Філософія

Основні моделі класичної філософії. Раціоналізм Емпіризм. Просвітництво

Сімнадцяте століття відкриває наступний період у розвитку філософії, який прийнято називати філософією Нового часу. Період XVI-XVII ст. - це період зародження і становлення капіталістичних виробничих відносин. У XVI ст. відбувається буржуазна революція в Нідерландах, у XVII ст. буржуазна революція розгортається в Англії, найбільш розвинутій у промисловому відношенні країні. Нарешті, французька буржуазна революція (1789-1794). Селянська війна в Німеччині, повстання під керівництвом Роберта Кета в Англії та інші виступи народних мас прискорюють процес розкладу феодальних відносин, змінюють становище церкви в суспільстві. І тільки в XVII ст. духовна диктатура церкви була підірвана.

Розвиток нового буржуазного суспільства породжує зміни не тільки в економіці, політиці і соціальних відносинах, він змінює свідомість людей. Найважливішим фактором такої зміни є наука, перш за все експериментально-математичне природознавство, яке започаткувалось у XVII ст. Не випадково XVII ст. називають епохою наукової революції. У XVII ст. поділ праці в промисловості викликає необхідність раціоналізації промислових процесів і, як наслідок, розвиток науки, яка могла б цю раціоналізацію стимулювати.

Розвиток науки Нового часу, соціальні перетворення, які були пов´язані з розкладанням феодальних суспільних відносин, а також послаблення впливу церкви зумовили нову орієнтацію філософії. Якщо в середні віки філософія виступала в союзі з богослов´ям, в епоху Відродження - з мистецтвом та гуманістичними знаннями, то тепер вона головним чином спирається на науку.

У кінці XVII ст. та в першій половині XVIII ст. в Західній Європі формуються прогресивні напрями у філософії, що були пов´язані з досягненнями природознавства і ворожі середньовічній схоластиці.

Щоб зрозуміти проблеми, які розглядає філософія XVII ст., потрібно звернути увагу, по-перше, на специфіку нового типу науки - експериментально-математичного природознавства, основи якого закладаються в цей період; по-друге, на те, що оскільки наука посідає провідне місце у світогляді епохи, то у філософії на перше місце виходять проблеми теорії пізнання (гносеології), особливо проблема наукового методу. Вже в епоху Відродження середньовічну схоластичну освіченість піддавали постійній критиці. Ця критика ще більш гострою стає у XVII ст., але незважаючи на це, хоч і в новій формі, продовжується середньовічна полеміка між двома течіями філософії: номіналізмом, який спирається на досвід, та реалізмом, який абсолютизує розум. Ці два напрями у XVII ст. трансформуються в емпіризм та раціоналізм.

Таким чином, варто зазначити, що філософія Нового часу обумовлена, по-перше, розвитком капіталізму (Нідерландська буржуазна революція 1566-1609 рр. і Англійська буржуазна революція 1640-1688 рр.); по-друге, розвитком експериментально-математичного природознавства, а також, по-третє, послабленням впливу церкви.

Засновником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626).

За політичними поглядами він був ідеологом буржуазії. Основні філософські погляди Бекона викладені в працях "Досліди, або повчання моральні і політичні" (1597), "Новий органон наук" (1620), "Про гідність і примноження наук" (1623) та "Нова Атлантида" (видана посмертно в 1627 р.) При дворі Якова і Стюарта Бекон зробив кар´єру, став лордом-канцлером, одержав титул віконта.

""Бекон рішуче виступив проти релігійно-ідеалістичного світогляду, схоластичної філософії, відірваної від життя. Він називав схоластику неплідною, "як присвячену Богу монахиню, замість плодів вона приносить чортополох та колючки суперечок та непогоджень".

Як і більшість мислителів Нового часу, він вважав, що завдання філософії - створити новий метод наукового пізнання, переосмислити завдання науки. Союз філософії з природознавством він називав "весільним храмом Духа та Всесвіту", і побажання на такому весіллі полягають у тому, щоб з´явились засоби допомоги для людства в цілому і винахідників у їх дослідній праці. Мету наукового пізнання він вбачає у принесенні користі людству. На відміну від тих, хто бачив у науці самоціль, Бекон підкреслював, що наука має служити практиці і тільки в цьому знаходити своє виправдання. Завдання науки полягає в поглибленні влади людини над природою. Об´єктом науки є природа, а її мета - перетворити природу в царство людини. Наука - засіб, а не мета сама по собі, її місія полягає в тому, щоб пізнати причинний зв´язок природних явищ задля їх використання на користь людства. Бекону належить відомий афоризм "Знання - сила", в якому відобразилася направленість науки. Він вказував, що "правильно знати - це знати опосередковано причинами", і закликав застосовувати такі нові методи пізнання, як індукція, дедукція, експеримент.

Розглядаючи історію науки, Ф. Бекон установив, що в ній виразно простежуються два шляхи пізнання: догматичний та емпіричний. Він показує, що вчений, який дотримується догматичного методу, нагадує павука, який тче павутину із самого себе, створює умовиводи, відірвані від життя. Вчений, який додержується емпіричного методу, намагаючись накопичити максимум фактів, нагадує мурашку, яка нерозсудливо тягне до мурашника все, що трапляється на її шляху. Істинний метод пізнання полягає в розумовій переробці матеріалів, які дає досвід. Учений, який дотримується такого методу, нагадує бджолу, яка збирає солодкі соки із квітів і переробляє їх на мед. Таким чином, Бекон намагався уникнути крайнощів емпіризму та раціоналізму.

Для того щоб оволодіти природою і поставити її на слугування людині, необхідно, на думку англійського філософа, змінити наукові методи дослідження. В середні віки та в епоху античності наука, говорив він, користувалася головним чином дедуктивним методом, за яким думка рухається від загальних положень до конкретних висновків. Такий метод, на думку Бекона, мало придатний до пізнання. природи.

