Філософія

Розробка поняття метафізики в античності. Метафізика та онтологія

Антична філософія (давня, старовинна) - збірна назва філософських вчень, розроблених у стародавньогрецькому та старо-давньоримському рабовласницьких суспільствах з кінця VІІ ст. до н. е. до VІ ст. н. е.

За час свого існування антична філософія пройшла складний шлях. У її розвитку можна виділити чотири періоди:

♦ зародження та становлення (VІ ст. до н. е.);

♦ зрілість і розквіт (V-IV ст. до н. е.);

♦ початок занепаду - грецька філософія епохи елінізму, латинська філософія періоду Римської республіки (III-І ст. до н. е.);

♦ занепад і загибель в епоху Римської імперії (І-V ст. н. е.). Великий вплив на розвиток античної філософії мали соціально-економічні умови та культурні традиції Стародавньої Греції.

З часу становлення цивілізації стародавніх греків великого значення набуває поліс. Поліс, античне місто-держава, стає для греків тим, що сучасною мовою можна назвати комплексною системою, єдністю сільськогосподарської і промислової, громадсько-політичної, повсякденно-побутової і духовної діяльності. Поліс для греків був особливим, внутрішнім, громадянським єднанням життя.

Афіняни побудували свою цивілізацію на поєднанні приватної і державної власності. Вони, на відміну від спартанців, звикли до майнового розшарування і не стримували його штучно. В Греції рабство і рабовласництво не стало домінуючою формою соціально-економічних відносин і тим більше - фундаментальною проблемою політичного життя. Усі громадяни полісу були залучені до політичного життя, отже, питання про закони було важливим як для політики, так і для філософії.

Офіційна релігія стародавньогрецьких полісів отримала назву олімпійської (Олімп - гора, на якій жили боги). Головних олімпійських богів було дванадцять (Зевс, Посейдон, Гера, Афіна, Афродіта, Аполон, Гефест, Гермес, Арес, Гестія, Геба, Деметра). Аїд - бог підземелля, брат Зевса, на Олімпі не жив і тому не був олімпійцем.

Торгівля набуває особливого значення в розвитку грецької цивілізації, агора -ринкова площа - стає не тільки місцем торгівлі, а й центром громадсько-політич-

ного життя. Закінчивши продаж-купівлю товарів, купці, ремісники, селяни могли поговорити із співвітчизниками, послухати ораторів, дізнатися про ідеї заморських мудреців.

Верхня частина міста отримала назву Акрополя. Акрополь високо підносився над містом, у ньому були найчудовіші храми і прекрасні скульптури. Приходячи до нього, греки переносилися від проблем повсякденного життя до високого (краси, розуму, сили). Акрополь став верхнім поверхом стародавньог-рецької культури, символом чистої духовності ("чисті" світоглядні, моральні, художні ідеї і прагнення народу).

Моральні цінності грецької цивілізації, серед яких відповідальна, обов´язкова праця, повага традицій, шанування предків свого роду, висока цінність загальних справ також визначали розвиток філософії. Грецька колонізація в VIII-VII ст. до н. е., економічні, торговельні і політичні зв´язки із східними народами, а також надзвичайна обдарованість греків сприяли розвитку фізичних, математичних, астрономічних знань, наукового інструментарію. Одночасно йшла своєрідна переробка стародавньої міфології - в мистецтві, в поезії, а у філософії - звільнення філософської думки з полону міфологічних уявлень про світ і людину.

Антична міфологія існувала в трьох різновидах: гомерівська, гесіодівська, орфічна. Гомер - напівлегендарна особа, що вважається автором знаменитих "Іліади" та "Одісеї". Він виділяє три першооснови світу (Ніке, Океанос та Тетіс), які тісно пов´язані із землею. Гесіод- історична особа, систематизатор міфів, автор праць "Про походження богів" (Теогонія), "Труди і дні". Згідно з Гесіодом, основою усього є хаос - необмежена, безформна маса, яка містить у собі можливі потенції. З хаосу виникають і правихідні форми буття - з одного боку, Гея (Земля) і Ерос (життєва сила), а з іншого - Еребос (темрява) і Ніке (ніч) як керуюча сила. З них потім виникають Уран (зоряне небо), Етер (Ефір), світло, а потім інші божества. Орфічна література пов´язана з ім´ям музиканта Орфея - втіленням мудрості мистецтва. Орфічні погляди на душу і тіло, гармонію в світі знайшли відображення у грецькій філософії, яка намагалася відповісти на питання: Що є основним принципом світу (або космосу); Які рушійні сили визначають його розвиток?

Початок античної філософії пов´язують з представниками мілетської школи (VI ст. до н. е.), яка виникла в місті Мілеті на західному узбережжі Малої Азії, - Фалесом (близько 624547 рр. до н. е.), Анаксімандром (близько 610-546 рр. до н. е.), Анаксіменом (близько 585-525 рр. до н. е.). Вони уявляли першооснову буття в конкретно-речовій формі. Фалес стверджував, що першооснова всього сущого - вода; Анаксімен учив, що основою світу є повітря - ефір, який насичує всі істоти і з якого походить світ; Анаксімандр вважав початком усього існуючого первинну матерію - апейрон, який є безмежним, невиз-наченим не тільки в просторі, а й у часі.

Виділення саме названих конкретних речовин як втілення "першоречовини" світу невипадкове: вода перетворюється на лід і пару (породження множини якісно відмінних форм), повітря має здатність згущатися і розріджуватися.

Представники Мілетської школи були обдарованими людьми. Фалес вперше ввів календар, визначивши в ньому кількість днів -365. Анаксімандр створив модель небесної сфери - глобус, накреслив географічну карту, запровадив сонячний годинник.

Фалес - легендарна особа, його прізвище було в усіх списках "семи мудреців", які існували у Греції, бо він був наймудр-ішим із них. Існує декілька легенд про його мудрість. Одна з них розповідає, що наймудрішому повинен був належати кубок царя Креза. Його запропонували Фалесу, той відмовився і передав іншому, цей передав ще іншому і зрештою кубок повернувся знову до Фалеса.

Земля, як вважав Фалес, має форму диска, який плаває у нескінченній воді. Землетруси він пояснював як коливання на неспокійній воді. Згідно з Анаксімандром, Земля вільно підноситься, ні з чим не пов´язана, і утримується, оскільки звідусіль однаково віддалена. У цій думці міститься зародок геоцентричного погляду на Всесвіт. Виникнення речей Анаксімандр пояснює не грою стихій, а тим, що у вічному русі виявляються протилежності. Перші тварини зародилися у вологому і мали колючий покрив. Здатність життя приписується безпосередньо певному виду матерії. Всю матерію він вважає живою, що є зародком гілозоїзму. Наступним виявленням стихійного матеріалізму є той факт, що Анаксімандр до природного ряду розвитку відносить і людину.

