Філософія

Перехід від класичної філософії до некласичної

У другій половині ХІХ ст. поступово готується, а на рубежі ХХ ст. починає здійснюватись перехід до нової некласичної науки, змінюються принципи, зразки, парадигми філософствування.

Хоча буржуазні революції ХVII-ХVШ ст. і привели до прискореного розвитку капіталізму, однак зростання продуктивності праці і суспільного багатства, зумовлені розвитком машинної індустрії, не супроводжувались поліпшенням становища трудящих. Якщо філософи ХVII-ХVШ ст. вірили, що з ліквідацією феодальних суспільних відносин встановиться царство розуму, справедливості, рівності і навіть братства між людьми, то капіталістична дійсність спростувала ці ілюзії.

Філософія XIX ст. відмовляється від досягнень попередньої філософії, заявляє, що в усьому досвіді людства виявляється безсилля розуму; вона стає на позиції ірраціоналізму.

Поняття ірраціоналізм (від лат. іrrationalis - нерозумний, несвідомий) об´єднує різні філософські вчення, які відстоюють обмеженість раціонального пізнання, протиставляють йому інтуїцію, віру, інстинкт, як основні види пізнання. Ірраціональними за своїм змістом виявляються усі релігійні і релігійно-філософські вчення.

Отже, ірраціоналізм невипадково сформувався в XIX ст., коли поширення відчуження на сферу розумової праці, криза буржуазного суспільства і його культури ввійшли в суперечність з ідеями "царства розуму" та суверенності розуму, що їх проголошували просвітителі. Ірраціоналістичний умонастрій одержує широке розповсюдження і особливо виявляється в таких течіях, як "філософія життя" (Дільтей, Бергсон та ін.), екзистенціалізм (Хайдеггер, Ясперс та ін.) та деякі різновиди неопозитивізму.

Для філософії XX ст. характерні також сцієнтизм та анти-сцієнтизм - протилежні світоглядні позиції, пов´язані з абсолютизацією позитивних (сцієнтизм) або негативних (анти-сцієнтизм) аспектів впливу природничих наук на розвиток культури. Сцієнтизм (від лат. scientia - знання, наука) - це уявлення про наукове знання як про вищу культурну цінність і достатню умову для орієнтації людини у світі.

Сцієнтистська орієнтація виявляється в некритичному застосуванні в гуманітарних науках (зокрема суспільних) зовнішніх форм і методів організації знання, властивих природничим і точним наукам, запереченні суто філософських проблем, позбавлених пізнавального досвіду; визнанні справді науковими лише математичних і конкретних природничих знань, що характерно, наприклад, для позитивізму.

Антисцієнтизм стверджує принципову обмеженість науки у вирішенні проблем людського існування, звертає увагу на негативні наслідки науково-технічного прогресу (руйнування природного середовища, створення зброї масового винищення, тлумачення науки як "дегуманізованої сили", що є джерелом трагічного людського існування). Позиції антисцієнтизму захищають такі напрями сучасної філософії, як екзистенціалізм, феноменологія.

Взагалі ж під сучасною західною філософією розуміють сукупність філософських вчень, що виникли в кінці XIX - на початку XX ст. і основні ідеї яких розробляються й нині.

Сучасна духовна культура являє собою єдність, синтез двох тенденцій: модифікованого старого та народженого нового, тобто єдність класичного і некласичного. У самому загальному вигляді водорозділ між класичною і некласичною філософією, в першу чергу, проходить у зв´язку з відношенням до проблеми раціонального та його протилежності - ірраціональності.

До класичного типу філософії можна віднести такі течії, як неокантіанство, феноменологія, неопозитивізм, структуралізм, аналітична філософія, неотомізм, марксизм та інші; до некласичного - філософія життя, екзистенціалізм, персоналізм, постмодернізм тощо.

Антикласичним орієнтаціям у ХІХ-ХХ ст. постійно протистояв міцний ідейний рух, спрямований на захист розвитку традицій філософської класики. Під лозунгом "Назад до Канта" в останній третині ХІХ ст. народилося неокантіанство, а під лозунгом "назад до Гегеля" сформувалося неогегельянство, що було спричинене критичним відношенням до спекулятивної метафізики та еклектики.

У межах неокантіанства розрізняються фізіологічний напрям, марбургська та баденська філософські школи. Представники фізіологічного напряму наполягають на ідеї створення суб´єктом об´єкта пізнання. Так, на думку німецького фізика та фізіолога Германа Гельмгольца (1821-1894), відчуття людини хоча і викликаються зовнішніми причинами, але не залежать за своїм змістом ні від них, ні від самих органів чуття; вони є просто символами, а не адекватним відображенням світу. Знання цих символів дозволяє людині спрямовувати свою діяльність.

Представники марбургської та баденської шкіл головну увагу звертали на логіку пізнання та методологію Засновник марбургської школи Герман Коген (1842-1918) підкреслював тотожність мислення та буття як предмета пізнання, знання визначав як самостійну систему, в межах якої розгортається вся різноманітність відносин між пізнанням та дійсністю, суб´єктом та об´єктом. Поза знанням, на думку Когена, немає нічого, дійсність виступає лише формою, у якій мислиться або існує знання; будь-які зміни знання приводять до зміни дійсності, а не навпаки.

Учень і послідовник Когена Пауль Наторп ( 1854-1924) розробляв проблеми так званої соціальної педагогіки, підкреслюючи, що від освіти залежить і включення людини в світову культуру, в нове суспільство, де людина виступає самоціллю. Наторп визначив три основних початки в моралі - чесність, справедливість та любов, - які обумовлюють соціал-демократичні цінності: свободу, справедливість та солідарність.

Ернст Кассірер (1874-1945) осмислював місце і роль культури в житті людства. На його думку, культура є квінтесенцією людського існування, її зміст пов´язаний з формоутворюючими принципами та системами символів. Символ він тлумачив як форму самопізнання людського духу, що має різні прояви: мова, міф, мистецтво, наука тощо. Саме тому важливішою функцією культури стає інформаційно-комунікативна, за допомогою якої відбувається передача та збереження символів культури від покоління до покоління, від етносу до етносу. Людина, яку Кассірер сприймає як "тварину, що створює символи", насправді починає існувати у породженому її символічною творчістю світі символів. Культуру, як описує Кассірер у книзі "Філософія символічних форм", утворюють дві складові: 1) символіка культурних форм; 2) діяльнісний активний початок людини.

Засновники баденської школи - Вільгельм Віндельбанд (1848-1915) та Генріх Ріккерт (1863-1936) сформулювали поняття номотетичних методів природознавства та ідіографічних методів гуманітарних (історичних) наук. Якщо в науках про природу акцент ставиться на прояснення загального та встановлення законів, виявлення незмінної форми реальних подій то при пізнанні явищ культури основною метою є прояснення неповторних та унікальних актів культурної творчості. Віднесеність до цінностей, як твердить Віндельбанд, одночасно є і віднесеністю до трансцендентального, без чого взагалі неможливо пізнавати сутність культурно-історичного процесу.

Саме в неокантіанській філософії формується філософська традиція розуміння, а не знання як такого. В усіх сферах діяльності етично зорієнтований практичний розум людини домінує над теоретичним, тому людина обов´язково вносить оцінку в процес пізнання. Оскільки смисл виступає посередником між реальним буттям та цінностями буття, то метою філософії є вивчення систем цінностей. Відповідно до систем цінностей Ріккерт виділяє шість сфер життєдіяльності: мистецтво, етика, еротика (блага життя), наука, пантеїзм (містика)теїзм; їм відповідають такі базові цінності, як красота, добро, благо (щастя), істина, святість, на основі яких складаються специфічні цінності культури.

Неогегельянство виступало як "оновлений ідеалізм", по-новому інтерпретуючи діалектику Гегеля та його вчення про абсолютний дух. Френсіс Герберт Бредлі (1846-1924) дійсним суб´єктом мислення вважає "абсолютну дійсність", або Абсолют (не просто розум, а "абсолютний досвід"). Протиріччя, на які наштовхується пізнання, - це просто видимість, свідчення недійсності об´єкта. Такими недісними Бредлі вважає причинність, рух, розвиток, протиріччя, боротьбу тощо. Причиною пізнання мислитель вважає "неспокій" від неспівпадання фрагментарних понять розуму та "відчуття цілого", тому потрібно здійснити "синтез відмінностей", домагатися взаємодоповнюваності. Бредлі формулює принцип моральної та соціальної поведінки людини: вільне підкорення індивіда загальному, тобто державі як прообразу Абсолюта в соціальній реальності. Оскільки до Абсолюта входять і протиріччя, то йому притаманні і зло, і потворне, і химерне, а тому це не повинно викликати протесту.

З таким приниженням людини не погоджувався Бернард Бозанкет (1848-1923), який у праці "Принцип індивідуальності та цінність" намагався зняти конфлікт між індивідом та державою завдяки перенесенню рис індивідуальності на суспільство і державу. Держава як система індивідів має абсолютну владу над ними і покликана здійснювати постійний контроль над умами та діями людей, щоб "тваринна обмеженість" не заважала існуванню суспільстіва.

Мета політики, згідно Бозанкету, - знайти та реалізувати індивідуальне, а це може зробити тільки Абсолют, оскільки людина скінчена, обмежена в своєму існуванні та мисленні. Реальна можливість індивіда вийти за межі скінченості - це "самонадсходження" людського Я, що здійснюється в державі, релігії, мистецтві.

