Філософія
Від міфу до філософії. Філософська думка Київської Русі
Становлення вітчизняної філософської думки відбувається в межах духовної культури Київської Русі - першої східнослов´янської ранньофеодальної держави, що займала майже всю територію СхідноЄвропейської рівнини - від Балтики до Чорного моря і від Закарпаття до Волго-Окського міжріччя. Виникнувши в IX ст., давньоруська держава стала центром політичної, економічної і культурної консолідації східних слов´ян.
В історії розвитку суспільної думки епохи Київської Русі можна виділити три етапи.
Перший етап - від зародження Київської Русі (IX ст.) до 70-х років XI ст. - характеризується значними успіхами держави в економічному і культурному житті, в галузі міжнародних відносин.
Другий етап - від 70-х років XI ст. до 20-х років XII ст. - характеризується відображенням у суспільній думці соціальних суперечностей. У цей період, як і в усій Європі, в розвитку духовного життя Київської Русі переважають два мотиви: занепокоєність майбутнім нашої держави перед реальною загрозою іноземних завоювань і посиленням відцентрових сил в економічному і соціально-політичному житті.
Третій етап - друга чверть XII ст. - середина XIII ст., коли створюються п´ятнадцять відносно самостійних князівств, що за розвитком економіки і культури були на рівні передових держав Європи.
Найдавніші збережені пам´ятки писемності Київської Русі, які є джерелом пізнання історії філософської думки тих часів, датуються кінцем X - серединою XI ст. Отже, це найдавніша хронологічна межа, з якої починається історія вітчизняної філософської думки в складі давньоруської культури. Через навалу орд Батия цей процес було перервано. Отже, період зародження, формування філософської думки Київської Русі охоплює майже три століття - з кінця X ст. до середини XIII ст.
На думку Д. С. Лихачова, кінцем X ст. датується вміщена до "Повісті временних літ" "Промова філософа", де лаконічно згідно з християнським віровченням викладається історія світу. У середині XI ст. створюються "Слово про Закон і Благодать" Іларіона, Остромирове Євангеліє (1053-1056) та Ізборники Святослава (1073-1076).
Характер філософського осмислення об´єктивної дійсності в цей період зумовлюється, зрештою, специфікою соціально-економічного розвитку Київської Русі - становленням феодальних відносин. Слід також враховувати вплив на розвиток філософської думки релігії (християнства), релігійної моралі.
У кінці XI ст. ще були дуже відчутними чвари, непорозуміння між християнським і слов´янським язичним світоглядом. З філософської точки зору, язичний світогляд відрізняється від християнського тим, що він не виділяє людину з природою: язичництву був притаманний пантеїзм (природа = Бог). Язичництво - це нерозривність із світом вічного коловороту природи, політеїстичне підкорення стихіям, тотеми і культ предків як принцип соціальної детермінації; воно засноване на визнанні астральної залежності усіх процесів.
На противагу міфологічному світогляду язичників, християнська концепція Всесвіту побудована на іншій основі. Тут акценти зміщуються з натуралістичної рівноваги на напружене протистояння духу і матерії: у світі взагалі, і в людині зокрема, відбувається боротьба двох протилежних першопочатків, які ототожнюються з Богом і дияволом. Замість ідеї вічного коловороту виробляється ідея вектора розвитку від створення до кінця світу. У християнській ідеології людина несе моральну відповідальність за свій свідомий вибір між двома силами. Життя людини цілком належить всесвітньому універсуму, її доля стає частиною долі Всесвіту.
Отже, філософській думці Київської Русі властива "етизація" філософської культури в цілому. Усе в світі, що потрапляє до орбіти філософського осмислення, співвідноситься з космічним конфліктом добра і зла й виявляється прилученим до світової історії спасіння.
Філософське знання за часів Київської Русі характеризується, по-перше, як своєрідний морально-філософсько-теологічний синкретизм; по-друге, оскільки це був період становлення держави, у тогочасній філософії значну роль відігравало філософське обгрунтування політики, пропозиції щодо різноманітних підходів до розв´язання тих чи інших проблем. Філософія виникає як усвідомлення поступового державного розвитку, осмислення соціально-економічних, політичних проблем.
Глибинним джерелом вітчизняної філософської думки є народна, а також книжна культура, що йшла від богослов´я і церковності.
Християнське світорозуміння сформувалося внаслідок взаємопроникнення культур стародавнього світу - греко-римської і близькосхідної.