Анаксімен вважає, що Земля висить у повітрі. Небесні світила виникли із земних випаровувань. Нерухомі зорі прибиті до небосхилу гвіздками, а Місяць і Сонце плавають у повітрі, як вогняне листя. "Безмежне" повітря у Анаксімена - джерело дихання і життя. Весь світ оточений і утримується повітрям, як тіло утримується душею.

Аналіз думок представників мілетської школи свідчить, що вже з самого виникнення філософії відбувається, з одного боку, її поєднання з матеріалізмом, а з іншого - поєднання матеріалізму з діалектикою.

Наступний важливий крок в осмисленні речово-тілесного характеру світобуття зробив Геракліт Ефеський (близько 530470 рр. до н. е.). Його основний, а може, єдиний твір "Про природу" дійшов до нас майже у 130 фрагментах. Вказуючи на матеріальну основу буття, Геракліт говорить про нескінченність матерії, яка не твориться і не знищується. Він вважав, що все виникає з вогню, "світ єдиний з усього, не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає" [1].

Геракліт сформулював поняття про взаємоперетворення і боротьбу протилежностей як внутрішнього джерела постійної плинності явищ. Він був засновником стихійної діалектики стародавньогрецьких мислителів, що виникла на ґрунті загального споглядання природи. Різні речі та явища мають протилежні сторони, тенденції, бо "одне й те ж у нас - живе і мертве, бадьоре і спляче, бо перше зникає в другому, а друге - у першому...", "холодне - тепліє, ... вологе - висихає, сухе -мокріє..." [1]. Геракліт стверджував, що "не можна двічі ввійти в одну й ту саму річку, бо коли ви входите вперше, течуть одні частинки води, а коли вдруге - інші" [1]. Центральним мотивом його вчення був принцип "усе тече" [1].

Геракліт підкреслював, що всі властивості і стани світу релятивні, відмічав відносність понять, писав, стверджуючи конкретність істини: "Морська вода - найчистіша і найбрудніша. Для риб вона цілюща і корисна, а для людей - згубна" [1]. У поглядах Геракліта важливе значення надається причинній зумовленості подій і явищ. Усе, на думку мислителя, правиться долею або необхідністю (ніке). З поняттям необхідності пов´язане розуміння закону (логосу). Пізнання намагається осягнути сутність, тобто логос. Людська свідомість - душа (психе) -підкорена логосу.

Тісний взаємозв´язок діалектики і стихійного матеріалізму дає можливість вважати філософію Геракліта вершиною розуміння світу не тільки в досократівській філософії, але і в античній філософії взагалі.

У кінці VI ст. до н. е. виникає Піфагорійський союз, заснований видатним математиком Піфагором (584-500 рр. до н. е.). Союз мав свій спосіб життя, який визначав ієрархію цінностей. На перше місце в житті піфагорійці висували прекрасне, на друге - корисне, на третє - приємне. Заняття наукою відносилось до прекрасного. Піфагорійці вставали до сходу сонця, а ввечері підсумовували прожитий день, відповідаючи на три запитання: Як я прожив день? Що я зробив? Який обов´язок я не виконав?

Піфагор стверджував, що наймудріше - число, бо воно володіє речами, моральними і духовними якостями. "Земний порядок" має відповідати "небесному". Підґрунтям світу є числа, які і створюють космічний порядок. Одиниця - основа всього, лінії створює двійка, поверхні - трійка, а тіла - четвірка. Числа виступають як самостійні сутності. Священною декадою є число 10, бо це подоба Всесвіту з десятьма небесними сферами і десятьма світилами. На відміну від попередніх філософів, які звертали увагу на якісну сторону речей, Піфа-гор стверджує, що якість пов´язана з кількістю і робить висновок, що "число володіє ... речами".

Піфагор першим обгрунтував, що в прямокутному трикутнику квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів. Разом зі школою він закладав основи теорії чисел і принципи арифметики. Інтерес до характеру чисел і відношення між ними вів Піфагора і піфагорійців до певної абсолютизації чисел, до логіки чисел, які були підняті на рівень реальної сутності усіх речей. Діоген Лаертський, викладаючи погляди Піфагора, писав, що числа "переміщуючись і перетворюючись цілком, породжують світ - живий, розумний, кулеподібний, у середині якого - Земля; і Земля теж кулеподібна і населена з усіх боків" [20].

Основним атрибутом упорядкування Піфагор вважав релігію і мораль. Душа, за Піфагором, безсмертна. Піфагорійці надавали великого значення розвитку медицини. Вони лікували тіло гімнастикою та ліками, а душу - музикою. Піфагорійці пропонували уникати негативних емоцій, гніву, суму, душевної тривоги, для цього вони почали використовувати психотерапію. Вони намагалися запобігати хворобам, для чого розробляли різні дієти і режими відпочинку.

Учень Піфагора Калліфон був засновником кротонської медичної школи, його син Демокід, перебуваючи в полоні, вилікував персидського царя Дарія, за що той замінив йому залізні кайдани на золоті. Основною сферою інтересів Алкмеона з Кротону була медицина. Він першим зважився на розтин, підкреслював взаємозв´язок органів чуття і мозку. Він став засновником анатомії. Це вчення являє собою у зародковій формі поєднання ідеалізму з метафізичним способом мислення. Це разом з містичними елементами становить передумови для його прийняття християнською філософією. Піфагорійство існувало до III ст. н. е.

Опонентами Геракліта в дискусії "плинних" та "нерухомих" стали елеати Ксенофан, Парменід, Зенон. Світ вони сприймали як вічне, нерухоме ціле. Парменід у поемі "Про природу" вказував, що єдине все - без кінця, не рухається, однорідне, не було в минулому його, не буде в майбутньому, але все - в сучасному. Намагаючись раціонально висловити в категоріях мислення суперечливий рухомий світ, Парменід проголошує тотожність сутності і розуму. Буття для Парменіда єдине і нерухоме. Всесвіт має для нього вигляд однорідної твердої кулі. Виступаючи проти діалектики, він пропонував не довіряти "нечутким вухам", заперечував значення почуттів, бо на них базуються лише суперечливі, вірогідні думки.