У концепції Джона Елліса Мак-Таггарта (1866-1925) цінність приписується на Абсолюту як цілому, а його частинам ( як не можна сказати "місто нетверезе", якщо нетверезі деякі його мешканці, так не можна вважати, що світові притаманні цінності, якщо вони притаманні тільки його елементам. У такому взаємовідношенні частини і цілого, індивіда і Абсолюта, Бог виступає як частина цілого, що виконує функцію контролю. Сутність концепції безсмертя Мак-Таггарта полягає в обгрунтуванні ідеї про те, що чим більше зла у світі, тим більше добра очікується попереду.

Робін Джорж Коллінгвуд (1889-1943) доводив, що в історії людства, як і в житті окремої людини, відбувається зміна фаз людського досвіду (типів культури), причому в кожній з них людина повторює одні й ті ж форми діяльності, але на різному рівні. Коллінгвуд виділяє наступні фази історії: 1) фазу, коли мистецтво, релігія та наука зафарбовані силою уявлення, притаманній мистецтву; 2) фазу юнацтва, коли релігія, наука мистецтво знаходяться під впливом благочестивого релігійного відчуття; 3) фазу зрілого віку, коли мистецтво, релігія та наука поєднуються точністю думки. Спрямованість історичного процесу полягає в тому, щоб відновити втрачену єдність форм духовної активності, єдність "абсолютного досвіду".

Концепція історичного ідеалізму Коллінгвуда близька до вчення Бенедетто Кроче 1866-1952, який стверджував, що дух - це єдина реальність, і виявляє він себе в теоретичній і практичній діяльності людей, тобто у формах культурної діяльності. В теоретичній діяльності духу виділяються дві форми: 1) інтуїтивне знання, спрямоване не одиничне, та 2) логічне пізнання, пов´язане з загальним, універсальним. Практична діяльність також поділяється на дві форми:

1) економічну, спрямовану на індивідуальний інтерес, та

2) моральну діяльність, що обумовлюється загальним благом. Історія, згідно Кроче, - це розгортання духу, а значить розвиток свободи, яка є незалежною від будь-яких фактичних умов. Оскільки абсолютний дух у Кроче співпадає з індивідами, то люди вільні вже в силу того, що вони живуть та мислять. В історії відбувається коловорот, де свобода збільшується або зменшується, а періоди реакції та терору - це лише "абстрактні моменти" діалектичної конкретності історії. Причому, чим більше перешкод зустрічає людина, тим ефективнішою є свобода, оскільки перешкоди не дозволяють духу деградувати.

Усі перелічені концепції не вичерпують ідей і форм неокантіанства та неогегельянства, проте вони наочно демонструють основні напрями ревізії гегелевської та кантівської філософії в умовах складних реалій кінця ХІХ - початку ХХ століття.

У 70-х роках XIX ст. виникає ще один напрям західної філософії, який отримав назву прагматизм (від грец.: pragma - справа, дія). Найбільшого поширення прагматизм набуває в США. Засновником прагматизму і автором основних поглядів був американський філософ Чарльз Пірс (1839-1914) - особистість різнобічна (хімік, астроном, математик, філософ, логік, творець семіотики). У 1871 році Пірс виступив з доповіддю перед невеликою групою наукових співробітників у Кембріджі ("Метафізичний клуб"). У 1878 р. у статтях "Закріплення вірування" і "Як зробити наші ідеї ясними" він виклав основні ідеї прагматизму. Його підтримав Уїльям Джеймс (1842-1910). На початку XX ст. до них приєдналися П. Дьюї та Дж. Г. Мід. В Англії ідеї прагматизму пропагував К. С. Шіллер, в Італії - Дж. Папіні та інші. У 20-ті роки свою версію прагматизму запропонував Льюїс, а у середині століття із своєрідним синтезом прагматизму, сучасної логіки і аналітичної філософії виступили У. Куайн та Н. Гудмен. З кінця 70-х років прагматичні ідеї посідають значне місце в поглядах Рорті, Макдермотта та Бернстайна.

Із самого початку прагматизм - зовсім новий тип філософського мислення, що походить із своєрідного розуміння людської дії, що стала тим центром, навкруги якого обертаються і формуються усі філософські поняття й концепції. Оскільки дія має свідомий і доцільний характер, то постає питання про механізми свідомості, розумові структури, що забезпечують продуктивну дію.

Отже, центральна проблема в прагматизмі - проблема цінності понять, суджень, що виявляється в практичних результатах дій, які на них базуються. Критерієм цінності та істинності знань прагматизм вважає практику, яка тлумачиться як діяльність індивіда, що спрямована на задоволеннях його безпосередніх потреб, а не як взаємодія людини з об´єктивною природою. Об´єктивну реальність прагматизм ототожнює з досвідом, суб´єктивізує її, розчиняє реальність у свідомості. Закони і форми логіки прагматики вважають фікціями, корисними для пристосування людини до оточуючого світу. Прогрес у суспільстві полягає, на їх думку, не в досягненні суспільством певної мети, а в самому процесі руху.

Філософія, на думку представників прагматизму, повинна займатися людськими цілями, засобами їх досягнення, вона повинна бути перетворена в інтересах того, що вигідне, корисне для нашого життя. Людина діє в ірраціональному і непізнаванному світі, а тому до наукових теорій, моральних принципів слід підходити інструментально, з точки зору їх корисності, зручності.

Відмітною рисою поглядів американського філософа, логіка Чарльза Пірса є відмова розглядати пізнавальну діяльність у відношенні до зовнішньої (об´єктивної) реальності і перенесення уваги на чисто внутрішні, значною мірою психологічні процеси. Насамперед Пірс став говорити не про знання, а про віру, розуміючи під нею готовність або звичку діяти в той чи інший спосіб.

Чарльз Пірс розробив дві теорії: сумніву-віри та значення. Згідно з концепцією сумніву-віри, функцією мислення є подолання сумніву та вироблення стійкої віри як звички діяти при певних обставинах. При цьому не має значення, чи відповідає віра реальності чи ні. Таким чином, об´єктивне знання було замінене соціальне прийнятним віруванням.

Пірс визнавав важливість категорії істини для теорії пізнання, однак вважав, що істина - це узгодженість абстрактного твердження з ідеальною межею, до якої нескінченне дослідження привело б думку вчених. Оскільки цієї межі не можна досягти в кожному конкретному дослідженні, то істина виступає "регулюючою ідеєю", істинність будь-якого результату встановлюється колективом учених: істинним визнається те, відносно чого в цей час немає досить переконливих сумнівів.

Істинною вважається така стійка віра, яка приводить нас до поставленої мети. У межах теорії значення Пірс тлумачить мислення як досягнення суб´єктивного психологічного задоволення, істину - як те, що веде нас до мети, а речі ототожнює із сукупністю їх чуттєвих або "практичних" наслідків.

Оскільки будь-яка дія спрямована в майбутнє, то Пірс наполягав на необхідності розглядати поняття не з точки зору минулого, а з точки зору тих наслідків, які можуть викликати користування цим поняттям, тобто з точки зору майбутнього. Пірс так сформулював свою "прагматичну максиму": якщо розглянути, які практичні наслідки, на думку дослідника, можуть бути здійснені об´єктом поняття, то поняття про всі ці наслідки і буде повним поняттям об´єкта.

Уїльям Джеймс (Джемс) (James) свою філософію характеризував як "радикальний емпіризм", що проголошує єдиною "речовиною" світу досвід у широкому розумінні від чуттєвого, емоційного до релігійного. У своїх творах "Залежність віри від волі", "Різноманітність релігійного досвіду", "Прагматизм", "Всесвіт з плюралістичної точки зору" Джеймс розробив доктрину прагматизму, згідно з якою значення ідей і теорій визначається їх практичними наслідками, а істина тлумачиться як успішність або корисність їх застосування у досвіді.

"Плюралістичний Всесвіт" являє собою "квітуче безладдя, що гуде, дзижчить"; він незамкнений, незакономірний, У ньому панує випадок і постійно виникає нове. Всесвіт еластичний, податливий до людських зусиль, але немає точки, з якої його можна охопити і виразити в одній системі. Світ, за Джеймсом, далекий від досконалості, але може бути прикрашений (так звана позиція меліоризму).

Американський філософ закликав розраховувати не на науку і розум, а на волю і віру, бо ми маємо право на свій власний ризик вірити в будь-яку гіпотезу, якщо вона приносить задоволення. Оскільки ідеї релігії, за Джеймсом, вносять заспокоєння і надію, вони є істинними. Основою світу Джеймс вважає чистий досвід, бо все фігурує або як речі" або як ідеї. Зусиллям волі ми відділяємо з потоку свідомості згустки, які стають речами навколишнього світу. Згідно з концепцією "радикального емпіризму", реальність - "пластична", ми можемо зусиллям волі надати їй будь-яку форму. Досвід охоплює і сни, і галюцинації, і релігійний екстаз, і спіритичні видовища. Таким чином, ці ідеї Джеймса можна характеризувати як суб´єктивно-ідеалістичні, волюнтаристські.

Оскільки ідеї не мають об´єктивного змісту, то за істину вважають корисність. Істина - це просто засіб для досягнення мети.