Крім старослов´янських перекладів окремих біблейських книг, існували книги Іоана Златоуста, Василія Кесарійського, Юстиана Філософа (що складали Ізборник). Авторитетом для руських мислителів був Іоанн Дамаскін, який у "Діалектиці" пише: "Філософія є пізнання сущого, оскільки воно є суще, тобто пізнання природи сущого. І ще: філософія є пізнання речей божественних і людських... Далі, філософія є міркування про смерть.. , уподоблення Богові.. , мистецтво мистецтв і наука наук, бо філософія є початок будь-якого мистецтва. Далі, філософія є любов до мудрості: істинна ж мудрість є Бог. А тому любов до Бога є істинна філософія" [1]. У праці "Утруднення відносно першопочатків і розв´язання їх" філософ-неоплатонік підкреслював невиявленість і непізнаванність першоєдиного. Згідно з Дамаскіним, після понадбуттєвого перш єдиного ідуть понадбуттєве єдине - багато і ліпше - єдине, і тільки після цього ступеня можливий перехід до сфери буття. Новизною є 5 вчення Дамаскіна про думку, яка трактується ним як єдина сутність, що самовизначається в межах наданого їй виду буття.
Ідеї грецького філософа, останнього схоларха платонівської Академії були розвинуті і в слов´янській літературі. Так, у "Просторовому житті", складеному Климентом Охридським, філософу Константину (Кирилу) приписуються слова, що філософія - це "пізнання божественних і людських речей, яке вчить, наскільки людина може наблизитися до Бога і як завдяки справам стати образом і подобою того, хто її створив" [38]. Витримана у цілому в дусі Дамаскіна, ця думка містить один суттєвий нюанс - філософія, на думку Кирила, вчить людину, як "завдяки справам" уподобитися Богу. Саме цей "діяльний аспект" у розумінні філософії, що несумісний з абстрактним теоретизуванням, дуже характерний для стилю філософського мислення Київської Русі: головне завдання філософії вбачається в обгрунтуванні реальної діяльності.
Переклади візантійських творів не лише знайомили любомудрів Русі з філософською культурою цієї держави. Вони слугували важливим джерелом інформації щодо ідей античної філософії, на грунті якої формувалась візантійська філософська думка. Найбільш відомими на Русі античними мислителями були Арістотель і Платон. В Ізборнику 1073 р. вміщено ідеї з "Категорій" Арістотеля. Завдяки цьому трактату давньоруський читач мав відомості щодо тлумачення таких фундаментальних філософських категорій, як "сутність", "випадковість", "кількість", "якість", "суперечність". У збірці "Бджола" було вміщено уривки з праць Плутарха, Діогена, Сократа, Піфагора, Епікура, Арістотеля. Надзвичайно багатим на античні джерела був слов´янський переклад "Хроніки" Іоана Ма-ламе, а ідеї античної філософії знаходимо в творах Дамаскіна, в поширеному на Русі перекладі "Діоптри" Філіпа Філософа.
Значне поширення у Київській Русі ідей античних філософів призвело до двох тенденцій у ставленні до них: перша - це заперечення античної філософської думки; друга - пропозиції щодо обмеженого її використання.
Крім зв´язків з Візантією, існували ще зв´язки з Болгарією. Слов´янські просвітителі Кирило і Мефодій не тільки створили "книжну словесність", а й започаткували в слов´янській писемності філософську термінологію.
Духовна культура Київської Русі формувалась також на грунті контактів із західноєвропейською, сирійською ("Повість про Акіра Премудрого") та грузинською ("Сказання про іверську царицю Динару") культурами.
Важливе місце у філософських, поглядах, які поширювались на території Київської Русі, посідали уявлення про Бога і Всесвіт. Вони засвідчували протиборство різних систем світорозуміння.
У межах "моделі світу", яка сформувалась у народній культурі на грунті міфологічних уявлень, світ людини виступає як світ природи. Не лише людина осмислює себе нероздільною з природою, а й світ божественний постає для неї як реально існуючий у природі. Природа не протистоїть Богові, Бог не творить природу, а упорядковує її.
Християнство подвоювало світ на наявний і бажаний. Оскільки, за догматами християнства, світ створений з нічого, то він може в ніщо й перетворитись. Тим самим природа позбавляється самостійної цінності. Людина покликана володіти природою.