Ксенофан у своєму основному творі "Силли" ("Сатири") вперше в історії філософії виступив проти багатобожжя, висловлював атеїстичні думки в своїх віршах, вказуючи, що якби руки мали бики, леви або коні, якби писати, наче люди, вони могли що завгодно, - коні коням би богів сподобили, образ бичачий дали б безсмертним бики...

Гносеологічні висловлювання Ксенофана - перша в історії грецької думки постановка питання про можливості і межі пізнання. Вищим і абсолютно вірогідним знанням, за Ксенофаном, володіє тільки Бог. Людське знання не виходить за межі суб´єктивної думки і має імовірний характер. Ксенофан заклав засади скептицизму. Його утилітаризм мав не тільки соціальні етичні наслідки (засуджував розкіш, вважав марними Олімпійські ігри), а й космологічні: "сонце корисне..., а місяць не потрібний".

Зенон Елейський (близько 490-430 рр. до н. е.) вказував, що рух (реальність) та множина (почуття, сприймання) призводять до суперечностей (апорій). Якщо припустити існування руху, то, за Зеноном, виникають невирішувані суперечливості. Зенон висунув п´ять спростувань руху в своїх апоріях (апорія трудність, спантеличеність). Перша апорія формулюється просто: "Рухоме не рухається ні в тому місці, де воно є, ані в тому, де його немає". Друга апорія "Дихотомія" твердить, що рух не може закінчитися, оскільки перш ніж досягти кінцевого пункту, необхідно пройти половину шляху, але перш ніж досягти цієї половини, необхідно пройти "половину половини" і так без кінця. Отже, і рух не може не тільки скінчитися, але й початися. Тре-

тя апорія "Ахілл і черепаха" говорить, що швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху, оскільки, перш ніж він подолає відстань до черепахи, вона вже проповзе якусь, хай невелику відстань. Випущена з луку стріла непорушна, в будь-який момент займає певне місце. Та хіба можна отримати рух із суми спокою?

Зенон у своїх апоріях зафіксував суперечливість руху. Його апорії не втратили свого значення і для сучасної науки, розвиток якої пов´язаний з розв´язанням суперечностей, які виникають при відображенні реальних процесів руху.

Таким чином, філософія елейської школи близька до традицій спонтанного, стихійного матеріалізму, однак заперечує "стихійну діалектику" попередніх філософських шкіл.

Не дивлячись на метафізичний підхід, філософія елеатів виявила коло проблем (вчення про буття, принципові підходи до пізнаванності світу, розмежування чуттєвого і раціонального пізнання та інші вчення), які суттєво вплинули на подальший розвиток філософського мислення.

Велике значення мали матеріалістичні погляди стародавньогрецьких мислителів на склад речей, елементи світу.

Засадами усього сущого, "коренями усіх речей" Емпедокл (близько 484-424 рр. до н. е.) оголосив чотири стихії - землю, воду, повітря і вогонь. Вони незмінні і не зводяться одне до одного. Все ж останнє змінне, являє собою поєднання цих стихій. У своїх поемах - "Про природу" і "Очищення" - він називав їх Любов´ю (Дружбою) і Розбратом (Ненавистю, Ворожнечею), завдяки їм описував притягання і відштовхування.

Космогонія Емпедокла будується як безмежне чергування "любові" або "ворожнечі". Окремий космогонічний цикл має чотири фази:

♦ любов усе об´єднує у недиференційоване нерухоме коло;

♦ ворожнеча витісняє різнорідні елементи і поєднує однорідні;

♦ любов повертається, поєднує різнорідне і роз´єднує однорідне;

♦ "зоогонічна фаза" має чотири ступені: члени, які нездатні з´єднатись; невдалі поєднання - монстри; бісексуальні істоти; повноцінні тварини із статевою диференціацією.

Емпедокл розробив теорію "пор і витікання", згідно з якою з об´єктів витікають матеріальні частинки і впливають на органи чуття суб´єкта. Мислитель не розрізняв органи чуття та інтелект. Субстратом свідомості він вважав кров.

У центрі уваги Анаксагора (близько 500-428 рр. до н. е.) було питання про перетворення одних речей у якісно інші. Згідно з Анаксагором, уся природа - це безмежна множина вічних, дрібних, різноякісних часток, які він сам називав "зерном речей", а пізніше - гомеомеріями. Вони рухаються і впорядковуються деяким космічним розумом (нус), який існує незалежно від матеріальних часток (зерен): "м´ясо складається з частинок м´яса, кістка - з кісточок". Гомеомерії Анаксагора можна вважати початком переходу до атомізму, що є вершиною античного матеріалізму взагалі, видатними представниками якого були Левкіпп і Демокріт.

Левкіпп (близько 500-440 рр. до н. е.) вперше висунув атомістичне вчення. Можливо, він обмежився тільки усним викладенням свого вчення, хоч йому й приписується авторство творів "Великий діакосмос" та "Про розум". Твори Левкіппа і Демокріта ще в IV ст. до н. е. були об´єднані і пізніше одержали назву "Corpus Demokriteum".

Демокріт (близько 460-370 рр. до н. е.) вчив, що весь світ, у тому числі й наша Земля, і всі предмети, і люди, і тварини складаються з найдрібніших частинок - атомів, однакових за речовиною, але різних за своєю формою і розміром. Згідно з цим вченням, атом - найменша частинка вічної і незмінної матерії, яка далі не може поділятися. Він вважав, що, рухаючись в усі боки, атоми зіштовхуються і створюють вихорі. Демокріт вказував, що у Всесвіті існують лише атоми у вічному русі і порожнеча; зіштовхуючись під час свого руху, атоми утворюють найрізноманітніші сполуки, які презентують усе розмаїття речей у Всесвіті. Ці речі існують доти, доки не розпадуться сполуки атомів. Душа - це теж сполука особливих атомів, які найбільш рухомі і подібні атомам вогню. "Душа, як і всякі складні новоутворення, існує тимчасово, її атоми розсіюються разом із смертю людини".

Атомістична теорія Демокріта мала величезний прогресивний вплив на весь наступний розвиток науки і філософії. По суті з Демокріта почалася чітко визначена матеріалістична лінія Демокріта в історії філософії. Демокріт вперше виразно сформулював положення про те, що рух являє собою одвічну властивість матерії.

