Філософія
Зародження уявлень про цілісність світу та його першооснови в країнах Стародавнього Сходу
Перші елементи філософських уявлень виникають у Стародавньому Єгипті та Вавилоні в кінці III - на початку II тисячоліття до н. е.
Вироблення філософських понять було, з одного боку, тісно пов´язане з першими кроками науки про світ (астрономія, космологія і математика) , а з іншого - з міфологією. Філософія як особлива форма суспільної думки ще не виділилась.
Стародавній Вавилон і Єгипет були рабовласницькими суспільствами, рабська праця застосовувалась для зрошення, водопостачання, устрою водних шляхів, побудови пірамід, храмів, палаців. Каста жреців, що виробляла основи релігійної ідеології, була разом з тим носієм знань, необхідних для виконання робіт, важких і великих за масштабами. У Єгипті рано виникла потреба в точних передбаченнях розливу Нілу. Ці передбачення були можливі тільки на грунті астрономічних спостережень. Господарські потреби, в свою чергу, потребували встановлення точно розрахованого календаря, заснованого також на астрономічних спостереженнях за рухом місяця, сонця і зірок. Усе це привело до розвитку астрономії, арифметики та геометрії.
Таким чином, не теоретична цікавість, а практична потреба покликала до життя в Єгипті та Вавилоні першочергові заняття астрономією, арифметикою, геометрією, які вже в давнину стали невід´ємною складовою частиною елементарних уявлень людства про природу. Вавилонська культура - назва умовна, вона пов´язана не з якимось одним суспільством або державним утворенням, а з діяльністю багатьох народів Сходу.![""]("/imag/filosof/pod_fil/image001.jpg")
У Вавилонській релігії великого значення набуває поклоніння богу весни і світла Мардуку. В галузі права виникає знаменитий кодекс законів Хаммурапі, що відображає класові відносини суспільства зі складною соціальною будовою і з довгою історією свого існування. В цілому законодавство Хаммурапі
відбиває високий рівень суспільного розвитку. Йому вже відомі такі правові поняття і такі ідеологічні розбіжності, які були вироблені потім тільки в римському законодавстві епохи Ан-тонідів. Постанови ці були розвинуті з точки зору монархії в інтересах рабовласників-землевласників, військових, торговців.
Але в давній вавилонській літературі є твори, які відображають негативне ставлення їх авторів не тільки до деяких рис рабовласницької влади, до жорстокого деспотизму, але й до пануючих релігійних уявлень, до віри в богів, яким віруючі надсилають свої молитви. Одним з таких творів був "Діалог пана і раба про зміст життя". В "Діалозі" відкидаються надії на милість царя, на можливість успішного повстання проти деспота, на допомогу з боку богів.
Значну роль у розвитку вавилонської культури відігравали жерці. З числа богів виділялися бог Мардук і богиня Іштар. При цьому Мардука ототожнювали з планетою Юпітером і з зодіакальним сузір´ям Тельця, богиню Іштар - з планетою Венерою.
Вчення про виникнення богів ("теологія") перетворюється у Вавилоні на вчення про походження світу ("космогонія") і його будову ("космологія"). Світила розглядаються не тільки як засіб для відрахунку часу і астрономічних передбачень, але й як сили, що створюють світ і постійно діють на нього. Згодом у давньому міфі про світостворення боротьба стала зображуватись як перемога світла над темрявою. Бог світла зображувався як моральна сила, що править світом. Головним світилом, "батьком богів", вважався Місяць; Зірки - божества, які світять тільки вночі. Отже, денне Сонце - сила, котра поглинає сяйво небесних світил, воно - джерело темряви, сила підземного світу, яка несе смерть. Але Місяць, вмираючи, воскресає для нового життя, тому він є образом вічного життя.
За уявленнями вавилонської науки кожний знак зодіака відображає життя божественних сил великого кола - екліптики. Світ - куполоподібний, а небо - це твердий дах світу. Поверх цього даху створюють дощові води, але вони можуть виливатися тільки тоді, коли відкривається решітчастий затвір. На внутрішній поверхні неба прикріплені зірки, а під ними протягом доби рухаються Місяць і Сонце разом з п´ятьма планетами. Земля оточена водою, але являє не плескатий диск, а підвищення. Під Землею - темна печера, це місце, де мешкають померлі. У "космогонії" вавилонців роль Бога як творця світу обмежується: Бог створює тільки Небо, Землю і підземний світ.
Розвиток спостережень над планетами привів вавилонців до відкриття вірної послідовності їх віддалення від Землі. Астрономічні спостереження вавилонців, накопичуючись на протязі багатьох століть, привели їх до важливих результатів. Вони відкрили, наприклад, важливий період в 223 місяця, протягом якого повторюється послідовність сонячних і місяцевих затемнень, і встановили, що в межах цього періоду відбувається в середньому 41 сонячне і 29 місяцевих затемнень.
"Зірковий" ("астральний") світогляд надав розвитку астрології, тобто фантастичній вірі у здатність світил безпосередньо впливати на долю цілих суспільств і окремих людей. З Вавилону розповсюджувались космологічні міфи, а також відомі з Біблії сказання про потоп. Вони проникли у світогляд сирійців, в грецьку міфологію, в європейську літературу. Ми пізнаємо їх у грецьких міфах про титанів і про гігантів, у фінікійській космогонії, в християнській писемності - в апокр-іфах, апокаліптичній і сектантській літературі.
Вавилонці винайшли видатну шестидесятирічну "позиційну систему" письмового відліку. Для будь-якого знаку його значення залежить від "позиції" (положення), яку цей знак займає в усьому числі. Проте, на відміну від нашої десятирічної позиційної системи, у вавилонців за основу приймається не число 10, як у нас, а число 60. У цій системі не було ускладнень, що виникають при обчисленні з простими дробами. Перевага цих вирахувань була особливо відчутна при розрахунках в астрономії. Від вавилонської системи походить сучасна лічба хвилин (1 година - 60 хвилин, 1 хвилина - 60 секунд). Однак система ця не знала нуля, в цьому була її незручність. Тільки в середині II ст. н. е. грецький астроном Птолемей, який обчислював дроби за шестидесятирічною системою, став користуватися знаком нуля як у середині, так і в кінці числа, і таким чином довів систему до завершення. Крім системи вирахування в арифметиці, вавилонці створили не менш видатну для глибокої давності алгебру і початки геометрії, вони володіли вже способом приблизного обчислювання квадратних коренів, розв´язання квадратних рівнянь.
Давньоєгипетська культура - одна з найдавніших на Землі, вона виникла приблизно в один час з культурою Стародавнього Вавилону. Після об´єднання Верхнього і Нижнього Єгипту в одну велику державу її економічні, політичні і культурні зв´язки сильно розширились. До давно існуючого спілкування з народами Африки - лівійцями, ефіопами, неграми - приєднується спілкування з народами Азії і південно-східної Європи, з вавилонцями, а також фінікійцями, греками, персами.
Зразки філософської думки невіддільні в Стародавньому Єгипті від міфології і релігії, з одного боку, і від зародків наукового дослідження - з іншого. В епоху так званого Стародавнього Царства (3200-2000 рр. до н. е.) і навіть в епоху Середнього Царства (2000-1600 рр. до н. е.) в Єгипті взагалі ще не було чітко означеного класу жерців. Після того як жерці виділились в особливу суспільну групу, роль їх у наукових заняттях зросла. До наукових - астрономічних і математичних - занять жерців спонукала потреба в поясненні явищ, від яких залежало господарське життя країни. Для Єгипту таким явищем були щорічні розливи Нілу. Великого практичного значення набуло своєчасне передбачення цих розливів.
На відміну від вавилонської, єгипетська міфологія, що вперше спробувала осмислити явища природи, які вона спостерігала, віддавала перевагу Сонцю. В Єгипті дійшли думки, що саме Сонцю зобов´язана земля своєю родючістю, що кожна пора року є результатом його дії. Поняття про первинність Сонця викликало зміни в єгипетському богослов´ї та міфології. Особливо важливе практичне значення мало встановлення сонячного календаря. За твердженням давньогрецького історика Геродота, в давньому Єгипті раніше ніж у інших народів було визначено тривалість року в 365 1/4 днів. Однак, зробивши це визначення, єгиптяни спробували поділяти рік на 12 місяців по 30 днів, додаючи до кожного року ще по 5 днів, але не вдавалися до поняття "високосний рік". Найвищим досягненням єгипетської геометрії були обчислення значення числа п (Пі), виведення точних формул для обчислення об´єму зрізаної піраміди з квадратною основою, площі трикутника, трапеції, кола. З часом зростав інтерес єгиптян і до теоретичних проблем науки. В єгипетських школах починають застосовувати для обчислення особливий метод, який передбачає наявність певних теоретичних знань.
Єгипетська культура розвивалася шляхом, що вів від релігії до філософського розуміння релігійних міфів. З часом у міфи вкладається вже не релігійний, а філософський зміст, якого вони спочатку не мали. Джерелом пізніших філософських ідей стало переосмислення міфу про бога мистецтва Птаха (Пта). Птах був богом архітекторів і ремісників, він ніби сповіщав їм плани побудов, малюнки творів мистецтва. Розвиток уявлень про цього бога привів до виникнення філософських понять про цілеспрямовану діяльність і про будову Всесвіту. На весь світ у цілому були перенесені уявлення про ту творчу і художню діяльність, організуючим центром якої був Мемфісський храм. Майстерні цього храму перетворюються в уявленнях єгиптян у будинок Всесвіту, а бог Птах - у верховного творця і художника світової майстерні. Птах - вищий розум, і все існуюче перебуває в його розумі. Як плани будівників і твори мистецтва потребують втілення в матеріалі, в речовині, так і думка божественного архітектора потребувала втілення в слові.
Після створення могутньої єгипетської держави, яка поширювала свою владу на країни Переднього Сходу і Азії, сфера дії богів, що досі обмежувалась кордонами Єгипту, стає світовою. Складається доктрина, згідно з якою єгипетський цар (фараон) отримує світ лише для того, щоб вручити його Богу. Згідно з цими уявленнями, влада Бога простягається до всіх областей, з яких фараон отримує данину, і таким чином виникає ідея про світового Бога. Релігія, філософсько-етичні і правові поняття відбивали в Стародавньому Єгипті розвиток боротьби класів і форм політичної влади. В епоху загострення класової боротьби, яка доходила іноді до повстань проти земельної знаті і фараонів, виникали твори публіцистичної літератури, в яких ця боротьба і викликані нею потрясіння в житті народу виявлялися з більшою силою.
Стислий розгляд історії філософії в країнах Давнього Сходу свідчить, що народи цих країн мали своєрідні філософські ідеї і зробили свій внесок у розвиток філософської думки давнього рабовласницького світу. Філософська думка народів Сходу намагалась розв´язати ті ж питання, якими займалась потім філософія народів Заходу.
Філософія у Стародавній Індії виникла приблизно в середині I тисячоліття до н. е., коли на її території почали формуватися рабовласницькі держави. На чолі кожного такого суспільства стояв раджа, влада якого спиралась на владу рабовласницької аристократії і родової знаті (брахманів). Для стародавнього індійського суспільства характерна була кастова організація. Головними кастами вільної частини суспільства були: військова аристократія (кшатрії), жерці (брахмани), вільні общинники (вайшви) та нижча каста (шудри). Шудри знаходились у підлеглості у кшатріїв, брахманів, вайшвів, їх не приймали у члени общини, вони не брали участі у вирішенні її справ та не мали права на общинну власність. Соціальний поділ на касти освячувався релігією. Родовиті брахманські сім´ї, господарство яких базувалося на праці рабів, мали значний вплив на суспільство і були носіями освіченості та спеціальних знань, впливали на розвиток релігійної ідеології.
Для історії стародавньої Індії характерні хронологічна невизначеність, відсутність точного датування більшості філософських джерел. Найдавніші пам´ятники індійської літератури - чотири збірники релігійних гімнів та молитв, які називають "Ведами" (близько 2500-1700 рр. до н. е.). Найважливіший з них - "Рігведа". Інші - "Яджурведа", "Самаведа" і "Атхарваведа". Мовою "Вед" викладений стародавній релігійний світогляд, з яким вже в той час поєднувалися деякі уявлення про світ, людину і моральне життя.
У "Гімні Пурушу", що входить до складу "Рігвед", говориться про "людину-всесвіт", з якої виникло все живе (небо, земля, вітер, тварини, люди: брахмани виникли з вуст, воїни - з рук, ремісники - зі стегна, шудри - з ніг).
Другу частину "Вед" складали "Брахмани" - збірники ритуалів. На них спиралась релігія брахманізму, яка панувала до виникнення буддизму. У священних книгах брахманізму було вироблене вчення про безособову, безтілесну, без´якісну субстанцію, що є нібито підґрунтям усього сущого. Творчою основою всього є бог Брахма, засадами виникнення - бог Вішну, а руйнування - бог Шіва. Брахманізм дотримувався вчення про перевтілення душ (сансара), відплату у потойбічному світі за земне життя (карма), проповідував необхідність дотримування кожним віруючим законів його касти (дхарма).
Завершенням "Вед" вважаються "Упанішади" (upani - sad -"сидіти біля, тобто коло ніг вчителя, одержуючи від нього поради, настанови"). Нині відомо близько 300 "Упанішад".
Більшість їх складено у VIII-VI ст. до н. е. У цих збірниках бесід наставника з учнями з´ясовується питання про субстанцію буття. Визначається абсолютна і єдино істинна першооснова всього існування - світова душа (брахман), що втілюється в різні істоти за законом карми (відплати). Поряд з цим в "Упанішадах" відобразилися й матеріалістичні погляди, згідно з якими за першооснову буття вважали матеріальні елементи (вода, вогонь, повітря, земля).
Головна увага у філософських ідеях Упанішад звертається на питання про субстанцію буття. Пануюче місце займає викладення поглядів про брахмана як абсолютну і єдино істинну духовну першооснову всього існуючого. Брахман творить об´єктивний світ свавільно з самого себе і є тотожнім з душею людини (атман). Згідно з "Упанішадами" вищий сенс мудрого життя -в усвідомленні, осягненні брахмана як пронизуючої все сутності, в тому, щоб зрозуміти неістинність, тимчасовий характер емпіричного буття, відректися від потягу, жаги до нього і знайти вічний спокій і безсмертя у пізнанні своєї тотожності з брахманом, у єдності з ним (мокша).
У III ст. до н. е. традиційний ведичний ритуалізм, застаріла, часто примітивна міфологія вже не відповідали новим умовам. Це обумовлює необхідність оновлення світогляду. Виникає ряд нових доктрин, які відкидають привілейоване положення брахманів у культі і по-новому підходять до питання про місце людини в суспільстві.
У таких культурно-історичних умовах і формувалася філософія Стародавньої Індії. Характерною рисою стародавньоіндійської філософії є те, що вона розвивалася тут у рамках певних філософських шкіл. Більшість цих шкіл були ортодоксальними, бо спирались на авторитет "Вед". Це школи санкх´я, ньяя, йога, вай-шешика, міманса, веданта та ін. Однак у багатьох з них (буддизм, джайнізм, чарвака-локаята) з-під зовнішньої релігійно-етичної форми виступає матеріалістична тенденція.
Внаслідок розвитку давніх "пророчих" вчень виникла філософія джайнізму. Останній у ряду пророків - Вардхамана, який жив у VI ст. до н. е., отримав прізвисько "переможець" - Джина. Його послідовники стали називатися джайністами. Джайнізм - школа, яка виступала проти "Вед", з критикою брахманізму, проти жертвопринесення. Але в ній було і багато спільного з брахманізмом: це віра в сансару, карму, дхарму. Мета вчення джайнізму - звільнитися від страждання. На відміну від брахманізму, джайнізм стверджує, що закони карми не можна подолати жертвою богам, але можна перемогти. Джина - це той, хто переміг закон карми, звільнився від сансари.
Для звільнення від сансари ще при житті необхідні правильна поведінка, правильне пізнання, правильна віра. Джайнізм у своїй головній частині - це етичне вчення, яке вказує на шлях "звільнення" душі від підкорення пристрастям. Подібна етика стала традиційною для ряду індійських систем. Мета філософії джайнізму - "святість", особливий образ поведінки, за допомогою якого досягається вказане звільнення. Джерелом мудрості у джайнізмі вважається не Бог, а особливі святі, які досяг-ли сили, щастя на грунті досконалого знання і за допомогою поведінки, яка випливає з цього знання.
Джайнізм спирається на особливе вчення про буття, згідно з яким існує велика кількість речей, що наділені реальністю і володіють, з одного боку, постійними або субстанційними, а з іншого - випадковими або перехідними властивостями. У числі неживих субстанцій особливого значення надається матерії (пудгала). Матерія виступає або як роз´єднана на свої неподільні елементи (атоми), або як зібрана у вигляді сполучення атомів. Крім матерії, до числа неживих субстанцій належать простір, час, а також умови руху і спокою. Космос, згідно з джайнізмом, вічний, він ніким не створений і не може бути знищений.
Основною ознакою душі джайнізм вважає свідомість. Ступінь свідомості в душах різний. За своєю природою душа досконала, а її можливості - безмежні: душі доступні і безмежне знання, і безмежна могутність, і безмежне щастя. Але душа схильна ототожнювати себе з тілом. У цьому ототожненні -джерело її неволі, залежності. Матеріальні частки, утворюючи тіло, надають душі тілесний вигляд. У кожний момент душа є наслідком всього її минулого життя: всіх її минулих дій, почуттів, думок. Основна причина, яка породжує залежність душі, -її сильні бажання або пристрасті. Вони криються в незнанні життя. Тому пізнання повинно звільнити душу від тіла. Умова істинного пізнання - не тільки у вірі, тобто довірі до авторитету вчителів, але також у правильній поведінці, у напрямі наших дій.
"Звільнення" як мета вчення джайнізму має привести до повного відділення душі від тіла. Досягається це шляхом аскетизму. Метою є особисте врятування, оскільки людина може звільнитися лише сама і ніхто їй не може допомогти. Звідси егоцентричний характер етики джайнізму. У ній абсолютизовані принципи неможливості чинити зло всім живим істотам, принципи статевого утримання, відчуження від мирського багатства.
З плином часу у джайнізмі, вплив якого постійно слабшав, сформувались два напрями, які відрізнялись розумінням аске-зи. Ортодоксальні погляди обстоювали дигамбари (буквально: вдягнуті повітрям, тобто відкидаючі одяг), більш помірний підхід проголошували шветамбари (буквально: вдягнуті у біле). Зараз джайни складають 0,5 % населення сучасної Індії.
У VI ст. до н. е. виникає релігійне вчення буддизму, вороже давній релігії брахманізму. Буддизм розповсюджувався серед "низів" рабовласницького населення міст, де класові суперечності були гострішими. Пануючі класи через деякий час визнали і підтримали буддизм, виходячи із своїх класових інтересів. Саме в цю епоху в Індії виникли значні рабовласницькі держави. Брахманізм захищав переваги жерців, у буддизмі ж сильною була протилежна тенденція. В той же час ідеологія буддизму вимагала покірності і тому не була небезпечною для пануючого класу.
Буддизм - одна із світових релігій, вона знаходиться в одній ланці з християнством і мусульманством. Вчення буддизму грунтується на легенді про засновника релігії - принца Сіддхартха Гаутами, якого називали Будда (близько 583-483 рр. до н. е.).
Перша спроба систематизації буддизму надана у книзі "Трипітака", тобто "Три кошики вчень". У третій з цих книг розглядаються філософські питання. Релігія буддизму розповсюджувалась на сході і на півдні Індії, на Цейлоні, в Бірмі. Інша гілка буддизму затвердилась у Тібеті, Китаї і в Японії.
Буддизм - більше релігійна етика (бо має за мету вказати шлях до врятування від зла), ніж теоретична філософія. У бесідах мудреці буддизму вчать, що мета пізнання - звільнення людини від страждань, пізнання шляху, який веде до цього звільнення.
Буддизм висуває чотири положення:
♦ життя виповнене страждань;
♦ існує причина виникнення страждань;
♦ є можливість припинення страждань;
♦ існує шлях звільнення від страждань.
Отже, згідно з вченням буддизму, життя - це суцільна низка страждань. Причина цих страждань - у самій жадобі до життя, у потягу до існування. Смерть не веде до припинення страждань, бо за нею настає нове переродження. Подолати страждання, врятуватися від вічного кола перевтілення (санса-ри) можна тільки шляхом подолання в собі потягу до існування. Необхідність страждання виводиться з обумовленості і залежності усіх подій і фактів. Уже факт народження нібито неминуче веде за собою ланцюг страждань. Життя людини, його прагнення до насолоди обумовлені чуттєвим досвідом, супроводжуються стражданнями. Вчення буддизму про причинний ланцюг страждань не є теорією про механічну причинність, бо воно пов´язане з визнанням цілеспрямованої діючої "життєвої сили".
В основі етики буддизму лежить переконання в тому, що звільненння від страждань досягається не в потойбічному, а в теперішньому житті. Таке припинення страждань називається у буддистів нірваною. Під нірваною (санскр., букв.- охолодження, загасання) буддисти розуміють стан блаженного небуття, звільнення від усього, що приносить біль, відволікання від зовнішнього світу, від світу думок.
Деякі положення буддійського вчення цікаві з філософської точки зору. Це вчення про загальну мінливість і заперечення існування душі як особливої сутності. Розвиток цієї думки привів до висновку, нібито кожна річ може існувати тільки протягом одного неподільного (атомарного) моменту часу. Ніщо не може тривати довше однієї миті. Звідси виходить висновок про неіснування душі як тривалої в часі сутності "субстанції". Існує тільки потік станів свідомості які постійно змінюють один одного.
Питання про практичні шляхи етичного удосконалення розроблене у буддизмі дуже досконало. Це - вчення про "восьмирічний шлях", про вісім "доблестей", які досягаються тими, хто пройде цим шляхом. Ці доблесті зводяться до правильних поглядів, суджень, мови, поведінки, устремлінь, життя, уваги, зосередження. Засуджується як життя, присвячене чуттєвим задоволенням, так і шлях аскези та самознищення.
Успіх буддизму був у тому, що він став релігією порятунку, він наповнював душі віруючих надією на те, що страждання може бути переможене. Як і всі релігії, буддизм не прагнув до ліквідації причин страждань у реальному суспільстві. Він був не вченням боротьби, а релігією покірності.
У поглядах на походження і закономірність світу буддизм виходить з концепції буття як безперервного потоку становлення, круговороту перероджень (сансара). Світ існує лише у вигляді нескінченного руху вічних і незмінних психофізичних елементів - дхарм, різноманітні комбінації яких створюють усе багатство явищ природи. Життя, за буддизмом, є ланцюг перероджень, характер яких визначається законом карми (відплата за вчинки в попередніх переродженнях). Мета життя -звільнитися від перевтілень і досягнення нірвани (стану абсолютного спокою, де відсутні всі бажання, прагнення, пристрасті і пов´язані з ними страждання). Головним моральним ідеалом виступає любов до всього живого і утримання від того, щоб завдавати йому шкоду (ахінса).
З ідей перевтілення, спорідненості всього живого випливає принцип духовно-матеріалістичної єдності світу, відсутність протиставлення духу і матерії, суб´єкта і об´єкта. Бог мислиться іманентним людині і природі.
Найвідоміші філософські школи буддизму: мадх´яміка, йо-гачора, ваджраяна, саутрашина та ін. Школа мадх´яміка стверджувала, що немає ні матеріальної, ні духовної реальності. Все існує лише як подоба, дійсний зміст якої утворює "шунья" (пустота). Школа йогачори визнавала існуючим лише духовне буття. Третя школа визнавала реальне існування як матеріального, так і духовного світів. Але представники цієї школи розходилися між собою в розумінні пізнання. Школа вайбхашиків стверджувала, що речі матеріального світу пізнаються безпосередньо, школа саутрантиків - нібито предмети осягаються тільки за допомогою умовиводу.
Про перші вчення стародавньоіндійської філософії судити нелегко, бо твори, особливо філософів-матеріалістів, загублені, повідомлення про найдавніші вчення, які ідуть від найпізніших ідеалістів, сильно ними перекручені.
Найдавнішою матеріалістичною філософською течією в Індії було вчення локаята, або чарвака (вчення, спрямоване на цей світ - локу). Локаята заперечувала існування будь-якого іншого світу, крім матеріального. Філософія локаята виникла в епоху, коли давній родовий лад змінився в Індії класовою державою і коли поряд з давніми класами воїнів і духовенства (брахманами) став підноситися клас торговців, а з середовища землевласників почали виділятися вільні селяни і ремісники.
Згідно з вченням локаята про буття, весь об´єктивний світ складається з матеріальних першоелементів. Віра в існування Бога, душі, раю, потойбічного світу - неправда, а предмети цієї віри недоступні для сприйняття. Речі природи складаються з повітря (або вітрів), вогню (або світла), води і землі. Чарвака -термін, який поєднуює два стародавньоіндійських слова: "чар" (чотири) і "вак" (слово). Це і є 4 елементи світу. Після смерті організми розкладаються на першопочаткові елементи. В людині немає нічого, що пережило б смерть. А якщо так, то необхідно користуватися реальним життям, приймати те, що воно приносить, усвідомлюючи те, що приємні сторони життя можуть урівноважити зло і страждання.
Свідомість згідно з цим вченням існує реально і усвідомлюється сприйняттям. Але свідомість не може бути властивістю духовної і нематеріальної сутності, вона - властивість живого матеріального тіла. Особа невідокремлена від тіла, збігається з ним. Матеріалістичне вчення про світ і свідомість виключає віру в Бога. Крім матеріальних першоелементів і законів їх поєднання, немає ніякої іншої реальності.
На основі вчення про буття у філософії локаята будується і етика. Існування тіла людини пов´язане водночас і з насолодою, і з стражданням. Повністю ліквідувати страждання неможливо, але можна їх звести до мінімуму, а насолоду зробити максимальною. Неминучість страждання, яке супроводжує насолоду, не може спричинюватися до відмови від насолоди. Що стосується звичайних етичних понять про доброчесність і розпусту, то вони вигадані авторами священних книг. Вигадками ж були і рай, і весь ритуал жертвопринесення, і пекло. Загальним для всіх матеріалістичних напрямів є, насамперед, заперечення існування потойбічного життя, закону карми і сансари.
У теорії пізнання представники школи стояли на позиціях матеріалістичного сенсуалізму, вважаючи єдиним джерелом знань чуттєві сприйняття. Школа локаята відкидала містичне одкровення, сліпу віру у Веди, заперечувала самі основи ведичної релігії - карму (відплату за земне життя у потойбічному світі й усіх наступних перевтіленнях), сансару (коло земних перевтілень душі) і мокшу (звільнення від них).
Соціальні погляди представників локаяти були прогресивними. Вони захищали інтереси пригноблених верств суспільства, відстоювали право людини на щастя на землі, а не в ілюзорному потойбічному світі. Свої погляди локаятики обґрунтовували логічними положеннями, піддавали сумніву традиційні доктрини. Наприклад, ставились питання: Якщо при принесенні жертви тварина потрапляє на небо до богів, то чому не приносять у жертву своїх близьких, щоб допомогти їм швидше потрапити на небо? Чому душі померлих не попереджують людей про погані вчинки? Виступали вони і проти кастової системи, надавали критиці ритуальну практику жерців і авторитет священних текстів.
У VI ст. до н. е. вчення локаята поширював Аджи-та-Кеша-комбасеїн. Потім у вчення локаята проникає елемент скептицизму, який полягав в утриманні від суджень щодо питань, на які існують суперечливі відповіді. Згідно з цим новим варіантом вчення локаята, не можна впевнено говорити про те, існує чи ні потойбічний світ, чи є життя після смерті, чи немає.
Дуже давньою формою філософії в Індії було вчення санкх´я. Засновником його був Капіла, що жив близько 600-х років до н. е. Філософія санкх´я, як і низка інших шкіл стародавньоі-ндійської філософії, головною мудрістю вважає пізнання шляхів і засобів, які ведуть до повного звільнення людини від страждань і нещасть. Вчення санкх´я передбачає два початки: матеріальний і духовний. Для пояснення світу санкх´я вважає вихідним поняття про матеріальну першопричину всіх речей і явищ, у тому числі явищ психічних. Наслідками першопричини є не тільки тіла, а й душі. Першопричина має бути настільки тонкою і всепроникаючою, щоб вона могла пояснити виникнення найтонших породжень, таких, наприклад, як розум. Першопричина не може бути породжена ніякою попередньою її причиною. Вона - вічна самопричина, вічне підґрунтя всього світу.
Усі без винятку предмети здатні викликати у нас або задоволення, або біль, або байдужість. Причиною їх є три складові частини предметів, які називаються гунами і безпосередньо не сприймаються. З цих трьох складових частин утворені не тільки первинні субстанції, а й усі речі світу. Але пракриті (матеріальний субстрат світу у його неподільному, непроявленому стані), згідно філософії санкх´я, - не єдина первинна субстанція. Пракриті - причина існування тільки тіл, почуттів, емпіричного розуму, інтелекту. Крім цього, існує, згідно з вченням санкх´я, свідомість, яка перебуває вище від будь-яких змін і за своєю природою вже нематеріальна. Безліч предметів реального світу виникає за допомогою процесу, який починається, коли нематеріальна причина - пракриті - вперше випробує вплив з боку пуруша, або "Я". Розум, який пішов від пракриті, невічний, він складний і являє собою суб´єкт, який виникає і руйнується з часом. Розвиваючись, пракриті породжує як фізичні елементи природи, так і елементи свідомості: розум, самосвідомість, органи чуття і дії.
Отже, філософія санкх´я має дуалістичний характер, бо визнає дві реальності: матеріальну - пракриті - й духовну - пуруша. Вічна, всюдисуща, активна, але позбавлена свідомості пракриті складається з трьох гун (субстанційних сил), взаємодія яких утворює багатоманітність природи.
Пуруша - пасивна, але наділена свідомістю. Поєднання пракриті і пуруша зумовлює початок еволюції індивіду і Всесвіту. В етичних поглядах санкх´я виходила з ідеї універсальності страждання, яке проголошувала найвищою сутністю тілесного існування. У звільненні душі від пут емпіричного світу, в загальмуванні всіх природних прагнень та споглядальному аскетизмі вбачали теоретики санкх´я мету людського життя.
Із вчення про буття філософії санкх´я походить вчення про пізнання. Крім сприйняття і логічного висновку, санк-х´я визнає джерелом пізнання також і свідчення давніх священних книг - "Вед". Достовірне пізнання виникає тоді, коли інтелект приймає в себе відображення не предмету, а самої свідомості, або "Я".
У багатьох відношеннях близькою до системи санкх´я була система йога. Засновником йоги вважається мудрець Патанд-жалі. Найдавнішим твором йоги вважають "Йога-Сутру", яка також називається по імені засновника "Патанджалі-сутра". Важливим елементом йоги є опис правил психологічно орієнтованого тренування. Його окремі ступені включають самовладання (яма) , оволодіння диханням за певних положень тіла (асана), ізоляцію почуттів від зовнішнього впливу (прат´яхара), концентрацію думки (дха-рана), медитації (дх´яна) і стану зосередження (самадхи) - звільнення від тілесної оболонки.
Йога вчить, що найвищого блаженства людина може досягти не зміною об´єктивних умов свого життя, а повним звільненням своєї свідомості від впливу зовнішнього світу і досягненням особливого психічного стану "самадхи" (зосередження), коли згасають усі бажання, мислення застигає на якійсь внутрішній точці. Порушується зв´язок з основним світом і нібито з´являється здатність інтуїтивного бачення істини.
Дух розглядається як незалежний, який не піддається ніяким обмеженням: ні тілесним, ні психічним. Система йога визнає існування Бога. Віра в Бога - це елемент теоретичного світогляду, а також умова успішної практичної діяльності, спрямованої на звільнення від страждань. З тих засобів, які йога рекомендує для звільнення, частина належить до практики аскетизму, частина - до принципів етики, заснованої на співчутті всім формам і видам життя. Приклад перших - правила, які вимагають придушення чуттєвих бажань і пристрастей. Приклад других - правила, які забороняють завдавати шкоди живій істоті. Серед правил йоги є низка раціональних, якоюсь мірою перевірених досвідом наказів, що стосуються гігієни дихання, режиму харчування.
Засновником системи ньяя (правила міркування, логічний висновок) вважається мудрець Гаутама. Найбільш давні тексти школи походять з III ст. до н. е., останні написані не раніше, ніж у перших століттях нашої ери згідно ньяя. об´єктивний світ складається з вічних, якісно різнорідних дрібних часток (ану) води, землі, повітря і вогню. Основну увагу послідовники Гау-тама зосереджували на проблемах теорії пізнання і логіки. Вони визнавали чотири джерела пізнання: чуттєве сприймання, точне свідчення, аналогію та умовивід. Вони розробили вчення про пізнання і про логічний висновок, яке розвивалося на основі матеріалістичної теорії буття. Цікавим є введення поняття силогізму. У більшості шкіл використовується п´ятичленний силогізм: 1) теза (прамтиждня) - на горі вогонь; 2) довід (хету) -(тому що там) дим; 3) приклад (удахарана) - де дим, там і воронь, як у вогнищі; 4) аплікація (упанаяна) - те саме й тут; 5) висновок (нігамана) - тоді це так (тобто відповідає тезі). У найдавніші часи логічне вчення ньяї було тісно пов´язане з матеріалістичним розумінням предмета знання. У пізніші часи представники школи ньяї досліджували головним чином способи пізнання, визначення, а також висновок. Засновником цієї тенденції став Гангеши (у XII ст. н. е.).
Теорія буття ньяї слугувала не теоретичному, а практичному завданню - звільненню людини від усіх страждань. Філософія ньяї розглядала джерела і методи пізнання, класифікувала предмети пізнання, саму реальність. Істинне знання може бути або осягненням через сприйняття, або пізнанням через висновок. Сприйняття обумовлене органами чуття і дає безпосередньо знання про предмети. Для логічного пізнання треба вилучати ознаки, які необхідно пов´язати з предметом, що пізнається.
У цілому філософія ньяя наївно матеріалістична. І за походженням, і за змістом вона ставить істину в залежність від реальної природи об´єктів, що пізнаються. Предмет існує раніше, ніж знання про нього. Згодом у цей матеріалістичний зміст проникли елементи релігії та ідеалістичної психології.
Однією з найбільш зрілих систем стародавнього індійського матеріалізму є система вайшешика. Назва школи пішла від слова "вішеша", яке означає "особливість" і вказує, що для вайшешика засади реальності - в особливих властивостях атомів і душ. Вайшешика виникла приблизно в VI - V ст. до н. е. Засновником її був мудрець Канада. Філософія вайшешика виникла спочатку як вчення про буття, як матеріалістичне вчення про природу і теорія атомізму. Згодом в коло питань вай-шешики були включені і питання логіки.
Вчення пройшло складну еволюцію від дуалізму до ідеалізму. Згідно з вайшешикою, світ складається з елементів (води, землі, повітря і вогню), утворених неподільними матеріальними частками (атомами) - ану. Всі комбінації ану, внаслідок яких здійснюється процес виникнення і зникнення конкретних речей, підпорядковані світовій душі (адришті). Ану розрізняються за якістю, розміром і формою. Як і ньяя, вайшешика бачить мету мудрості у звільненні людського "Я" від страждань і залежності. Оскільки причина страждання - незнання, то шлях до звільнення лежить через знання, тобто через істинне відображення реальності.
Таке пізнання передбачає дослідження категорії реальності, тобто вищих родів буття. Категорія - це не поняття розуму, але перш за все предмет, позначений терміном. Тому класифікація категорій збігається з класифікацією предметів або об´єктів. Матеріальним носієм усіх якостей речей, особливостей, дій, а також причиною всього складного є субстанція. З різних видів субстанцій лише п´ять (земля, вода, світло, повітря, ефір) утворені з фізичних елементів, які самі складаються з вічних неподільних атомів. Саме вони не сприймаються почуттями, і про їх існування дізнаємося тільки за допомогою висновку.
Характерна особливість вчення вайшешики про атоми -визнання якісної різниці між ними. Якості, на відміну від властивості, розглядаються як початкове. Рух, наприклад, є не якість, а властивість, оскільки він передається від одного предмета до іншого. Носіями руху як дії можуть бути тільки обмежені тілесні субстанції. У безтілесних субстанцій, якими є ефір, простір, час і душа, руху і дії не може бути. Важливими для пізнання категоріями система вайшешики вважає загальне і особливе. Маючи загальну природу, речі деякого класу одержують і загальне ім´я. Загальне є реальне, знаходиться в самих предметах реального класу, воно не є тотожним з їх індивідуальними властивостями, воно є сутність окремих предметів. Якщо б існувало тільки все загальне, неможливо було б відрізнити одну субстанцію від другої, бо кожна субстанція має те, що належить їй одній. Це і є особливість.
Через те, що субстанції вічні, то вічні і їх особливості. Вчення вайшешика про атомістичну будову землі, води, повітря і вогню має матеріалістичний характер. Але згодом деякі вчителі цієї школи стали стверджувати, начебто всі дії атомів підлягають волі вищої істоти, яка і направляє все до морального очищення. Утворений світ начебто має світову душу, і всі стражденні в ньому істоти за проходження деякого повторюваного циклу звільняються від страждань. Умова цього звільнення -руйнування світу та існуючих у ньому з´єднань атомів. З часом релігійне забарвлення філософії вайшешика ще більш посилювалось. Пізніші вчителі школи вайшешика почали розглядати атоми тільки як матеріальну причину світу, а діючою причиною світу проголосили Бога.
Адживіка виникла на початку I тисячоліття до н. е. Послідовники вчення критикували брахманійсько-ведичний світогляд, заперечували існування брахмана і атмана (Бога-абсолюта і душі як особливої першопричини, якій притаманна свідомість). Світ складається з п´яти елементів: води, вогню, землі, повітря й вітальної (життєвої) сили. Прихильники аджи-віки виступали за приборкання плоті: самокатування вогнем, виснажливі пози.
У низці вчень стародавньоіндійської філософії є системи, які безпосередньо спираються на "Веди". У цих системах тексти "Вед" розглядаються як священні книги, подібно до стародавнь-оєврейської Біблії і новозавітної християнської літератури. Ці системи - міманса і веданта. Для них "Веди" - авторитет, єдине джерело пізнання. Позиції, що стверджуютья у ведійських гімнах, вважаються безумовно істинними. Єдиним засобом звільнення від пут сансари і карми, згідно із вченням школи міманса, є дотримування того, чому вчать тексти "Вед", у яких вчення вбачає надчуттєву універсальну субстанцію, яка існує вічно і є абсолютною. Іноді ці тексти повністю ідентифікуються з брахмою.
Відмінною рисою міманси є те, що це вчення, мета якого виправдати ведійський ритуал. Міманса приділила велику увагу питанням теорії пізнання і логіки. Чуттєві сприйняття розглядаються тут як особливе джерело знання. Предмети сприйняття характеризуються як реальні, що мають різні об´єктивні ознаки. Крім сприйняття, джерелом пізнання вважають логічний висновок, порівняння, авторитетне свідчення священних книг і визнання деяких неприйнятних істин як постулатів.
Ідеалістичне вчення веданти вперше систематично розвив Бадараяна. У цьому вченні були різні відтінки, обумовлені різницею в розумінні відносин між душею і Богом. Найбільш граничними були такі погляди: 1) душа і Бог різні; 2) вони єдині. Перше вчення захищав Мадхва, друге - Шанкара.
Вчення веданти потребує, щоб учень покірно наслідував учителя (що був присвячений до мудрості веданти), брав участь у спогляданні та в постійних роздумах над джерелом істини доти, поки не досягне постійного споглядання істини.
Як і Шанкара, Рамануджа стверджував, що Бог є єдина реальність. Але Шанкара вважав, що в самого Бога немає ніякої безлічі окремих речей і їх властивостей. Рамануджа ж учив, що в Бога існує безліч матеріальних речей і душ. Бог створив матеріальні речі з матерії, яка вічно перебуває в самому Богові. Бог не тільки втілює в собі цю безліч, але, крім того, він має найвищі властивості, серед яких - всемогутність і всезнання.
Пов´язана із своїм тілом душа не вільна, вона хоче чуттєвих задоволень і випробовує низку перетворень. Перемога над незнанням, що пригнічує душу, досягається вивченням веданти.
Веданта - вчення об´єктивного ідеалізму, яке веде до містики, до споглядання, до відмови від боротьби, до підкорення філософії релігії. На вчення веданти спирались реформатори індуїзму Гадатуар Чаттерджи (Рамакришна), Нарендранатха Датта (Вивекананда), Рамана Махараши та інші мудреці.
Внаслідок відсутності точно датованих літературних пам´ятників питання про хронологічну послідовність і про дати виникнення вчень і школ стародавньоіндійської філософії залишається невизначеним. У всякому випадку можна вважати, що вже в період панування релігійних і міфологічних поглядів, які відобразились у "Ведах" і в "Упанішадах", виникли перші елементи філософської свідомості і почалось оформлення перших філософських вчень як ідеалістичних, так і матеріалістичних.
У VI-V ст. до н. е. У Стародавньому Китаї з´явилися залізні знаряддя, які спричинили корінні зміни в усіх галузях виробництва. В цей час широко використовувалась рабська праця, розвивався обмін, виникла приватна власність на землю. З´явилися і приватні ремісницькі майстерні. Почався випуск металевих монет. У ході класового розшарування суспільства розорялись общинники, швидко зростала економічна і політична могутність нових земельних власників і міських багатіїв. Йшла гостра боротьба між рабами і рабовласниками, між простим народом і знаттю. Безперервно велись війни, зникали дрібні і посилювались великі царства. В цих умовах і виникли різні філософські течії, які з різних класових позицій ставились до подій, що відбувались у суспільстві.
У Стародавньому Китаї в VII-VI ст. до н. е. як в ідеології, так і в політиці чітко вимальовувались дві тенденції - консервативна і прогресивна, містична і атеїстична. У ході боротьби цих двох тенденцій все ширше розповсюджувалися наївно-матеріалістичні думки про п´ять першоелементів і речей (метал, дерево, вода, вогонь, земля), про протилежні сили (інь і ян), про природний шлях (дао) в природі та інші, що виникли ще на початку П-І тисячоліття до н. е. внаслідок узагальнення першопочаткових знань того часу. Проте формування філософських течій відноситься до VI-V ст. до н. е. Між цими течіями велась напружена боротьба протягом трьох століть, яка, без сумніву, була пов´язана зі зламом в історії стародавньо-китайського суспільства.
У V-ІІІ ст. до н. е. утворюються основні філософські школи:
1) конфуціанство;
2) моїзм;
3) школа закону фа-цзя;
4) даосизм;
5) школа інь-ян (натурфілософія);
6) школа імен шін-цзя та ін.
У першій половині І тисячоліття до н. е. і в період ста шкіл (VI-!! ст. до н. е.) виникли класичні книги китайської освіченості, які включають стародавню поезію, історію, законодавство і філософію. Книга пісень (Ши-цзин - XI-VI ст. до н. е.) -збірник народної поезії, який містить також культові пісні, містичне тлумачення походження ремісництва та речей. Книга історії (Шу-цзин - початок І тисячоліття до н. е.) - відома також як Шан-шу (Шанські документи) - є збірником офіційних документів, описом історичних подій. Книга порядку містить у собі опис правильної організації, політичних і релігійних церемоній, норм соціальної і політичної діяльності. Книга Весни і Осені (Чунь цю) є хронікою держави VII - Vст. до н. е.) зразок вирішення етичних і фор-мальнолітературних питань. Книга змін (І-цзин - ХП-VП ст. до н. е.) - містить перші уявлення про світ і людину у китайській філософії.
В історії давньокитайської філософії важливе місце посідає конфуціанство, засновником якого був Конфуцій (латинізована версія імені Кун-Фу-цзи - вчитель Кун, 551-479 рр. до н. е.). Йому приписується укладання низки стародавніх книг ("Книга пісень", літопис "Весна і осінь" та ін.), в яких зібрана культурна спадщина минулого. Він висловлював ряд глибоких думок з питань виховання. Наприклад, він говорив, що "всі люди близькі одне одному за своєю природою, а розходяться між собою у ході виховання", що треба "вивчати старе для того, щоб пізнати нове", що "вчення без роздумів - марне, а роздуми без вчення - пусте".
Вчення Конфуція було суперечливим, у ньому були консервативні сторони, оскільки воно вимагало відновлення патріархально-родових відносин і традицій, що вже віджили свій вік. Головним у етиці Конфуція є поняття "жень" (гуманність) -моральний закон, який визначає взаємини людей у сім´ях, суспільстві і вимагає беззастережної покори молодших старшим за віком або за соціальним становищем. Згідно з конфуціанством воля людини визначається "небесною волею", тому поділ суспільства на "шляхетних" і "низьких" не може бути змінений. Кожна людина повинна точно знати своє місце в суспільстві і сумлінно виконувати покладені на неї обов´язки.
Конфуцій висуває вчення чжень-мін (виправлення імен), суть якого полягає в тому, що назва речі повинна відповідати її сутності. Це значить, що місце кожної людини в суспільстві, її поведінка має суворо відповідати соціальному стану людини. В книзі "Лунь-юй", у якій зібрані вислови Конфуція, говориться: "Господар повинен бути господарем, підданий - підданим, батько - батьком, син - сином".
Із вченням про виправлення імен пов´язаний принцип "лі" (етикет), що включає в себе норми поведінки, права, звичаї, ритуали, в яких ніби відбивається воля неба, "верховного божества". Етикет був розрахований на те, щоб чітко регламентувати життя кожної людини.
Обґрунтовуючи свої соціально-етичні погляди, Конфуцій стверджував, що "життя людей залежить від долі, а багатство і знатність - від неба".
Таким чином, він дотримувався традиційних релігійних поглядів давнього Китаю, згідно з якими небо як верховне божество диктує свою волю людині.
Консервативні і ідеологічні сторони вчення Конфуція знайшли подальший розвиток у поглядах його послідовників. Наприклад, у написаній послідовниками Конфуція книзі "Чжу-нюн" висувається містичне поняття "чен" (абсолютна істина, духовний початок). На думку конфуціанських філософів, чен являє собою "небесний закон" (тянь дао), а його здійсненням на землі (в суспільстві) є закон людського життя (жень дао). Той чи інший суспільний порядок є проявом цього "небесного закону", тому суспільна нерівність постає як природне явище.
Найбільш видатним послідовником Конфуція був Мен-цзи (372-289 рр. до н. е.). Розвиваючи ідеалістичні погляди Конфу-ція, він стверджував, що людське життя підкорене небесній волі, носієм якої є мудрий цар - "син неба". На його думку, людина народжується доброю, їй властиві чотири вроджені якості: співчуття, почуття сорому, скромність і уміння відрізняти істину від брехні. Але вроджені якості людини внаслідок поганого впливу суспільства швидко втрачаються. Мен-цзи бачив своє завдання в тому, щоб шляхом виховання і удосконалення особистості захистити народ від впливу противників конфуціанства.
Проти конфуціанської школи виступив Мо-цзи (Мо-ді) (479-381 рр. до н. е.). Він висунув ідею загальної любові, закликав людей надавати одне одному допомогу незалежно від соціального стану. Піддаючи критиці конфуціанство, він стверджував, що наперед визначеної долі немає. