Філософія

Розвиток метафізики в середні віки: онтологія і теологія, Бог і Людина

Середні віки охоплюють період з II по XIV ст. У V-VIII ст. греко-римська культура змінилася у Європі феодальною, ідеологічним стержнем якої було християнство. Внаслідок розколу християнства в 1054 р. у Західній Європі відбувається утвердження влади католицизму. Тому провідну роль у суспільній свідомості цього періоду починає відігравати теологія як "знання" про "найдосконаліше" втілення духовності - Бога; решта ж форм суспільної свідомості, насамперед філософія, починають виступати в ролі "служниць теології".

Протягом наступних століть у країнах Західної Європи стало швидко зростати значення римського епископа як першого серед інших "князів церкви". З V ст. він починає іменуватись "Папою". Середньовічна філософія відобразила спосіб життя феодального суспільства, зміст якого в істотних рисах визначався специфікою феодальної приватної власності. Це надавало феодальному способу життя вигляду сукупності "особисто-духовних" відносин: феодал володів не землею, а людьми, що жили на ній; зрозуміло, що за таких обставин ключ до розв´язання всіх, зокрема суто "земних", проблем середньовічна філософія вбачала у сфері духу.

Середні віки - це не "темний період" у розвитку людської цивілізації і не "крок назад" порівняно з античністю, як це намагалися довести мислителі епохи Відродження. Уже в V - на початку VI ст. складається система освіти середніх віків. У V ст. Марціан Капелла зводить античну освіченість до вивчення "семи мистецтв". У VI ст. Боецій і Кассіодор розділяють її на два ступені: трипуття (граматика, риторика, діалектика (логіка) та чотирипуття (арифметика, геометрія, астрономія, музика). У ці часи великих успіхів вчені домоглися в астрономії, оптиці. З´явилася перша астрономічна обсерваторія, млин, розвивалося шовкове прядівництво. Люди дізналися про магнітну стрілу (компас). Центрами освіти стають монастирі, при яких відкриваються школи, де, крім богослов´я, вивчаються і "сім мистецтв".

За часів Карла Великого (до 814 р.) відновлюється не тільки Римська імперія, а й певні структури античної філософії. Так, Карл Великий звертається до платонівської Академії. При його дворі з´являється навчальний заклад, який отримав назву академії. З того часу академією почали називати вищі навчальні заклади, хоч вони й не мали ніякого відношення до філософії Платона. У XII ст. з´являються перші університети (Болонський, Оксфордський, Паризький), які були типовими корпораціями, мали свою територію, юридичні права, суд. Наука середніх віків у Європі не була розділена мовними бар´єрами: викладання велось латинською мовою.

У кінці XI ст. християнська Європа розпочинає війну з мусульманською Азією. Внаслідок міжцерковних воєн відбувається знайомство Європи з мусульманською філософією, а через неї - з ученням античних філософів (Платона, Арістотеля та ін.).

У Західній Європі в XI-XII ст. відбувається формування середньовічного міста на основі відокремлення ремесла від сільського господарства, виникнення ремісничих цехів, розвитку товарно-грошових відносин.

Початковий період середньовічної філософії отримав назву патристики [від лат. partis - отці (церкви); II-VIII ст. н. е.]. У цей час відбувається боротьба проти античної філософії і формуються та утверджуються фундаментальні приципи середньовічної філософії на базі християнсько-теологічного переосмислення ідейної спадщини античності і старозавітної міфології. Представники апологетики (Тертулліан, Лактацій, Юстін, Оріген, Климент Александрійський) і "отці церкви" (Григорій Богослов, Василій Великий, Аврелій Августин) закликали правителів і освічених людей захищати переваги християнського вчення.

Тертулліан заявляв у своєму основному творі "Апологетикум" ("Захист") у 197 р.: "Вірую, тому що абсурдно". Приниження знання і розуму, ворожнеча до "язичницької" філософії і звеличування сліпої віри - така головна ідея праць Тертулліана. Тертулліанове поняття віри підготовило основу для підкорення філософії теології (вчення про віру), що було характерним для всього наступного періоду розвитку християнської філософії.

""З усіх "отців церкви" найбільший вплив на розвиток філософії мав Августин Блаженний (354-430). Його головними творами є "Сповідь", "Про трійцю", "Про град Божий". Він доводив, що Бог - найвище буття. В ньому перебувають вічні ідеї, які зумовлюють існуючий у світі порядок. Бог створив світ із нічого з доброї волі, а не з необхідності. Людина - це малий світ, який поєднує в собі природу матеріальних речей, рослин і тварин, а також має розумну душу і свободу волі. Душа людини, за Августином, є безсмертною, "першородний гріх" Адама та Єви вразив усе людство і для порятунку в майбутньому житті недостатньо сил людини. Необхідний примат духовної влади над мирською, бо без церкви немає порятунку.

Августин дає принципово нове тлумачення часу, підкреслюючи його спрямованість у майбутнє, на відміну від циклічного уявлення про час в античності. Однак розуміння ним проблеми часу було історично обмеженим. Історія, за Августином, - лише короткий відрізок між двома "вічностями": створенням світу Богом і "тисячолітнім" царством Божим на землі. "Людина, говорить він, - тимчасовий мандрівник на землі, "світильник на протягу", реальне життя - лише підготовка до загробного. Чим швидше людина звільниться від пут земного життя, тим швидше досягне "блаженства". Подібний підхід містив у собі (хоч і у фантастично-ілюзорній формі) зародок ідеї історії, історичного поступу.

Віра в Бога - вихідний момент пізнання, за Августином. Творцем усіх ідей і понять він вважає Бога. Мислитель стверджував єдність віри і пізнання, первинність віри над розумом. Не самостійність людського розуму, а натхнення релігійних догматів є авторитетом. Церква - єдина, безгрішна, остання інстанція будь-якої істини.

Соціально-політична доктрина Августина заснована на ідеї нерівності. Він софістичними аргументами захищав рабство та приватну власність багатіїв. Біднякам радив любити тільки те, що не можна відняти, тобто не багатство, а Господа Бога. У вченні Августина Блаженного виявилась одна з основних тенденцій феодального світосприймання - ідея лицемірного аскетизму, зневаги до плоті, до матерії. "Гріховному" та "тимчасовому" земному життю він протиставляв вічне й "блаженне" "потойбічне" існування.

Головним напрямом у розвитку філософії феодального суспільства була схоластика (від лат.: sholastica -шкільний, вчений), перехід до якої завершується у працях Боеція і Дамаскіна. Розквіт її припадає на ХІ-ХІІ ст. (рання схоластика) і XIII ст. (пізня схоластика). Це філософія, якої навчали в школах, а з середини ХІІ ст. - в університетах. У подальшому слово "схоластика" стало синонімом такої науки, що була відірваною від життя, далекою від спостережень і дослідів та базувалась на некритичному наслідуванні переважно церковних авторитетів.

Найбільш яскравий вияв схоластика знайшла в богослов´ї. Головною її рисою було не відкриття чогось нового, а лише тлумачення і систематизація того, що становило зміст християнської віри. "Святе письмо" і "Святий переказ" - ці головні джерела християнського вчення схоласти прагнули підтвердити, цитуючи стародавніх філософів, головним чином Арістотеля. Від Арістотеля середньовічне вчення запозичило і саму форму логічного викладу у вигляді різних складних міркувань та умовиводів.

Схоластика - це по суті неплідне мистецтво ведення дискусії, аргументації, класифікації. Зміст суперечки ніколи не цікавив схоласта, для нього важлива форма: дефініції визначення, розрізнення, підкорення, підрозділи. Схоласт не шукав нічого нового, адже істина для нього - те, що давно зафіксоване релігією. Схоластика не зацікавлена в істині, відірвана від досліду. Тривалий час схоласти дискутували на тему: "Чи є у крота очі?", писали трактати: "Якого віку був Адам у момент його створення Богом?", "Чи сплять янголи?", "Чи може всемогутній Бог створити такий камінь, якого сам не зміг би підняти?".

Схоластичні хитросплетіння глушили живу думку, відволікали увагу людей від потреб життя та науки. Дослідницькі науки у середньовічній Європі були розвинуті слабко, що пояснювалось кінець кінцем застоєм виробничих сил та економічного життя.