Важливими були також розробки Демокріта для теорії пізнання. Він вважав, що існують предмети "за істиною" (об´єктивно) і "за враженням" (суб´єктивно); у враженні існує тепле, солодке, а в дійсності є тільки атоми і порожнеча. Мудрість, за Демокрітом, - у тому, щоб осягнути те, що лежить в основі сущого, у дійсності, у глибині явищ, на "морському дні". "Враження" теж відображує існуючу реальність, але лише її тимчасові виявлення. Існують два роди пізнання: "темний" (за допомогою почуттів) та "істинний" (завдяки розуму). Саме тоді, коли сваряться розум і почуття, і народжується істина. Демокріт розробив теорію "витікання", згідно з якою пізнання можливе тільки завдяки тому, що з предметів "витікають" і впливають на органи чуття образи предметів. "Подібне пізнається подібним", тобто атоми складних речей торкаються атомів, подібних атомам пізнаючого суб´єкта.

Демокріт був рішучим прибічником грецької рабовласницької демократії. Головним стимулом суспільного розвитку він вважав примітивний спосіб задоволення потреб. Суспільство і закони, згідно з Демокрітом, не є інструментами розвитку індивідуальності, а скоріше лише засобами, які обмежують, запобігають виникненню ворожнечі. А взагалі, філософія Демокріта - найбільш розвинутий матеріалістичний спосіб мислення у Стародавній Греції.

Суспільні і політичні умови в Греції V ст. до н. е., особливо в Афінах та інших демократичних полісах, викликали потребу в опануванні красномовством - мистецтвом переконувати слухачів і співрозмовників. Охочих оволодіти цим мистецтвом і знаннями навчали за плату мандрівні вчителі мудрості - софісти. Вони навчали мистецтва красномовства (риториці), мистецтва суперечки (еристиці) та мистецтва доказу (діалектиці).

Софісти не становили єдиної школи. Вони суперничали один з одним. Однак їх поєднували не тільки зовнішні риси (професійне викладання), а й метод філософствування. У процесі своєї діяльності софісти поставили питання про вірогідність свого знання, тобто про те, чи можна перевірити: є знання істинним чи ні. Постановка такого питання є заслугою філософів-софістів. Однак позитивно відповісти на питання про критерії істини вони не змогли.

Софістів умовно поділяють на старших (Горгій, Протагор, Гіппій, Продик, Антифонт) і молодших (Фразимах, Крітій, Алкідам, Лікафрон та Полемон).

Одним з визначних представників перших софістів був Протагор. Він учив, що "людина є мірою всіх речей", тобто речі самі по собі не мають ніяких властивостей, а набувають властивостей залежно від відношення їх до людини. Протагор вчив, що немає ні чорного, ні білого, ні доброго, ні поганого, а всі ці якості предметам і явищам довільно надає в своїх оцінках людина. Такий суб´єктивний підхід до пояснення суті речей позначився на подальшому розвитку не лише філософії, а й практичної діяльності софістів: за допомогою різних словесних хитрувань вони могли довести абсолютну справедливість кожного з двох діаметрально протилежних тверджень, що виключають одне одне. В основі вчення софістів лежить невіра в існування об´єктивної істини, гносеологічний релятивізм.

Матеріалізм Протагора пов´язаний з атеїзмом. Трактат "Про богів" починається такою думкою: "Про богів нічого не можу знати, ні що вони існують, ні що вони не існують, ні до чого вони подібні".

Видатний прихильник релятивізму серед софістів Горгій (близько 483-373 рр. до н. е.) проводить три тези: 1) нічого не існує; 2) якщо щось і існує, то його не можна пізнати; 3) якщо це і можна пізнати, то його не можна передати і пояснити іншому. Для його скептицизму характерна маніпуляція з мовою, її логічною і граматичною структурою.

Етичні погляди софістів теж відрізняються релятивізмом, доведеним до цинізму. Так, Фразимах твердив, що "справедливість - не щось інше, як користь сильнішого".

З кола софістів вийшов, але розійшовся з ними у поглядах видатний філософ Сократ (469-399 рр. до н. е.), який також був захоплений проблемою людини, розуму. Незважаючи на те, що Сократ за все своє життя не написав жодного твору, його філософія була дуже популярною, і він мав безліч учнів. Сократ не навчав у школах, не читав лекцій, а ходив по Афінах, по ринку, де було багато народу, по Пропілеях - улюбленому місцю прогулянок афінян - та по інших місцях і розмовляв зі своїми учнями. У Сократа було багато учнів не тільки серед аристократії і багатіїв, а й серед простих людей.

Сократ, шукаючи критерій істини, пішов далі софістів. Він прагнув знайти точний метод, який полягав би, насамперед, у самопізнанні. Його вихідною засадою був висновок, який Сократ сформулював у вигляді афоризму: "Я знаю, що нічого не знаю". Це положення уберігало мислителя від упередженості.

Пізнання починалося з ретельного аналізу самого себе як духовної істоти, що мислить і діє. Після завершення аналізу механізму свого духовного апарату, на думку Сократа, мудрець міг правильно вирішити проблему життя, зрозуміти суть об´єктивно існуючого духу, тобто пізнати об´єктивно існуючу істину. Мудрець після цього повинен був навчити цієї істини якомога більшу кількість людей.

На відміну від софістів, які вважали, що істина непізнаванна, Сократ вважав, що вона пізнається в суперечці: "Пізнай самого себе". Пізнавальний метод, який виробив Сократ, отримав назву "майєвтика" (з грець. - повивальна майстерність). Сократ порівнював свою діяльність, що допомагає народженню істини, з мистецтвом повитухи (його мати була повитухою). Він демонстрував дію свого методу в процесі бесід з учнями. Під час діалогічної бесіди використовував два засоби для отримання знання - індукцію та дефініцію. Але починався "сократичний метод" з іронії, коли мислитель зіштовхувався із самим собою, розумів суперечливість своїх уявлень, визначав особисте неуцтво.

Непомітно, шляхом умілих навідних запитань мудрець у ході дискусії підводить співрозмовника до своїх ідей, і в учнів створюються враження, що істину пізнали вони самі. Такий метод проведення дискусії дістав назву "сократичного діалогу". Свої узагальнення Сократ будував методом індукції, тобто приходив до загальних висновків на основі вивчення багатьох окремих випадків.

Сократ з великою увагою ставився до етичних проблем. Він розробив вчення про доброчесність. Філософ вважав, якщо людина буде знати, що таке добро, вона ніколи не буде творити зло. У своєму вченні Сократ виступав проти рівності людей, поділяючи їх на тих, що пізнали, і тих, що не пізнали істину.