""Суспільне життя тлумачиться Джеймсом як потік свідомості, що розуміється суб´єктивно-ідеалістично. Людина не підвладна об´єктивній необхідності, а тому може обирати будь-яку лінію поведінки, робити те, що "окупається", дає дивіденди. Згідно з його "теорією еліти", історія визначається не діяльністю народних мас, а енергією, волею особи.

У своїй версії прагматизму Джон Дьюї (1859-1952) також спирається на досвід, що включає усі форми і вияви життя людини. Філософія, згідно з Дьюї, виникла не від здивування перед світом, як

вважали стародавні філософи, а із стресів та напруженості суспільного життя, а тому саме аналіз і удосконалення соціального досвіду складають для нього основну мету філософії.

Американський мислитель вважає науку засобом, який забезпечує успішну поведінку людини в світі. Пізнання він тлумачить не як пасивне, а як енергійне втручання в пізнавальне явище. Але насправді у Дьюї пізнається не реальність, а сама пізнавальна діяльність, зникає сам об´єкт пізнання і залишається лише "процес дослідження".

Таким чином, речі виникають у процесі пізнання. Вода не існує до пізнання, вона є продукт хімічних досліджень. Дьюї ототожнює існування об´єктивної реальності з її пізнанням, об´єктивний світ - з науковою картиною світу. А тому зміна наших уявлень про світ трактується як "утворення реальності". Існувати, за Дьюї, - значить бути об´єктом наукового дослідження.

Дьюї вважає завданням науки "перетворення проблематичної ситуації у вирішену". Для цього вчений утворює категорії, поняття, які не відображують об´єкти реальності, а використовуються в міру корисності і зручності. Наука, таким чином, тлумачиться як "скринька з інструментами" (ідеями, законами), з яких вибираються корисні, необхідні. У суспільному житті з нагромадженням фактів (політика, торгівля, виховання і т. п.) "логіка ситуації" дозволяє методом проб та помилок експериментальне обрати будь-який фактор для поліпшення суспільства. При цьому не враховуються засади суспільного розвитку (спосіб виробництва).

Моральність вчинку теж оцінюється з точки зору успішності вирішення моральної "проблематичної ситуації". Прагматизмові притаманний своєрідний етичний релятивізм, згідно з яким моральне є те, що корисне.

При вирішенні соціальних проблем Дьюї вважає особливо небезпечним намір керуватися заздалегідь встановленими кінцевими цілями ідеалами, що зумовлюють нашу поведінку. Можливість функціонування "методу розуму" Дьюї пов´язує з демократичним устроєм суспільства, що надає вільним індивідуумам широкі можливості як для соціального, так і для іншого експериментування і неперервного поліпшення життя суспільства, так що "саме зростання" є єдина моральна мета. Слід додати до цього, що найважливішим принципом соціальної реконструкції Дьюї вважає використання тільки мирних засобів і категоричну відмову від будь-якого насильства.

"Бунт проти розуму" - характерна риса ірраціоналізму. Ірраціоналістична, навіть "міфологічна" антитеза раціональної традиції Просвітництва постає з творів представників так званої "філософії життя", яка об´єднала таких несхожих і водночас єдиних у своїх міфологічних установках на світ мислителів, як Артур Шопенгауер (1788-1860), Едуард фон Гартман (18421906), Фрідріх Ніцше (1844-1900), Вільгельм Дільтей (18331911), Освальд Шпенглер (1880-1936), та ін. "Філософія життя" звертається до "життя" як первинної реальності, цілісного органічного процесу, що передує поділу на матерію та дух, буття та свідомість. "Філософія життя" виступила проти методо-логізму і гносеологізму в ідеалістичній філософії (неокантіан-ство, позитивізм).

Саме поняття життя тлумачиться в різних планах, як біологічне явище ("воля до влади"), космологічне ("життєвий порив"), культурно-історичне (потік переживань, що культурно-історично обумовлені), як творче становлення. Залежно від цього можна виділити три напрямки "філософії життя".

Біологічно-натуралістичне тлумачення (Ніцше, Клагес, Лессінг) полягає у визначенні "живого", природного як протилежного штучному, механічно сконструйованому. Це тлумачення протистоїть матеріалізму, духу, розуму, раціоналізму, характеризується зверненням до примітиву та культу сили, бажанням звести ідею до вітальних потягів, інтересів, інстинктів, волі індивідів або групи. У межах цього тлумачення мораль і пізнання трактуються прагматично: добром і істиною вважається те, що посилює первинний життєвий початок, а злом та неправдою - те, що його послаблює.

Особисті засади підміняються індивідуальними, а індивід -родом, тотальністю. Саме це тлумачення сприяє формуванню ідеології націонал-соціалізму, фашизму.

Історицистський варіант (Дільтей, Шпенглер, Зіммель, Ортега-і-Гассет) пропонує визначення "життя" як внутрішнього переживання у сфері історичного досвіду і духовної культури. Особлива увага звертається на індивідуальні, культурно-історичні зразки. Для цього тлумачення характерне релятивістське розмивання всіх моральних, культурних цінностей у потоці життя, історії. Протест проти перенесення методів природознавства у сфері історії і культури призводить до розробки спеціальних методів пізнання духу (герменевтика і соціологія "розуміння" Дільтея, морфологія історії Шпенглера). Антитеза органічного і механічного постає у вигляді протиставлення культури і цивілізації.

Пантеїстичний варіант ніби відновлює "світову думку" неоплатоніків та Шеллінга, які безперервно породжують себе і творчі нові форми. Життя сприймається як космічна сила "життєвого пориву", "запалу" (Бергсон). Субстанцією життя визначається чиста "тривалість", змінність, що сприймаються інтуїтивно.

Теорія пізнання "філософії життя" - це ірраціоналістичний індивідуалізм. Динаміка життя, індивідуальна природа предмета не можуть відбиватися в загальних поняттях, вони сприймаються тільки в акті безпосереднього споглядання, інтуїції. Звідси і випливає культ творчості, генія у "філософії життя" і несумісність філософського та наукового підходів до світу. Наука, згідно з таким тлумаченням, намагається заволодіти світом, підкорити його, а філософія є його спогляданням, мистецтвом.

Велику увагу представники "філософії життя" звертають на художні символи: Шпенглер доводить, що культури давнини та Нового часу розгортаються з "символу прадуші" кожної культури; Зіммель вважає, що культура - проросток з "прафеноме-ну" як рослина і насіння; Бергсон розуміє концепцію, ідею як прояв глибинної інтуїції її творця.

Творчість ці мислителі вважають синонімом життя. Бергсон сприймає творчість як народження нового, виявлення багатства і повноти природи. Зіммель, Степун підкреслюють трагічно-двоїстий характер творчості, бо продукт творчості застигає і стає ворожим для творця. Звідси виходить надривно-безвихідна інтонація Зіммеля, фаталістичний пафос Шпенглера, пафос "любові до фатуму" Ніцше.

Одним з перших представників ірраціоналізму був німецький філософ Артур Шопенгауер (1788-1860). Починаючи з Шопенгауера, "мислення буржуазії відійшло від ідей історичного прогресу і віри в розум". У 1818 р. вийшов у світ перший том його праці "Світ як воля і уявлення".

Шопенгауер спирається на філософіські погляди Канта, Платона, Шеллінга. Його вчення є поєднанням об´єктивного та суб´єктивного ідеалізму, а особливістю є волюнтаризм.

Згідно з Шопенгауером, основою всього сущого є світова воля. Спадкуючи Канта, він розрізняє "річ у собі" і "явище"; "річ у собі" пізнається, але вона є нічим іншим, як "волею", що створює абсолютний початок усього буття. До появи людини світ був тільки "волею", а з її появою він став об´єктом пізнання з боку суб´єкта, або "уявленням". Шопенгауер доходить висновку, що існує тільки він один, а весь світ - це його уявлення. Світова воля - несвідома, темна, на відміну від волі людини, не освітлена інтелектом. Воля являє собою сутність життя, запалює світло в інтелекті, який є другорядним. Він - орган, який створила собі воля. Сама воля - надприродна. Інтелект пов´язаний з фізичною субстанцією - мозком, виникає і існує разом з людиною. Сама воля більш довершена, ніж інтелект, що служить практичній меті, він - знаряддя в руках волі. Шопенгауер ставить знак рівності між волею і волею до життя. Врешті-решт воля до життя зводиться до статевого потягу.

Для Шопенгауера характерне зоологічне розуміння суспільства. Боротьба за існування має місце не тільки у природі, а й у суспільстві. Суспільство існує тому, що люди знищують один одного. Погляди Шопенгауера на життя песимістичні. Песимізм досягає своєї завершеності, коли Шопенгауер намагається довести нікчемність життя. Він стверджує, що страждання переважають у житті людини. Людське життя плине між бажаннями та їх задоволенням. Бажання породжують страждання; люди, прагнучи до мети, не досягають її. Задоволення ж бажання насичує людину, після чого настає нудьга. Щастя зводиться до позбавлення від страждань, відмови від бажання, до аскетизму. Життя вищих класів також не викликає заздрощів: якщо життя простого народу супроводжують злидні, то для "вищих світу" характерною є нудьга.

Шопенгауер доводить, що основа всіх страждань людини має космічний характер і ніякі суспільно-політичні перетворення не можуть нічого змінити в житті людини. Він виступає за сильну державу, яка може подавити будь-які виступи народу проти існуючого суспільного ладу.

