Філософія

Марксизм та його історична доля

У 40-ві роки XIX ст. капіталізм став пануючою економічною системою в основних західноєвропейських країнах, а породжений розвитком капіталістичного способу виробництва пролетаріат виступив на історичну арену як самостійна політична сила. Пролетаріат почав усвідомлювати свої класові інтереси і вести організовану боротьбу проти капіталізму.

На початку своєї теоретичної і суспільно-політичної діяльності К. Маркс та Ф. Енгельс були ідеалістами, приєднувалися до лівих представників гегелівської школи (младогегельянців), але виступали як захисники інтересів широких мас трудящих.

У 1842 р. К. Маркс став редактором "Рейнської газети", в якій почав захищати селян, свободу преси, громадські права. Саме в 1842-1843 рр. відбувається перехід К. Маркса від ідеалізму до матеріалізму. У 1843 р. розпочинається і діяльність Ф. Енгельса. Він виступив проти ідеаліста Шеллінга, критикуючи його містицизм. Енгельс відзначив суперечливість між діалектичним методом Гегеля і його консервативною системою, що проголошувала завершення світової історії на тому ступені суспільного розвитку, якого вже в основному досягла Західна Європа.

З 1844 р. починається співпраця та велика дружба К. Маркса і Ф. Енгельса. У 1844-1846 рр. вони підготували два великі твори: "Святе сімейство" і "Німецька ідеологія", в яких піддали систематичній критиці ідеалістичну філософію. Маркс і Енгельс довели, що філософія повинна бути не "наукою наук", яка зверхньо ставиться до конкретних наукових досліджень, а науковим світоглядом, що грунтується на цих дослідженнях, узагальнює їх дані, розкриває найбільш загальні закономірності розвитку природи, суспільства, пізнання. Вони відкинули претензії на абсолютне, завершене, незмінне знання, що не потребує подальшого розвитку.

Виникнення марксизму і його філософії зумовлювалося не тільки соціально-економічним розвитком, але й усіма попередніми досягненнями суспільної думки, науки, культури. Вчення Маркса та Енгельса пояснюється синтезом трьох традицій: німецької класичної філософії (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах); англійської політекономії (А. Сміт, Д. Рікардо) та французької історичної науки (Сен-Сімон, Ш. Фур´є та ін.).

Домарксівський матеріалізм мав переважно механістичний характер, тобто пояснював усю різноманітність явищ природи і суспільства тільки законами механічного руху. Механістичний світогляд, оскільки він пояснював природу, виходячи з неї самої, відкидаючи апеляцію до надприродного, був прогресивним у XVII і XVIII ст., коли найбільшого розвитку серед інших наук набула механіка. Однак у середині XIX ст.

він став уже зовсім недостатнім, особливо в поясненні біологічних, психічних, соціальних процесів.

Домарксівський матеріалізм був переважно метафізичним, тобто розглядав природу і суспільство по суті як незмінні. Це не означає, звичайно, що матеріалісти-метафізики заперечували рух матерії, не визнавали окремих фактів зміни і розвитку. Але в цілому вони тлумачили зміни як збільшення або зменшення вже існуючого, рух розуміли як просте переміщення в просторі і часі, як вічне повторення, кругообіг явищ природи.

Матеріалісти до Маркса, обмежуючись матеріалістичним розумінням природи, не були спроможні матеріалістично пояснити суспільне життя. Джерело руху суспільства вони вбачали в духовних ідеальних факторах: у свідомій діяльності історичних осіб (королів, правителів), у почуттях, пристрастях людей (честолюбстві, егоїзмові, любові, ненависті), в ідеях політиків, філософів. Усі ці ідеальні спонукальні мотиви діяльності людей реально існують і впливають на хід історії. Але матеріалісти не бачили матеріальної зумовленості духовних спонукальних мотивів діяльності людей.

Діалектика Гегеля хоч і розроблена з помилкових ідеалістичних позицій, оскільки "у Гегеля діалектика стоїть на голові", була для свого часу найбільш повною теорією розвитку. "Раціональним зерном" діалектики Гегеля була ідея загальності, суттєвості і необхідності розвитку, здійснюваного шляхом виявлення і подолання внутрішніх суперечностей, взаємоперетворення протилежностей, стрибкоподібного переходу кількісних змін у якісні, заперечення старого новим. Сам Гегель як ідеаліст вважав природу і суспільство втіленням духовності, божественної сутності - "абсолютної ідеї". Гегель не визнавав розвитку матерії, природи, які уявлялися йому зовнішнім проявом цієї ідеї. Маркс спочатку теж був младогегельянцем.

Маркс і Енгельс спирались також на матеріалістичну філософію Фоєрбаха, який протиставляв ідеалізмові Гегеля антропологічний матеріалізм: мислення є не божественна сутність, а природна людська здібність, що невіддільна від мозку, тілесної організації людини та нерозривно пов´язана з чуттєвим відображенням зовнішнього матеріального світу. Людину Фоєрбах розглядав як найвище виявлення природи; саме через людину природа відчуває, сприймає, пізнає себе. Підкреслюючи єдність людини і природи, Фоєрбах разом з тим прагнув розкрити відмінність людини від інших живих істот. Невід´ємною властивістю людських індивідів він вважав товариськість, потяг один до одного, зводив спілкування між індивідами до любові, до духовної спільності. Фоєрбах недооцінював діалектику Гегеля. Прагнучи довести необхідність створення "релігії без Бога", Фоєрбах стверджував, що гуманістична віра в людину ніби коріниться в релігії.

На формування філософії марксизму також вплинули великі природничо-наукові відкриття середини XIX ст. Зростання великої промисловості стимулювало прогрес природознавства, яке, в свою чергу, не тільки сприяло піднесенню виробництва, а й підривало ідеалістичне і метафізичне тлумачення природи.

Найбільші досягнення природознавства 30-50-х років XIX ст. такі: відкриття закону перетворення енергії; відкриття клітинної структури живих організмів; створення еволюційного вчення дарвінізму.