Його вчення деякими рисами імпонувало олігархам, що виступали проти грецької демократії. Тому після того, як в Афінах було відновлено рабовласницьку демократію, Сократа звинуватили в безбожності, підриві існуючого ладу і розбещуванні молоді і засудили в 399 р. до н. е. За вироком він випив келих з отрутою.

Видатним систематизатором поглядів Сократа, який підняв його вчення на якісно новий рівень, був його учень Платон (427-347 рр. до н. е.). Філософська спадщина Платона, крім трактатів "Апологія Сократа", "Закони", листів і епіграм, містить ще 34 діалоги.

Платон - об´єктивний ідеаліст, від нього бере початок ідеалізм взагалі, "лінія Платона". Він визнавав існування об´єктивного світу, але вважав його лише відбиттям, витвором дійсно реального потойбічного світу ідей. Таким чином, він гадав, що існує, наприклад, ідея коня в потойбічному світі, яка в нашому світі вилилась у реального коня. Існує, наприклад ідея стола, різних тварин тощо, а реальні предмети є лише їхнім відбиттям, втіленням. За Платоном, істинним є тільки загальне, а не одиничне. Коні бувають різними, народжуються, вмирають, а сама ідея коня є вічна й незмінна. Ідея, за Платоном, - це граничне узагальнення речей. У ній закладено сам принцип речі, модель і метод її конструювання та пізнавання. Таким чином, матеріальний світ, за Платоном, - "тінь" світу ідей, вторинний. Ідеї ієрархізовані. Вище від усього стоїть ідея краси і добра. Найбільш детально вчення про ідеї розроблено в працях "Пир", "Закон", "Федой", "Федр".

Платон розробив "теорію спогадів", яка є ядром його гносеологічної концепції. Ідеї людей, тобто їхні душі, перебуваючи на землі, зберігають у собі спогади про істинний потойбічний світ ідей, звідки вони прийшли. Ці спогади є, за Платоном, нашими знаннями про світ. Чим краще душа пам´ятає світ ідей, тим більше людина знає. Спогади тим сильніші і інтенсивніші, чим більше душі вдається зректися тілесності. Душа людини, за Платоном, має три складові: душу розумну, від якої в людини з´являється мудрість; душу вольову як основу мужності; душу чуттєву, що дає доброчесність, розважливість. Саме мудрість, мужність і добрий розум можуть стати засадами для основної характеристики суспільства - справедливості.

Існуючі державні форми Платон поділяє на дві групи: припустимі і регресивні. До упадочних він відносить:

♦ тимократію (владу кількох осіб, що грунтьується на військовій силі);

♦ олігархію (владу кількох осіб, яка спирається на торгівлю, лихварство);

♦ демократію (владу невдячного демосу, натовпу);

♦ тиранію.

Платон як противник рабовласницької демократії і прихильник аристократичного та олігархічного ладу запропонував проект ідеальної держави - поліса, в основі якого лежав ідеалізований устрій Спарти. За задумом Платона, всі громадяни його ідеальної держави поділяються на три групи.

♦ Перша група - це філософи, які займаються управлінням державою, спираючись на воїнів, вивчають науки і мистецтво.

♦ Друга група - це воїни, які зайняті військовою справою і обороною держави. Філософи і воїни - привілейовані групи, вони живуть громадою, не мають родини і приватної власності, щоб не відриватися від своїх прямих обов´язків - управляти і захищати свій поліс.

♦ Третя група - це "ремісники", тобто люди, зайняті фізичною працею. Вони зобов´язані виробляти якомога більше продуктів сільського господарства і ремесла.

"Ремісники" не повинні займатися ні наукою, ні мистецтвом. На самому споді платонівської ієрархії стоять раби, які виконують найважчу фізичну працю. Жінок Платон вважав рівними за розумом чоловікам, тому вони цілком зрівняні з чоловіками в правах і обов´язках.

Платон зробив позитивний внесок у розвиток стародав-ньогрецької культури. Він відкрив свою школу, яка отримала назву "академія", бо знаходилася в саду, який посадили на честь міфічного героя - Академа. Академія проіснувала майже 915 років.

Платон був не єдиним учнем Сократа. Видатним його послідовником був і Ксенофонт (близько 425-354 рр. до н. е.), виникли малі сократичні школи. Історично першою сократичною школою була мегарська.

До неї належали Евклід, Евбулід, Трасімах, Діодор Крон. Філософія цієї школи грунтувалася на поєднанні сократівського вчення про пізнання загального в поняттях з ученням елеатсь-кої школи про єдине буття та протилежність чуттєвого і розумового пізнання. Евклід вчив, що реально існує тільки загальне.

Мегарці доводили, що одиничне не може бути істинним і доводили цілу низку прикладів, що зафіксовані в софізмах "Брехун", "Рогатий", "Лисий", "Купа". В софізмі "Рогатий" говориться: ти маєш те, що не втратив. Ти не втратив роги, таким чином ти їх маєш. У софізмі "Брехун" говориться: якщо людина запевняє, що вона - брехун, то чи обманює вона, чи говорить правду? Це вже не софізм, а логічна задача. В софізмах "Купа" і "Лисий" вирішується проблема переходу кількісних змін у якісні (з випаданням котрої волосини людина стає лисою? З додаванням котрої чернини утворюється купа?)

Найбільш значною з малих сократичних шкіл була кінічна школа, до якої входили Антісфен, Діоген, Кратет, Керкід. Згідно з Антісфеном, існує лише те, що можна сприймати органами чуття, а значить, існують лише окремі речі. Душу він характеризує як матеріальну і аналогічну тілу.

Вершиною доброчесності, на думку кініків, є автаркія -автономія моральної особи. Для їх етики характерні індивідуалізм, утилітаризм, проголошення принципової рівності всіх людей, вимога повернення до "природного стану", заперечення традиційних соціальних зв´язків та культурних цінностей. Діоген жив у бочці, він привчав себе до фізичних позбавлень і морального приниження, просив подаяння у статуй, щоб привчити себе до відмови, бо люди подають жебракам, а не філософам; жебраком може стати кожна людина, а філософом - ні. Діоген підкреслював зверхність мудреця над простими людьми. Розповідають, що коли цар Македонський запропонував, щоб Діоген попросив у нього все, що хоче, мудрець відповів:

"Не затіняй сонце". Після цієї зустрічі Македонський став говорити, що якби він не був царем Македонським, то хотів би стати Діогеном.

На думку Діогена, філософія повинна готувати людину до різних випробувань долі, вчити відмовлятися від насолод. Він виступав проти держави і вважав себе громадянином усього світу.

