пройшла головні стадії розвитку і перетворила їх в об´єкт дослідження. Повернення свідомості до самої себе і є філософія. Наслідуючи Гегеля, Й.Михне-вич показує, що філософське знання за змістом об´єктивне, предметне, а за формою - суб´єктивне, бо розкриває свою діяльність у трьох аспектах: у русі від "Я" до "не-Я", до світу, від "не-Я" до "Я" і від світу і людини до Бога як першопричини всього існуючого. Завдання філософії, за Й. Михневичем, полягає у розв´язанні трансцендентно-метафізичних питань про Бога, світ і людину, про "душевні" основи знання.
З критичних позицій засвоїв систему Гегеля С. С. Гогоцький (1813-1889), доцент філософії Київського університету св. Володимира, автор першої у Росії філософської енциклопедії, чотирьохтомного "Філософського лексикону". Позитивною він вважає думку Гегеля про те, що весь світ наповнений розумом і виявляє у всій різноманітності часток єдиний верховний план, мету. Бере на "озброєння" Гогоцький і діалектичний метод, який, на його думку, дає змогу побачити світ як єдиний гармонійний живий організм, а розвиток людського духу - як історичний процес. Разом з тим він критикує твердження Гегеля, що абсолютне мислення реалізується в індивідуальному мисленні, що божественне іманентно властиве нашому мисленню. Гогоцький виступає проти спроб виведення конкретного суб´єкта з "абстрактних категорій", які визначають собою сутність предмета, але не можуть створити сам суб´єкт. Гогоцький прагне поєднати гегельянство з атеїзмом, встановлюючи межі діалектичного методу, виносячи "за межу" Бога і суб´єкта як живу, індивідуальну енергію.
Ідеями Гегеля переймалися також М. Лунін, А. Рославський, Петровський, І. Скворцов та інші.
У першій половині XIX ст. на Україні значно поширюються просвітницькі погляди, виразники яких викривали самодержавство і кріпосництво, обстоювали капіталістичний шлях розвитку. Філософсько-соціологічні погляди ідеологів просвітництва були неоднорідні. Одні з них (О. В. Духнович, В. Н. Каразін, П. П. Гулак-Артемовський, Г. Ф. Квітка-Основ´яненко, Є. П. Гребінка та інші.) виступали з позицій ідеалізму, другі (І. М. Ланге, І. Ф. Тимковський, І. С. Рижський, М. Г. Біло-усов та інші.) - з позицій деїзму, або стихійного матеріалізму.
Професор політичної економії Харківського університету Т. Ф. Степанов (1795-1847) та предводитель Глухівського дворянства О. Маркевич (1790-1860) підкреслювали необхідність поширення грамоти серед народу і поєднання освіти з вихованням.
Українські літератори І.Котляревський (1769-1838), П. Гулак-Артемовський (1778-1843), Є.Гребінка (1812-1848) захищали інтереси народу, вимагали скасування кріпацтва.
Помітну роль у поширенні ідей Просвітництва за цих часів на західно-українських землях відігравала група українських письменників і громадських діячів, яка ввійшла в історію під назвою "Руська Трійця" - М. Шашкевич (1811-1843), І. Ваш-левич (1811-1855), Я. Головацький (1814-1888) - і виступали проти сваволі польської і української шляхти.
Переважна більшість просвітників зосереджувала свою увагу на соціальних проблемах, лише деякі з них (І. С. Рижський, І. Ф. Тимковський, Т. Ф. Степанов, О. В. Духнович) зверталися до спеціального аналізу філософських проблем.