Усяке пізнання і усякий винахід повинні спиратися на досвід, тобто повинні рухатися від вивчення поодиноких фактів до загальних положень. Такий метод має назву індуктивного. Індукція - форма умовиводу, за якої на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення. Найпростішим випадком індуктивного методу є повна індукція, коли перераховуються всі предмети даного класу і виявляються притаманні їм властивості. У науці роль повної індукції не дуже велика. Частіше звертаються до неповної індукції, коли на основі спостережень кінцевого числа фактів роблять загальний висновок відносно всього класу даних явищ. Бекон вважав за необхідне шукати не тільки факти, які підтверджують даний висновок, а й ті, що його заперечують. Варто зазначити, що англійський філософ надмірно акцентував роль емпіричного методу дослідження, недооцінивши при цьому роль раціонального початку у пізнанні.

Бекон закликав звільнити знання від теології і схоластики. Він зазначав, що "Бог створив людський розум подібним до дзеркала, здатного відбити увесь Всесвіт". Звідси випливає його механічне по суті уявлення про істину як "точне" віддзеркалювання предметів і процесів природи і про помилку - як створення дзеркальної "копії" внаслідок впливу різноманітних зовнішніх причин, які він називає "ідолами" або "привидами".

Привиди бувають чотирьох видів: роду, печери, площі, театру.

♦ "Привиди роду" - це спотворення, які пов´язані з тим, що людина прикладає до природи речей свою власну природу. Ці спотворення пов´язані з недосконалістю людського розуму.

♦ Спотворення, котрі залежать від індивідуальних особливостей кожної людини, різного рівня знань та світогляду, Бекон називає "привидами печери".

♦ До "привидів площі" належать спотворення, що викликані невірним використанням слів, некритичним відношенням до неточної термінології. Бекон вимагав точності і визначеності значення і змісту наукових і філософських термінів.

♦ "Привиди театру", за Беконом, - це помилкові теорії, що ваблять людей, як і театральні вистави, багатим вбранням, зовнішніми принадами. Вони породжуються сліпою вірою людей в авторитети, старовинні традиції.

Бекон створив вчення про матерію та її рух. Він розглядав рух як невід´ємну властивість матерії. Матерія вічна, вона першопричина всього сущого. Він висловив думку про постійність кількості матерії. Матерії, на думку засновника експериментальної науки, притаманна "напруженість", внутрішня сила. Він припускав існування в ній "чуттєвої" душі. Бекон вважав світ об´єктивно існуючим, припускав існування форм, які складають джерела "натур". "Одне і те ж є форма тепла і форма світла". Віддаючи данину алхімії, він вказував, що "знайшовши форму, яка створює властивості золота, можна прикласти цю форму до срібла і отримати золото". Таку науку він називав "натуральною магією".

Звичайно, філософська концепція Бекона була непослідовною. Він вважав, що наука і релігія сумісні, повинні мирно співіснувати, не втручаючись у справи одна одної. Оскільки душа людини походить від "Божого дихання", то про неї повинна піклуватися тільки релігія. Він дав класифікацію наук. Історія та досвід засновують натуральну історію, на ній базується фізика, потім філософія, а на вершині цієї ієрархії - Бог.

Бекон виступав за сильну централізовану державу, де торгівля, купці є "головною артерією" політичного тіла. Народ він вважав джерелом "смути", непорозумінь, а тому закликав застосовувати "кровопускання" і "навіювання нездійсненних надій", щоб заспокоїти народ. Війну він сприймав як необхідну вправу політичного тіла, як фізичну зарядку для держави.

Значення філософії Ф. Бекона полягає, перш за все, у критиці спекулятивного споглядацького підходу до світу, характерного для середньовічної схоластики. Врешті-решт його навіть можна розглядати як ідеолога і піонера сучасної індустріальної ери і культу науки.

Видатним представником англійського матеріалізму XVII ст. був Томас Гоббс (1588-1679). У своїх творах "Про громадянина" (1642), "Левіафан" (1651), "Про тіло" (1655), "Про людину" (1658) він виступає проти теології, схоластики, псевдонаук. Його філософія складається з матеріалістичної онтології, номіналістично-емпіричної гносеології і теорії суспільної угоди (індивідуалістичної теорії держави і суспільства).

На перший план у філософії Гоббс висуває механістичне тлумачення реальності, він заперечує існування першоматерії. На його думку, реально існують лише конкретні речі. Головними властивостями матерії він вважає фігуру і протяжність; оскільки у янголів немає цих ознак, вони і не існують.

Філософія Гоббса - типовий приклад механістичного тлумачення людини як частини природи, функції якої принципово зводились до механічної форми руху, а закони розуму як природної властивості людини - до законів математики. Він не розумів специфіки органічного світу: "Що таке серце, як не пружина? Що таке нерви, як не такі ж нитки, дріт, а суглоби - не такі ж коліщата, які надають рух усьому тілу, як того хотів майстер?".

Гоббс змушений визнати, що людина є і моральною, духовною істотою. Він вказує на її двоїсту природу, на біологічне і соціальне в ній. Проте цю специфіку людини він тлумачить механістичне. Людина відрізняється від інших тіл природи тим, що здатна створювати штучні тіла: "Природне тіло створює штучне тіло, суспільство". Але ця діяльність не є творчою, оскільки людина лише повторює природні зразки.

Йдучи за Беконом, Гоббс вважав, що підґрунтям пізнання є чуттєве сприйняття. Але, як і Бекон, Гоббс також не зміг зрозуміти діалектику чуттєвого та раціонального пізнання, відриваючи чуття від теоретичного мислення, індукцію - від дедукції.

Гоббс - один з перших філософів, котрий відмітив роль мови і слова у процесі пізнання. За їх допомогою відновлюємо в пам´яті забуті думки, здійснюємо обмін думками. Продовжуючи розвивати номіналізм, він відзначав, що у пам´яті спливає "позначка", "знак", які потім оформлюються як слово, символ.

У філософських поглядах Гоббса значне місце посідає вчення про суспільні явища, зокрема про державу. Він показав, що держава не витвір Бога, а продукт свідомої діяльності людей.

Вихідним моментом міркувань Гоббса про суспільний устрій і державу є "природний стан людей". До виникнення суспільства це була війна всіх проти всіх. У цій війні не може бути переможців. Вихід з неї Гоббс бачить в утворенні держави, заснованій на узгодженні інтересів. Держава - продукт суспільної угоди. Вона повинна забезпечити загальний мир і безпеку. Гоббс відкинув концепцію походження держави від Бога.

Благо народу - найвищий закон держави. Гоббс розробив двадцять законів, сутність яких зводиться до "золотого правила": "Не роби іншому того, що ти не хотів би, щоб вчинили стосовно тебе". Кращою формою державного правління мислитель вважав абсолютистську монархію. Держава - це чудовисько Левіафан. Усі люди тільки гвинтики цього штучного механізму, його раби. Звідси - безглуздість боротьби проти держави. Гоббс одним з перших у Новий час сформулював концепцію відчуження.

Вчений підкреслював егоїстичну природу людини. Підґрунтя людського життя - складна гра інтересів. Етика Гоббса має утилітаристський характер: словом "добро" позначається те, що людині корисно, подобається, а "зло" - протилежне поняття.

Підкреслюючи значення філософії Т. Гоббса, зазначимо, що у нього одного з перших, погляди на державу і суспільство спираються на розум і досвід, а не на теологію. Джон Локк (1632-1704) - англійський філософ, який відіграв велику роль у розвитку теорії пізнання. Він пов´язував її з психологією, обґрунтовував залежність психіки від оточуючого середовища. Основні твори Дж. Локка: "Дослід про людське розуміння" (1680), "Листи про віротерпимість" (1685-1692), "Розумність християнства" (1695), "Два трактати про державне правління" (1690), "Деякі думки про виховання" (1693).

Головна особливість філософської доктрини Локка -зміщення її проблематики у бік гносеології. Він у більшій мірі, ніж інші філософи-новатори, вказував на необхідність звужування і спеціалізації знання як важливої передумови його ефективності.

Своє вчення про пізнання він починає з критики теорії Декарта "про уроджені ідеї". Локк доводить, що в розумі людини немає ніяких уроджених ідей. Всупереч Декарту він вважає, що уроджені ідеї взагалі не існують; люди народжуються з повністю чистою душею, подібно до білого паперу або до чистої дошки, яка потім заповнюється записами у процесі накопичення людиною знання і життєвого досвіду. Він вважає, що всі знання люди отримують тільки внаслідок досвіду, впливу матеріальних тіл на органи чуття.

Пізнання, згідно з Локком, є процес взаємодії людини з предметами матеріального світу. Досвід, з якого отримуємо знання, поділяється, за Локком, на внутрішній і зовнішній. Зовнішній - це досвід, який породжує ідеї внаслідок чуттєвого сприймання зовнішніх матеріальних речей і явищ; внутрішній - досвід, який спирається на переживання і спостереження самої людини. Зовнішній досвід виступає як сукупність відчуттів (жовтого, білого, гарячого, холодного тощо), внутрішній - як рефлексія (прийняття таких операцій нашого розуму, як сприймання, мислення, сумнів, віра та ін.). Однак не всі ідеї однаково адекватно відображують свій об´єкт, і залежить це від якості самого об´єкта. Тому філософ розрізняє первинні і вторинні якості.

♦ Первинні - це ті якості, які належать самим тілам. Оскільки вони невіддільні від тіл, то Локк називає їх реальними якостями. До них він відносить протяжність, рух, спокій, форму, число.

♦ До вторинних якостей належать кольори, звуки, смаки. Вторинні - це ті якості, котрі, нам здається, належать до речей, але насправді не знаходяться в них. Він вважав, що реальний світ не є таким багатобарвним, як це здається нам.

Локк намагався замінити віру на розум, вказуючи, що Бог створив світ, але потім не втручався в його розвиток.

Джон Локк розвивав індивідуалістичне розуміння суспільно-державного життя. Як і Гоббс, своє вчення про походження держави Локк протиставляв клерикально-роялістській ідеї про необмеженість королівської влади. Власність і працю він вважає невід´ємним атрибутом природної людини, яка повинна задовольняти свої потреби. Власність завжди характеризує людину і невіддільна від її егоїзму.

Вперше в історії політичної думки Локк висунув ідею розподілу державної влади, бо тільки за цих умов можна гарантувати права особи. Верховна влада повинна складатися з трьох незалежних, але взаємозв´язаних інститутів. Законодавча влада призначена парламенту, виконавча - в основному суду і армії, а федеральна, яка відає відносинами з іншими державами, - королю та його міністрам. Ця концепція конституційної монархії являє собою теоретичне осмислення компромісу між буржуазією і дворянством. Локк був ідеологом класового лібералізму.

""Видатним представником філософії Нового часу був французький філософ Рене Декарт (1596-1650), (в латинському написанні Картезій). До основних творів Декарта належать: "Міркування про метод" (1637), "Роздуми про першу філософію" (1641), "Засади філософії" (1643), "Про пристрасті" (1649).

Центральним у реалістичній метафізиці Декарта є поняття субстанції. Він визначав субстанцію як річ, котра не потребує для свого існування нічого, окрім самої себе. Якщо виходити з цього визначення, то субстанцією, за

Декартом, є тільки Бог. Створений світ Декарт поділяє на два види субстанцій: духовну та матеріальну. У розумінні субстанції Декарт посідає позицію дуалізму. Головною ознакою духовної субстанції є її неподільність, найважливіша ознака матеріальної - подільність до безкінечності. Основні атрибути субстанцій - це мислення і протяжність, інші їх атрибути похідні від цих перших: уявлення, відчуття, бажання - модус мислення; рух, положення - модус протяжності.

Нематеріальна субстанція має в собі, згідно з Декартом, ідеї, які належать їй, а не набуті з досвіду, тобто є уродженими. До уроджених ідей Декарт відносив ідею Бога, чисел, а також деякі загальні поняття. Щодо матеріальної субстанції, головним атрибутом якої є протяжність, то її Декарт ототожнював з природою і говорив, що все в природі підкоряється законам механіки. Він був одним з творців класичної механіки.

Всесвіт, згідно з Декартом, - це великий механізм. Тваринний світ і саму людину він розглядає як складні машини, які підкоряються законам механічного руху. Декарт визначав людину як "машину, що складається з кісток і м´яса". Розрізнюючи живе і мертве, він вважав, що тіло живої людини так відрізняється від мертвої, як відрізняється годинник або інший автомат, коли вони зібрані і у них є матеріальна передумова тих рухів, для яких вони призначені з усім необхідним для їх діяння, від годинника або іншої машини, коли вона зламана і коли передумова її руху відсутня. Декарт говорив: "Я - мисляча річ, або річ, яка має властивості мислити".

Слідом за Беконом та Гоббсом Декарт приділяє велику увагу розробці наукового методу пізнання. Якщо попередні філософи розробляли методи емпіричного дослідження природи, то Декарт намагається розробити універсальний метод всіх наук. У теорії пізнання він розвиває раціоналізм, тобто вчення, згідно з яким розум, думка визнаються найвищою цінністю. На місце віри він ставить розум.

Метод наукового пізнання, який Декарт розглядає в своїх працях "Міркування про метод", "Правила для керівництва розумом", називається аналітичним. Цей метод вимагає ясності і чіткості пізнання, розчленування об´єкту на складові частини і вивчення їх, руху думки від простого до складного. Засновник раціоналізму сформулював чотири правила методу:

1. Визнавати істинним тільки очевидне і чітке. Він вводить поняття "інтелектуальної інтуїції", яке служить вихідним пунктом виведення одного поняття з іншого.

2. Починати з простого і очевидного.

3. Шляхом дедукції одержувати більш складні висловлювання. В противагу емпіризму (його метод індукція) Декарт висунув дедукцію. Зразок дедукції - хід математичного доведення від аксіоми до теореми.

4. Діяти так, щоб не випустити жодної ланки, тобто зберегти неперервність ланцюга умовиводів.

Обґрунтовуючи вирішальне значення раціоналізму в пізнанні, Декарт з недовірою ставиться до даних органів чуття. Він розвиває "метод сумніву". Все те, що викликає сумнів, тобто може бути, а може і не бути, несе в собі момент суб´єктивності і тому має бути відкинуте. Оскільки чуття іноді обманюють, Декарт готовий припустити, що не існує жодної речі, яка була б такою, якою її змальовують органи чуття. Можна піддавати сумніву існування світу і навіть власного тіла. Але безсумнівним щодо реальності існування, незаперечне очевидним є ідеально духовне мислення. Звідси знамените положення філософа: "Я мислю, отже, я існую".

""Розглядаючи в цілому раціоналістичний метод Декарта, варто зазначити як позитивне, що у ньому, по-перше, відкидаються забобони, необгрунтовані авторитети і, по-друге, висувається вимога обґрунтування розумом навіть того, чому ми довіряємо.

Видатним представником європейського раціоналізму XVII ст. був Бенедикт Спіноза (1632-1677). Нідерландський філософ відчув на собі великий влив філософії Декарта, але не сприйняв його дуалізму. Основні твори Спінози такі: "Про Бога і людину і її щастя" (1658-1660), "Богословсько-політичний трактат" (1670), "Трактат про удосконалення розуму" (1662), "Етика" (1677).

Спіноза вчив, що існує лише одна субстанція - природа. Подолавши дуалістичні уявлення про протяжну і мислячу субстанції, оголосив протяжність і мислення атрибутами єдиної субстанції. Атрибут - це суттєва, невід´ємна властивість предмета або явища, без якої вони не можуть існувати і мислити. Спіноза під атрибутом розуміє те, в чому виражається сутність субстанції.

Субстанція - причина самої себе (causa sui). Спіноза заперечує існування надприродного, ототожнює Бога з природою, стоїть на позиціях пантеїзму. Природа існує вічно, не має кінця, вона є причина і наслідок, сутність і явище. Природа, субстанція, матерія і Бог становлять, згідно зі Спінозою, нерозривну єдність.

Вічна і нескінченна матеріальна субстанція виявляє своє існування у нескінченності модусів. Спіноза називає модусами індивідуальні конкретні речі і явища, причому єдність усій множині модусів надає особливий безкінечний модус - рух. Модусів існує безліч, субстанція ж одна.

Людина, за Спінозою, є частинкою природи, одним із її модусів, котрому притаманний атрибут мислення. Проте не тільки людина, а й інші модуси-речі, за вченням мислителя, хоча і в різній мірі є живими. По суті Спіноза стоїть на позиціях гілозоїзму (філософське вчення, за яким здатність відчувати ніби притаманна всій матерії).

У теорії пізнання Спіноза розвиває раціоналізм. Чуттєве пізнання з його точки зору дає поверхове знання, вірні знання ми отримуємо лише за допомогою розуму. Найвищою формою пізнання Спіноза вважав інтуїцію, тобто таке пізнання, яке дозволяє людині чітко і виразно пізнавати речі і явища. Критерієм істини є чіткість.

У праці "Богословсько-політичний трактат" Спіноза піддав критиці книги Старого Заповіту, започаткувавши наукову критику Біблії та вказавши на численні суперечності, які існують в ній.

У філософських працях Спіноза вирішує проблему свободи. Свобода, згідно із Спінозою, є пізнана необхідність. Вільною, на думку Спінози, називається така річ, яка існує згідно лише з самою необхідністю, властивою природі, і викликається до дії сама собою. Необхідною є така річ, яка чимось іншим визначається до існування і дії за відомим і певним способом. "За необхідністю своєї власної природи" існує лише субстанція -Бог. Отже, свобода притаманна лише субстанції. Щодо людини, то вона лише "частинка" природи (модус) і тому є скоріше річ "примушувана", ніж "вільна". Людина, відзначає він, як частина цілої природи, від якої вона залежить і якою вона управляється сама по собі, нічого не може робити для свого спасіння і щастя. Таким чином, поняття свободи стосовно людини набуває фаталістичного забарвлення.

Для вчення Спінози про природу і людську діяльність характерним є:

♦ по-перше, заперечення теології;

♦ по-друге, механічний детермінізм (однозначний зв´язок причини і дії, усунення випадковості),

♦ по-третє, фаталізм - "Речі не могли бути утворені Богом ніяким іншим чином і ні в якому іншому порядку, ніж утворені".

Готфрід Вільгельм Ляйбніц (1646-1716) - видатний німецький філософ і природодослідник. Ляйбніц був порадником Петра І за часів створення Російської Академії наук. Основні твори Г.В. Ляйбніца: "Монадологія" (1714), "Теодицея" (1710) та "Нові досліди про людський розум" (1704).

Він, погоджуючись із Спінозою в питанні про субстанціональну основу світу, а також у визначенні божественноїприроди цієї субстанції (Бог у нього - первинна єдність), прагне якомога більше враховувати індивідуальність, унікальність і неповторність реального існування. Згідно з Лейбніцем, реальність складається з нескінченної множини монад (безтілесних, простих субстанцій, неподільних, незнищуваних). Об´єктивний ідеаліст Ляйбніц вважає, що монаді притаманна сила, самостійність. Виникають монади "з висвітлень Бога", вони "позбавлені вікон у зовнішній світ". Число монад нескінченне, всі вони активні. Монади є суто ідеалістичними, духовними конститутивними елементами буття. Монади, хоча і не взаємодіють фізично, все ж утворюють єдиний світ, розвиток і рух якого регулюються верховною монадою (Богом). Монади, згідно з Ляйбніцем, утворюють своєрідну ієрархію: від най-примітивніших несвідомих "малих перцепцій", монад - душ і монад - духів (з чітко виявленою самосвідомістю) аж до найдосконалішої монади - Бога.

Ляйбніц слідом за Спінозою розглядає проблему свободи. Він широко тлумачить зміст самої необхідності. Ляйбніц відносить до необхідності все те, що не є можливим. Необхідність допускає ситуацію вибору, без якого ні про яку справжню свободу і мови бути не може. Свобода є свобода діяння. Ляйбніц розробив теорію про "передвстановлену гармонію" - теодицею (хеот - Бог, дМС - право, справедливість). Теодицея - це бо-говиправдання, спроба виправдати явне й непримиренне протиріччя між вірою в могутнього Бога та існуванням у світі зла і несправедливості.

У теорії пізнання Ляйбніц намагався замирити раціоналізм та емпіризм. Згідно з Ляйбніцем, людське знання має два джерела: досвід і розум і відповідно поділяється на істини досвіду (факту) та істини розуму (які є вічними). Ляйбніц намагався відмежуватися від крайнощів теорії "уроджених ідей", він стверджував: "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у чутті. Крім самого інтелекту". На його думку, "уроджені ідеї" не є готовими поняттями, а тільки "неусвідомленими уявленнями розуму", які ще повинні бути реалізовані.

Людський розум схожий, за Ляйбніцем, не на чисту дошку, а на брилу мармуру з окресленими обрисами фігури, яку може вирізьбити з неї скульптор.

Для перевірки істин розуму достатні закони арістотелівської логіки (тотожності, протиріччя і виключеного третього); для перевірки "істин факту" необхідним є закон достатнього підґрунтя. Ляйбніц був засновником математичної логіки. Ідеалом Ляйбніц вважав формування універсальної мови (обчислювання), яка б дозволила формалізувати все мислення.

Філософське мислення Г. В. Ляйбніца являє собою вершину європейської раціоналістичної філософії. Взагалі метафізичний і місцями спекулятивний характер його поглядів містить низку діалектичних моментів. Тому необхідно відмітити висунуту ним ідею універсального розвитку.

Джордж Берклі (1684-1753) - англійський філософ, проповідник містичного ідеалізму, який відверто заявляв, що основна його мета - боротьба з матеріалізмом. У своїх творах "Дослід нової теорії зору" (1709), "Трактат про засади людського знання" (1710) та інших він наголошує на тому, що загальновідомий факт існування речей (столів, стільців тощо) аж ніяк не означає їх об´єктивного, незалежного від духу існування. Спираючись на вчення Локка про суб´єктивність вторинних якостей, Берклі проголошує усі якості суб´єктивними і внаслідок чого заперечує існування речей поза нашою свідомістю: "Я не за перетворення речей в уявлення, а швидше навпаки - уявлень у речі". Ідеї він вважав не відбиттям речей, а самими реальними речами. Річ, за Берклі, - це сукупність уявлень, об´єднаних єдиною думкою: "Якщо я їм вишню, вона реальна. Прибери відчуття м´якості, вологості, червоного, солодкого - вишня зникне, -доводив він. - Коли я відкриваю і закриваю очі, світ народжується і вмирає разом зі мною".

Заперечуючи буття матерії, Берклі визнавав існування тільки духовного буття, яке він ділить на "ідеї" і "душі". "Ідеї" - суб´єктивні якості, які сприймаються нами, вони пасивні, довільні; зміст наших відчуттів і сприймань зовсім не залежить від нас. Навпаки, "душі" діяльні, активні, можуть бути причиною. "Ідеї" не можуть бути копіями або подобою зовнішніх речей: "ідея" може бути схожа тільки на "ідею".

Речі і предмети є не чим іншим, як тільки нашими відчуттями. Об´єкт і відчуття, за Берклі, одне й те ж, і тому не можуть бути абстраговані одне від одного. "Існувати означає сприйматися". Це означає, що існують речі, які кимось сприймаються. Якщо якась річ ніким не сприймається, то ми не можемо говорити, що вона існує. Наприклад, вишня чи яблуко, стверджує Берклі, як і будь-який інший предмет, є не чим іншим, як комбінацією чуттєвих уяв: кольору, смаку, звуку. Звідси він робить висновок, що без суб´єкта немає і об´єкта. Тим самим він впадає до соліпсизму, висновку, що існує тільки один сприймаючий суб´єкт. Берклі намагається позбутися соліпсизму. Він говорить, що річ, яка перестала сприйматися одним суб´єктом, може бути сприйнята іншим. А якщо б усі суб´єкти зникли, речі б існували як сума ідей у свідомості Бога. Бог - це такий суб´єкт, який ніколи не може зникнути, у зв´язку з цим не може зникнути і світ речей, створений ним. Бог існує вічно і "вкладає" у свідомість окремих суб´єктів зміст їх відчуттів. Визнаючи існування Бога, Берклі виходить вже з позицій об´єктивного ідеалізму, а не суб´єктивного.

Вчення Берклі було своєрідною реакцією на .механістичний матеріалізм і емпіричне природознавство ХУН-ХУШ ст. і стало одним з витоків суб´єктивно-ідеалістичних напрямів у філософії кінця XIX - початку XX ст.

Девід Юм (1711-1776) - англійський філософ, який вважав, що єдиними реально існуючими об´єктами є лише враження. Що ж до "субстанції" (матеріальної чи духовної), то це просто зручна фікція нашої уяви. У "Трактаті про людську природу" (1740) він намагався довести, що наша уява цілком вільно комбінує враження, результатом чого і є реальність. Дійсність - це потік вражень. Отже, єдино незаперечним є існування вражень, що ж до існування (чи неіснування) поза цими враженнями субстанції (тілесної чи духовної) - тут нічого сказати не можна. Психічне життя - це теж потік уявлень, пов´язаних з асоціаціями (простір, час, тотожність, контраст, причинність).

Поставивши проблему об´єктивного існування причинно-наслідкових зв´язків, Юм вирішив її агностично; він вважав, що їх існування не можна довести, оскільки те, що вважають наслідком, не міститься в тому, що вважається причиною, логічно з неї не виводиться і не схоже на неї. Юм вважає, що причинність має суб´єктивний характер, існує лише для того, щоб встановити послідовність (услід за блискавкою настає грім, це психологічно привчає пов´язувати їх разом). На думку Юма, не існує об´єктивної закономірності.

Питання про те, існує чи не існує об´єктивний світ, не можна вирішити. Юм сумнівається в існуванні матеріального світу і в можливості його пізнання, тобто, позиція Юма є скептичною: "Ми не тільки не знаємо, який світ, але й чи існує він насправді".

Юм надає критиці поняття духовної субстанції, а особу вважає "... низкою або жмутком... відчуттів, сприймань, які слідують одне за одним". Ця критика переростає у нього в критику релігійної віри, якій він протиставив звичку буденної свідомості і розпливчасту "природну релігію". Юм виступав проти церкви, доводив, що релігійна віра походить від страху людей за своє "земне майбутнє".

Підґрунтям етики Юма є концепція незмінної людської природи. Людина - істота капризна, слаба, яка робить багато помилок. Освіта приносить їй не знання, а звички. Моральні оцінки витікають з почуття задоволення. Крайнощі ж індивідуалізму може угамувати альтруїстичне чуття загальнолюдської симпатії.

Юм заперечував як ідею "влади від Бога", так і концепції походження держави на засадах суспільної угоди. Суспільство, за Юмом, виникло як наслідок розростання сімей, а політична влада - з інституту військових вождів, яким народ "звик" підкорятися. Юм стверджував, що ступінь законності влади залежить від тривалості правління і послідовності дотримування нею принципа приватної власності.

Під впливом ідей Юма розвивалась більшість позитивістських вчень XIX-XX ст. до емпіріокритицизму, неопозитивізму та лінгвістичної філософії.

Якщо в XVII ст. країною найбільш динамічного розвитку і гострих соціальних конфліктів була Англія, то у XVIII ст. конфлікти і суперечності починають виявлятися у французькому суспільному житті і у 1769 р. призводять до буржуазної революції.

Французьке Просвітництво являє собою широкий і міцний рух, який сформувався у другій чверті XVIII ст. Це не було лише політичне або філософське явище, хоч філософія, особливо матеріалістична, відігравала в ньому важливу роль. Просвітництво об´єднало всіх прогресивно мислячих представників "третього стану": юристів, філософів, буржуазію, природознавців. Просвітники критикували феодальний лад та його культуру, вимагали встановлення нових, прогресивних суспільних порядків, виступали на захист народних мас, за їх право на освіту і культуру. Вони вірили в людину, її розум і високе покликання. В цьому просвітники продовжували гуманістичні традиції Відродження.

Великий внесок у розвиток Просвітництва внесли енциклопедисти - французькі філософи, письменники і публіцисти XVIII ст., які брали участь у виданні "Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел", 35 томів якої вийшли в 1751-1780 рр. у Франції за редакцією Д. Дідро і Ж. Л. Д´Аламбера. До енциклопедистів належали Монтеск´є, Вольтер, Гельвецій, Гольбах, Руссо, Бюффон, Маблі, Конді-льяк, Тюрго. Енциклопедія систематизувала наукові досягнення передової думки XVIII ст.

Одним із перших філософів-просвітників був Шарль Луї де Монтеск´є (1689-1755), який всупереч традиційному (в дусі "божественної зумовленності") тлумаченню історії запропонував розуміння її як природного, зумовленого законами процесу. Монтеск´є пов´язує дію закону, що детермінує історичний процес, не з самим лише "розумом" як таким, але й з певними природними обставинами (розмірами території, рельєфом, звичаями і побутом народу). Монтеск´є виступає за розподіл законодавчої, виконавчої та судової влади. Лише за умови такого розподілу можливий державний лад, за якого ніхто не буде примушувати робити те, чого не зобов´язує закон, і не робити те, що закон йому дозволяє.

Одним з ідеологів Просвітництва був публіцист і письменник Марі Франсуа Аруе Вольтер (1694-1778). До філософських творів Вольтера належать "Філософські листи" (1733), "Трактат про метафізику" (1734), "Основи філософії Ньютона" (1738 р.) та ін, а до літературно-художніх- "Генріада", "Орлеанська діва", "Смерть Цезаря".

Вольтер - деїст. Деїзм (від лат. deus - Бог) - принцип філософських вчень, які визнають Бога першоосновою світу, заперечуючи його втручання в явища природи та в хід суспільних подій.

Соціально-політичні погляди Вольтера мали яскраво виявлене антифеодальне спрямування. Він боровся проти кріпацтва, виступав за рівність громадян перед законом, вимагав свободу друку тощо. Але критику приватної власності рішуче заперечував, вважав неминучим поділ суспільству на багатих і бідних.

Розумним державним ладом, за Вольтером, є конституційна монархія на чолі з освіченим монархом. В основі філософії історії, на його думку, лежить ідея прогресивного розвитку суспільства, незалежно від волі божества. Але причиною змін в історії вважав зміну ідей, тобто був ідеалістом. Величезне значення в діяльності Вольтера мала його боротьба проти клерикалізму. Вольтер рішуче виступав проти католицької церкви, яку вважав основним ворогом прогресу, проте не заперечував релігію взагалі.

Молодший сучасник Вольтера Жан-Жак Руссо (17121778), вбачаючи найбільш кричущу ваду сучасного суспільства в нерівності людей, ставить питання про походження цієї нерівності і шляхи її усунення. У творах "Роздуми про походження і засади нерівності між людьми", "Про суспільну угоду, або принципи політичного права" та інших Руссо стверджує, що основою суспільного життя є "тілесні потреби", тоді як духовні потреби - його прикрасою. Головну причину переходу від рівності, яку він вважав природним станом, до нерівності Руссо вбачав у приватній власності, у виникненні держави і взаємній залежності людей.

Суспільство, в якому існує нерівність, має бути ліквідовано і натомість збудовано нове на принципах суспільного договору. Нове суспільство відчужує майже все на користь держави, а держава забезпечує за кожним користування цим майном, не допускаючи існування ані багатіїв, ані жебраків. Новий суспільний договір - це фактично заклик повернутися назад до первісної простоти і рівності "природного" стану людини. Руссо стояв на позиціях егалітаризму, тобто проповідував загальну зрівнялівку, в тому числі і майнового стану громадян.

Для філософії Руссо характерні деїзм (поряд з існуванням Бога визнавав також і безсмертну душу); дуалізм (Руссо розглядав матерію і дух як дві вічні основи); сенсуалізм (мислитель, абсолютизуючи роль чуттєвого пізнання, принижував теоретичне мислення, його роль у виявленні істини; не заперечуючи об´єктивного існування матерії зовні і незалежно від людської свідомості, Руссо виключав можливість пізнання їх сутності).

""Проект створення "Енциклопедії, або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел" являє собою одну з видатних спроб філософського і наукового характеру. Ідейним вождем енциклопедістів був Дені Дідро (1713-1784). Разом з Д´Аламбером він склав план "Енциклопедії", визначив її концепцію і працював над нею з Вольтером, Кон-дільяком, Гольбахом, Гельвецієм, Монтеск´є, Руссо та іншими вченими.

Основні погляди Дідро викладені в працях "Небіж Рамо", "Сон Д´Аламбера", "Розмова Д´Аламбера з Дідро". У філософії він пройшов шлях від деїзму до матеріалістичного монізму у вченні про буття. Дідро відстоював вчення про вічність і нескінченість природи. Природа ніким не створена, крім неї і поза нею немає нічого. "Я фізик і хімік, який бере речі такими, які вони є в природі, а не в моїй голові", - відзначав він. Простір і час є необхідними формами матерії, рух невід´ємний від неї. Динамічна концепція гетерогенної саморухомої матерії, яку розробив Дідро, була його важливим аргументом проти релігії Дідро закликав використовувати для вивчення природи спостереження, міркування та експеримент, переходити від чуття до мислення.

Представниками французького матеріалізму XVIII ст. були Ламетрі (1709-1751), Гольбах (1723-1789), Гельвецій (1715-1771).

Найбільш ґрунтовні ідеї матеріалізму викладено у праці Гольбаха "Система природи". Всесвіт, доводить Гольбах, - це колосальне поєднання всього існуючого, матерії і руху, це ланцюг причин 5 наслідків. У своїх творах "Природна історія душі", "Людина-машина", "Людина-рослина" Ламетрі закликає до перебудови фізіологічної науки на матеріалістичних засадах. Заперечення надприродних сил, пояснення природи з неї самої - важливий принцип французьких матеріалістів. Спираючись на механіку, математику, хімію, біологію, медицину, вони розвинули вчення про матерію як єдину реальність, яка має безмежно різноманітні якості. Матерія як сукупність усього існуючого тотожна природі, вона безкінечна в просторі і часі, які є об´єктивними формами її буття. Водночас матерія розглядалась як така, що складається з неподільних частинок речовин: у Гольбаха і Гельвеція - це атоми, яким притаманні метрично-механічні характеристики (густота, протяжність, інерція, рухомість), у Ламетрі і Дідро - молекули, яким властива ще й чуттєвість (гілозоїзм).""

Французькі матеріалісти у вченні про нерозривний зв´язок матерії і руху, про внутрішню активність матерії та її якісну різноманітність близько підійшли до діалектичного розуміння природи.

У теорії пізнання французькі матеріалісти були прихильниками сенсуалізму. Згідно із сенсуалізмом, відчуття - єдине джерело знань. "Немає більш надійного керівника, ніж почуття. Вони є моїми філософами", - вказував Ламетрі. Гельвецій доводив, що здатність мислити залежить від фізичної чуттєвості пам´яті. Помилки, омана не можуть витікати з чуттєвої основи пізнання, а пояснюються різними афектами, неуцтвом та зловживанням словами, некритичним ставленням до термінології, - писав Гельвецій у творах "Про розум", "Про людину, її розумові здібності і її виховання".

Теорія пізнання французьких матеріалістів була спрямована проти теології, але мала споглядальний характер, бо вони не піднялися до розуміння ролі суспільної практики в пізнанні. Всі зміни в природі вони розглядали як суто кількісне зростання, рух - тільки як переміщення. Для поглядів французьких матеріалістів характерний метафізичний підхід до об´єктивної дійсності, механістичне розуміння руху.

У поглядах на суспільне життя мислителі абсолютизували значення ідей у житті суспільства, причину тих чи інших суспільних явищ шукали в природі, навколишньому середовищі та у біологічній природі людини.

Розглянувши філософські концепції Ф.Бекона, Гоббса, Лок-ка, Декарта, Спінози, Лейбніца, Берклі та Юма, французьких матеріалістів XVIII ст., можна визначити особливості філософії Нового часу.

♦ Насамперед, це опора на науку. Якщо в середні віки філософія виступала у союзі з богослов´ям, в епоху Відродження -з мистецтвом і гуманітарними знаннями, то в цей час посилюється орієнтація на дійсне пізнання світу. Зростання соціального значення класу, який був пов´язаний з розвитком господарського і промислового життя, розвиток наукового, а саме природничо-наукового пізнання, котре спирається на емпірію і досвід, являє ту соціальну основу, на якій виникла і набирала сили філософія Нового часу.

♦ На перший план у ній виходять проблеми теорії пізнання. Перед філософами цього часу постають питання про сутність, характер самого пізнання, а тому гносеологічна орієнтація нової філософії стає особливо значущою.

♦ Третьою особливістю є боротьба емпіризму і раціоналізму. Філософія на континенті в XVII ст. виступала як раціоналізм, англійська філософія - як емпіризм. Як емпіричне, так і раціональне пізнання ведуть до розвитку науки як цілого, формують її характер і визначають основні напрямки філософського мислення Нового часу.

♦ Матеріалістичний емпіризм (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, французький матеріалізм XVIII ст.) джерелом чуттєвого досвіду вважає об´єктивно існуючий зовнішній світ. Ідеалістичний емпіризм (Дж. Берклі, Д. Юм) обмежують досвід сукупністю уявлень, відчуттів, заперечуючи, що підґрунтям досвіду є об´єктивний світ. Обмеженість емпіризму полягає в перебільшенні ролі чуттєвого пізнання, у недооцінюванні значення наукових абстракцій і теорії у пізнанні, а також у запереченні активної ролі і відносної самостійності мислення. Емпіризм так і не вирішив проблеми походження загальних ідей. У своїх крайніх суб´єктивістських варіантах він взагалі призвів до заперечення зовнішнього світу (Дж. Берклі і Д. Юм).

♦ Французький матеріалізм намагається розглядати тіла природи як наділені внутрішньою активністю, рухом, хоча самий цей рух трактується як механічний, а тому за своєю сутністю як зовнішній відносно матерії. У той же час взагалі для філософських систем XVIII ст. характерна боротьба проти метафізики, матеріалізм у атеїстичній формі, зв´язок з природознавством, а також механістичний характер матеріалізму, споглядальність у теорії пізнання, ідеалізм у розумінні суспільства.

♦ У XVIII ст. французькі просвітники, енциклопедисти та матеріалісти сприяли соціальному і науковому прогресу, були виразниками передових ідей свого часу. Центральною філософською установкою Просвітництва була ідея про особливу роль знань у соціальному розвитку. Таку установку можна позначити як просвітницький раціоналізм, що базується на уявленні, що світ являє собою дещо ціле, пов´язане розумними законами, перш за все законами механіки. Розумна поведінка людини та суспільства як організму - це слідування законам природи, пізнання яких оголошується найвищою цінністю та місією людства. Саме тут закладаються основи послідовної матеріалістичної метафізики, того різновиду монізму, де єдиною субстанцією визнається матерія.

♦ Держава та громадянське суспільство важаються вищою цінністю людського співжиття, що здатна вивести людство з варварського стану війни всіх проти всіх (Т. Гоббс). Важливою рисою Просвітництва є також своєрідний просвітницький атеїзм, що полягає у тому, що філософи-просвітники піддають критиці не тільки релігію як особливий світогляд, але і церкву як соціальний інститут.