Філософія

Філософська думка в Росії в XIX-XX ст.

За всіх драматичних переломів історії Росії зв´язок з європейською філософською традицією ніколи не переривався, а у ХVІІІ-ХІХ ст. російська філософська думка вже не просто включається до загальноєвропейського філософського діалогу, а й починає відігравати досить значущу самостійну роль у російській культурі.

40-50-ті роки ХІХ ст. - час зростання хвилі селянських повстань у Росії. За звільнення селян від кріпацтва виступили представники різночинців, дворянської інтелігенції. Центральним у цьогочасній політичній і ідеологічній боротьбі в Росії було питання про скасування кріпосницького права.

Представники ідеології кріпацтва С. С. Уваров, С. П. Шеви-рьов, М. П . Погодін обстоювали реакційні політичні і релігійно-містичні ідеї, спрямовані на захист кріпацтва. Так, міністр освіти С.С.Уваров доводив, що російський народ від природи є релігійним, покірним, відданим царю і церкві.

Значного поширення в російській суспільно-політичній думці набувають ідеї слов´янофілів та західників Слов´янофільство, представниками якого були О. С. Хом´яков, І. В. Кирєє-вський, К. С. Аксаков. Ю. Ф. Самарін та інші - один із ідеалістичних напрямів суспільно-політичної думки, котрий протиставляв історичний розвиток слов´янських народів взагалі історії народів Заходу. Слов´янофіли були критично настроєні щодо існуючої в країні деспотично-бюрократичної системи державного управління і кріпацтва, але абсолютизували сам інститут самодержавства, виступаючи за "кроваву монархію" і патріархальні відносини, їх погляди якою мірою наближались до соціалістичних вчень. Це давало їм підставу стверджувати, що слов´янофільство здійснило певний вплив на формування "російського соціалізму".

Слов´янофіли багато говорили про особливості культури народного буття і державного управління в Росії. За умов назріваючої кризи у феодально-кріпосницькій системі в Росії і суперечностей капіталізму в Західній Європі слов´янофільство, щоб запобігти розвитку в країні буржуазних відносин і соціалістичного руху, виступало з позицій консервативного дворянства за розвиток патріархальних відносин, котрі протиставлялися буржуазній цивілізації.

Щож до політично-економічних мотивів, то слов´янофільство являло собою поміщицький варіант "особливого", "некапіталістичного" шляху розвитку Росії, який передбачав "збереження поміщицької влади на землю", "полюбовного" рішення селянського питання. Так, О. С. Хом´яков (1804-1860) вважав, що в російських патріархальних відносинах ховається "духовний початок" - "закон взаємної любові", на грунті якого можна побудувати справжню цивілізацію. Він не заперечував і багатьох позитивних сторін Заходу, який багато зробив для людства "в науці, мистецтві, державному законодавстві і в народній цивілізації". Але тільки одухотворення цінностей православ´я може призвести до докорінної перебудови суспільних відносин.

Вчення І. В. Киреєвського (1806-1856) у своїй основі збігається з концепцією О. С. Хом´якова, хоч і має відмінні особливості. Він виступає за те, щоб Росія розвивалася самобутньо, бо зовнішнє копіювання будь-якої іноземної культури веде до загибелі національного духу, нації взагалі. Ідеолог слов´янофільства з певною мірою песимізму акцентує увагу на тих негативних наслідках, які несе в собі індустріальний розвиток суспільства. Промисловість керує світом без віри і поезії, вона поєднує і роз´єднує людей, вона позначає стани, вона лежить в основі державних устроїв, вона рухає народами, оголошує війну, укладає мир, змінює звичаї; для неї будують храми, вона є дійсно божество, в яке вірять і перед яким схиляються.

Під час кризи раціоналізму і антагонізмів буржуазного буття слов´янофіли звернулися до життя народу. Вони дивилися на народні маси як на вирішальну силу суспільного буття. У другій половині XIX ст. в Росії спостерігається швидке зростання політичної свідомості. У країні поширюються соціалістичні ідеї, і слов´янофільство перебудовується. Панславізм, залишаючи неушкодженими релігійні і самобутньо-патріархальні елементи ранньої доктрини, відкрито пристосовує їх до охорони самодержавства від будь-яких революційних впливів.

Ідеологія ліберальних західників повністю відрізнялася від ідеології слов´янофілів і грунтувалася на абстрактному гуманізмі, який уже зазнав краху в Західній Європі. Західники були переконані в тому, що Росія повинна вчитися у Заходу і пройти такий самий шлях розвитку. Вони хотіли, щоб Росія засвоїла європейську науку і здобутки вікового просвітництва. Західники мало цікавилися релігією. Якщо серед них і були релігійні люди, то вони не бачили переваг православ´я і мали нахил до перебільшення недоліків російської церкви. Стосовно ж соціальних проблем одні з них вважали, що головне - то політична воля, а інші були прибічниками соціалізму в тій чи іншій формі.