І. С. Рижський (1761-1811), професор російської словесності, перший ректор Харківського університету, у своїх працях "Умос-лов´я, або Розумова філософія", "Введення до кола словесності", "Наука віршування", "Про пізнання, що властиве уявленню" захищає матеріалістичну теорію пізнання. Він визнавав первинність матеріальної природи щодо людської свідомості. На його думку, будь-яке пізнання розпочинається з почуттів. Зацікавленість, користь і необхідність змушують людину заглиблюватися у пізнання оточуючих речей. Природа у своїй великій різноманітності подібна до багатої за змістом книги, з якої людина здобуває знання, збагачуючи свій розум. Великий внесок зробив харківський професор у розвиток мов. Він вважав, що багатство мови багато в чому залежить від рівня розвитку науки, філософії, літератури, а також від відмітних рис кожного народу. Мова - є одне із необхідних знарядь взаємозв´язків людей.
І. Ф. Тимковський (1772-1853) у своїх працях заперечує розрив сутності і явища, критикує агностицизм.
Просвітники-ідеалісти Т. Ф. Степанов (1795-1847), О. В. Духнович (1803-1865), розглядаючи гносеологічні проблеми, обґрунтовували насамперед, єдність чуттєвого і раціонального у пізнанні, критикували абсолютизацію як "досвідного", так і "теоретичного" знання. Під впливом ідей французького Просвітництва XVIII ст. О. В. Духнович у розумінні сутності людини переходить від телеологізму до раціоналізму, утверджуючи визначальну роль ідей у розвитку суспільства. Не Бог визначає життя людини, а її розум, який залежить від виховання.
У розробці проблеми походження людини і суспільства Й. М. Ланге, І. Воронов, І. Ф. Тимковський спиралися на ідеї французьких просвітників, зокрема на теорію "природного права" і "суспільного договору". Посилаючись на подвійну природу людини (фізичну і духовну), вони, одначе, на відміну від тих ідеалістичних просвітників, які вважали духовну природу божественною, називали духовність природною, яка може виявлятися лише у суспільстві.
У II половині XIX ст. офіційно пануючим напрямом філософської думки в Україні був ідеалізм. Його сповідували професори філософії Київської духовної академії, Київського, Харківського, Одеського університетів та інших навчальних закладів, такі як П. Д. Юркевич, М. Я. Грот, О. О. Козлов, В. В . Лесевич, О. М. Гіляров, П. І. Ліницький та ін. Одні з них пропагували об´єктивний ідеалізм православно-релігійного характеру, інші схилялися до неокантіанства, махізму, позитивізму. Вони заперечували матеріалістичне вчення про об´єктивність законів природи, часу та простору. Професор Київського університету Г. І. Челпанов у своїх публічних лекціях у 1899 р. твердив, що "простір такий же суб´єктивний, як кольори та звуки, а час існує лише у нашій свідомості". Принцип причинності вони підмінювали телеологією, покладаючись лише на розум та волю творця.
Професор Київського університету М. І. Костомаров розглядав усі явища матеріального світу як втілення Божої ідеї, а пізнання розумів як розкриття духовного у фізичному. П. І. Ліницький виступав з критикою матеріалізму, обмежував предмет філософії теорією пізнання, а завдання філософії вбачав у виділенні та відмежуванні того, що притаманне суб´єкту пізнання, від того, що належало об´єкту.
Але ж незважаючи на те, що у філософії України домінували ідеалізм і релігія, уже в першій половині XIX ст. зміцнюються позиції матеріалістичної філософії. Матеріалістичні ідеї у деїстичній формі розвивають викладач філософії Харківської гімназії М. П. Любовський, професор Харківського університету Л. Г. Якоб (1759-1827), П. Д. Лодій (1764-1829), який останні роки свого життя працював у Петербурзі.
У II половині XIX ст. у зв´язку з філософським осмисленням розробок природознавців матеріалістична лінія набула сили і обґрунтування. Одна з важливих особливостей розвитку матеріалістичної філософії на Україні у XIX ст. полягала в тому, що через обмеження, а то й пряму заборону викладання її у вищих учбових закладах матеріалістичні погляди пропагувалися у певній частині праць природодослідників-матеріалістів - математиків, фізиків, хіміків. Саме через це природничо-науковий матеріалізм посідає таке почесне місце в історії матеріалістичної філософської думки в Україні.