Філософські традиції Шопенгауера продовжив представник біологічно-натуралістичного варіанту філософії життя Фрідріх Ніцше (1844-1900). Упродовж багатьох десятиліть цього німецького філософа вважали виразником "реакційної ідеалістичної філософії", його називали "апологетом ірраціоналізму", "предтечею фашизму", "нігілістом" і "містифікатором".

Однак базельський професор відігравав величезну роль у духовному житті Європи на початку XX ст. "Ніцше похитнув самовдоволений оптимізм дев´ятнадцятого сторіччя", - писав у книзі "Боязнь свободи" Еріх Фромм. "Одним з перших, хто помітив безвихідь цивілізації, був Фрідріх Ніцше, - стверджував у статті "Про ідею людини" Макс Шелер, - і це його найбільша заслуга". "Найбільшим філософом минулого XIX століття", "найбезстрашнішим з-поміж усіх паладинів думки" називав Ніцше Томас Манн, слушно вважаючи, що "під впливом цього письменника, філософа і психолога, сформувалось духовне життя цілої епохи". Іван Франко писав: "Певна річ, не сам "Заратустра", але взагалі всі писання Ніцше дали мудрим людям не одну загадку до розв´язання".

У філософському розвитку Фрідріха Ніцше виділяють три етапи. На першому етапі він виступає як послідовник вчення Шопенгауера (насамперед, його волюнтаризму) і Р. Вагнера. Другий період визначається зближенням Ніцше з позитивізмом, природознавством. Третій період характеризується посиленням метафізичного елемента, поступовою розробкою вчення про волю до влади.

Філософія Ніцше складається в епоху посилення ірраціоналістичних, а також позитивістських і релятивістських тенденцій у буржуазній філософії.

Викладаючи кантівський дуалізм "явища" і "речі в собі" (а в особі Канта - всю раціоналістичну традицію XVII-XVIII ст.), Ніцше звертається до сократівської філософії, яка приваблювала його нероздільністю думки і буття на противагу аналогічним тенденціям і абстрактній систематиці більш пізньої філософії. Основні поняття філософії Ніцше - "світ", "життя", "річ", "становлення", "людина" - покликані відновлювати цільність життя і одержувати свій конкретний зміст залежно від контексту.

Вихідний пункт філософії Ніцше - визнання того, що життя сучасної Європи йде до "страшного напруження суперечностей і хилиться до занепаду". Вся наша європейська культура, - пише він, - мов би прямує до катастрофи". Ознаки і симптоми цього занепаду Ніцше бачить у загальному послабленні духовного життя, у поширенні песимізму і шанобливому захопленні декадентськими ідеями, у втраті віри в духовні цінності, одним словом - у нігілізмі, що став стягом століття. Ніцше хоче подолати цей нігілізм і дати своєму класу нове, оптимістичне вчення.

Згідно з Ніцше, становлення, безцільність світу конкретизується в ідеї "вічного повернення одного в те саме". Весь світ Ніцше зображує як шумуюче море енергії, як "становлення", зміст якого складає боротьба "центрів сили", чи "пунктуаційної волі", які постійно збільшують чи втрачають усю владу. Світ - вічне становлення без початку і кінця. Воно не призводить ні до чого сталого, не підлягає ніяким законам, відбувається без напряму і мети. Це хаос, гра сил, що виникають з навколишнього небуття і занурюються в нього, "процес, який не веде нікуди".

В основі філософського вчення Ніцше лежить скептицизм і біологічний волюнтаризм. Вчення Шопенгауера про космічне значення волі Ніцше інтерпретував у термінах модного на той час біологізму.

Антагоністична і прагматична тенденція філософії Ніцше виявляється в його розумінні інтелекту, який "не пізнає, а схематизує" світ до тої міри, до якої це необхідно для практичних потреб. Усе мислення наскрізь метафізичне, причому образність пов´язує людину з дійсністю, тоді як наукові поняття не мають цього зв´язку. За Ніцше, причина, послідовність, відносність, число, закон, свобода та інші категорії суть суб´єктивні фікції - співвіднесеністю їх до світу є міфологія. Взагалі дискретний образ світу є ілюзорний, хоча дискретність забезпечує можливість мислення.

Центральне поняття всієї філософії Ніцше - життя. Ніцше - фундатор біологічно-натуралістичного напряму "філософії життя". Життя - це світ в аспекті данності суб´єкта, що пізнає; це світ, розглянутий як організм; врешті решт, це істина і єдина реальність, яким повинен підлягати духовний початок у людині. Людина розглядається Ніцше як біологічний організм, що в процесі розвитку виробляє все складніші форми пристосування до навколишнього світу. Перш за все - це тіло, це деяка ієрархічна структура, де інтелект є вищим шаром, необхідним для збереження життєвих необхідних інстинктів. Підкреслюючи генетичну посередність різних рівнів людської психіки, Ніцше вважає, що в людини в знятому вигляді наявні всі ступені її розвитку. Ніцше намагається стати поза матеріалізмом та ідеалізмом. Життя і його носій - організм є нематеріальна і неідеальна, а якась третя реальність.

Основа життя, за Ніцше, - це воля; життя є проявом об´єктивації волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, певної волі - волі до влади. "Життя, - говорить він, - це воля до влади", яка тлумачиться, насамперед, як інстинктивний, ірраціональний першопочаток, якому підкорюються думки, почуття і вчинки людини. Людина зображується Ніцше як ірраціональна істота, котра живе інстинктами, несвідомими спонуканнями. "Волі до влади" Ніцше надає значення, що виходить за межі життя, розглядає її як постійний першопочаток, основу і рушійну силу світового прогресу. Ніцше стверджує, що світ не пізнається. Наш апарат пізнання, вироблений у ході еволюції, призначений не для пізнання, а для оволодіння речами з метою біологічного виживання, зміцнення волі до влади.

Саме тому, що світ є абсолютним становленням і зміною, будь-яка інтерпретація його, що припускає певність і стійкість, виявляється, за Ніцше, по суті, неправильною. Доводячи до логічного кінця лише агностицизм позитивістів і суб´єктивного ідеалізму взагалі, Ніцше стверджує, що всі наукові поняття, якими ми користуємося для пояснення світу, - це створені нами фікції. Немає ні "субстанції", ні "речі", ні "матерії", ні "свідомості", усе це - вигадки, фікції, які не мають об´єктивного значення. Весь доступний нам світ побудований з подібних фікцій. Тому не треба шукати "правдивий світ" чи "річ у собі", не існує ніяких об´єктивних фактів, є лише інтерпретації.

Не приховуючи своєї ворожості до науки, Ніцше стверджує: те, що в науці визначається як істина, є просто біологічно корисний вид, тобто насправді це не істина, а неправда. Тому й світ, оскільки він має для нас якесь значення, брехливий, він є "постійною брехнею, яка ніколи не наближається до істини". Тому Ніцше не лише заявляє, що світ брехливий, а наука логіка - лише система "принципових фальсифікацій", але й стверджує, що брехня необхідна і складає необхідну умову життя. Він "аргументує" це тим, що життя людини на землі, як і існування самої землі, позбавлене змісту, тому, щоб витримати життя в "безглуздому світі", потрібні ілюзії і самобрехня. Слабким вони дозволяють переносити тягар життя, для сильних вони є засобом ствердження волі до влади.

Ніцше проповідує абсолютний скепсис у теорії пізнання. Свій нігілізм Ніцше вкладає в принцип "Я вже ні в що не вірю". Такий правильний спосіб думки творчої людини. І все ж на противагу цій своїй філософській установці Ніцше прагне створити вчення про світовий процес. Він, правда, визнає, що це вчення не більш як одна із "численних інтерпретацій", перевага котрої полягає у тому, що дає можливість краще переносити "безглуздість того, що здійснюється".

Вчення, яке, згідно з вихідними гносеологічними передумовами, має бути визнане невірним і, незважаючи на це, висувається ніщо інше як міф. У філософії Ніцше, як визначає він сам, міфом виявляється, насамперед, вчення про волю до влади як основу світового процесу. Таким міфом є ідея, котрій Ніцше надає виняткового значення, - ідея "вічного повернення". Безглуздий хаос становлення, за Ніцше, породжує велике, але все ж скінченне число комбінацій, які через величезні проміжки часу знову повторюються. Все, що відбувається тепер, було раніше багато разів і буде повторюватись. У соціально-етичному плані міф про "вічне повернення" - це останній притулок, у якому Ніцше намагається врятуватися від переслідуючого його песимізму, від усвідомлення безглуздості життя і загальної нестійкості. "Вічне повернення" - це сурогат відкинутого Ніцше божественного провидіння, без якого він, незважаючи на своє антирелігійне походження, так і не зміг обійтись і яке він повинен був замінити містичною, хоча і не чисто релігійною ідеєю.

Уся біда сучасного суспільства, за Ніцше, полягає в тому, що маси людей сприйняли ідеї християнської релігії про рівність перед Богом, і тепер вони вимагають рівності на землі. Ідеї соціальної рівності Ніцше протиставить міф про природу, нерівність людей. Ніцше стверджує, що існує раса хазяїв, що покликані "наказувати", і раса рабів, що повинні підкорятися. Суспільство завжди складалось і буде складатись із пануючої аристократичної верхівки і безправної маси рабів.