У 1842-1845 рр. німецький фізик Роберт Майєр виявив закон збереження і перетворення енергії. Незалежно від Майєра цей закон був відкритий англійськими фізиками Гровом та Джоулем, датським інженером Кольдінгом, російським вченим Ленцем. Дослідження цих вчених стали важливим етапом у розкритті змісту загальних засад збереження властивостей матерії, обгрунтованих Ломоносовим. Закон збереження і перетворення енергії свідчив, що певна кількість руху в одній його формі (механічній, тепловій тощо) перетворюється на таку ж кількість руху в якійсь іншій формі. Було доведено, що механічне перетворення, теплота, електрика та інші стани матерії, якісно відмінні один від одного, є формами її руху, який не виникає і не знищується, а постійно трансформується. Таким чином, рух матерії не зводиться до її переміщення в просторі і часі, тобто до механічного руху, форми руху матерії закономірно перетворюються одна в іншу. Саме цей закон і став природничою засадою діалектичного погляду на світ.

Розвиток науки про рослинний і тваринний світ також підірвав засади метафізичного уявлення. У 30-ті роки XIX ст. було завершено формування клітинної теорії. Рослинна клітина вперше була відкрита Р. Гуком у 1665 р. Каспар Вольф у середині XVIII ст. описав клітинну структуру рослин і тварин. Завдяки працям російського вченого П. Ф. Горянинова, чеського біолога Я. Пуркинє, німецьких вчених - ботаніка М. Я. Шлейдена та біолога Т. Шванна було розроблено клітинну теорію структури рослин і тварин, що підводила до діалектичного розуміння єдності життя в усій його різноманітності. Було встановлено, що тваринні й рослинні клітини мають однакову структуру і виконують одну і ту саму фізіологічну функцію. Клітинна теорія, доводячи внутрішню єдність усіх живих істот, непрямо вказала на єдність їх походження.

Третє велике відкриття в природознавстві, яке відіграло велику роль у розумінні діалектики природи, було зроблено великим англійським вченим Дарвіном. Вихідні положення своєї теорії він сформулював у перших своїх працях кінця 30 - початку 40-х років, а через двадцять років напруженої роботи, у 1859 р., опублікував основний твір "Походження видів шляхом природного добору, або збереження сприятливих порід у боротьбі за життя". Підсумовуючи численні факти з життя рослин і тварин у природних і штучних умовах, Дарвін дійшов висновку, що види не постійні, а змінні, що існуючі нині види виникли цілком природно з інших видів, які існували раніше. Зміни видів рослин і тварин, за Дарвіном, виникають внаслідок природного і штучного добору.

Таким чином, успіхи природознавства в середині XIX ст. розкривали взаємозв´язок, зміни, розвиток, якісні перетворення на різних царинах природи. Маркс і Енгельс зуміли оцінити і узагальнити не тільки нові явища суспільного життя, але й великі досягнення природознавства першої половини XIX ст. і створити діалектичний матеріалізм.

""Карл Маркс (1818-1883) у творі "До критики гегелівської філософії права" (1843) вперше критично проаналізував ідеалістичну основу гегелівської діалектики і дійшов висновку, що не держава визначає громадянське суспільство, а навпаки, громадянське суспільство визначає державу, тобто економіка обумовлює політику. Цей результат став вихідним пунктом його майбутнього матеріалістичного розуміння історії.

У ході написання фундаментальних філософських і економічних праць Маркс поступово переходив на позиції матеріалізму і діалектики: у творі "Економічно-філософські рукописи 1844 р." він доходить висновку про визначальну роль матеріального виробництва в житті суспільства; у 1846 р. він разом з Енгельсом написав твір "Німецька ідеологія", а в 1847 р. за дорученням конгресу союзу комуністів -"Маніфест комуністичної партії". У 1859 р. Маркс пише книгу "До критики політичної економії", у передмові до якої дає класичне викладення сутності матеріалістичного розуміння історії. З виходом у 1867 р. І тому "Капіталу" в пресі вперше було викладено результати дослідження буржуазного способу виробництва, закони його становлення, розвитку і функціонування. К. Маркс стверджував, що в суспільному виробництві свого життя люди вступають у певні, необхідні, від їх волі незалежні відносини - виробничі відносини, які відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних виробничих сил. Сукупність цих виробничих відносин складає економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому височіє юридична і політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість визначає буття, а навпаки, а суспільне буття обумовлює свідомість. Отже, Маркс вперше дослідив суспільство не "взагалі", а конкретно-історично, тобто вивчив і здійснив критику конкретного суспільства.

"Капітал" Маркса являє собою новий тип знання, бо це твір одночасно економічний, філософський, соціологічний, естетичний. Філософський зміст у "Капіталі" існує не поряд з економічним, а всередині нього. Тут має місце нове розуміння співвідношення філософського знання з конкретно-науковим, згідно з яким філософія тепер не стоїть над науковим знанням.

На противагу Гегелю, котрий зображував мислення творцем світу, Маркс матеріалістично вирішує питання про відношення мислення (його форм і закономірностей) до дійсності. Основним принципом логіки, що використовується в "Капіталі", є принцип відповідності мислення дійсності. Це зобов´язує розглядати мислення не "само по собі", тобто у відриві від дійсності, а як процес перетворення дійсності на думку. Маркс стверджував, що це здійснюється завдяки діалектичне суперечливому процесу розвитку понять, категорій і виявляється способом сходження від абстрактного до конкретного. Цей спосіб, метод є свідомим виявленням того закону, котрому завжди і всюди підкоряється розвиток теоретичного пізнання дійсності.

""У той час як Маркс головним чином розробляв економічну теорію, увага Фрідріха Енгельса (1820-1895) була спрямована на суто філософську проблематику. Серед його основних філософських праць слід виділити перш за все дві: "Діалектику природи" і "Анти-Дюрінг".

У "Діалектиці природи" Енгельс розгорнув діалектико-матеріалістичне розуміння природи і найважливіших проблем теоретичного природознавства. Він ставив завдання розкрити об´єктивну діалектику у природі і тим самим обгрунтувати необхідність свідомої матеріалістичної діалектики у природознавстві, конкретній науці і усунути з неї ідеалізм, метафізику і агностицизм; дати діалектико-матеріалістичне узагальнення найважливіших результатів розвитку природознавства і тим самим обгрунтувати загальність основних законів матеріалістичної діалектики як методу пізнання.