До західників належали Б. М. Чичерін, Т. М. Грановський, П. Я. Чаадаєв, І. С. Тургенєв. Західники, полемізуючи зі слов´янофілами, обстоювали буржуазний шлях розвитку Росії. Політичним ідеалом більшості західників були конституційні, буржуазно-парламентські держави.

У кінці 60-70-х років ХІХ ст. у Росії складається філософія народництва, головними ідеологами якої були П. Л. Лавров, М. О. Бакунін, П. М. Ткачов. Кожний з них розвивав свій напрям у народництві. Так, народники-пропагандисти на чолі з Лавровим вважали, що готувати народ до революції потрібно шляхом революційної пропаганди. Народники-анархісти, лідером яких був Бакунін, заявляли, що народ уже готовий до повстання, і його необхідно тільки підняти на бунт. Народники-бланкісти, яких очолив Ткачов, виступали за ліквідацію самодержавства шляхом замаху на царя.

Петро Лаврович Лавров (1823-1900) був одним з найвидатніших теоретиків російської революції. На початку 60-х років він приєднується до організації "Земля і воля", підтримує зв´язки з Герценом, Огарьовим, знайомиться з Марксом та Енгельсом. Лавров створює свою філософську систему, в якій філософія природи розглядає зовнішній світ, філософія духу - духовний світ людини, філософія історії - моральні норми та дії людей. Він критикує вульгарних матеріалістів - Бюхнера, Фохта, Молешотта за ототожнення мислення і буття. Лавров стверджує, що природа існує вічно, свідомість же з´являється на певному етапі її розвитку.

Свої філософські погляди він викладає в трьох аспектах: філософія в знанні; філософія в творчості; філософія в житті. В "Історичних листах" (1868-1869) Лавров розглядає проблеми історичного прогресу, який визначається ступенем розвитку людського суспільства, моральних принципів - братерства, колективізму, солідарності. На його думку, суспільство не має об´єктивних законів розвитку через те, що в ньому діють особи, які дають суб´єктивні оцінки історичного прогресу, ставлять перед суспільством ту чи іншу мету, виробляють ідеали. Лавров засуджував соціальне гноблення людини людиною, війни, говорив про обов´язки інтелігенції перед народом. Він ідеалізував селянську общину, виступав проти розвитку капіталістичних відносин у Росії.

Михайло Олександрович Бакунін (1814-1876) за участь у пражському та дрезденському повстаннях був кинутий до Петропавловської фортеці, потім засланий до Сибіру. Після відхилення прохання про помилування втік із заслання, працював у "Колоколі" Герцена. Вступивши до Першого Інтернаціоналу, розгорнув боротьбу проти Маркса та Енгельса, протиставив марксизму вчення анархізму, за що в 1872 р. був виключений з Інтернаціоналу.

Основні філософські погляди Бакуніна викладені у працях "Державність і анархізм" (1873), "Федералізм, соціалізм і анти-теологізм" (1876). Бакунін стверджував, що не існує різниці між диктатурою буржуазії і диктатурою пролетаріату, між капіталістичною державою і соціалістичною. Держава, стверджував він, є оплотом реакції, гноблення людини. Щоб звільнити народ від експлуатації, насилля, потрібно ліквідувати державу. Соціальну революцію Бакунін розумів як всесвітнє повстання.

Петро Микитович Ткачов (1844-1885) заперечував погляди народників-пропагандистів, вважаючи, що російський народ через свою відсталість та інертність ще не готовий до революційних ідей. Тому передова частина інтелігенції повинна звільнити народ від гноблення. Ліквідувавши самодержавство шляхом змови, інтелігенція повинна провести економічні, політичні та правові реформи. Він був прибічником перетворення селянських общин в комуни, суспільної власності, рівності чоловіків і жінок. Ткачов вважав себе послідовником антропологічного матеріалізму, а точніше - реалістичної філософії.

У суспільному русі 60-70-х років ХІХ ст. стає панівною ідеологія революційного демократизму, поєднуючи ідеї селянської революції з утопічним соціалізмом. Розглядаючи селянство як єдину революційну силу в країні, представники революційних демократів вважали, що Росія після знищення кріпацтва шляхом селянської революції, обминувши капіталізм, прийде до соціалізму через селянську общину. Революціонери-демократи обстоювали ідею боротьби народних мас за повалення самодержавства, ідею селянської революції. Вирішальною силою історичного процесу вони вважали народні маси.