Ніцше вимагає "переоцінки всіх цінностей", він закликає класи хазяїв відмовитися від ліберальних переконань, демократичних традицій, моральних норм, релігійних вірувань - від усіх політичних і духовних цінностей, які або виходять з визнання прав трудящих, або можуть бути виправданням їх боротьби за свої права. Він вимагає відновлення рабства та ієрархічного устрою суспільства, виховання касти хазяїв, зміцнення їх волі до влади.

Умовою їх панування є відмова від християнської моралі -"моралі рабів" і визнання "моралі хазяїв", яка не знає жалю та співчуття і виходить з того, що сильному все дозволено. Велику роль у здійсненні цього ідеалу Ніцше відводить культу війни. Він покладає великі надії на посилення мілітаризму, передбачає, що наступне століття принесе із собою боротьбу за панування над землею, що будуть такі війни, яких ще ніколи не було на землі.

У книзі "Так казав Заратустра" Ніцше створює ідеал "надлюдини". Проповідуючи цей ідеал, Ніцше щонайменше мав на увазі соціальний аспект буття, суспільно-політичну ієрархію тощо. "Надлюдина", за Ніцше, - це приблизно те ж саме, що в давньокитайській традиції "досконало мудрий", інакше кажучи, це людина, яка осягнула дао, пізнала чотири священні істини Гаутами чи пройнялася складною діалектикою християнської трійці і боговтілення тощо.

Така людина, безумовно, може вважати себе "по той бік добра і зла", приблизно тією ж мірою, якою "по той бік добра і зла" є вітер, трава і ліс, морська хвиля - будь-яка частина цілісної світобудови. Ніцше намагається наділити її вищими доблестями і досконалостями. Але в наступних його творах поетична маска цього ідеалу спадає і "надлюдина" постає із своїм дійсним обличчям. Вона виявляється "білявою бестією", новим варваром, істотою, що піддалася інстинктам дикого звіра, але ця "білява бестія", за Ніцше, повинна врятувати капіталізм.""

Представник історицистського варіанту філософії життя німецький філософ-ідеаліст Освальд Шпенглер (18801936) трактує культуру як "організм", якому, по-перше, притаманна жорстка наскрізна єдність, і, по-друге, який відокремлений від інших, схожих на нього "організмів". Це значить, що єдиної загальнолюдської культури немає і бути не може. Шпенглер нараховує вісім культур: єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, "аполонівська" (греко-римська), "магічна"

(візантійсько-арабська), "фаустівська" (західноєвропейська) і культура майя; очікується також народження російсько-сибірської культури. Згідно зі Шпенглером, кожна культура існує тисячу років, а потім вироджується в цивілізацію, тобто "бездушний інтелект" (Шпенглер), "масове суспільство" (Ніцше). Перехід від культури до цивілізації тлумачиться як перехід від творчості до безплідності, від героїчних "діянь" до механічної "роботи". У своїй основній праці "Занепад Європи" (19181922) німецький мислитель показує, що для греко-римської культури такий перехід до цивілізації відбувався в епоху еллінізму, а для західного світу - в XIX ст., з якого починається його "занепад".

З приходом цивілізації художня і літературна творчість робиться нібито непотрібною, а тому Шпенглер пропонує відмовитися від культурних претензій і віддатися голому техніцизмові.

Другий представник історицистського варіанту філософії життя іспанський філософ Ортега-і-Гассет (1883-1955) розробив вчення раціовіталізму. Життя він тлумачив антропологічно, як "вслуховування" у життя за допомогою "життєвого розуму". У праці "Повстання мас" (1930) він доводить, що духовна "еліта" творить культуру, а "маса" людей задовольняється несвідомо засвоєними стандартними поняттями і уявленнями. Він вважає, що політичним феноменом XX ст. стало ідейно-культурне роз´єднання, відокремлення "еліти" і "мас", а наслідком цього - загальна соціальна дезорганізація і виникнення "масового суспільства".

Представник пантеїстичного варіанту філософії життя французький ідеаліст Анрі Бергсон (1859-1941) метою філософії вважав "подолання точки зору розуму". Життя - це сутність світу, воно ірраціональне, а тому ірраціональне його осягнення. Життя Бергсон ототожнює з переживаннями. Вихідним пунктом філософії є наше власне почуття, яке виявляється у зміні чуттів, емоцій, бажань, тобто у зміні стану нашої психіки. Єдиною реальністю є потік переживань. Станові індивідуальної свідомості Бергсон надає онтологічного значення і видає його за означення самого буття.

Існують, за Бергсоном, дві основні здатності свідомості.

Перша - це інтуїція, тобто осягнення тривалості, неподільний потік свідомості, суб´єктивне переживання часу; завдяки інтуїції відбувається заглиблення у свідомість суб´єкта, потім - до безособистої свідомості, а далі - до духу, сутності усього Всесвіту.

Друга - інтелект як дієва сторона свідомості, коли відбувається рух зовні, до речей матерії. Матерія нерухома, інертна, це повторення, простір, одноманітність, механічний детермінізм та фатальна передумовленість. Розвиток же особи - це її тривалість, творчий акт, який не підкоряється ніякій закономірності. Духовне життя - це царство індетермінізму.

Для концепції Бергсона характерним є психофізичний паралелізм: розрив матерії та духу. За Бергсоном, психічні процеси не викликаються процесами в тілі. Тіло керується мозком, який не має відношення до діяльності свідомості. Мозок вказує інтелекту, що потрібно для дії, а сам інтелект уже обирає шляхи оволодіння речами. Але інтелект здатний пізнати рух і характеризується природним нерозумінням життя. Інтелект уявляє собі чітко тільки нерухоме.

Таким чином, концепція Бергсона має основні недоліки: по-перше, мислення тлумачиться метафізично (оперування застиглими, нерухомими категоріями), по-друге, рух життя піднімається потоком свідомості, життя ірраціональне і пізнається тільки містичною інтуїцією.

""Інтуїцією називається "рід інтелектуальної симпатії", завдяки якій переносяться всередину предмета, щоб злитися з ним і осягнути єдине, невимовне, несказанне. Умовами інтуїції французький мислитель вважає, по-перше, відмежування від інтересу, від корисної дії, а по-друге, напруження волі ("використати насилля і штовхнути інтелект зовні себе самого"). За Бергсоном, ми переходимо "межі самих себе". Таким чином, інтуїція тлумачиться "як воля, що осягає сама себе, стає космічним зусиллям", - "життєвим поривом". Матерія ж сприймається як продукт послаблення творчої сили духу. Дух творить, матерія деградує. Життя виступає як результат запровадження творчих засад "у нерухому, інертну матерію". Звідси джерелом життя вважається "надсвідомість", що є центром, з якого, наче квіти з букету, "викидаються світи". Тут знаходить своє місце ідея Бога, фідеїзм.

Заслуговує на особливу увагу тлумачення Бергсоном суспільства, яке він сприймає перш за все як "мурашник", як біологічне співтовариство, замкнуте товариство. Але людина, за Бергсоном, не тільки тварина, але й містик, тому утворює відкрите суспільство, людство взагалі. На засадах двоїстої природи людини Бергсон виробляє два типи соціальних відносин, моралі, релігії. Замкнуте суспільство характеризується соціальним інтелектом, зміцненням соціальної групи, статичною релігією (вірою у міфи, у безсмертя), ієрархією в суспільстві, привілеюванням окремих індивідів. Мораль у такому суспільстві підкорює індивіда інтересам більшості. Таке суспільство націлене на війну.

У відкритому суспільстві мораль, динамічна релігія (християнство) виводять особу за межі національних і державних кордонів, пропагують святість індивіда, особисту свободу, рівність. Генії не наказують, а закликають, не примушують, а заохочують.

В обох випадках - і у відкритому, і в закритому сусцільстві не існує ніяких об´єктивних законів. Людство піде, за Бергсоном, туди, куди його поведуть видатні особи.

Таким чином, філософія життя стала виявленням кризи класичного західного раціоналізму. "Життя" тлумачиться як деяка цілісна реальність, що осягається інтуїцією. Найбільшого впливу ці ідеї досягли в першій четверті XX ст., їх висловлювали деякі представники неогегельянства, прагматизму. Надалі філософія життя розчиняється у інших напрямах ідеалістичної філософії XX ст., а деякі її принципи запозичені екзистенціалізмом, персоналізмом і особливо філософською антропологією.

Психоаналітична філософія, або фрейдизм - це загальне позначення різних шкіл і течій, що застосовують психологічне вчення Фрейда для пояснення явищ культури, процесів творчості і суспільства в цілому. Фрейдизм як соціальну і філософсько-антропологічну доктрину слід відрізняти від психоаналізу як конкретного методу вивчення несвідомих психічних процесів, принципам якого Фрейд надає універсального значення, що приводить його до психологізації суспільства і особи.

Психоаналіз був заснований Зігмундом Фрейдом (1856-1939), австрійським психіатром, у кінці XIX - на початку XX ст., коли відбувався злам традиційних уявлень про психічне життя людини. Фрейдівський психоаналіз був спрямований на вивчення впливу внутрішнього світу людини, її поведінки, культурних і соціальних умов на формування психічного життя людини та її реакцій.

Якщо дофрейдівський психоаналіз вивчав нормальну, тобто фізично здорову людину і її свідомість, Фрейд зосереджує увагу на дослідженні психічно хворої людини. Вивчаючи неврози, він наштовхується на той шар людської психіки, який був поза увагою психології раніше.