У "Діалектиці природи" Енгельс здійснює класифікацію форм руху матерії і відповідно до цього класифікацію наук, що вивчають ці форми руху.

У праці "Анти-Дюрінг" у процесі критичного розгляду системи філософа-ідеаліста Є. Дюрінга він викладає, власне, діалектико-матеріалістичне розуміння ключових проблем сучасної філософської науки: матеріалістичне розуміння природи мислення, свідомості; проблему руху і розвитку, простору і часу; обгрунтування матеріалістичної єдності світу. Аналізуючи історико-філософський процес, Енгельс доходить висновку, що філософії як науці про "світ у цілому" приходить кінець, від неї залишається тільки формальна логіка і діалектика. У нових історичних умовах філософія може змінювати свою форму. Основою розвитку мислення та його категорій є змінюваність природи людиною. А філософія вивчає спосіб фіксації об´єктів дійсності у пізнанні, отже, предметом філософії є відношення мислення до буття.

Філософські погляди В. І. Леніна (1870-1924) викладено в основному у "Матеріалізмі і емпіріокритицизмі" і "Філософських зошитах". У ході полеміки з представниками емпіріокритицизму або "фізичного ідеалізму" Ленін у творі "Матеріалізм і емпіріокритицизм", написаному в 1908 р., виклав свої діалектико-матеріалістичні погляди з ключових питань теорії пізнання, логіки і методології наукового пізнання.

Ленін проаналізував причини кризи в теоретичному природознавстві і дійшов висновку, що поява суб´єктивно-ідеалістичних інтерпретацій нових досягнень природничих наук пов´язана з хибним розумінням сутності відношення матерії і свідомості. І тоді він формулює визначення матерії як філософської категорії, яке можна дати тільки у межах вирішення основного питання філософії. Ленінське визначення матерії не пов´язується з наявністю у матерії будь-яких конкретних властивостей (маси, інертності, непроникливості та ін.), що їх вивчають природничі науки, а виявляє одну властивість - бути об´єктивною реальністю.

Ленін розкрив і основні характеристики матерії, її загальні і фундаментальні властивості: по-перше, притаманна усій матерії властивість відображення, з якої генетично зростає відчуття; по-друге, невичерпність матерії у її видах і формах. Надавши критиці "махістську" (засновник теорії - фізик Е. Мах) суб´єктивістську теорію відчуттів, Ленін розкрив об´єктивну основу і зміст усіх наших відчуттів, трактуючи їх як суб´єктивний образ об´єктивного світу.

Важливою теоретичною заслугою Леніна є розкриття ним діалектики абсолютного і відносного у вирішенні проблеми співвідношення матерії і свідомості.

Розвиваючи діалектико-матеріалістичне вчення про істину, Ленін тлумачить об´єктивну істину як таке знання, зміст якого не залежить ні від людини, ні від людства. Абсолютна ж істина, за Леніним, це не одноразовий акт фотографування дійсності, а процес прирощення знань із суми відносних істин.

У "Матеріалізмі і емпіріокритицизмі" Ленін розробляє ідею про роль практики у теорії пізнання, такі категорії, як суперечність, рух, розвиток, простір, час, зв´язок, причинність та ін. У ході філософського осмислення і узагальнення сучасних йому відкриттів у природознавстві Ленін продемонстрував зразок філософського критицизму і рефлексії відносно діалекти-ко-матеріалістичної інтерпретації наукової картини світу.

"Філософські зошити" Леніна являють собою десять зошитів-конспектів і виписок з філософських книг, зроблених ним у 1914-1915 рр. Центр тяжіння філософських інтересів Леніна у цих конспектах перемістився до діалектики. На противагу Гегелю, Ленін розглядає предметну діяльність як основу для формування всього категоріального логічного порядку мислення. Тому діалектика, вважає Ленін, як філософська наука є одночасно онтологія, гносеологія і змістовна логіка, яка не може бути зведеною до "суми прикладів".

Важливе місце у "Філософських зошитах" посідає фрагмент "До питання про діалектику", де Ленін у формі тезів формулює основні ідеї діалектики як методу наукового пізнання (роздвоєння єдиного і пізнання суперечливих частин; саморозвиток матерії і духу; загальне і окреме, перервне і неперервне та інше).

Ідеї, обгрунтовані Леніним у працях "Матеріалізм і емпіріокритицизм" та "Філософські зошити", позитивно вплинули на наступний розвиток діалектико-матеріалістичної традиції у сучасній філософській думці.

Діалектико-матеріалістична філософія грунтується на визнанні первинності матерії і матеріалістичного монізму. Згідно з цією філософією, весь світ є матерія, що рухається. Матерія як об´єктивна реальність нестворювана, вічна і нескінченна, їй притаманні такі загальні форми існування, як рух, простір і час.

Діалектико-матеріалістична філософія - це не набір філософських систем і точок зору, а розвиток однієї концепції як органічної цілісності, яка саморозвивається. Це теоретична система науки, яка має свій предмет, закони, структуру і основні функції, що знаходяться у взаємозв´язку з конкретними науками. Закони і категорії узагальнено відображують універсальні зв´язки як буття, так і мислення, пізнання. У них акумульований пізнавальний досвід людства, його духовної і предметно-практичної діяльності, практики. Внаслідок матеріальної єдності світу у ньому існують деякі закони, що носять універсально-загальний характер: взаємний перехід кількісних змін у якісні, єдність і боротьба протилежностей і закон заперечення заперечення.

Вихідними принципами теорії пізнання діалектико-матеріалістичної філософії є принцип відображення і матеріалістичне вирішення основного питання філософії, визнання основою процесу пізнання суспільної практики, що являє собою взаємодію людини з оточуючим світом у конкретно-історичних умовах суспільного життя. Процес пізнання починається з відчуттів і сприймань, тобто з чуттєвого ступеня пізнання, і піднімається на рівень абстрактно-логічного мислення. Пізнання є розвиток істини.

Основний гносеологічний принцип про первинність матерії і вторинність свідомості конкретизується у матеріалістичному розумінні історії як визнання первинності суспільного буття і вторинності суспільної свідомості. Визнаючи закономірний характер історичного процесу, діалектико-матеріалістична філософія підкреслює активну роль діяльності людей, які не тільки є продуктом обставин, а й активно змінюють ці обставини.