Отже, для схоластики в цілому найбільш характерне підкорення її теології, а також ідеалізм, спекулятивно-формальний метод, лицемірний аскетизм, за яким природа є тимчасовою і "тлінною темницею духу". За змістом схоластична логіка як мистецтво дискусії та аргументації є наскрізь формалістичною. Схоластика була компілятивна.

""Середньовічній свідомості притаманна двоїстість: світ розподіляється на духовний, небесний, божественний і земний, плотський, гріховний. І хоча перший (небесний) світ справжній, істинний, людина належить і до земного, гріховного світу. Тому філософія не може не розглядати і його проблеми. Людина середніх віків - це духовна істота, вона створена за образом і подобою Бога. Ключ до розв´язання "земних" проблем людина шукає у сфері духовності.

Філософія середніх віків заперечує традиції кровно-родинних відносин, утверджуючи критерії духовні. "Бо нема різниці поміж юдеєм та гелленом, бо той же Господь є Господом усіх", - говориться у посланні св. апостола Павла до римлян [30]; у посланні до галатів він стверджує: "Нема юдея, ні грека; нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, - бо всі ви один у Христі Ісусі" [30].

Духовність виступає найвищим критерієм реальності, тілесні характеристики і потреби виступають "неістотними". Якщо людина античності - природно тілесна істота, то для середніх віків вона є духовною. Теологічна зовнішність тематики філософії хоч і була зумовлена історичною специфікою феодального способу життя, проте не означала припинення (чи, принаймні, істотного уповільнення) власне філософського розвитку.

У XI-XII ст. в Європі відбуваються палкі дискусії про природу універсалій. Універсали (від лат. universalis - загальний) - філософський термін, який вживався для позначення загальних понять (стіл, людина), на відміну від одиничних (даний конкретний стіл, людина). Питання про те, що існує реально - універсали чи окремі речі, було головним у боротьбі між номіналізмом і реалізмом у філософії середньовіччя. Сама постановка проблеми природи загальних понять (універсалій) була викликана потребами теології. Церковники ніяк не могли узгодити положення про єдність Бога і його троїстість.

♦ Реалісти твердили, ніби універсали існують реально як сутність будь-якого буття і осягаються тільки за допомогою умовиводу.

♦ Номіналісти ж вважали, що реально існують тільки поодинокі речі, а універсали є узагальненням того спільного, що містять окремі речі даного роду; загальні поняття не існують реально, а є лише словами, іменами (звідси і їх назва, від лат. nominalis - ім´я). Згідно з цим поглядом, наприклад, "людина взагалі" як родова сутність не існує. Реально існують тільки окремі речі. "Людина" - лише загальне ім´я, яким називається кожна окрема людина.

Видатними представниками номіналізму були Іоанн Рос-целін, П´єр Абеляр, Дуне Скотт, Роджер Бекон, Уїльям Оккам та інші мислителі, а реалізму - Ансельм Кентерберійський, Гільйом із Шампо, Фома Аквінський та інші представники теологічного напряму у філософії.

У IX-ХII ст. більшість схоластів були "реалістами", найви-датнішим з них у IX ст. був ірландець Іоанн Скотт (Еріугена). Згідно з вченням Еріугена, між справжньою філософією і релігією не може бути ніяких суперечностей. Критерієм правильного розуміння священного письма він проголошує розум. Природа являє собою послідовність ступенів явлення Бога. У філософській системі Еріугена поєднується неоплатонізм з християнством. У його творі "Про розділ природи" є пантеїстичні мотиви, спроби поєднати природу з Богом. Поряд з містичним натхненням Еріугена великого значення надає розуму. Все це робило його твори підозрілими з точки зору церковної ортодоксії і призвело до їх офіційного засудження як "небезпечного вчення", яке дає натхнення "єретикам".

Видатним реалістом XII ст. був Ансельм Кентерберійський (1033-1109). У Ансельма реалізм набуває граничної форми. На його думку, поняття добра, істини, справедливості існують як такі реально і незалежно від понять, які оцінюються як дійсні поняття, і незалежно від дій людини. Ансельм доводив існування буття Бога. Оскільки ідея Бога існує у свідомості людей, то це значить, що існує і Бог. "Боже. Ти воістину існуєш, - говорив він, - бо ми й уявити тебе неіснуючим не можемо". Такий доказ буття Бога отримав назву онтологічного.