Основні погляди Фрейда викладені в його працях "Три нариси з теорії сексуальності" (1905), "По той бік принципу задоволення" (1920), "Я і Воно" (1923) та ін. Поширюючи сферу пристосування психоаналізу, Фрейд намагався розповсюдити його принципи на сферу соціальної психології ("Масова психологія і аналіз людського Я", 1921) і різні сфери культури - міфологію ("Тотем і табу", 1913), фольклор, художню творчість, аж до тлумачення релігії як особливої форми колективного неврозу ("Майбутнє однієї ілюзії", 1927). Сублімація - центральне поняття у Фрейда у його психологічній трактовці культури, що розглядається як наслідок обов´язкового компромісу між стихійними потягами і вимогами реальності ("Незадоволеність у культурі", 1930).

Психіка людини потенційно завжди знаходиться в конфліктній ситуації. Розв´язання внутрішніх конфліктів може досягатися трьома способами. Перший - безпосереднє задоволення бажань, другий - задоволення бажань через їх витіснення у сферу несвідомого, а потім - сублімація (від лат. Sublimo -високо піднімаю, підношу), тобто перетворення енергії несвідомих потягів, переключення їх на "загальноприйняті" типи соціальної діяльності і культурної творчості. Тут має місце символічна реакція потягів. Третій - свідоме оволодіння бажаннями.

Саме цей шлях розгортається у психоаналітичній, системі Фрейда, адже психоаналіз і призначений для надання допомоги тим, хто потребує переводу несвідомого у свідоме. Технічними засобами психоаналізу є виявлення і аналіз патогенного матеріалу, що можна одержати в результаті розшифрування "довільних асоціацій", тлумачення снів, вивчення помилкових дій та інших "дріб´язків життя", на які звичайно не звертають увагу.

""Психіка людини, за Фрейдом, складається з трьох шарів: несвідоме, підсвідоме, свідомість. Несвідоме є мовби глибинною основою психіки, яка визначає все свідоме життя людини і навіть долю окремої особи і цілих народів.

Отже, структура особи, за Фрейдом, складається з трьох частин: "Воно" (цб,тобто Id) - архаїчна безособова частина психіки; "Над-Я" (Super-Еgо) або "цензор" - установки суспільства; "Я" (Еgо). "Я" - свідоме, "Воно" - несвідоме. Свідомість "Я" виступає як поле боротьби між "Воно" і "цензором", який витісняє егоїстичні імпульси із сфери свідомого, обмежує їх вільний прояв, заганяє у сферу підсвідомого.

Стосунки між "Я" і "Воно" можна порівняти з вершником і конем. Кінь дає рушійну силу (енергію), а вершник визначає напрям руху коня до певної мети. Інколи вершник буває змушений спрямовувати свого коня в напрямку, в якому той сам хоче йти, інколи ці напрямки співпадають. Отже, свідомість є чимось другорядним щодо "несвідомого".

Досліджуючи несвідоме, Фрейд наштовхується на "первинні потяги". "Первинні потяги", за Фрейдом, - сексуальні потяги. За доказом цього видатний психоаналітик звертається до міфологічних сюжетів, до міфу "Про царя Едіпа". Хлопчик завжди тяжіє до матері і вбачає в батькові суперника. Міфи зберігаються в родовій пам´яті (онтогенезі - розвитку людини і філогенезі - розвитку суспільства). За Фрейдом, велика кількість людей потребує влади, якій вони можуть підкорюватись, захоплюватись, яка панує і погано обходиться з ними. Ця потреба - нудьга за батьком, що живе всередині нас, у підсвідомості з дитинства.

Отже, основу психіки, за Фрейдом, становить підсвідоме, й "цензор" - психічна інстанція, що утворюється під впливом системи суспільних заборон. У конфліктних ситуаціях несвідоме (у своїй основі сексуальні потяги) обходить заборони цензора і постає перед свідомістю у вигляді сновидінь, помилок на слові тощо.

Досліджуючи ці явища суб´єктивними методами (методи довільних асоціацій, тлумачення сновидінь), Фрейд намагається знайти їхній "істинний" сенс, тобто дати їм сексуальну інтерпретацію.

Виходячи з аналізу сновидінь, він формулює основний, на його думку, принцип конфліктності механізму. Конфлікт між несвідомою сферою і свідомістю призводить до компромісних утворень, які несуть у собі знак подвійності, поєднуючи відтиснення примітивних асоціальних потягів з їх символічним задоволенням. Такі механізми, за Фрейдом, виступають всюди, де послаблюється контроль свідомості. Сновидіння для Фрейда -не лише "королівські ворота у несвідоме", але й сполучна ланка між нормою і патологією. Сни - це неврози звичайної людини, які виконують, насамперед, захисні функції.

За вченням Фрейда, тільки з´ясувавши це, можна психотерапією зняти конфлікт напруження між "цензором" і підсвідомим. До цієї думки Фрейд приходить, вивчаючи форми істерії, які, як і багато психічних захворювань, не мали видимої матеріальної причини ("фізичної травми"). Але ж причина існує, оскільки безпосередньо віднайти її не вдається, то, на думку Фрейда, необхідно йти шляхом опосередкування, відтворення (реконструювати цю причину через наслідок).

Безпосереднім чинником людської дії є щось ідеальне (бажання, задуми, мета тощо). Фрейд ототожнює чинник з причиною і приходить до висновку, що саме ідеальне є детермінантою людської поведінки.

Раціональне "свідоме", за Фрейдом, це лише "поверхневе" в наших бажаннях і потягах, лише своєрідна "маска".

Якщо уважно вдуматися в зміст того, що нас безпосередньо спонукає до того чи іншого вчинку, міркує Фрейд, і зіставити цей зміст з раціональним поясненням вчинку, то перше з другим не співпаде. Наше пояснення завжди виявляється і "вкладанням" у певні рамки, які встановлені і освячені існуючою системою моралі, релігії, права.

Раціональна "маска" нашого вчинку - це завжди "виправдовування". Справжній зміст людської поведінки - досвідомий, "несвідомий". Оскільки ж несвідомі потяги аморальні та ірраціональні, вони можуть реалізовуватися, лише прибираючи зовні прийнятну для середовища раціональну форму.

Сублімація, за Фрейдом, особливо проявляється у творчості. З позиції сексуальних поглядів Фрейд аналізує творчість Леонардо да Вінчі, Гете, Шекспіра, Достоєвського. Однак з ним не погоджувались його послідовники К. Юнг, А. Адлер, В. Райх, К. Хорні, Е. Фромм .

У наступних працях Фрейда сексуальні потяги змінюються поняттям лібідо, яке охоплює всю сферу людської любові, включаючи любов до батьків, дружбу. В кінцевому підсумку Фрейд висуває гіпотезу, що діяльність людини обумовлена наявністю як біологічних, так і соціальних потягів, де домінуючу роль відіграють "інстинкт життя" - ерос і "інстинкт смерті" - танатос.

Позиції Фрейда виявляються дуже близькими до "філософії життя" та ірраціоналізму. Однак Фрейд та його послідовники стверджували, що вони розширили сферу наукового пізнання, даючи раціональне пояснення таким явищам, як сновидіння або симптоми душевних хвороб, які раніше наука не спроможна була пояснити, а тому ігнорувала. Фрейд намагався дати раціональне тлумачення ірраціонального. Суперечність самої його системи виявилась у тому, що поряд з положенням про панування в людині ірраціонального початку, психічне життя тлумачиться як постійна боротьба свідомого і несвідомого. У системі психотерапії свідоме "Я" виступає активним і організуючим першопочатком особистості, хоч це важко сумістити з виведенням свідомих факторів з ірраціональних і сліпих "підземних джерел", з тлумаченням свідомих мотивів як ілюзій, які приховують справжні мотиви поведінки.

З самого початку свого існування фрейдизм не був чимось єдиним: сам Фрейд у несвідомому одночасно бачив джерело як творчих, так і руйнівних сил, тенденцій, а це дало можливість різного, інколи прямо протилежного тлумачення принципів його вчення. Якщо у Фрейда основним рушійним фактором психіки визнається енергія несвідомих психосексуальних потягів, то у "індивідуальній психології" А. Адлера цю роль виконує комплекс неповноцінності і прагнення самоутвердитися; у школі "аналітичної психології" К. Г. Юнга першоосновою вважається колективне несвідоме і його архетипи, а для О. Ранка (Австрія) вся людська діяльність виявлялась підкореною подоланню первинної "травми народження".

""Учень Фрейда Карл Густав Юнг (1875-1961) розійшовся зі своїм вчителем у розумінні природи несвідомого. Швейцарський психолог і психіатр вважає, що Фрейд несправедливо звів усю людську діяльність до сексуальних потягів, тоді як інстинкти людини мають не біологічну, а повністю символічну природу.

У праці "Метаморфози і символи лібідо" (1912) Юнг досліджував спонтанну появу мотивів, аналогічних фольклорним і міфологічним, у снах і фантазіях пацієнтів. Юнг припускає, що

символіка є складовою частиною самої психіки і що несвідоме виробляє певні форми, або ідеї, що носять схематичний характер і складають основу всіх уявлень людини. Архетипи (загальнолюдські першообрази), на думку Юнга, є формальними зразками поведінки, або символічними образами, котрі відповідають у реальному житті стереотипам свідомої діяльності людини (наприклад, образи матері-землі, героя, мудрого старця, демона), їх динаміка лежить в основі міфів, символіки художньої творчості, снів та ін. Архетипи недоступні для безпосереднього сприймання і усвідомлюються через їх проекцію на зовнішні об´єкти. Центральне місце серед архетипів Юнг відводив "самості" (Selbst) як потенційному центрові особи на відміну від "Его" ("Я") як центру свідомості.