Видатними представниками російських революційних демократів були В. Г. Бєлінський (1811-1848), О. І. Герцен (1812-1870), М. П. Огарьов (1813-1877), М. Г. Чернишевський (1828-1889), М. О. Добролюбов (1836-1861), Д. І. Писарєв (1840-1868) та ін. Вони розповсюджували матеріалістичну філософію, відстоювали принципи діалектики, піддавали критиці релігію, висунули низку важливих ідей в галузі соціології, естетики, етики.

Бєлінський, виступаючи за знищення кріпацтва, у "Листі до Гоголя" стверджував, що пробудження Росії можливе тільки на шляху революційної боротьби. Виходячи з положення, що життя вище за мистецтво, яке його відбиває, він заперечує "мистецтво для мистецтва".

Герцен та Огарьов закликали до ліквідації самодержавства шляхом селянської революції, вбачали в селянській общині зародок соціалізму, їхні соціально-політичні погляди вплинули на формування ідеології народників. У "Листах про вивчення природи" Герцен, розвиваючи матеріалістичні погляди, виступив з критикою ідеалізму, обстоював первинність матерії, висловлював думку про те, що свідомість притаманна тільки людині. Герцен та Огарьов високо цінували діалектику Геракліта, Бруно, Гегеля. Природа, згідно з їх поглядами, знаходиться у вічному оновленні. Діалектика - це "алгебра революції", оновлення суспільного життя.

М. Г. Чернишевський також стверджував, що природа існує незалежно від свідомості і передує їй. Всі речі знаходяться в русі. Критикуючи агностицизм, він слідом за Герценом і Огарьовим стверджував, що людина може пізнати оточуючу дійсність. Його філософія була антропологічною. Услід за Фейєрбахом він стверджував, що в центрі філософії повинна бути людина, а людина є частинкою природи.

Естетичні погляди Чернишевського грунтувалися на запереченні теорії "чистого мистецтва". Мистецтво виникає не тільки з естетичних потреб, а й із практичного життя. Воно повинне не тільки відображати життя й виховувати людей. Мистецтво, на думку Чернишевського, має три завдання: відображати, пояснювати, виносити вирок життю. Призначення мистецтва виходить далеко за рамки прекрасного, воно є сама дійсність. "Прекрасне є життя", - стверджує Чернишевський. Життя завжди є вищим за мистецтво, воно є джерелом його розвитку. Але з вислову "прекрасне є життя" не випливає, що все життя прекрасне. Говорячи так, Чернишевський хотів сказати, що прекрасне витікає з самого життя.

У другій половині XIX ст. в Росії відбувається бурхливий розвиток релігійної філософії, зумовлений кількома причинами. По-перше, в межах цієї філософії підводилися підсумки багатовікової історії Росії, в якій православ´я було державною релігією, по-друге, релігійна філософія була "відповіддю" на революційно-визвольний рух, по-третє, протистояла ідеям марксизму, які набували поширення в Росії.

У другій половині 50-х - на початку 60-х років для російського православ´я почався новий етап еволюції, який відобразився, по-перше, в тенденціях соціального пояснення православ´я, по-друге, в зверненні до проблем людини, по-третє, в спробах переусвідомити вчення про царство Боже, православну доктрину і Бога та інші більш або менш спеціальні теологічні проблеми.

""Не дивлячись на різноманітність політичних поглядів російських релігійних ідеалістів початку століття: від чорносотництва і монархізму до буржуазного лібералізму і дрібнобуржуазної революційності, простежується тенденція до об´єднання на грунті світогляду. "Віхи" - збірка статей релігійних філософів якраз і стала закликом до об´єднання. Персональські традиції розвивали О. О. Козлов (1831-1901), Л. М. Лопатін

(1885-1920), М. Бугаєв (1837-1902), П. Астар´єв (1846-1893), С. Бобров (1867-1933). Неокантіанство пов´язане з діяльністю О. Введенського (1856-1925), релігійні філософські традиції відстоював П. Флоренський (1882-1964), С. Франк (18771950), В. Кожевніков (1850-1917), Л. Карсавін (1882-1952), В. Ерн (1882-1917) та інші.

Творчість Лева Миколайовича Толстого (1828-1910) - видатного російського письменника і мислителя відбила епоху після-реформеного розвитку Росії (1861-1905), її суперечності. Звідси і суперечність його поглядів: з одного боку - нещадна критика капіталізму, офіційної церкви, антинародної сутності держави, а з іншого - проповідь покірливості, непротивлення злу насильством.