Матеріалістична та атеїстична орієнтація була характерна для школи кіренаїків. До цієї школи належали Арістіпп, Феодор Атеїст, Евгемер, Гегесій. Вони не заперечували існування зовнішнього світу, але проголошували його непізнаванним. Єдине, що можна досягти, - це відчуття, які поділяються на приємні (добро) і неприємні (зло). Розробляючи етичні проблеми, кіренаїки були гедоністами, проголошували вищим благом та метою життя насолоду. Гедонізм легко перетворюється з проповіді радості життя в проповідь радості смерті. Гегесій говорив, що досягти насолоди неможливо, тому багато його слухачів покінчили із своїм життям.

Становлення малих сократичних шкіл (IV ст. до н. е.) відбувається в той час, коли античне суспільство уже пережило зеніт свого розвитку. Почали з´являтися ознаки близької кризи. Однак грецьке філософське мислення ще піднімається в цьому столітті до своєї вершини - філософії Арістотеля.

Систематизацію і логічне узагальнення всіх наукових знань своєї епохи дав Арістотель (384-322 рр. до н. е.). У 17-річно-му віці він прибув до Афін і став учнем Платона. Згодом він став учителем сина Македонського царя Філіпа ІІ - Олександра, а 335 року заснував у Афінах Лікей.

Арістотель написав близько 150 наукових праць, серед яких можна вичлени-ти кілька груп.

1. Логічні трактати, сукупність яких у коментарів мислителя одержала назву "Органон" (тобто засіб, метод). Сюди входять "Категорії", "Про тлумачення", у яких викладено теорію судження, "Аналітика перша і друга" - головний логічний твір мислителя, "Топіка", у якій викладено теорію імовірного знання.

2. Трактати про природу і рух: "Фізика", "Про походження і знищення", "Про небо" та ін.

3. Біологічні трактати: "Про душу", "Історія тварин".

4. Твори про "первинну філософію", тобто метафізику (твір, який іде після фізики).

5. Етичні твори - "Нікомахова етика", "Евдемова етика".

6. Соціально-політичні та історичні твори, найважливіший з яких - "Політика".

7. Твори про мистецтво, поезію і риторику, насамперед це -"Поетика".

Філософія, за Арістотелем, поділяється на три частини - теоретичну, практичну та творчу. Теоретична філософія тлумачиться як наука про першооснови та причини буття. Арістотель піддає критиці ідеалістичне вчення Платона про ідеї як першооснову, або істинне буття. Критика Платона мала принциповий характер. Арістотелю приписують афоризм: "Платон мені друг, але істина - дорожча".

Арістотель обґрунтовує реальність існування буття, окремих чуттєвих речей, у яких існує загальне і завдяки чому може бути пізнане. Світ, за Арістотелем, - сукупність множини таких субстанцій, кожна з яких є нерозривною єдністю форми і матерії. Матерія тлумачиться Арістотелем як пасивний "матеріал" буття і тому в "чистому" вигляді може тільки мислитися.

Мислитель коливався між ідеалізмом та матеріалізмом. Застосовуючи матеріалістичні методи вивчення різних проблем і об´єктів, він все ж природний розвиток пояснював первісним поштовхом, який колись зробив "світовий розум". Реально ж існувати матерія може тільки "оформленою", тобто вступаючи в контакт із формою. Отже, причиною існування речі є активна форма. Матерія ж - це лише першоматеріал, можливість стати чимось. Рух матерії може надати тільки форма. "Формою всіх форм є Бог".

За Арістотелем, існує чотири види причин: матерія (цегла та інший будівельний матеріал), форма (план), рушійна причина

(архітектор, його мистецтво) та мета будови (сама будова). Таким чином, пасивній матерії надає дієвості форма. Філософія Арістотеля теологічна, оскільки усе в світі, на його думку, має початкову цілеспрямованість до Бога, до його творчого задуму.

Арістотель запропонував класифікацію форм руху. Він виділив зміни за сутністю (виникнення, скасування) та рух у вузькому розумінні (перехід у іншу якість, збільшення, зменшення, пересування). Але він вважав земний рух недосконалим, другорядним, а небесний - найбільш зразковим.

Натурфілософську картину світу Арістотель будує на ідеї чотирьох коренів (повітря, вода, земля, вогонь) та уявленнях про їх взаємопроникнення (теплого - в холодне, сухого - в мокре та навпаки). Але обов´язковим є п´ятий елемент - божий ефір (квінтесенція), з якої утворюються небо та зорі.

Арістотель - засновник логіки, він розробляв проблему істини, силогізми. Його надбанням є десять категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання.

Теорія пізнання Арістотеля матеріалістична лише у своєму вихідному стані. В основі його гносеології лежить положення: "той, хто не відчуває, нічого не знає і не розуміє". Мислитель будує класифікацію відчуттів: 1) дотик; 2) смак; 3) нюх; 4) слух; 5) зір. Усі об´єкти Арістотель ділить на дві групи:

1) які можуть сприйматися лише завдяки органам чуття - звук, колір, запах;

2) які сприймаються одразу всіма або більшістю органів чуття - рух, величина, фігура. Однак інформація органів чуття обмежена, помилкова, оскільки не дає уявлення про необхідність, форму і мету.

Арістотель виділяє чотири смисли буття: 1) буття в собі, яке описується категоріями, або, як їх називає Арістотель, вищими видами буття (субстанція або сутність, якість, кількість, відношення, дія, страждання, місце, час, мати, бути в спокої); 2) буття потенції та акту; тут вирішується проблема розрізняння актуальної та потенційної нескінченості та руху; 3) буття акциденцій - це випадкові типи буття; 4) буття як істина, що належить людському інтелекту і вивчається логікою.

Центральним питанням онтології стає, таким чином, перший смисл буття, який зводиться до проблеми сутності, або субстанції. Сутність, за Арістотелем, розрізняється таким чином:

♦ по-перше, сутності, до яких зводяться конкретні чуттєві речі (фізика);

♦ по-друге, сутності, до яких зводяться абстракції математики;

♦ по-третє, сутності, які існують поза чуттєвістю та абстрактністю. Це сутності божественного буття, або надчуттєва субстанція. Ось усі ці основні частини і складають філософію.

Таким чином, абсолютне знання являє собою, за Арістотелем, систему першопочатків, у якості яких і виступає перша філософія, або метафізіка.