Юнг проводить чітку диференціацію між "індивідуальним" і "колективним" несвідомим. "Індивідуальне" несвідоме відбиває досвід окремої людини, складається з переживань, які були свідомими, які позбулися свідомого характеру через забуття або пригнічення. "Колективне" несвідоме - це загальнолюдський досвід, расовий і національний, навіть досвід долюдського, тваринного існування.

У Юнга, як і у Фрейда, несвідоме складає внутрішню основу психічного світу людини. Він розробив теорію вироблення кожною людиною штучного комплексу поведінки, що приховує несвідомі глибини її "Я". Раціональний образ, що складається в процесі пристосування до зовнішніх обставин, Юнг називає Реsona (так у Римі називали маску, яку надягав актор, виходячи на сцену). Реsona одночасно ховає дійсну особистість і виявляє її. Отже, раціональний зміст людської свідомості є специфічним засобом пристосування до зовнішнього середовища, не відбиттям його, а скоріше своєрідним "механізмом захисту" від нього.

Інтеграція змісту колективного несвідомого - мета процесу становлення особи (самореалізація, індивідуалізація). Основне завдання психотерапії - налагодити порушені зв´язки між різними рівнями психіки завдяки міфам, обрядам, ритуалам, що вважаються засобами активізації архетипів.

Юнг розробив типологію характерів ("Психологічні типи", 1921), у підґрунті якої лежить виділення домінуючої психічної функції (мислення, почуття, інтуїція, відчуття) і переважаючої спрямованості на зовнішній або внутрішній світ (екстравертивний та інтравертивний типи). Ідеї засновника "аналітичної психології" значно вплинули на порівняльне вивчення релігій, міфології, фольклору (К. Керен´ї, М. Еліаде, Р. Вільгельм, Г. Ціммер), міжнародний журнал з проблем культури "Eranos - Jahrbuch", а також на естетику та літературно-художню критику.

Різні напрями фрейдизму намагалися доповнити його філософським і методологічним обґрунтуванням положень вчення Фрейда. Виділилася біологізаторська течія, що хилилася в бік позитивізму і біхевіоризму (розуміння поведінки людини і тварини як сукупності рушійних, вербальних і емоційних реакцій на стимули зовнішнього середовища), і особливо поширилась у США. Вона значно вплинула на розвиток психосоматичної медицини, у якій особлива увага при поясненні хвороби звертається на роль психічних факторів у виникненні, протіканні і кінці соматичних захворювань. Психосоматика виникла на основі застосування теорії і техніки психоаналізу до тлумачення і терапії так званих неврозів органів і органічних захворювань. До цього ж напряму примикають і досліди поєднання фрейдизму з рефлексологією, кібернетикою і т. ін.

Досить широко розповсюдився і соціальний фрейдизм, що тлумачить культурні, соціальні і політичні явища як результат сублімації психосексуальної енергії, трансформації первинних несвідомих процесів, що відіграють у фрейдизмі роль базису відносно соціальної і культурної сфери.

У кінці 30-х років XX ст. виник неофрейдизм, що намагався перетворити доктрину, пориваючи при цьому з концепцією несвідомого і з біологічними передумовами вчення Фрейда. Найбільше розповсюдження він одержав у США після Другої світової війни (Е. Фромм, К. Хорні, Г. Саллівен).

З критикою Фрейда виступив Еріх Фромм (1900-1980) -німецько-американський філософ, соціолог, психолог. Фромм відходить від біологізму Фрейда, наближаючись за своїми поглядами до антропологічного психологізму та екзистенціалізму. На відміну від Фрейда, Фромм розглядає мотиви людської діяльності не як біологічні компоненти "людської природи", а як наслідок соціальних процесів. Відкинувши біологізм Фрейда, Фромм переглядає символіку несвідомого, переносить акцент з придушення сексуальності на конфліктні ситуації, що зумовлені соціокультурними причинами, впроваджує поняття

"соціального характеру" як сполучної ланки між психікою індивіда та соціальною структурою суспільства.

Він виводить характер людини з дихотомій людського існування ("екзистенціальних" і історичних). До "екзистенціальних" дихотомій він відносить, по-перше, дихотомію між життям і смертю. Людина кинута в цьому світі у випадковому місці і видирається з нього сама, випадково. Людина усвідомлює обмеженість свого існування і ніколи не буває вільною від дихотомії. По-друге, існує дихотомія між тим, що кожна людина є носієм усіх закладених в неї потенцій і неможливістю їх реалізувати через короткочасність свого буття.

Зовсім іншу природу мають історичні дихотомії, вони створюються самою людиною і вирішуються в процесі її індивідуального життя або в наступні періоди історії. До історичних дихотомій Фромм відносить суперечності між досягненнями наукового прогресу та їх використання на користь людства. Вирішити історичні дихотомії можна лише шляхом побудови "гуманістичного суспільства". "Екзистенціальні" дихотомії пов´язані із самим фактом людського існування, їх можна вирішити лише шляхом розкріпачення внутрішніх здібностей людини до кохання, віри і роздумів. У книзі "Революція надії" (1961) Фромм показує своє бачення гуманізації існуючої соціальної системи - шляхом підвищення соціальної активності індивіда та гуманізації методів управління.

Таким чином, до числа суперечностей Фромм відносить такі дихотомії людського існування: патріархальний і матріархальний принципи організації життя людей; авторитарна і гуманістична свідомість; експлуататорський і рецептивний (слухняний) типи характеру; оволодіння і буття як два способи життєдіяльності індивіда; екзистенціальне і історичне існування людини; негативна - "свобода від" і позитивна "свобода для" у процесі розвитку особи.

Дійсною цінністю людини Фромм вважає здатність до кохання. Кохання, в його розумінні, є критерієм буття і дає відповідь на проблему людського існування. Кохання змінює характер людини, формує повагу до життя, зацікавленість у єднанні зі світом, сприяє переходу від егоїзму до альтруїзму, від "кібернетичної релігії" до нового гуманістичного духу завдяки створенню "нерелігійної релігії".

Зв´язок між психікою індивіда і соціальною структурою суспільства виявляє, за Фроммом, соціальний характер, у формуванні якого особлива роль належить страху. Страх пригнічує і витісняє у несвідоме риси, що несумісні з пануючими у суспільстві нормами. Типи соціального характеру збігаються з різними історичними типами самовідчуженої особи (накопичувальний, експлуататорський, "рецептивний" (пасивний), "ринковий").

Різні форми соціальної патології у сучасному західному суспільстві Фромм також пов´язує з відчуженням. Критикуючи капіталізм як хворе, ірраціональне суспільство, Фромм висував утопічний проект створення гармонічного "здорового суспільства" за допомогою методів "соціальної терапії".

Заперечуючи уявлення психоаналізу про внутрішньо-психічні структури, неофрейдизм замінює їх вченням про захисні форми поведінки у дусі біхевіоризму. Неофрейдизм або ж взагалі заперечує роль несвідомого, або ж розглядає його як сполучну ланку між соціальними і психічними структурами ("соціальне несвідоме" Фромма). Показовою для неофрейдизму є загальна концепція міжособових стосунків, яку розвиває Саллівен: у психіці немає нічого, крім стосунків між особами і відношень до об´єктів і зміни міжособових ситуацій. Існування особи розглядається як міф або ілюзія, а особа - лише як сума відносин між викривленими і фантастичними образами ("персоніфікаціями"), які виникають у процесі соціального спілкування.

Проблеми психопатології одержали у неофрейдизмі найбільший розвиток у Хорні, який рушійною силою неврозу вважає стан "основного страху", що породжується ворожим середовищем. Як реакція на страх виникають різні захисні механізми: раціоналізація або перетворення невротичного страху у раціональний страх перед зовнішньою небезпекою, що завжди пропорційно зростає; подолання страху, коли він підмінюється іншими симптомами; "наркотизація" страху - пряма (за допомогою алкоголю) або переносна - у вигляді бурхливої зовнішньої діяльності і т. ін. втеча від ситуацій, що викликають страх. Ці заходи психологічного захисту породжують чотири "великих неврози" нашого часу: невроз прихильності - пошуки любові і схвалення будь-якою ціною; невроз влади - погоня за владою, престижем і володінням; невроз слухняності (конформізм автомату) і, нарешті, невроізоляція, або втеча від суспільства. Але ці ірраціональні способи вирішення конфліктів лише поглиблюють, за Хорні, самовідчуження особи. Мету психотерапії неофрейдизм вбачає у виявленні дефектів у системі соціальних зв´язків пацієнта з метою кращої адаптації його до існуючого способу життя.