Основні філософські погляди викладені в творах "Дослідження догматичного богослов´я" (1880), "Сповідь" (1880-1884), "В чому моя віра" (1882-І884), "Царство боже усередині нас" (1891), "Шлях життя" (1910).

В основі вчення мислителя - поняття віри, яку він розуміє з етико-раціоналістичних позицій: віра є знання того, шо таке людина і в чому полягає сенс її життя. Сенс життя, згідно з Толстим, - у подоланні відчуження і вільному об´єднанні людей на основі любові, у злитті їх з Богом шляхом усвідомлення кожним в собі розумного Божого початку. Це і є ідеал, що досягається через особисте вдосконалення. Він полягає в тому, щоб звільнити від історичних перекручень вчення Христа, яке включає і безсмертя духовно-розумного життя. На його думку, держава як форма насилля, приватна власність перешкоджають втіленню цього ідеалу, а тому Толстой заперечує державу (стає на бік анархізму), цінності науки, ідеалізує селянську працю, общину.

Людина, на думку Толстого, вільна лише в особисто-духовній сфері, в служінні Богу (добру). Соціально-історичний процес спрямовується волею Бога і здійснюється через діяльність народу; окрема особа, навіть цар, є знаряддя історії.

У працях з естетики ["Що таке мистецтво" (1897-1898)] він виступає проти декадентства. Толстой розуміє мистецтво як засіб спілкування людей, передачі почуттів, як діяльність, що об´єднує людей, допомагає перемогти зло, покращити себе. Оскільки Толстой вбачав вищу мету людства у встановленні "царства Божого" на землі, він робить висновок, що основою для мистецтва повинна бути ідея морально-релігійна, а не естетична.

Толстой вважав, що сучасна наука втратила усвідомлення щодо призначення людини. Народна мудрість і релігійна віра дають відповідь на питання про призначення людини. Головний же гріх церкви мислитель вбачає в тому, що вона бере участь у суспільному житті, яке побудоване на насильстві і гнобленні.

Толстой стверджував, що насильство у відносинах між людьми може бути переборене тільки "непротиставленням", моральним самовдосконаленням кожної окремої людини.

""Визначне місце в історії російської релігійної філософії посідає Федір Михайлович Достоєвський (1821-1881). У його творчості можна виділити два періоди: перший - до появи "Записок із підпілля" і другий - після їх публікації.

У перший період, коли Достоєвський писав "Бідних людей", "Принижених і скривджених", він ще був наївним гуманістом, знаходився під впливом ідей

Бєлінського, Гюго, Діккенса. У той час пафос Достоєвського полягав у співчутті, жалю до людини, до всіх пригнічених та скривджених. 1847 р. письменник залучився до гуртка петрашевців, потім його було заарештовано. У Сибіру погляди Достоєвського змінилися, він прийшов до заперечення революційних методів боротьби з соціальною нерівністю, до думки про протилежність доль Росії та Заходу. Але він зберіг відданість гуманістичним ідеалам братерства народів, соціальної гармонії, що грунтувалася б на досконалості і щасті кожної окремої людини. Ці погляди спричинилися до так званого "почвенничества" - близької до слов´янофільства концепції. Соціалізму і революції Достоєвський протиставляє мирне об´єднання вищих верств суспільства з "грунтом" - російським народом. У авторові "Записок із підпілля" відчувається людина, котра пізнала добро і зло, пройшла через роздвоєння. Письменник став ворогом старого гуманізму, викривачем гуманістичних утопій та ілюзій. У ньому поєдналися людинолюбство та людиноненависництво, співчуття до людини та жорстокість.

Ідея людино-Бога - суттєвий момент у геніальній діалектиці Достоєвського про людину та її шляхи. Бого-людина та людино-Бог - це два шляхи від Бога до людини та від людини до Бога. Тим же методом іманентної діалектики розкриває Достоєвсь-кий Божі основи людини, образ Божий в людині, в силу чого не "все дозволено". Тема про те, чи все дозволено, а саме які грані й можливості людської природи, дуже цікавила Достоєвського, і він звертався до неї і в образі Раскольнікова, і в образі Івана

Карамазова. Ні Раскольніков, людина думки та дії, ні Іван Карамазов, виключно людина думки, не змогли переступити межу, вони трагедією свого життя шдтвердили, що не все дозволено. Із виключної цінності кожної людської душі виводить письменник переконання, що не все дозволяється: не дозволяється нехтувати, зневажати людську особистість, обертаючи її у простий засіб. Достоєвський завжди стверджував нескінченну "божу цінність" людської душі, людської особистості. Його цікавило питання про безсмертя душі, але в антропологічному аспекті, бо це було для нього питанням про природу людини та про її людську долю.