На противагу реалізму Іоанн Росцелін (1050-1110) висунув позицію номіналізму, згідно з якою реально існують лише одиничні, індивідуальні речі. Іоанн Росцелін завзято обґрунтовував номіналізм, застосовуючи його для єретичного тлумачення "святої трійці" як сукупності трьох окремих богів.

Номіналіст Беренгарій Турський (1000-1088) визнавав за реальне лише те, що ми сприймаємо нашими органами чуття і заперечував реальність загальних духовних сутностей. Він робив єретичний висновок, що в церковному обряді - причасті людина смакує хліб та вино, а не "тіло і кров господню", як вчить церква. Якби тіло Христа, - писав Беренгарій Турський, - було б велике, як башта, то й тоді б його вже з´їли до кінця.

Культура Середньої Азії - один з найдавніших витоків людської цивілізації. Феодальні відносини почали тут складатись у ст., а в ст. народи Середньої Азії звільнились від арабського халіфату, почали утворюватися феодальні держави.

Арабомовна філософія середніх віків була представлена такими течіями: східним перипатетизмом (арістотелізмом); вченням "Братів чистоти"; суфізмом; філософією мусульманської ортодоксії. Так, у другій половині X ст. виникло таємне релігійне об´єднання "Братів чистоти". У логіці і фізиці вони опирались на Арістотеля, а в медицині і психології - на Галена, в загальних філософських питаннях додержувались неоплатонізму. Людське пізнання досягає істини завдяки трьом способам: за допомогою органів чуття, розуму та інтуїції.

Представником східного перипатетизму (IX-XI ст.) був Аль-Кінді (800-879), який спирався на Арістотеля. Бога визнавав лише як "відділену причину".

Найбільш видатними та прогресивними мислителями народів Середньої Азії та ближнього Сходу в епоху феодалізму були аль-Фарабі та Ібн-Сіна. Аль-Фарабі (870-950) - знаменитий математик, лікар і філософ був глибоким знавцем Арі-стотеля. Він визнавав Бога причиною буття, але оточуючий світ, на його думку, існує постійно і не залежить від потойбічних тіл. Матеріальний світ складається з простих елементів, мінералів, рослин, тварин, людини і небесних тіл. На Сході його називали Мудрець, Духовний Наставник, або Голова, Правитель. Та найбільш його знали під ім´ям, що об´єднувало ці два епітети. Чому? Можливо, тому, що виховав цілу плеяду обдарованих філософів і був візи-рем, але можливо і тому, що як людина об´єднав у своєму житті ці дві соціальні ролі - мудре-ця-наставника і державного діяча. Він здавався відтворенням ідеалу, який вперше виник у творчому уявленні Платона, притягав до себе багатьох освічених людей у середньовічному мусульманському суспільстві - ідеал вченого, який стояв на чолі "ідеального міста".

""Ібн-Сіна - Абу-Алі (лат. транскрипція - Авіценна) жив у 980-1037 рр.- середньовічний таджицький філософ, лікар та енциклопедично освічений вчений. Він жив у Бухарі та Ірані. Зберігаючи прихильність до ісламу, Ібн-Сіна все ж таки зіграв велику роль у поширенні серед арабів, а через них і в європейських країнах філософських та наукових досліджень античного світу і,

насамперед, вчення Арістотеля. Ібн-Сіна багато зробив для утвердження раціонального мислення та пропаганди суспільно-наукових та математичних знань. У своєму філософському вченні він зберіг матеріалістичну та ідеалістичну тенденції Ар-істотеля, хоч у деяких питаннях відступив від арістотелізму в бік неоплатонізму (реакційно-містична філософія епохи занепаду Римської імперії, III-VI ст.). Ідеалістична теорія ідей Платона у неоплатонізмі набула форми вчення про містичну еманацію (випромінювання, витікання) матеріального світу з духовного першопочатку. Ця філософія є ворогом християнства і містить численні елементи "східної магії" і міфології. Неоплатонізм вплинув як на християнство, так і на мусульманство. Ібн-Сіна самостійно розвивав логіку, фізику, метафізику, визнаючи вічність матерії, розглядаючи її як причину різноманітності окремих речей та виступаючи проти астрологічних та інших забобонів. Його основний твір -"Книга знання" містить короткий виклад логічних і фізичних поглядів Ібн-Сіни, який уславився під латинізованим ім´ям Авіценна. Найбільш яскраво виявився Ібн-Сіна в медицині та філософії. Основна його праця з медицини - "Канон лікарської науки". Це дійсно енциклопедія медичних знань. Протягом п´яти віків "Канон" є настільною книгою для лікарів як на Сході, так і на Заході.