Специфічне тлумачення фрейдизм одержав у 60-ті роки у ідеології "нових лівих" (Г. Маркузе та ін.) завдяки працям учня Фрейда - австрійсько-американського лікаря і психолога Вільгельма Райха (1897-1957). Він намагався об´єднати фрейдизм з марксизмом (так званий фрейдомарксизм), виступав з проповіддю сексуальної революції як невід´ємного елемента будь-яких соціальних реформ, з вимогою відміни усіх форм "репресивної моралі". Згідно з поглядами Райха, які він висвітлив у праці "Масова психологія фашизму" (1933), будь-який авторитарний суспільний устрій заснований врешті-решт на сексуальному пригніченні, що стає підґрунтям характеру і служить масовим джерелом неврозів. Представник ліворадикального фрейдизму Райх висунув ідею про вкорінювання пануючої соціальної системи у психічній структурі індивіда, яку пізніше розвивали Фромм, Адорно та інші психоаналітики.

У вченні Райха характер трактується як своєрідне захисне утворення ("панцир"), що оберігає індивіда як від зовнішніх впливів, так і від його власних пригнічених потягів. Стверджуючи фізичну реальність психічної енергії, Райх значно поширив поняття "лібідо" і розвинув своєрідне натурфілософське вчення про універсальну космічну життєву енергію - "оргоне". У 60-ті роки ідеї Райха були сприйняті на Заході рухом так званих нових лівих, що оголосили його своїм ідеологом.

Вплив фрейдизму особливо виявився у соціальній психології, етнографії (американська культурантропологія тісно пов´язана з неофрейдизмом), літературознавстві, літературній і художній критиці. Поряд з цим фрейдизм значно вплинув на теорію і практику різних сучасних художніх течій (сюрреалізм, що претендує на поширення сфери мистецтва завдяки пристосуванню несвідомого і т. ін.).

Вчення Фрейда значно вплинуло і на вітчизняну науку. Уже на початку XX ст. у Фрейда були послідовники, а після 1917 р. створено Російську психоаналітичну спілку (І. Д. Єрма-ков-Іверм, М. В. Вульф, С. Н. Шпільрейн, Р. А. Авербах, А. Р. Лурія). Але в кінці 20-х - на початку 30-х років XX ст. відбувся розгром психоаналізу в Радянському Союзі. У 1926 р. закрили психоаналітичний інститут, а в трудящих виробляли негативне ставлення до психоаналізу. Два покоління психологів, соціологів, медиків, літературознавців виросли, не знаючи вчення Фрейда.

Нині відродження психоаналізу в світі співвідноситься з висуненням різних теорій у межах численних філософських шкіл, представники яких намагаються сумістити психоаналітичний метод дослідження людини і культури з філософсько-антропологічним, екзистенціальним, структуралістським, герменев-тичним, феноменологічним розглядом буття людини в світі.

Інтерес до психоаналізу проходить під знаком філософського осмислення його основних ідей, про що свідчить розробка таких нових концепцій, як "психоаналітична філософська антропологія" (Бінсвангер), "екзистенціальний психоаналіз" (Сартр, Фромм), "синтетичні уявлення про людину, засновані на сполученні ідей психоаналізу з феноменологією Гуссерля (П. Рікьор) або феноменологічним вченням Гуссерля (Л. Рау-хала), "психоаналітична герменевтика" (А. Лоренц, Ю. Хабермас), "структурний психоаналіз" (Леві-Строс, Лакан) та ін.

Теїстичний напрям сучасної західної філософії - персоналізм (від лат. persona - особа) виник наприкінці XIX ст. у США. Його засновниками стали Б. Боун, Дж. Ройс та їх послідовники - У. Хокінг, М. Калкінс, Е. Брайтмен, Дж. Хауїсон, Р. Т. Флюеллінг, що об´єдналися навкруги журналу "Personalis", заснованого в 1920 р. Французькі персоналісти (П. Ландсберг, М. Недонсель, П. Рікьор) згрупувались під керівництвом Е. Муньє та Ж. Лакруа навкруги журналу "Esprit", заснованого в 1932 р. Представниками нерелігійного персоналізму були Б. Коутс (Англія), В. Штерн (Німеччина) та ін.

Поширення персоналізму - симптом кризи позитивістського світогляду і посилення тенденцій ірраціоналізму.

Представники персоналізму розглядали особу як первинну реальність і найвищу духовну цінність, а світ - як вияв творчої активності верховної особи - Бога.

Вони намагались поєднати сцієнтизм і антиспієнтизм, науку і релігію.

Центральним поняттям у персоналізмі є поняття особи, яку розуміють не як реальну людську особу, а як "першоелемент" буття, певну духовну сутність, якій властиві активність, воля, самосвідомість. Природа являє собою сукупність духовних осіб, яку увінчує верховна особа - Бог.

Філософія персоналізму намагається захистити цілісність персональності, зберегти причетність її до прогресу культури. Так, представники російського та українського персоналізму (М. Бердяєв, Л. Шестов, М. Лосський) вважали особу єдиним суб´єктом історії і носієм культури, на протилежність народним масам, і виступили одними з перших теоретиків масової культури і "масового суспільства". На думку Бердяєва і Шестова, аналіз людини тільки у співвідношенні з природою і суспільством недостатній, однобічний, адже особа повинна ствердити своє неповторне "Я".

Персоналізм розкриває поняття індивіда і особи. Якщо індивід - це людина як частина суспільства, роду, "біологічний або соціальний атом", то людина як особа стверджує себе тільки на шляху вільного волевиявлення, бо воля долає і кінцевість життя людини, і соціальні перепони як би зсередини людини. Таким чином, у фундаменті вчення персоналізму лежить теза про свободу волі. З позицій персоналізму питання про закономірності соціального розвитку не може бути вирішене раціональним пізнанням. Рішення завжди походить від особи, передбачає спрямованість волі, вибір, моральну оцінку.

Все матеріальне персоналісти розглядають як наслідок творчої активності особи. Однак принцип раціоналізму в персоналізмі не заперечує, а навпаки, допускає віру в Бога. Розум повинен іти слідом за вірою. Отже, наукові знання не суперечать даним релігії.

Персоналісти розмежовують сфери впливу релігії і науки. Бог розглядається як джерело духовного багатства людської особистості. Людина не тільки отримує свою творчу енергію від Бога, але Бог немислимий без людини, бо його сутність відкривається тільки в людському бутті; хоча персоналістський Бог всемогутній, але тільки людина дає йому можливість втілити цю всемогутність у реальну дійсність. Із надприродного абсолюту Бог у вченні персоналістів перетворюється в діяльну сутність людини.

Зведення надприродної сутності Бога до природної сутності людини є одночасно і реалізацією Бога, і усуненням його.

Персоналістське розуміння особи характеризується трьома основними рисами у їх діалектичній взаємодії: екстеріоризація, інтеріоризація, трансценденція. Екстеріоризація - це само-здійснення людини зовні; інтеріоризація - внутрішня зосередженість індивіда, його духовний світ. Ці дві взаємопов´язані риси захоплені рухом трансцендування, спрямованим до вищих божествених цінностей - істини, краси, блага.

Однією з центральних ідей у розумінні особи є думка про залучене існування, що означає активний діалог християн із сучасністю, залучення віруючих людей у соціальні рухи на стороні прогресивних сил, де релігійне світосприймання покликане відігравати роль конструктивного фактора у перетворенні світу на людських засадах. Персоналісти акцентували виховну функцію особистісної філософії, вбачали в ній педагогіку, спрямовану до пробудження особистісного першопочатку в людині. Велике значення має особистісне спілкування, в якому прибічники персоналізму вбачають мету і призначення людського існування (кожний індивід "має мету в собі і в той же час у всіх"). Зустріч Ти і Я у Ми створює особливий персональний досвід - комунікацію душ, коли відбувається об´єднання людей "по ту сторону слів і систем".

На противагу капіталізмові і соціалізмові, персоналісти розробляють проект нової цивілізації як третього шляху з орієнтацією на духовні цінності особи.

Американський філософ-ідеаліст Джосайя Ройс (18551916) розробив концепцію "абсолютного волюнтаризму", згідно з якою окремі особи в сукупності створюють "універсальну спілку", що виконує волю "абсолютної особи", котра постійно вабить їх у потойбічний світ "божественної гармонії". Індивіди, за Ройсом, об´єднуючись у політичні, економічні та релігійні спілки, утворюють "досконалий порядок". Американську буржуазну державу Ройс вважав втіленням волі "абсолюту", а найвищою чеснотою-"лояльність" до існуючого устрою.

Головний представник французького персоналізму - Емма-нюель Муньє (1905-1950) оголошує християнське вчення про особу основою революційного перевороту в житті людства, що дозволяє створити деяке "суспільство осіб" за подобою християнської громади. Оскільки особа, згідно з персоналізмом, знаходиться у ворожих стосунках з дійсністю, життя особи починається з того, що вона зламує контакт із середовищем; вона повинна увійти в себе, "зосередитися". Внутрішні властивості особи, "покликання", "інтимність" повинні, на думку Муньє, застерегти особу і суспільство як від тоталітаризму, так і від індивідуалізму, поєднати особи між собою. Головний спосіб самоствердження особи - внутрішнє самовдосконалення.

Закликаючи до "персоналістської і громадської революції, основний теоретик французького персоналізму вважав, що потрібно створити економічні і духовні умови для розвитку особи і усунення конфліктів у суспільстві. Така революція тлумачиться як результат розповсюдження персоналістського вчення серед людей.

Персоналізм взагалі являє собою утопічну спробу конкретизувати християнський ідеал особи в умовах сучасного суспільства. У наш час персоналізм значною мірою втратив свій вплив, його основна проблематика розробляється феноменологією, екзистенціалізмом, філософською антропологією та герменевтикою.