Бог у Достоєвського розкривається в глибині людини і через людину. Бог та безсмертя розкриваються через любов людей, ставлення людини до людини. Але сама людина у нього страшенно підвищена у ранзі, піднесена на небувалу висоту, бо через долю людини у цьому світі готовий був Достоєвський не прийняти царства Божого.

Життя міста деформує особистість людини, отруює її духовно і фізично, псує почуття та пристрасті - це висновок, якого Достоєвський дійшов ще у повістях 40-х років. В умовах Петербурга, як і іншого великого міста, нормальні почуття й пристрасті гублять свій "нормальний" масштаб, стають хворими та "фантастичними". Несподіване зіткнення, змішування протилежних ідей та прагнень стають тут правилом, нормою, входять у повсякденне життя людей. Те, що в інші епохи, коли ритм суспільного життя був більш повільним, а їх складні форми були усталеними, здавалось відхиленням від норми, в післяреформену епоху стало життєвою нормою. Світ, змальований Достоєвським, - це світ, який відноситься до післяреформеної епохи російського життя, де в різних верствах населення з особливою силою виявилося бурхливе піднесення почуттів особистості. Достоєвський ще в "Бідних людях" та інших перших своїх творах показує пробудження людської особистості навіть в такій людині, що цілком позбавлена індивідуальності та обкрадена життям.

Морально-естетичні погляди Достоєвського надзвичайно глибокі, звідси теза - "красота врятує світ". Разом із Соловйовим письменник дав поштовх для розвитку релігійно-філософських поглядів на початку XX ст. (Д. С. Мережковський, Л. Шестов, В. Іванов, М. Бердяєв, С. Булгаков). На Заході ідеї Достоєвського стали одним із джерел розвитку ідей екзистенціалізму.

""Володимир Сергійович Соловйов (1853-1900) народився в сім´ї видатного історика С. Соловйова, який був ректором Московського університету, автором 29-томної "Історії Росії з прадавніх часів".

У своїй філософії, що заперечувала матеріалізм революційно-демократичної думки, Соловйов зробив спробу об´єднати у "великому синтезі" християнський платонізм, німецький класичний ідеалізм (головним чином, Шеллінга) та науковий

емпіризм. Соловйов пов´язував філософську творчість з позитивним вирішенням питання "бути чи не бути правді на землі", розуміючи правду як реалізацію християнського ідеалу. За соціалістичним вченням він визнавав лише відносну суспільно-історичну правду.

Його філософія "боголюдства" була філософією порятунку людства ["Читання про Боголюдство" (1877-1887)]. На цих читаннях були присутні Ф. Достоєвський, Л. Толстой. У подальшому розвитку вчення Соловйова вилилося в теократичну утопію, внаслідок якої виникла ідея союзу між римським папою та російським царем як правової гарантії "боголюдської справи". Крах цієї утопії виражений у філософській сповіді Соловйова "Життєва драма Платона" та в "Трьох розмовах" (1900). Гармонізації вихідних тем В. Соловйова - космічної і соціальної - мають слугувати його метафізика та власне філософська доктрина "всеєдності", а також релігійно-поетичне вчення про Софію. Однак всеєдність не тільки осмислювалась філософом, а й поетизувалась, ставала перед ним в обличчі Софії - "вічної жіночності", лірико-містична любов до якої ніби освячувала еротичну утопію Соловйова. Вірші еротичного змісту, які ввійшли до "Софійського циклу", пізніше потрапили до центру уваги російських символістів. Поезія Соловйова, яка продовжувала традиції Ф. Тютчева, А. Фета, Л. Толстого, відзначається тоном напруженої містично-філософської сповіді і елементами нової, специфічної символічності (символізму). Особистість Соловйова - його життєва безпорадність, подвижництво робили філософа в очах символістів героєм легенд, символом переломної епохи. Соловйов стоїть біля витоків нової релігійної свідомості початку XX ст. - богошукання і релігійної філософії Булгакова, братів Трубецьких, Флоренського та інших мислителів.

Ідея всеєдності є центральною у філософії Соловйова. У філософії всеєдності мова йшла про єднання Бога і людства, ідеальних і моральних початків, раціонального та емпіричного, інтуїтивно-містичного знання, науки, релігії, естетики, моралі. Філософія, на думку Соловйова, виникає в період кризи, коли релігійна, соціальна ворожнеча розриває людську єдність, свідомість.