Авіценну називають "другим вчителем" після Арістотеля. Ібн-Сіною написано двісті праць, п´ятдесят з них присвячено філософії. Філософія Ібн-Сіни - наука про буття. Предмет її - це не часткові прояви буття, а буття в цілому. Він ділить філософію на три частини: фізику (вчення про природу), логіку (вчення про закони мислення), метафізику (буття світу в цілому).

Як великий вчений, практик, лікар Ібн-Сіна визнавав існування об´єктивної природи. У своїх працях він дотримувався точки зору фактів, експерименту, він часто покидав позиції ідеалізму і релігії, ставав на точку зору матеріалізму. У вченні про логіку Ібн-Сіна в основному розділяє погляди Арістотеля. Він багато зробив, щоб представити логічне вчення великого філософа. Ібн-Сіна хотів вирішити суперечку між номіналізмом і реалізмом, доводячи, що загальне поняття існує в одиничних предметах, загальне - це абстракція.

Центральне місце в метафізиці Авіценни посідає теорія еманації, згідно з якою світ не створений Богом, а виник з нього природно, шляхом еманації, тобто не безпосередньо, а через ряд породжених ним "розумів".

Філософська спадщина Ібн-Сіни мала вплив на розвиток філософії трьох культурних ареалів: мусульманського Сходу, мусульманського Заходу, християнського Заходу.

Видатним представником арабомовної філософії Заходу був Ібн-Рушд Аверроес (1126-1198) - медик, що жив на території Іспанії. Сучасники говорили: Арістотель пояснив природу, а Аверроес - Арістотеля. Він вчив, що матеріальний світ нескінченний у часі, але скінченний у просторі. Бог не міг створити світ з нічого. Бог у нього тотожний природі. Все знаходиться в русі. Рух вічний.

Арабський арістотелізм був тісно пов´язаний з конкретними науками - медициною, астрономією, математикою, і його меншою мірою намагалися пристосувати до Корану, ніж на Заході - до Біблії: Фарабі, Ібн-Сіна, не кажучи вже про Ібн-Рушда, прямо вчили про вічність.

Ібн-Рушд - засновник теорії "двоїстої істини". Істина філософії і істина релігії не виключають одна одну, вони розглядають різні сфери буття. Філософія - сферу теорії, релігія - сферу практики.

Вирішуючи питання про універсалі, він стверджував, що реально існують лише окремі речі, універсали - назви речей. Велику увагу приділяв розвитку логіки. Людина може пізнати абсолютну істину поступово. Він не заперечував існування релігії, але розмежовував сфери дії філософії та релігії.

Завдяки перекладам творів Ібн-Рушда латинською мовою, аверроїзм поширився у Західній Європі. Прихильниками аверроїзму були Сігер Брабантський, Боецій Дакійський, Жан Жан-ден, які у XIII і XIV розвивали ідеї Аверроеса у Франції, Іспанії та Італії. Особливого значення вони надавали аверроїстській теорії двоїстої істини, обґрунтовуючи незалежність філософського знання від теології, божого натхнення.

До кінця XI ст. офіційно сформувалась специфічна філософія християнського феодалізму - схоластика, завданням якої було обґрунтування, систематизація та захист офіційної церковної ідеології шляхом штучних, формально-логічних хитросплетінь. Схоластика пропагувала релігійний фанатизм, нетерпимість до вільної науки, їй притаманні ідеалізм та формалізм.

Якщо зміст ранньої схоластики було викладено у творах Ансельма Кентерберійського, то розробкою її форми займався його молодший сучасник - француз П´єр Абеляр (10791142). Завдяки йому в межах номіналізму народилася тенденція раціоналістичного філософського аналізу теологічних положень, що об´єктивно призвела до звільнення філософії від ролі "служниці теології". У книзі "Так і ні" Абеляр вказує на суперечності, які є не тільки у творах авторитетних церковних авторів, а й у самому святому письмі. Вихідним положенням Абеляра було: "Розуміти, щоб вірити".