Сама метафізика тлумачиться Арістотелем у чотирьох смислах: як дослідження причин, тобто перших та вищих початків; як пізнання сутності буття; як знання про субстанції; як знання про бога і субстанції надчуттєві. Арістотель формулює класичну структуру філософії, виділяючи в ній практичну філософію (поетику, риторику, політику та етику), теоретичну філософію (зоологію, психологію, космологію, фізику або онтологію), першу філософію, або теологію (метафізику), що включає буття, категорії буття, субстанцію, надчуттєву субстанцію. Логіка, або аналітика, виступає при цьому інструментом міркувань.

Арістотель, як і Платон, створив вчення про державу. Він вважав, що перш ніж говорити про ідеальну державу, треба вивчити реально існуючі держави. Тому він провів спільно зі своїми учнями величезну роботу щодо вивчення і опису законів і устрою 158 держав у Греції і поза нею. Саме він написав "Афінську політію" про устрій Афін, потім - працю "Політика".

Арістотель дійшов висновку, що існують три типи держав:

♦ монархія (тобто правління одного);

♦ аристократія (небагатьох);

♦ демократія (правління всіх).

При цьому він вважав, що всі ці державні форми добрі, якщо і монарх, і представники небагатьох, і демократія дбають тільки про благо народу. Та разом з тим кожна з цих форм держави може, на його думку, бути шкідливою і виродитися в гіршу форму правління. Так, монархія може виродитися в тиранію, тобто безконтрольне панування одного, аристократія - в олігархію, тобто в панування небагатьох, які захоплюють собі всі блага, демократія може виродитися в охлократію, тобто панування юрби - черні. Сам Арістотель був прихильником правління небагатьох - аристократії. Як син свого часу, що відобразив у своїх працях і його позитивні риси, і його обмеженість, Арістотель був ідеологом рабовласницького ладу. Він вважав, що рабство є необхідним і справедливим. Він учив, що в людському суспільстві є володарі, котрі від природи мають здатність панувати, і раби, які створені підкорятися.

Арістотель був також найвидатнішим естетиком Стародавньої Греції. Він створив славнозвісну "Поетику" - книгу про сутність мистецтва і поділ його на роди і види. Його "Поетика" стала основою для всіх наступних вчень про природу мистецтва. У працях Арістотеля відбилися здобутки і недоліки культури того часу.

Таким чином, для філософської спадщини Арістотеля характерні систематизм та енциклопедичне осягання проблем. Розроблений Арістотелем понятійний апарат до нашого часу пронизує філософський лексикон, а також сучасний стиль наукового мислення (історія питання, "постановка проблеми", аргументи "за і проти", "рішення" і т. д.).

Отже, антична філософія зуміла протиставити міфології космологічну теорію, що відмовлялась від будь-яких антропоморфних елементів у своїх доказах і вимагала логічного обґрунтування висунутих положень.

Таким чином, антична філософія мала певні загальні риси:

♦ насамперед, космологічно-онтологічний характер;

♦ існування теоретико-пізнавальної етичної проблематики в межах онтологічної;

♦ підкреслення пасивної ролі суб´єкта пізнання, усвідомлення людської діяльності лише як активного перегрупування природних речей;

♦ пошуки таких форм буття, що найкраще відповідали б природній доцільності.

Проте економічний і політичний занепад Греції, закат ролі полісу відображується у грецькій філософії. Зусилля, спрямовані на пізнання об´єктивного світу (філософія Арістотеля), активна участь у політичному житті, яка виявилась у грецьких філософів, поступово витісняються індивідуалізмом, моралізуванням, скептицизмом і агностицизмом.

Видатним мислителем елліністичного періоду був Епікур (341-270 рр. до н. е.), який розвивав атомістичне вчення Демокріта і Левкіппа. Усі явища природи він пояснював різними поєднаннями атомів - неподільних матеріальних частинок, що рухаються у порожнечі. Атоми, за його вченням, відмінні не лише за формою і величиною, як у Демокріта, а й за масою. Душа теж складається з атомів - особливо тонких і розсіяних по всьому тілу - вона схожа на вітер. Усі тіла з плином часу розпадаються, у тому числі й тіло, і душа

людини. "Смерть, - учив Епікур, - не має до нас ніякого відношення; коли є ми, то смерті ще немає, а коли смерть приходить, то нас уже нема" [1].

У теорії пізнання Епікур вважав, що образи відокремлюються від тіл і сприймаються органами чуття. Він продовжував розвивати "теорію витікання" образів із предметів, завдяки чому ми пізнаємо світ.

За Епікуром, насолода - єдине благо для людини. При цьому насолоду він сприймав як відсутність страждань. Мета філософії, на думку мислителя, - навчити людину домагатись атараксії (незбентеженості). Для цього потрібно, по-перше, пізнати природу, а по-друге, звільнитися від страху смерті.

Наприкінці IV ст. до н. е. виникає стоїцизм, заснований Зеноном (близько 333-266 рр. до н. е.), який намагався поєднати три частини філософії (логіку, фізику, етику) в одну систему. Філософію стоїки часто порівнювали з людським організмом, вважаючи логіку скелетом, етику - м´язами, а фізику - душею. Стоїки стверджували, що у світі панує необхідність, людина не може їй протистояти, але "мудрого необхідність веде, дурного ж - волочить". Мудрість стримує афекти за допомогою чесності (розсудливості, невибагливості, справедливості, мужності). З часом основний наголос у вченні стоїків переноситься з проблеми вироблення "мудрого" ставлення до світу (апатії, яка означає уникнення переживань) на проблему вміння по-різному ставитись до проблем зовнішнього світу.

Стоїчна етика на вершину людських зусиль висуває доброчесність- єдине благо (шлях у злагоді з розумом). Стоїчний мудрець (як ідеал людини) відзначається терпимістю і стриманістю, а його щастя - "у тому, що він не бажає ніякого щастя".

У IV ст. до н. е. виникає скептицизм, заснований Пірро-ном (близько 365-275 рр. до н. е.).

Скептицизм оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу: єдино правильною позицією є утримання від категоричних суджень. Скептики заперечували існування причин явищ, повторень, аргументів, ігнорували рух і виникнення - не визнавали об´єктивного ("за природою") існування добра і зла. Енесідем (І ст. до н. е.) висунув десять скептичних тропів -аргументів проти можливості, вірогідного знання, до яких Аргіпп додав ще п´ять. Вони закликали до атараксії, повної незбентеженості душі; для цього потрібно ігнорувати всі почуття і страх перед смертю. Відомо, що Піррон, вказуючи на свиню, яка під час шторму перед загибеллю корабля продовжувала їсти, не звертаючи уваги на паніку, саме такий стан назвав вищою атараксією і закликав усіх домагатися такої незбентеженості, безчуттєвості, зверхності.