Соловйовська філософія починається з поняття не буття, а сущого. Абсолютним первопочатком у Соловйова є абсолютно суще, Бог. Таким чином, в абсолютно сущому розрізняють два полюси: перший - самоутвердження абсолютного початку і другий - першоматерія. Для першоматерії, що виявляє початок різноманітності, вводиться поняття Софії. Першоматерія Соловйова не має нічого спільного із теперішнім науковим поняттям матерії. Софія, ототожнена зі світовою душею, здатна і на спотворення, якщо світова душа буде аж надто самостійною і не буде приймати від об´єднуючої дії логосу. Внаслідок цього розірваність буде мати перевагу над єднанням, але це аномально. Софія є матерія абсолютно сущого, що пройшла шлях, на якому вона максимально реалізувала властиву їй різноманітність і разом з ним одухотворилась, обожествилась. Софія в такому значенні - улюблене поняття Соловйова.

""В ідеї Софії, що є представницею матеріального світу, але світу, який намагається одухотворитися, велике місце займає ідея людини. Для Соловйова Софія є ідеальне, ідеалізоване людство. Одне з головних завдань філософії "всеєдності" -виробити моральні принципи, за допомогою яких суспільство має перейти до втілення на практиці ідеї єдності природи, Бога і людини, до визнання залежності

соціальних сил від надприродного. Духовне - суспільство - церква, - пише Соловйов, - мусять підкорити собі суспільство мирське, одухотворюючи його. Церква, з точки зору філософа, має об´єднати людство і природу в одному "бого-людському організмі". Через удосконалення моральних установок, на думку Соловйова, суспільство зможе досягти ідеального стану. Ні в якій іншій формі, крім "вільної теократії", - стверджував в праці "Читання про Боголюдство" Соловйов, - людина і людство не зможуть знайти необхідного втілення віками вироблених ідеалів свободи, рівності і братства. "Всеєдине людство" є істота-двійник: вона має в собі і божественний початок, і природне буття, але ні тим, ні іншим не визначається повністю. Властивий їй божественний початок звільняє людину від природної залежності, а та, в свою чергу, робить його вільним відносно божества. Людина отримує свободу тільки ціною повного підкорення Богові. Щастя людини неможливе без віри в Бога. Христос, духовна людина, одна боголюдська особистість, яка втілює два початки: Божий і людський. Якраз на основі суміщення двох початків і двох воль стає можливим шлях до "всеєднання". Підтримка моральних принципів Христа і приведе до встановлення на землі справедливості, рівності, братерства. Соловйов визначає, що право - "нижня межа", "визначений мінімум" моральності. Для правильної поведінки, крім жалю і співчуття, потрібен ще й сором - найважливіший першоелемент моралі, людяності взагалі. "Я соромлюсь - значить існую", - говорить Соловйов. Сором утримує людину в рамках помірності і моральності.

Соловйов створив всеосяжну філософію кохання як вищої духовної потенції людини. Кохання, - говорить він, - це подолання егоїзму, зміст його - створення нової людини, її перетворення.

Одним із представників "нового релігійного пізнання" був Василь Васильович Розанов (1856-1919). Визнаючи Бога і божественність світу, землі, він не ототожнює Бога з природою, а вбачає єдність Бога і світу через стать, через акти народження і "поєднання". Народження, за Розановим, - це таємничий і незбагненний акт, що надходить від Бога і релігійно освячений.

Головною стихією життя він вважав стать, розглядаючи сім´ю, кохання, дітонародження як джерело енергії особи, її безсмертя і духовного здоров´я нації.

Розанов виробив вчення про "світ із свічкою". "Бог - це добре, - говорив він, - але бог десь, а свічка поряд. Підійди до неї і запали, світ одразу ж оживе". "Світ із свічкою" - це надія на самовідродження. В умонастроях Розанова мимохідь відбивалися ідеї російського космізму.

З кінця ХІХ ст. орієнтація на проблеми людини, науку, мистецтво стає домінантною у російській філософії, яка характеризується своєрідним антропоцентризмом, персоноцентризмом, навіть "христоцентризмом". Ця тенденція доповнювалась також широкими гуманістичними поглядами на універсум, що виявились у російському космізмі - філософському явищі, яке зародилося у ХІХ ст., а все його значення стало зрозумілим тільки в ХХ ст.

У космізмі вирізнялися три течії: природничо-наукова, релігійно-філософська і поетично-художня. У природничо-науковій формі ідеї космізму розвивалися М. Умовим, К. Ціолковським, Н. Холодним. У працях цих учених виявлена потреба в розробці нової картини світу. Існує, принаймні, дві точки зору на світ: згідно з однією, світ є космос, згідно з другою - історія. Якщо світ - це космос, то в ньому уже все було, і кругообіг подій не залишає людині надії на майбутнє, тобто надії на те, що в цьому світі за моєю участю щось вперше може з´явитись.

Якщо світ - це історія, то в ньому ще не все виявлено і є надія на майбутнє. Для стародавніх греків світ був космосом, для перших християн-історією. В космізмі відроджується космоцентризм стародавніх греків.

Релігійно-філософський напрям космізму зв´язаний насамперед з ім´ям М. Ф. Федорова. Його хвилює доля людини, яка знаходиться в ритмі нескінченного становлення історії. Якщо будь-яке теперішнє виявляється лише сходинкою до майбутнього, то низка цих сходинок ніколи не закінчиться, історія не здійсниться і залишиться нескінчено нездійсненною. Історія має сенс, якщо вона скінченна, тобто виконується. Тільки кінцевому властива повнота. З цієї точки зору кінцевий і космос. Для того щоб побачити "космос", історії потрібно стрибнути із сходинок прогресу, який перетворює теперішнє в засіб для майбутнього, тобто, згідно з Федоровим, воскресити все, що будь-коли жило, і перемогти смерть як умову нескінченного прогресу історії. Вівторок не прогресивніший за понеділок, а жовтень не вищий за лютий. І якщо сьогодні хтось народився, то не через те, що вчора хтось помер. Смерть не умова життя, вона - проблема історії, а не космосу.

Поетично-художній напрям у космізмі репрезентований В. О. Левшиним, С. П. Д´ячковим, В. Ф. Одоєвським. У їх творчості відображені пошуки зв´язків між істиною і сенсом людського існування. Зв´язки буття, що реалізують сенс буття, складають "космос" історії. Розуміння космічності життя характерне і для Ф. М. Достоєвського.

Крім етичних наслідків руйнування зв´язків людини зі своїм лоном (Всесвітом), космізм вказує на екологічні наслідки цього розпаду. Екологічні проблеми виявляють нам не світ як історію, а світ як космос. Невипадково С. Л. Франк запроваджує до наукового обігу спеціальний термін "ноократія" для визначення нового етапу в стосунках людини з природою. Пізніше, під впливом лекцій В. Вернадського про біосферу, дещо подібне зробить французький філософ Е. Леруа. Він створить термін "ноосфера". У 1922 р., учень В. І. Вернадського Ферсман поставить питання про межі розвитку людської культури у зв´язку з обмеженістю запасів природних ресурсів. Через п´ятдесят років з´явиться "Межі росту" Римського клубу. Отже, кожна із трьох течій космізму займалася пошуками свідомості, за допомогою якої можна було б "зачепити" і вдержати людський світ, що розкладався.

У філософії космізму космос поданий у первісній суті слова "всесвіт", тобто як будинок, в який ще потрібно вселитися, але не поодинці, а всім світом.

Предметом особливої розмови є тема космосу в історії (скажімо, професійної) філософії. Деякі мотиви зустрічаються у Страхова і Розанова, у Соловйова і Флоренського, Космісти намагались розширити для людини можливий світ за межі можливостей "субтильного" "Я". Ця ідея відобразилася в принципі "антропокосмізму": "антропокосміст вважає межі, які відділяють ... "Я" від ... усього космосу, тільки перешкодою на шляху до подальшої еволюції".

Взагалі космізм виникає як одна із форм сприйняття та розуміння змісту нової історичної ситуації, нового (гуманістичного) стану речей, за якого людина стає подібною до Бога і не шукає підтримки ні в кого, крім самої себе.

Розуміння світу в космізмі будується на грунті, що вилучає "потойбічність сутності" і невиявлені субстанції "буття": "ніхто і ніколи не виявив потойбічного світу". Душа і космос - одно-порядкові величини, тобто прояв душі хоча б в одній людині - це космічна, а не земна подія.

Космісти піддають сумніву мораль смертної людини. По-перше, не існує таких законів природи, які робили б загибель людства неминучою. Таких законів ніхто ще не відкривав. По-друге, усі ми - фізично смертні, але цей фізичний факт не детермінує спосіб існування моральної людини. Тобто маємо змогу жити так, наче ми безсмертні. Яка ж у нас тоді мораль? Ця мораль будується під знаком вічності, а не скінченності людського стану. Відгадка цієї загадки - у думці Федорова: людина - це істота вертикальна, а не горизонтальна. Люди тягнуться до Бога, а не до випадковостей природного відбору на землі.

Космізм, впроваджуючи уявлення про нескінченну кількість розумних світів, менш за все дбав про пошуки його логічної обгрунтованості. Це уявлення повинно було нагадувати людині про те, що вона не є центр Всесвіту, що її прагнення до надлюдського створює все ж не Бого-людину, а лише людину.

Космізм вперше починає обстоювати ідею об´єднання людей, звертаючись за аргументами не до соціально-політичних та ідеологічних теорій, а до економічних ідей. Відносно природи люди виступають як єдине ціле незалежно від соціально-економічних і політичних розходжень, і тому вони повинні знати, що можуть зробити як частки єдиного цілого.

У космізмі проблема зв´язків природного і штучного в діяльності людини набуває фундаментального характеру. Люди забувають, що народилися у світі, в якому те, що відбувається, повинне мати повагу до того, що виросло; аби щось виросло, потрібен світ, заповнений причинами.

Космізм - це відчайдушна спроба обійти проблему гносеологічної роз´єднаності суб´єкта і об´єкта і подивитися на існуюче з боку його вихідного онтологічного походження. Світ неначе розколовся на два материки: природу, що породжує, і природу породжену.

Напрям російського космізму принадливий не тільки вірою в безмежні можливості людського прогресу. Суттєвим моментом є те, що цей прогрес, як правило, не мислився без єдності всього людства та його невпинного морального самоудосконалення.

Починаючи з ХІХ ст., в культурному житті Росії помітніше стає роль так званого позацерковного або філософського містицизму, який пропонував духовно-містичний варіант порятунку людства: рух людини до Бога.

Містика - це позанаукова духовна практика, що свідомо знімає протилежність суб´єкта і об´єкта пізнання і діяльності; це своєрідне створення унікальної духовної реальності, що існує поряд з природною реальністю та реальністю культурного світу. Містик очищує свідомість від об´єктивно-наукових та інших культурних передумов мислення, відшукуючи "по ту сторону душі" омріяну надемпіричну реальність.

З початку ХХ ст. і пізніше серед філософсько-містичних течій були так: теософія О. П. Блаватської, вчення "Живої етики" М. К. та О. І. Реріхів, "четвертий шлях" Г. І. Гурджієва, антропософія Р. Штейнера, східні школи містики тощо.

Олена Петрівна Блаватська (1831-1891) у 1875 р. заснувала "Всесвітнє теософське товариство"з метою отримання "таємних знань", вивчення прихованих здібностей людини, створення нового братства людей незалежно від расової, національної релігійної належності. За Блаватською, дійсна природа людини вміщує три тіла: фізичне, астральне (душа), ментальне (духовне). Під керівництвом Вчителя людина здатна стати ясновидящою і проникнути у вищі окультні сфери.

Микола Костянтинович Реріх (1874-1947) та Олена Іванівна Реріх (1879-1955) вважали, що Всесвіт складається з трьох світів: фізичного, тонкого (астрального) та "вогняного". За своїм змістом Всесвіт є сукупністю різнорідних енергетичних структур, включаючи психоенергетичні. У ХХ ст. людина переходить до нової, шостої раси - раси Вогняного Духу, ядро якої складається в Росії.

У космологічному вченні Георгія Івановича Гурджієва (1877-19491) обгрунтовується ідея про реально існуючий Абсолют, який за допомогою "променя творіння" створює різноманітність світів, що деградують в міру віддалення від нього. Завдання людини - повернутися по цьому променю до Абсолютного. Людина повинна побороти у собі протилежності, напівсонні природні реакції, на базі фізичного тіла набути більш тонкого "астрального", а потім - "ментального" та "причинного". Безсмертя її вищих тіл створюється самою людиною, хоча і різними шляхами: аскетизмом, релігійністю, інтелектуальним злетом духу або "четвертим шляхом" - свідомою, цілеспрямованою і радикальною зміною основ свого внутрішнього життя. В трактаті "Роза світу" Даниїл Леонідович Андрєєв (19061959) пояснює, що реальний світ знаходиться в стані прихованої від звичайної людини космічної боротьби Добрих та Злих Сил, відблиски яких - у земній історії та душевному житті людей. Людство повинно об´єднатися і стати на бік Добра.

Взагалі із соціальної точки зору, містика - це спосіб вирішення життєвих проблем, у тому числі набуття морального сенсу життя, проблем психологічної адаптації та збереження людиною себе як єдиної особистісної цілісності, проблем, що пов´язані з психічними травмами та страхами, коли відсутні загальноприйнятні засоби їх вирішення. Проте в цілому ж будь-якого роду містичні прояви характерні для періодів соціальних негараздів, неблагополуччя, культурних переломів, що супроводжуються апокаліпсичними, упадницькими настроями.