Роджер Бекон (1214-1294) одним з перших наполягав на необхідності дослідницького вивчення природи. Основним знаряддям і джерелом знань Роджер Бекон вважав дослід, логічне мислення, авторитет. Цінність авторитету і навіть логічного мислення залежить від досвіду. На допомогу йому повинні бути залучені вищі способи пізнання - філософія та богослов´я.

Захищаючи тезу про реальне існування одиничних предметів і заперечуючи окреме від людини існування загальних понять (універсалій), номіналіст Дунс Скотт (1260-1309) послідовно шукав шляхи відновлення зв´язку між матерією і духом. Дуне Скотт розглядає питання про стосунки богослов´я й філософії. Власний предмет богослов´я - Бог, предмет філософії (метафізики) - буття. Пізнання Бога за допомогою філософії обмежене. За твердженням мислителя, Бог - чиста форма. Але всі останні істоти і речі складаються не тільки з форми, а й з матерії. Душа, згідно з Дунсом Скоттом, - це форма людського тіла. Вона створюється Богом за народження людини і під час її життя невідокремлена від тіла. Вона є єдиною і безсмертною. У вченні про пізнання Д. Скотт підкреслював активність душі, але вчив, що над усіма видами діяльності людини панує не розум, а воля, яка вища за нього.

Могутність римської церкви у XIII ст. досягла найвищого рівня. У той же час посилилась ідеологічна боротьба у формі єресі, особливо у французькому місті Альбі (рух альбігійців). Для боротьби з небезпечною єрессю було сформовано суд інквізиції. Римська церква вирішила укріпити свою "теоретичну" базу, створила університети, переклала на латинську мову твори Арістотеля, застосувавши їх для захисту та обґрунтування католицизму.

Найбільш відомим реалістом ХІІІ ст. був Фома Аквінський, відомий своєю працею "Сума теології", яка стала своєрідною енциклопедією середньовічного світогляду. Фома Аквінський (1225-1274) походив з італійського графського роду, отримав освіту в Неаполітанському, а потім і Паризькому університетах.

""Мета вчення Фоми - показати, що розум і віра відрізняються один від одного. Всупереч вченню аверроїстів про двоїсту істину, Фома Аквінський стверджує, що суперечність, яка існує між двома положеннями, означає, що одне з них хибне. А оскільки у "Божому натхненні" не може бути нічого помилкового, то можна стверджувати, що помиляється розум, а не віра, філософія, а не богослов´я. Гармонія віри і розуму у розумінні Фоми Аквінського означає підпорядкування другого першій. Він стверджував: якщо людський розум виявляє нездатність раціонально осягнути зміст тих або інших "божественних" істин, то він повинен "упокорено" схилитися перед вірою. Фома Аквінський визнає відмінність філософії від релігії, що полягає в методах досягнення результатів. Філософія настільки нижча від теології, наскільки людський розум нижчий від божественного. Деякі з догматів теології, на його думку, можуть бути доведені філософією (буття Бога, безсмертя душі). Аквінський висунув п´ять доказів буття Бога.

♦ Перший доказ виходить із існування руху. Все, що рухається, має причину руху, саморух предмету неможливий, першоосновою руху є Бог.

♦ Другий доказ виходить із розуміння "продуктивної" причини, першопричиною є Бог.

♦ Третій доказ існування Бога виходить із необхідності існування всього.

♦ Четвертий - із існування абсолютного мірила - Бога.

♦ П´ятий доказ виходить із цілеспрямованості: має бути той, хто цілеспрямовує буття світу, і це є Бог.

У своєму вченні Фома використовував ідеї Арістотеля. Згідно з Фомою Аквінським, матерія не може існувати окремо від форми, але форма може існувати окремо від матерії. Це означає, що ніщо матеріальне не може існувати незалежно від вищих форм, тобто Бога, а Бог - чисто духовна сутність.

Вчення Фоми Аквінського отримало назву томізму (латинською Фома вимовляється як Тома). За життя Фоми церква не дуже схвально ставилася до його вчення, але уже у 1323 р. його було зараховано до рангу святих. У 1879 р. вчення Фоми було проголошено Папою Левом XIII офіційною доктриною католицької церкви. З XX ст. на його основі розвивається неотомізм.

XIV ст. було ознаменовано новим плідним для філософії і науки підйомом номіналізму. Видатним представником номіналізму цього періоду був Уїльям Оккам. Він стверджував, що універсалії існують тільки після речей, у розумі людини, вони відображають загальне в речах. За вченням Ок-кама тільки чуттєве наочне знання (інтуїція) може засвідчити існування чого б то не було і тільки воно одне осягає факти. Вчення про роль чуттєвої інтуїції і досвід в процесі пізнання пов´язано в Оккама з вимогою простоти пояснення (принцип економії або бережливості).

Він поділив науки на "реальні" і "раціональні". Реальні науки розглядають поняття з точки зору їх відношення до речей. Раціональні ж науки - з точки зору їх співвідношення не з речами, а з іншими поняттями. Таким чином, номіналізм Оккама був подвійним. З одного боку, Оккам розвинув плідне вчення про досвід як джерело пізнання, а з іншого - обмежив способи пізнання знаками. Тим самим він створив у своїй школі умови для подальшого розвитку формальної логіки.

Оккам відкрито піддав критиці папство, вважаючи його тимчасовою конструкцією. Папи не без гріха, вони не є намісниками Христа на землі. Духовна і мирська влада мають існувати окремо, а духовна влада має обмежитися лише церковними справами, релігійними проблемами.

Уїльям Оккам виявляв новий філософський дух, протилежний класичній схоластиці. Номіналізм Оккама практично розділяє теологію і філософію, віру і науку, розриває їх зв´язок, який протягом віків укріплювався і розвивався схоластикою.

Таким чином, у середні віки онтологія як вчення про буття теологізується, адже, розвиваючи тезу Арістотеля про божественний першопочаток, філософи середньовіччя вкладають в це зовсім інший зміст. У Арістотеля Бог хоча і є причиною світу, проте тільки цільовою причиною, яка задає загальну тенденцію розвитку світу, але він не виступає прямою причиною фізичних речей. У християнській же теології Бог - творець і причина всього існуючого, це першосутність, від якої залежать всі інші сутності. Філософія стає не просто любов´ю до мудрості, а перш за все - любов´ю до Бога, адже мудрість вважається знанням речей божественних. Оскільки саме божественне виступає в якості першопочатку, то теологія спирається на абсолютну достовірність, що походить від Бога, надаючи достовірності і іншим наукам.

Таким чином, характерними рисами філософії середньовіччя можна вважати такі.

♦ Вона була служницею богослов´я, теології. В основі християнського монотеїзму лежать два найважливіші принципи: ідея творення та ідея натхнення. Вони обумовлюють існування єдиного особистого Бога. Ідея творення лежить в основі середньовічної онтології, а ідея натхнення складає фундамент вчення про пізнання. Звідси випливає залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних установ - від церкви. Придушування церквою свободи думки призвело до панування авторитаризму і догматизму у середні віки.

♦ Філософія того періоду залишалась відокремленою, чужою для суспільства, оскільки була відсутня вільна особа і розвинуті товарно-грошові відносини - фактори, які складають передумови раціонального. Філософія писалася латинню, а тому залишалася вченням вузького кола людей, церковників.

♦ Середньовічна філософія являє собою синтез двох традицій: християнського вчення і античної філософії. Стверджуючись, християнство для обгрунтування своїх догматів запозичило античну ідею раціонального, використовувало твори античних філософів.

♦ Особливістю середньовічної філософії була і боротьба номіналізму і реалізму протягом кількох віків як вияв давньої боротьби матеріалізму і ідеалізму.

♦ Специфічною формою філософії у середні віки була схоластика. Незважаючи на те що важливу роль в ній відігравало обґрунтування догматів віри, вона все ж таки мала певне позитивне значення: це, насамперед, відновлення після тривалої перерви античної спадщини, розробка проблем пізнання, а також теорія "двоїстої істини", яка веде до звільнення філософії з-під впливу релігії. Наука і віра, теологія і філософія починають розвиватися згідно зі своїми власними закономірностями, що є основою усієї нової культури.