Давньоримська філософія - антична філософія періоду еллінізму (III-II ст. до н. е. - V-VI ст. н . е.) виникла на основі стародавньогрецької філософії.

Ідеологом прогресивних верств римської рабовласницької демократії виступав Лукрецій Кар (близько 99-55 рр. до н. е.). Послідовно відстоюючи і продовжуючи матеріалістичну традицію Левкіппа - Демокріта та Епікура, він у філософській поемі "Про природу речей" дав систематичний виклад античного матеріалізму та атеїзму. Віршами, в легкій доступній для широких кіл читачів формі Лукрецій зумів розкрити в цій поемі найскладніші філософські проблеми. Він створив класичний зразок науково-популярної "дидактичної поезії".

Визнаючи за основу всього існуючого в світі матерію, Лукрецій відзначав, що "з матерії все виростає і все живе нею". Цілком підтримуючи і розвиваючи вчення Демокріта і Епікура про атоми, Лукрецій підкреслював, що атоми - первинне утворення матерії - вічні, незмінні, неподільні, а тому не піддаються руйнуванню і розрізняються між собою лише за формою. Усі багатоманітні явища природи постають внаслідок різного поєднання і зчеплення атомів: "змінюючи свій стан, також природу змінюють вони". Атоми перебувають у стані невпинного руху, просторового переміщення. Всесвіт безмежний, у нього немає "ні кінця, ні розмірів", він "не має меж ні з якого боку". Заперечуючи існування душі як якогось нематеріального явища, Лукрецій все-таки припускав поняггя духу чи розуму, проте лише як функцію людського тіла, заявляючи, що "дух і душа мають тілесну природу". Лукрецій виступив проти вчення Платона про безсмертні душі.

Філософ рішуче засуджував вади тогочасного римського суспільства. Особливо негативно Лукрецій висловлювався проти тих, хто використовував політичну боротьбу для особистого збагачення: "Кров´ю співгромадян, ненаситні, майно своє множать, міри не знаючи в тім, нагромаджують вбивство на вбивство".

У сфері етики Лукрецій послідовно відстоює епікурейські принципи спокійного і щасливого життя. Засобом досягнення щастя є пізнання, яке допомагає людині звільнитися від страху перед богами.

Найбільшого поширення в Римі одержав стоїцизм (Панецій, Посідоній, Сципіон, Сенека, Епіктет та Марк Аврелій).

У поглядах Сенеки (близько 4-65 рр.) виявляється матеріалістично орієнтований дуалізм матерії і форми. Розум він вважає активним принципом, який надає матерії форму. Душа -це тонка матерія, змішування елементів вогню і повітря. Під впливом кініків Сенека проповідування, емоційний вплив ставить вище аргументації. Філософію він сприймає як вчення про досягнення морального ідеалу і щастя, виділяючи принцип підкорення долі. Епіктет вважає філософію необхідною у практичному житті, щоб людина могла впорядкувати своє життя згідно з природою. Сутністю людини є розум, а у світі править світовий розум - логос (Бог). Марк Аврелій Антоній (121-180) вважає світ вічно плинним і змінним. Людина повинна підкорити себе законам природи. Взагалі стоїчне вчення, яке підкреслювало необхідність "підкорити себе" світовому розуму - логосу-Богу багато в чому сприяло формуванню раннього християнства.

Популярним серед римської аристократії був і еклектизм. Так, Цицерон, Варрон, Філон, Боецій механічно поєднували різні філософські вчення і напрями, які навіть суперечили одне одному. Марк Туллій Цицерон (106-43 рр. до н. е.) -політик, оратор, засновник латинської філософської термінології - обґрунтовує гуманну сутність і високе соціальне призначення філософії, її зв´язок з практичним громадським життям. У етиці він намагався примирити стоїчну самодостатність з принципом міри, вважаючи "зовнішні блага" "бажаними" для людського щастя. Стоїчному фаталізму Цицерон протиставив ідею свободи волі. Кращою формою державного управління вважав "змішану", яка б містила елементи демократії, аристократії і монархії.

Занепад рабовласницького суспільства відбувся і у філософії скептицизму (Енесідем Агріпп, Секст Емпірик). Надаючи великої уваги аналізу суперечливості вчень інших філософів, вони вбачали у скептицизмі шлях до подолання догматизму. Висновок з їх скептичних поглядів: про реальність неможливо робити ніяких суджень, заснованих на безпосередніх даних чуття. Секст Емпірик намагався довести, що скептицизм є оригінальною філософією, яка не припускає змішування з іншими філософськими напрямками.

У філософії останніх століть існування Римської імперії панували релігійно-містичні вчення - неопіфагореїзм (повернення до містики чисел), неоплатонізм (відмова від раціоналізму попереднього філософського мислення), александрійська школа, які стали одним з ідейних джерел християнства. Наприклад, основою усього сущого неоплатонік Плотін (205-270 рр.) вважає надчуттєвий, надприродний, надрозумний Божий принцип, від якого залежать усі форми буття (це абсолютне буття). Осягнути його можливо лише завдяки "відштовхуванню" думки - екстази. Душа, за Плотіном, - це певний перехід від Божого до матеріального. Тіло - це кайдани, пути душі, тому треба звільнятися від тілесного, матеріального (зла). Це виливається у Плотіна в проповідь аскетизму. Філософія Плотіна специфічно виявляє безвихідь і невирішеність суперечностей, які стають всеосяжними. Це - провісник кінця античної культури.

Філософія неоплатонічних шкіл своїм раціоналізмом, огидою до всього тілесного, акцентом на аскетизм та вченням про екстаз мала великий вплив не тільки на ранньохристиянську філософію, а й на середньовічне теологічне мислення.

Таким чином, можна зробити певні висновки: в античності формулюється класичне уявлення про метафізичний (безпередумовний, безпередпосилочний) характер філософії, в центрі якого стоїть онтологія як вчення про буття. Теорія пізнання та аксіологія поки що повністю підкорені онтологічній проблематиці, проте в рамках самої онтології формуються та суперечливо узгоджуються натурфілософська, спекулятивно-метафізична та антропологічна лінії.

У цілому в античній філософії абсолютне знання сприймається як система першопочатків, в якості яких і виступає перша філософія, або метафізика. Оскільки першопочатки не можуть бути доведені або виводитися з чогось, то метафізика і являє собою метанауку, яка обгрунтовує початки не окремих наук, а наукового пізнання в цілому.