Розвиток діалектико-матеріалістичної філософії нині іде шляхом плюралізму думок і ідей, спричинених новими соціально-культурними процесами і перетвореннями у суспільстві.

Матеріалістичному обгрунтуванню соціальної природи пізнання, категорій і принципів діалектики як логіки і теорії пізнання присвятили свою творчість М. М. Розенталь, П . В. Копнін, Е. В. Ільєнков, С. Л. Рубінштейн, М. А. Ліфшиц та інші філософи, у центрі уваги яких знаходились проблеми: мислення, свідомість, ідеальне, категорії і принципи діалектичної логіки, філософські проблеми природо-знавства.

Соціально-технократичний матеріалізм витікає з техніки і виробничих сил у житті суспільства (К. Вітфогель, Г. Гортер, А. Паннекун та ін.).

Представники історицизму вважають, що в неперервному процесі історії людства можна лише в розумі, в абстракції вич-ленити якісь інваріантні, стійкі структури. Ця концепція найбільш чітко виявлена у працях італійських філософів-мате-ріалістів А. Грамші, Г. Делла Вольке.

Представники структуралізму підкреслюють існування в суспільному житті специфічних структур, яким притаманна цілісна сукупність своїх законів, своєрідна тривалість і просторова розмірність. Ця концепція представлена, наприклад, у дослідницькій програмі побудови "Соціальної онтології" угорського філософа-марксиста Д. Лукача, у філософії тотожності мислення і буття, розвинутій К. Коршем, Л. Альтюссером, М. Годельє та ін. Необхідність розробки діалектико-матеріалі-стичної антропології обґрунтовується у творах італійця Е. Пачі, чеха К. Косика, поляка А. Шаффа, німця Е. Блоха та ін.

У зарубіжній філософській думці сформувалась теоретична орієнтація, що робить акцент на цілісності як одній з методологічних особливостей діалектико-матеріалістичної філософії. Центральне для цієї позиції поняття "тотальності", цілісності кладе у підґрунтя матеріалістичного розуміння історії угорський філософ Д. Лукач, для якого цілісне осягання історії долає протиставлення думки і дії, суб´єкта і об´єкта, мислення і буття. З точки зору Д. Лукача, не можна говорити про "діалектику природи", оскільки природа є лише похідною від історичних форм діяльності, від суспільного буття.

Альтернативна концепція соціальної філософії марксизму була розвинута італійським філософом А. Грамші, який виходить з принципу історизму. А. Грамші підкреслює відносність будь-яких - і реальних, і духовних - системних утворень, їх входження в реальний історичний процес життя. На противагу концепції цілісних соціальних структур Д.Лукача, він вважає, що суспільство як система - це чиста абстракція, суто розумова побудова. У реальному ж житті існує лише певний стан держави, конкретних соціальних інститутів, взаємовідносини соціальних груп і дійових осіб. За Грамші, історичний процес містить великий спектр можливостей, серед яких людина здійснює свій вибір.

Таким чином, внаслідок цих численних підходів і рішень склалось цілісне вчення діалектико-матеріалістичної філософії, і воно не може бути зведено до текстів її класиків, не може взагалі існувати за межами реального соціокультурного буття.

Питання про ставлення до марксизму є сьогодні і питанням про істину та критерії визначення практичної істинності того або іншого вчення, про взаємовідносини повсякденної і побутової свідомості, зрештою, питанням про долю комуністичної ідеї - центральної для марксистського світогляду.

Заперечення історичного значення філософських досягнень Маркса, Енгельса та їх послідовників так само безпідставне, як і проголошення їх ідей "єдиною науковою філософією". Адже у світі реалій сучасної епохи, і особливо подій останніх років, не підтвердились ідеї марксизму про всесвітньо-історичну місію пролетаріату як могильника капіталізму і революційну перебудову світу на принципах соціалізму і комунізму на шляху встановлення всесвітньої диктатури пролетаріату.

Основний пункт марксистського вчення - соціологічна та історична інтерпретація капіталістичного ладу, приреченого через свої суперечності йти до революції, і заміна його неантагоністичним ладом. Вчення Маркса претендує на науковість, але припускається імперативів, оскільки вважає революційну дію єдиним законним наслідком ходу історії.

Головною і найяскравішою особливістю розуміння демократії Марксом та Енгельсом є відкрито декларований, свідомо проведений класовий принцип. Засновники марксизму завжди підкреслювали, що їх вчення є нічим іншим, як теоретичним виявленням класових інтересів і класової боротьби пролетаріату, велику місію якого вони вбачали у звільненні всього людства через скасування капіталізму.

Маркс зробив надзвичайно глибокий і витриманий економічний аналіз сучасного для нього капіталістичного господарства, але він не зміг зрозуміти принципову своєрідність капіталізму як суспільно-економічної формації. Він не зміг побачити у капіталізмі суспільний лад, здатний завдяки природним джерелам прогресувати до багатоетапного, кардинального і тривалого самозмінення. Марксизм абсолютизував революційний тип перетворення, недооцінюючи еволюцію.

Маркс і Енгельс успадкували ідею Гегеля про послідовність суспільств і режимів як послідовність етапів розвитку філософії і людства. Саме Гегель обміркував у цілому і історію, і розвиток людства. Цей процес усвідомлення практики людства викладається в "Феноменології духу" та "Енциклопедії". Але, усвідомивши своє призначення, людина не реалізувала його. Філософсько-історична проблема, яка витікає з марксистського вчення, зводиться до пізнання того, за яких умов історія може реалізувати призначення людини у тому вигляді, як його усвідомила гегелівська філософія.

Ідея суспільно-економічної формації - велике відкриття Маркса. Він відшукав ключ до закономірного природно-історичного процесу, до його головного двигуна - розвитку виробничих сил. Він виявив об´єктивну залежність між рівнями цього розвитку і станом суспільства, зміну типів його економічної організації. Прогресивним, надзвичайно продуктивним був погляд на ці суспільні структури як на послідовні ступені єдиної світової історії. Системний і одночасно діалектичний підхід до кожної суспільно-економічної формації дозволив побачити як її внутрішню цілісність, так і її протиріччя та обумовлену ними динаміку розвитку. Але Маркс невиправдано універсалізував сучасні для нього форми історичного руху, без достатніх засад розповсюдив їх як на минуле, так і на майбутнє.

Методологічно вузьким виявився марксистський принцип формаційного членування історії і в той же час продемонстрував значну методологічну ефективність цивілізаційний підхід. Виявилось, по-перше, що соціалістичні революції особливо легко перемогли там, де для них начебто не існувало передумов: капіталізм був розвинутий однобічно, недостатньо, пролетаріат тільки-но починав формуватися. По-друге, замість того, щоб продемонструвати більш високий порівняно з капіталізмом ступінь раціональності соціально-економічної організації суспільства, соціалізм, навпаки, хронічно відстав від нього майже за всіма показниками (темпи науково-технічного прогресу, рівень життя, розвинутість політичної демократії, продуктивність праці). При однакових можливостях НДР - ФРН, Угорщина - Австрія, "Радянська" Прибалтика - Фінляндія набрали різних темпів розвитку і розрив між ними зростає.

Помилка Маркса - в недооцінці здатності капіталістичного суспільства до самозміни, а також у недооцінці своєрідності капіталізму у ряді суспільно-економічних формацій.

До помилкових ідей Маркса та Енгельса відносяться також теорія перманентної революції, націоналізація землі, аграрна реформа (трудова повинність, організація трудових армій на землі, чергування сільськогосподарської та промислової праці).

Історія довела, що людина, не пов´язана із земельною власністю, ніколи не буде добрим, хазяйновитим землевласником. Саме ідеї "Маніфесту Комуністичної партії" заважають сьогодні відроджувати індивідуальне та колективне підприємництво, запроваджувати денаціоналізацію виробництва, змішану економіку. Якщо взяти зовнішньополітичний аспект проблеми, то слід зрозуміти, що з марксистським вченням неможливо "увійти у загальноєвропейський дім", бо ідея про скасування приватної власності на засоби виробництва принципово несумісна з духовною основою західної цивілізації. За своєю природою марксизм є експансіоністською, інтернаціональною доктриною, вченням про перманентну революцію, а тому інстинкт самозбереження не дозволяє західним країнам довіряти лозунгові "Пролетарі всіх країн, єднайтеся".

Бажання утворити правову державу, повернутися до вихідних політичних інститутів сучасної цивілізації є несумісним з декларацією про авангардну роль промислового пролетаріату, бо марксистська ідея про визначальну роль пролетаріату у прогресі цивілізації є антиподом основного принципу політичної демократії - духовної рівності всіх людей.

Маркс не завжди був логічним і чітко доказовим і в розумінні історії та механізмів її розвитку. Матеріалістичні та ідеалістичні витоки його вчення так і не змогли з´єднатись у щось цілісне. З одного боку, Маркс - історик-реаліст, супротивник волюнтаризму, висловлював еволюціоністські ідеї, вважаючи, що нове суспільство повинно бути природним наслідком розвитку старого. З іншого боку, у марксизмі, в його розумінні життя та історії дуже багато від німецького трансцендентального ідеалізму, від впевненості, що самосвідомість "Я" створить світ. Фіхтевське вчення про створюючу самосвідомість оберігається у Маркса й Енгельса в ідею революції, у думку про конструктивність насильства, яке творить новий світ. Марксизм закликав філософів втручатися у природний хід подій. Його філософське кредо: "філософи лише різним чином пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його". Марксизм закликав присилувати частину суспільства погодитися з тим, Що вона вважає нав´язаним, супротивним природі. Свідомість, соціальна психологія, воля людей перетворюються у марксистській теорії на самостійний суб´єкт історичної творчості.

Ідея поштовху, комуністичної революції протилежна ідеї саморозвитку суспільних форм. Саме віра Маркса в те, що воля може і повинна змінити природний хід подій, прискорити рух історії, давала Леніну право вважати себе ортодоксальним марксистом.

Принцип природного розвитку об´єкта несумісний з ідеєю прискорення історії. Ідея скорочення терміну зародження соціалізму має на увазі насильницьке повалення капіталізму, є порушенням природної лопки саморозвитку буржуазної цивілізації. Сама по собі ідея революції передбачає примушення значної частини суспільства до нового життя за допомогою зброї і суперечить думці про природне визрівання нових суспільних форм. За своєю сутністю революція є волюнтаризм, насильницьке за допомогою диктатури пролетаріату втілення в життя того, чого не було раніше, що люди не готові сприйняти. У Маркса та Енгельса насильництво виступає в ролі творця нового життя.

Суперечності між матеріалістичними та ідеалістичними, трансцендентальними компонентами пронизують усі сторони марксистського вчення. Коли Маркс та Енгельс описують те, що існує, вони послідовно стоять на позиціях матеріалізму, спираючись на досвід - матеріалістичний критерій практики. Еволюційний погляд на світ має у них міцне наукове підкріплення. Коли ж вони починають думати про майбутнє, - починаються закляття, передбачення, надії, химери.

Дійсність поставила під сумнів ортодоксально-марксистський погляд на діалектичні суперечності, що, тлумачаться як двигуни об´єктивного, незалежного від людей "природно-історичного" розвитку людства, переходу від однієї формації до іншої. У наш час це врешті-решт призвело до розробки ідеологічної концепції двох типів суперечностей: антагоністичних і неантагоністичних. Згідно з цією концепцією, антагоністичні суперечності характерні для суспільства, де панує приватна власність, а неантагоністичні - для розвитку соціалістичних держав. Реальна практика жорстоко і навіть криваво заперечила ці метафізічні ідеалістичні утопії.

Насправді, діалектичні суперечності, що спонукають суспільно-історичний розвиток, це протиріччя не зовні людини, її мислення, а в самому людському бутті, у діяльності, і насамперед - у реалізації свободи.

Неплідною є і ідея Маркса про прогрес, коли боротьбу, суспільні конфлікти необхідно доводити до "вищого ступеня напруги", "до повної революції", бо через грубе "фізичне зіштовхування людей" можна забезпечити рух до свободи і людської гідності. Маркс заперечував "соціальні еволюції без політичних революцій".