Велику роль у захисті і розробці матеріалістичної традиції відіграли вчені-природознавці, які працювали в Україні: А. П. Шимков, О. С. Шкляревський, П. І. Ковалевський, В. Я. Данилевський та ін.
Професор Харківського університету Андрій Петрович Шимков доводив, що чуття і свідомість людини взагалі виникають завдяки органам чуття й мозку і відображають дію об´єктивної реальності на нас. Світ, за Шимковим, пізнаваний, наукові істини є "точне відображення дійсності". Він визнавав наявність у природі невідхильної детермінованості, яка виключає щось безпричинне, "чудодійне". Він критикував кантівське розуміння причинності та закономірності як апріорних форм людської розсудливості.
Щодо критики ідеалізму і пропаганди в Україні матеріалістичних поглядів на природу важливими були праці професора медичної фізики Київського університету Олексія Сергійовича Шкляревського, який доводив матеріальність світу та взаємний зв´язок його явищ. Формами існування матеріального світу він вважав простір, час і рух.
Шкляревський виступав проти захоплення спіритизмом, характеризуючи його як містику, несумісну з наукою. Він заперечував також віталістичну концепцію у біології.
Біологи-матеріалісти в Україні головну увагу звертали на обгрунтування положення про мислення як функцію головного мозку. Професор Харківського університету Павло Іванович Ковалевський у праці "Основи механізму душевної діяльності" відзначав матеріальну обумовленість психічної діяльності, вказував на "значення корки як центру свідомих явищ або уявлень". Посилаючись на Сєченова, він писав, що наші знання виникають внаслідок дії зовнішнього світу на органи чуття і через них - на головний мозок.
Особливе значення для формування науково-матеріалістичного світогляду в Україні мали труди і педагогічна діяльність професора фізіології Харківського університету Василя Яковича Данилевського (1852-1939), який застосовував закон збереження енергії до фізіологічних процесів у тваринному організмі. Він закликав відмовитись від вчення віталістів, від різних "життєвих духів", від уявлень про походження м´язової (і нервової) сили з абстрактних засад і стати на грунт точних наукових методів і положень у непорушній впевненості, що "явища органічного життя цілком підкорю-ються загальним космічним законам". Причинність та закономірність, на думку Данилевського, не вносяться людиною у навколишні явища, а властиві, притаманні самому об´єктивному світу. У статті "Почуття і життя" вчений розглядає закони логіки як "відображення законів природи". Органічну природу Данилевський розглядав з позицій дарвінізму, підкреслюючи безперервну "диференціацію примноження та ускладнення відмітних ознак". Обумовлюючою силою в цьому розвитку є зовнішнє середовище. У своїй праці "Дослідження впливу головного мозку на дихання і кровообіг" Данилевський доводить, що психічне є лише суб´єктивною формою фізіологічних процесів, які відбуваються у вищих відділах нервової системи за типом рефлексів.
Матеріалістичну традицію розвивали і вчені-природознавці: у Харківському університеті - Т. Ф. Осиповський (1765-1832), П. М. Шумлянський (1750-1821), О. І. Стойкович (1773-1832), Л. С. Затеплінський (1796-1834), В. І. Лапшин (1809-1888), А. Ф. Павловський (1787-1857), Н. М. Архангельський (17871857); у Київському університеті - М.І.Козлов (1814-1889), М.О.Максимович (1804-1873).
Природодослідники О. І. Стойкович, М. О. Максимович та інші, вирішуючи філософські проблеми природознавства, заперечували релігійні вчення про Землю як центр світобудови.
Вони обстоювали думку про принципову можливість пізнання людиною оточуючого світу.
Отже, передові вчені України обстоювали і розвивали матеріалістичні традиції у природознавстві. У другій половині XIX ст. в Україні з´явилася ціла плеяда видатних мислителів, які на рівні знань свого часу зробили свій внесок у розвиток передової філософської думки.