У "Києво-Печерському патерику" (творіння Феодосія Печерського) світ земний сприймається передусім як світ зла, що протистоїть трансцендентному світові божественного. Смисл життя - розрив зі світом зла (пости, молитви). Логічним висновком з такої позиції є погляд на земне життя як таке, що визначається прагненням до смерті. Лише у смерті стає можливим остаточний розрив зі світом земним, "гріховним". Смерть є тим моментом, коли "праведник" досягає остаточної реалізації свого життєвого покликання. Смерть праведника - радісна подія, належне завершення його земного покликання.
Але, підкреслюючи протистояння двох світів, мислителі все ж намагались максимально пом´якшити розірваність світу. Акцент переноситься на ідею причетності земного до божественного, як творіння - до творця. Світ земний тим самим зображається не як пристановище "зла", "гріха", що протистоїть ідеальному першопочатку, а як співпричетний до добра, що з´єднує цей світ з його творцем. Про це йдеться в "Шестидневі" Іоана Болгарського, "Повчанні" Володимира Мономаха. У "Повісті временних літ", розповідаючи про міжусобиці руських князів, навалу половців, літописець пояснює, що країну, яка впала в гріх, карає Бог. Зло тут є наслідком діяльності людей, які відступили від Божих заповідей і "впали в гріх". Посилаючи зло на землю як кару за гріхи людей, Бог тим самим демонструє зразки найвищого людинолюбства, оскільки звільняє того, хто здійснив гріх, від відповідальності за це в потойбічному житті.
У "Шестидневі" Іоана Болгарського міститься думка про роль ангельського чину. Увесь світ, кожна людина довірені управлінню і піклуванню певного ангела. З цим же пов´язаний і особливий культ Божої матері в духовному житті Київської Русі. "Володимирська Богоматір" вважається заступницею Землі Руської.
"Шестиднев" Іоана Болгарського спирається на Арістотеля. Світ матеріальних речей вважається створеним із чотирьох першоелементів: води, повітря, землі, вогню. Сторони світу виявляються координатами, що визначають орієнтацію людини, яка усвідомлює себе нероздільною з навколишнім середовищем. Будинок "красним" боком завжди орієнтований на схід. Церква вівтарем теж повернута до сходу. Коли людина помирає, її кладуть ногами на захід, щоб обличчям своїм вона зустрічала початок дня - схід Сонця. Отже, простір є не щось абстрактне, а індивідуалізоване і якісно різноманітне. Це реальність, як і інші речі. Він є замкненою системою зі священним центром і мирською периферією. Космос - ієрархізований і організований. Простір вимірюється людиною. Вихідною одиницею виміру архітектурних споруд, наприклад, вважається сажень, що визначається розмахом рук людини, та "косий сажень", що є розміром людини від землі до кінцівок витягнутих пальців.
З релігійно-моральними характеристиками пов´язані й уявлення про географічний простір. Граничними точками руху мисляться "пекло" і "царство небесне". Ці погляди близькі до натуралістичних. Пекло і рай часто уявляються цілком конкретним географічним пунктом, куди людина може звернутися ще за земного життя. Такий погляд суперечить вихідним постулатам ортодоксального християнства. Навіть архієпископ Новгородський Володимир розповідав, що його люди ходили до раю, а рай уявляється як місце, де не буває зими. Володимир Мономах пише в "Повчанні" про птахів, які навесні повертаються з раю. У "Ходінні Богородиці по муках" детально визначаються координати пекла. Натуралізація картини потойбічного світу вміщена в "Ізборнику" 1076 р. - "грішні душі перебувають у пеклі".
У філософській думці східних слов´ян періоду Київської держави і після її розпаду наявні в зародковому стані дві тісно переплетені між собою тенденції - містична та раціоналістична. Так, містична тенденція простежується у "Посланні" Київського митрополита до великого князя Володимира Мономаха. Цей твір спирався на філософію Платона, якій притаманне було дуалістичне трактування світу й людини. Митрополит Никифор також розглядав людину як істоту, що складається з двох частин: невидимої душі і видимого матеріального тіла.. Тіло, за Никифором, є джерело пристрастей людини, які вона може подолати щоденним постом і обмежуванням природного потягу. Душу людини, на відміну від тіла, він трактував як безсмертну, створену Богом. Складається вона з трьох частин: розумної, чуттєвої, воліючої. Кінцевою метою розуму Никифор вважав пізнання Бога і його творінь. Усі розваги й насолоди в житті, на його думку, людина повинна дозволяти собі лише в тому разі, коли вони приводять до вищої організації людського духу. З цього Никифор робив висновок, що найкраща насолода - це страждання заради слави Божої і зближення людини з Богом. У дусі християнської етики питання про джерела добра і зла трактуються і в "Повісті временних літ".
Раціоналістичну тенденцію давньоруської філософської думки знаходимо в "Молінні Даниїла Заточеника". Джерелом добра і зла в цьому творі визначається життєвий досвід і розум людини. Автор розглядає добро і зло в їх діалектичному зв´язку з досвідом: "Зла не бачивши, добра не осягнеш, не бившись із псом об один моклок, добра не побачиш, лиха зимні не терпівши, тепла не відчуєш. Злато бо спокутується вогнем, а людина халепами".
Помітне місце в системі філософсько-світоглядних уявлень Київської Русі посідає гносеологічна проблематика, де просліджується культ книжного знання. "Книжність" осмислюється як одна з найвищих чеснот людини, як запорука мудрості. Поряд з похвалою на честь книги у творах давньослов´янських мислителів міститься детальне керівництво, як читати книгу. Аби збагнути сенс написаного, повчають вони, треба кожний розділ книги прочитати тричі, поступово заглиблюючись у зміст. Читання книги розглядається не як розвага, а як надзвичайно серйозний і важливий акт інтелектуальної діяльності, який збагачує і підносить людину. Книга уявляється як не просто важливий, а й необхідний чинник, завдяки якому людина оволодіває мудрістю. Книга розглядається не тільки та й не стільки як джерело інформації, а їй надається певного магічного значення. Можна було вилікувати людину, поклавши книгу їй на голову, на книзі ворожили. Читання книги уподібнювалось священнодійству, воно нагадувало певною мірою молитву. У "Пролозі" до "Шестидневу" Іоана Болгарського книжна мудрість оцінюється як вища цінність. Щасливим у земному житті, радісним і великим є той, хто, пояснює Іоан, насолоджується думками і спогляданням божественних справ, а не той, хто насичується питвом та їжею. Кирило Туровський пояснює, що "книжний розум" є "сокровище вічного життя".
Такі погляди спричинилися до значного поширення освіти в давньоруській державі. Створюється система шкіл у Києві, Новгороді. Високоосвіченими були не лише представники вишого духовенства, а й давньоруські князі Володимир Святославович, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах. Грамотність була досить розповсюджена серед різних верств давньоруського населення, про що свідчать письмові пам´ятки - письмо на бересті, графіти, написи ремісників. З повагою на Русі ставились до Кирила і Мефодія.
Наведені факти досить грунтовно підтверджують високу повагу до книги, книжного навчання як провідну тенденцію в культурі Київської Русі. Але був і протилежний підхід, коли читання книг не вважається благом. Однак ця тенденція не була провідною.
Місце гносеологічної проблематики в філософській культурі, що розвивалась під впливом ранньохристиянської догматики, визначалось поглядом на пізнання як на важливий етап на шляху до остаточної мети людського буття - "спасіння". Сенс життя людини полягає в трьох основних аспектах: пізнанні, шануванні, служінні. Але які можливості має людина у пізнанні Бога? Якими засобами їй користуватись, щоб досягти мети в процесі пізнання? Відповідь на це питання не була однозначною. Існувала агностична позиція, що взагалі заперечувала можливість досягнення остаточної мети пізнання - осягнення Бога й божественного в світі. У межах цієї тенденції знання протиставляється вірі. Але цій, до речі, менш яскраво виявленій у давньоруській культурі тенденції, протистоїть інша, що виходить із більш оптимістичного погляду на можливість людського пізнання. "Слово Боже" несе істину, а пізнання - це витлумачення істини, проголошеної, але "сокровенної" в Слові. Книга несе слово істини: без володіння словом не мислиться саме життя. Діяльність книжників підноситься до рівня божественного творення. Слово осмислюється як зв´язок земного з божественним.
Сенс пізнавальної діяльності вбачається не в одержанні нових, незнаних істин. Істина є єдиною, всеохоплюючою, вважається давно встановленою і викладеною в "богонатхненних" книгах. Проблема в тому, що текст, який містить істину, - таємничий і багатозначний. Адже одкровення, згідно з Біблією, є водночас і сокровенням. Тому пошук істини, до чого спрямовується пізнання, - у витлумаченні тексту з тим, щоб пробитись крізь товщу таємниць, загадок, символів.
Істина не відбиває реального ходу земних справ, зміст її визначається божественним промислом.
Наступним результатом описаної позиції є принципове визначення пізнавального примату загального над частковим. Загальне, а не конкретне, визначається об´єктом пізнання, метою, до якої спрямований пізнавальний процес.
Прагнення осмислити роль суттєвого знаку в пізнанні трансцендентної істини відбивалося і в спробах осягнути явища матеріального світу як чудо чи знамення. Чудо, тобто щось надприродне, відбувається тут, на землі, хоча покликане потойбічними силами. Воно засвідчує волю трансцендентного Бога, завдяки знаменню людина може передбачити "волю Божу". У "Повісті временних літ" "знамення" бувають на зле і добре. Способом пізнання "божественного" через знамення виступає "притча".
Визначається три джерела знань: досвід (чуттєве знання) , розум (знання інтелектуальне), одкровення. Роль відчуттів, вірогідність їх свідчень, які здобуваються в досвіді, загалом ніким не заперечується, але неприпустимо їх абсолютизувати.
Речі поділяються на чуттєві і "невидимі". Для переважної більшості книжників віра і розум не сприймаються першопочатками, що заперечують одне одного. Розум і відчуття як різні здатності душі зіставляються і в посланні Никифора Володимиру Мономаху: пріоритет віддається "розумові" - "словесній душі". Що ж до п´яти відчуттів: зору, слуху, нюху, смаку і дотику, то вони є лише слуги душі, яким можна довіряти, тільки перевіряючи їх за допомогою розуму.
У "Молінні Даниїла Заточеника" говориться: розум є цінність, що вища за багатство, воїнську доблесть і владу. До поняття мудрості залучається уявлення про єдине, узагальнене знання, яке інтегрує всю інформацію про світ. Але мудрість - це не лише інтеграція знань, їй відводиться досить вагома роль у сфері, що опосередковує співвідношення трансцендентного "божественного" світу із світом "земним", забезпечуючи зв´язок між ними. Характерно, що образ Премудрості - Софії зближується з образом Богоматері, яка мислиться не лише пасивним, сприймаючим лоном, "дзеркалом слави Божої", але й як активний, творчий першопочаток. Богоматір відносно земного світу виступає будівницею дому, захисницею "граду земного" перед Богом. Дім, церква - це уособлення обжитого, що відгороджується від Хаосу.
Мудрість - це розум, який впорядковує світ природи і світ людського життя. Знання людської природи - не самоціль. Воно необхідне як запорука, основа доброчинності, моральності людини.
Згідно з Никифором, душа складається з трьох першопочатків: словесного (розум), шаленого (стихійні пристрасті), бажаного (воля).
Мудрість передбачає не просто поєднання розуму з мораллю, але й їхню взаємозалежність. Щоб морально діяти, необхідно знати природу людську. Розум може спрямовувати людину як на добре, так і на зле. Не тільки мораль треба пояснювати розумом, а й розум має спиратися на вимоги моралі. Тому запорукою мудрості людини є розвиток її власних розумових здібностей, збагачення знань шляхом навчання. Але не слід сприймати навчання як самоціль. Важливе не знання як таке, а здатність людини втілювати в життя істинні настанови, одержані під час навчання. Через це необхідно ретельно обирати вчителів, які здатні навчити на добро, а не на зло. Ті, хто навчає істини, повинні триматися її, додержуватися її і в житті.
Співвідносячи "істинне" слово і "добре діло", попри всю повагу до першого пріоритет слід надавати другому. Отже, філософія в Київській Русі мислилася нерозривною із книжним знанням, а філософ у давньоруській культурі - це вчений, книжник. Будь-який філософ - книжник, але не всякий книжник гідний звання філософа, а тільки той, хто не тільки знає, а й використовує знання. Філософ - це вчитель.
Філософія мислиться як знання і повчання на основі знання. Вона тлумачиться не просто як абстрактне теоретизування, а як практична мораль.
Отже, для філософії Київської Русі були характерними, по-перше, плюралістичність, по-друге, етизація філософських проблем. Вона являє собою морально-філософсько-теологічний синкретизм.
Філософія цього періоду була не тільки теологічною, а й спрямованою на захист князівської влади. Центральне місце в ній посідали проблеми філософії, історії та проблеми людського існування, особливо сенсу людського життя.