Ідея насильницького зруйнування існуючого ладу, експропріації експропріаторів усім своїм змістом заперечувала засади, норми громадянського суспільства. Авторитет зброї, революційного насильниитва ніяк не можна було сполучити з авторитетом моральних норм, християнських заповідей. Ідея скасування держави була спрямована не тільки проти приватної власності, але й проти права на недоторканість житла, на гідність, суверенітет і незалежність кожної особи, на вибір свого способу життя.

Щоб приглушити кримінальний характер вчення про революцію і диктатуру пролетаріату, Маркс і Енгельс доводили відносність моралі, моральних догм, акцентували свою увагу насамперед на перервності морального прогресу. Вони намагались довести безсилля категоричного імперативу Канта, оскільки він скроєний для всіх часів, для всіх народів, для всіх обставин, а саме тому не може бути застосований ніде і ніколи.

Класики марксизму намагалися довести умовність, історично-скороминучий характер моральних норм, дискредитувати в очах трудящих правила і норми загальнолюдської моралі як вигадку буржуазії.

Безглуздою є й ідея про класове походження моралі, заклики скасувати і буржуазну свідомість, і буржуазні свободи, і буржуазну мораль. Людину демократичні диктатори типу Маркса і Енгельса сприймали як алгебричний знак, як засіб для досягнення мети. Тому у марксистській теорії бракує уваги до конкретної живої людської особистості, ігнорується проблема індивідуальності.

У творі "Витоки і сенс російського комунізму" М. О. Бердяєв звинувачує марксизм у тому, що він не приділяє достатньої уваги конкретній людині і базується на безумовному пріоритеті соціальних форм перед особою. Проголошуючи людство вищою святинею, цінністю, марксизм за своєю сутністю надто жорстокий, бо людина визнається засобом для когось, наприклад, для майбутнього людства і, врешті-решт, для якогось дуже віддаленого понадлюдського стану. Самообожнювання людства, за яке М. О. Бердяєв дорікає марксизмові, обертається насправді повною ерозією гуманізму.

Обмежено Маркс, Енгельс і їх послідовники сприймали і релігію, релігійну філософію, ігнорували релігійну свободу совісті. Вони скептично ставилися до парламентської буржуазної демократії, до принципу розподілу влади, до інституту професійних політиків.

Класики марксизму багато писали про вірність ідеалам вільної особистості. Але чи можливо було зберегти свободу особи в тому суспільстві, до якого вони закликали? У такому суспільстві повністю подолана приватна, тобто не координована планом, центром праця, скасовані всілякі прояви економічної і соціальної самосвідомості, стихії, подолана свобода вибору праці, форм побуту, заперечення сім´ї.

Маркс та Енгельс не бачили мотиваційних, соціально-психологічних умов реального капіталістичного усуспільнення виробництва, вони закликали до насильницької пролетарської революції. При цьому вони не враховували, що революція призводить не до підготовки, а до руйнування особистих передумов реального усуспільнення, до знищення ефективної і раціональної праці, до розриву попередньої цілісності та взаємозв´язку виробництва. Капіталізм не створює ні мотивів нового колективістського способу виробництва, ні його суб´єктів, тобто людей, здатних будувати нову систему економічних відносин. Класики не розглядали питання, хто замінить організаторів капіталістичного виробництва, зацікавлених у прибутках, хто потурбується про наступне кваліфіковане керівництво, буде нести моральну відповідальність за свої рішення.

Капіталізм не готує найголовнішого, тобто людських мотиваційних умов колективного виробництва, а Маркс та Енгельс не звернули уваги на цей принциповий момент.

Маркс та Енгельс вважали гроші, ринок, товарно-грошові відносини таким же перехідним моментом у розвитку цивілізації, як і приватну власність, а тому їх ідея не може наблизити до сучасного економічного та соціального мислення. Застаріла й боротьба Енгельса і з світовими грошима, і з правом робітників робити Із своїм заробітком усе, що вони хочуть, і протест проти обов´язків батьків утримувати своїх дітей.

Застаріла також боротьба за єдину і неподільну суспільну власність, виступи проти кооперативних, групових форм власності у майбутньому суспільстві. Соціальний утопізм марксизму, відрив марксистської економічної доктрини від життя, від психології людини особливо виявилися у праці Енгельса "Анти-Дюрінг" (це і ідея загальної рівності, єдиної суспільної і державної власності, боротьба проти ринкових механізмів, заклики до суспільного табірного виховання дітей, до колективного, комуністичного побуту).

Класовий поділ, ідея експропріації експропріаторів, вчення про диктатуру пролетаріату і пролетарську революцію, ідея, що саме революції, насильство є "локомотивами історії", відкривають шлях до влади людям патологічного типу, простір низинним почуттям людини.

Маркс, по суті, ніколи і не роздумував про майбутнє асоційоване суспільство предметно, ніколи не доходив у своїх міркуваннях про комуністичну формацію до деталей, конкретної живої людини. Так, він наполягав на подоланні ринку приватного побуту і приватного забезпечення сім´ї. Але він не відчував, що тим самим забирав у людей первинні умови свободи, можливості обирати предмети споживання.

Маркс не відчував, що, забираючи у людей ринок, приватну торгівлю, він тим самим робить тих, які стоять знизу, коло фундаменту суспільної піраміди, залежними від тих, хто розподіляє багатства, хто вирішує, що вони повинні споживати, носити, у якій кількості і в який час. Яка ж гарантія, що люди, призначені або обрані керувати національним виробництвом, будуть дійсно керуватись інтересами більшості? Як можна протистояти можливому свавіллю? Як протистояти спробам підмінити суспільні чекання особистими інтересами і фантазіями керівників? Ці питання марксизм не ставив, а тому і не шукав на них відповіді. Ігноруючи деталі, дрібниці, він ігнорував життя, закони економіки.

Усі ці помилкові ідеї Маркса та Енгельса спричинилися до того, що впродовж ста років марксистська думка тричі зазнавала кризи. Перший "напад ревізіонізму" відбувся на початку XX ст. Це була криза німецької соціал-демократії, головними діючими особами якої були Карл Каутський (1854-1938) та Едуард Бернштейн (1850-1932). Обговорювалась основна проблема: чи перетвориться капіталістична економіка таким чином, що революція відбудеться згідно з надіями? Бернштейн вважав, що класові антагонізми не загострюються, що згуртування класу не відбувається швидко і повно, як передбачалося, а тому неможливо, щоб історична діалектика сприяла настанню революційної катастрофи і неантагоністичного суспільства. Сварка Каутського з Бернштейном у межах німецької соціал-демократичної партії і II Інтернаціоналу закінчилася перемогою Каутського і поразкою ревізіоністів. Було підтримано ортодоксальну тезу.

Другою кризою марксистської думки стала криза більшовизму протягом 1917-1920 рр. у партіях, які зараховували себе до марксистських. Дискутувалось питання про те, чи є радянська влада диктатурою пролетаріату чи диктатурою над пролетаріатом? Теза Леніна була простою: партія більшовиків - це пролетаріат при владі. Оскільки влада пролетаріату є пролетарським ладом, то, відповідно, будується соціалізм. Згідно ж з Каутським, революція в неіндустріальній державі, де робітничий клас був у меншості, не може бути соціалістичною, а диктатура марксистської партії є диктатурою над пролетаріатом.

Пізніше в марксизмі утворились дві школи: одна вважала, що в СРСР втілені передбачення Маркса, а друга - що сутність марксизму викривлена, бо соціалізм передбачає не тільки колективну власність і планування, а й політичну демократію. А соціалістичне планування без демократії, як зазначали представники другої школи, не є соціалізм.

Третя криза марксистської думки відбувається за наших часів. Неясним є пункт, чи є між більшовицькою версією соціалізму і версією, скажімо, скандинаво-британською проміжний варіант соціалізму. Один з можливих різновидів соціалістичного суспільства - централізоване планування під керівництвом більш-менш тоталітарної держави, що співпадає з партією. Це радянська версія марксистського вчення. Але є й інша версія -західна, найбільш досконала форма якої втілена у шведському суспільстві, де спостерігається суміш приватних і суспільних інститутів, скорочення нерівності у прибутках і скасування більшості суспільних феноменів, які викликають обурення. Часткове планування і змішана власність на засоби виробництва поєднуються там з демократичними інститутами Заходу, тобто з плюралізмом партій, вільними виборами, вільним обговоренням ідей і вчень.

Ортодоксальними марксистами вважають тих, хто не має сумнівів у тому, що дійсним нащадком Маркса є радянське суспільство. Західні ж соціалісти впевнені, що західна версія більше відповідає духу Маркса, ніж радянська. Багато ж марксистських інтелектуалів хотіли б, щоб суспільство стало соціалістичним і плановим, як радянське, і ліберальним, як суспільство західного типу.

Звичайно, канонізація та ідеологізація марксизму, перетворення його на "державну ідею" - найбільш наочна і тяжка спадщина сталінської епохи.

Марксизм - продукт свого часу. До нього не можна ставитися як до остаточної істини, як до явища сучасного життя, не слід вбачати в ньому "ідеологію сучасності". У відкритому, коректному діалозі з будь-якими суспільно-історичними ідеями і теоріями він ще послужить людству.

Гадаємо, що марксизм підвела його претензія на практичність, дієвість, нав´язування деяких "готових рецептів", методик втручання в історичний процес, адже основоположник марксизму прямо декларував право та обов´язок філософії не тільки пояснювати світ, але й змінювати його.

Маркс, напевно, був правий у багатьох деталях та величний у своїх помилках. Одна з таких великих помилок Маркса пов´язана із розумінням прогресу. Нагадаємо, що Гегель, з якого виріс Марксфілософ, критерієм прогресу вважав зростання свободи. Він не давав поняттю свободи жорсткого визначення, це скоріше емоційне поняття, яке закликає, надихає на великі справи. І Гегель, і екзистенціалісти вважали, що свобода - це можливість вибору, реалізації себе. У класиків марксизму це звучить інакше. За Енгельсом, свобода - усвідомлена необхідність. Але ж у такому визначенні губиться напруження, згасає саме поняття, адже за "усвідомлену необхідність" люди не віддавали життя, а за свободу - віддавали.

Залишаючись прогресистом, Маркс узяв за критерій змінення суспільства деякий параметр, який легко виміряти. Це були всім відомі виробничі сили (тонни сталі, чавуну, нафти, кіловати електроенергії). Більш того, це ще й люди. І вийшло так, що прогрес дуже легко став метою історичного розвитку, адже історія має, за Марксом, рухатись прогресивно. Критерієм прогресу стали виробничі сили, адже вони мають зростати. І людина тоді виявляється не метою історичного розвитку, а фактично засобом.

За Марксом, власне історія починається з моменту, коли люди почнуть будувати суспільство свідомо, збагнувши суспільні закони, тобто процес будування комуністичної формації і є справжньою історією. А хто відкрив ці закони? Маркс. Тобто можна зрозуміти, що до Маркса була тільки передісторія.

Таким чином, можна констатувати наявну суперечність між наявними в марксовій теорії суспільства елементами науковості та його революційною програмою. Науковий аналіз, що його зробив Маркс, не відіграє вирішальної ролі у його системі, а лише надає їй респектабельного вигляду та психологічної переконаності. Замінивши спосіб логічного обгрунтування психологічним, Маркс утворив теорію, яка характеризується як абсолютний колективізм, раціоналістичний утопізм та економічний матеріалізм.

Відомий французький мислитель П. Рікьор на філософському конгресі у Брайтоні (1988) сказав, що в сучасній філософії він бачить три великі течії: нову метафізику (включаючи філософію життя, екзистенціалізм і т. ін.), аналітичну філософію і марксизм. Взаємодія цих трьох течій швидше всього рішуче впливатиме на самобутність філософії XXI ст. Саме таке критичне і одночасно конструктивне ставлення до марксистської традиції співзвучно тенденціям сучасного розвитку світової культури.

У 20-ті роки XX ст. бере свій початок неомарксизм (західний марксизм), що об´єднує сукупність марксистське орієнтованих течій, для яких характерно критичне ставлення як до капіталізму, так і до "реального соціалізму" 30-80-х років ХХ ст. і його марксистсько-ленінської ідеології. У неомарксизмі виділяють декілька напрямів. Д. Лукач, К. Корш, А. Грамші стали засновниками "діалектико-гуманістичного" або "критичного" напряму в марксизмі, апелюючи насамперед до проблем відчуження. До цього напряму належать теоретики Франкфуртської школи В. Беньямін, Ю. Хабермас, фрейдомарксисти В. Райх, Г. Маркузе, Е. Фромм, екзистенціалістичні марксисти Ж.-П. Сартр, Мерло-Понті, представники феноменологічного марксизму Е. Пачі, П. Піконе, група "Праксис" та ін. До них останнім часом примикають і ті філософи колишнього Радянського Союзу, які оцінюють традиційний марксизм-ленінізм як недостатньо гуманний.

Представники другого - сцієнтистського напряму марксизму вважають марксистське вчення про суспільство недостатньо науковим. А. Альтюсер та його послідовники апелюють насамперед до економічних праць зрілого Маркса, матеріалістичної гносеології та аналізу класів.

Представники аналітичного або, як його ще називають, "академічного" марксизму Л. Коен, Дж. Елстер, Дж. Рьомер та інші прагнуть переформувати категорії історичного матеріалізму на основі моделювання, функціонального підходу, теорії ігор, структурації, модальної логіки.

Третя група немарксистів орієнтована на дослідження проблем "третього світу", аналіз капіталізму, вивчення фемінізму та інших проблем.

Усіх неомарксистів об´єднує намагання доповнити і реформувати марксизм з урахуванням нових історичних реалій. Популярність марксизму на Заході протягом останніх тридцяти років відмічена декількома злетами: це і інтерес "нових лівих" до марксизму, і рух "шестидесятників", і "академічна марксистська субкультура", що виникла на основі ідей представників "бунту молоді". Марксистсько орієнтовані течії модифікуються тепер з урахуванням нових проблем постіндустріального та інформаційного суспільства. Вони інтегруються з базовими концепціями в соціології, що виявляють зацікавленість у цінностях егалітаризму, емансипації людини.

Представники Франкфуртської школи, спираючись на погляди М. Вебера відносно взаємозв´язку раціоналізації і бюрократизації, піддали критиці марксистські ідеї раціоналізму, сцієнтизму, продуктивності виробничих сил. Характерний для всієї західної культури раціоналізм у марксизмі не просто виправдовувався, а й поставав у крайньому тотальному соціальному варіанті, що націлений на підпорядкування індивіда тотальній бюрократії. Суті "позитивної тотальності", яку відстоював Маркс, Г. Маркузе протиставив "негативну тотальність" у концепції "одномірної людини". На відміну від Маркса, суб´єктом революційної ініціативи Маркузе вважав не робітничий клас, а "аутсайдерів": безробітних, студентів, національні меншинства, інші маргінальні верстви, що не піддаються раціоналізму, не інтегровані в систему.

Представники сцієнтистського неомарксизму пропонують відійти від "монізму", "економічного детермінізму" і еволюційного "історицизму" Маркса і стати на позиції плюралістичного підходу при виявленні причин кризи і революції. На думку Альтюсера, марксистські положення про визначальний вплив пануючої "економічної структури" на "політичну надбудову", про "відносну самостійність надбудови" страждають грубим детермінізмом. Коен, Елстер і Рьомер, розвиваючи ідею Альтюссера, що держава сама може вибирати спосіб виробництва, доводять, що матеріальні фактори визначають лише загальні можливості соціального розвитку, а держава, політична надбудова можуть радикально міняти сам спосіб виробництва.

Сучасні марксисти прагнуть внести деякі корективи і в марксистське тлумачення матеріальних джерел соціальнополітичних криз у суспільстві, а також у розуміння способів подолання цих криз. Хабермас, наприклад, твердить, що джерела криз і способи їх вирішення перемістились із сфери економіки в адміністративно-управлінську сферу, бо підвищення ролі держави в регулюванні економічних процесів, в плануванні виробництва і розподілі матеріальних благ суттєво змінює економічні закономірності розвитку капіталізму. Причини політичних криз Хабермас вбачає у конфлікті між управлінням, яке іде із принципів виробничо-трудової раціональності, і реально існуючої у суспільстві мотивації поведінки людей.

На перегляді економічних основ марксистської концепції кризи наполягають також С. Боултс і Г. Гінтіс, які основним протиріччям післявоєнного капіталізму вважають конфлікт між соціальними і громадськими правами особистості, з одного боку, і правами особистості як власника - з іншого. Вони закликають до нового теоретичного дискурсу, який об´єднав би в собі лібералізм і марксизм і привів би до "постліберальної демократії", а також виступають за демократичне планування економіки, суспільний контроль над територіальним розміщенням і використанням приватних вкладів у виробництві, а при деяких обставинах - і націоналізацію.

Необхідність нового типу демократії доводить і Райт. Аналізуючи проблеми класової політики в сучасних умовах, він підкреслює глибоку диференціацію класової структури і суперечливість положення деяких верств (бюрократів, менеджерів та ін.), що одночасно є і експлуататорами і експлуатованими. Міжкласові союзи у сучасному суспільстві, на думку Райта, націлені на вирішення завдань емансипації, а боротьба за соціалізм неможлива без "радикальної демократії".

Е. Лакмо і Ш. Мюф доводять, що немає прямої залежності між місцем класу у виробничій сфері і його об´єктивними емансипаційними можливостями. Вони закликають утворювати транссоціально-класовірадикально-демократичні коаліції із представників різних класів, маргінальних груп, бо робітничий клас численно скорочується.

Ряд сучасних ортодоксально мислячих теоретиків, у тому числі і Е. Вуд, надаючи критиці інновації лівих теоретиків, приходять до висновку, що їх теоретичні шукання не тільки поривають з класовим підходом до проблеми емансипації, але й взагалі нехтують спробою знайти ті соціальні верстви суспільства, які потребують емансипації. Е.Вуд вважає, що тільки робітничий клас залишається силою, що взагалі виявляє потреби соціального звільнення.

Зрозуміло, що ортодоксальна марксистська позиція на Заході зустрічається рідко, її вважають "останнім рубежем полемічного протистояння старої класової політики, яка не має історичних підстав". Крім того, така позиція не витримує напору фактів сучасної реальності, тому що не враховує процесів дальшої сегментації, диференціації і фрагментації робітничого класу.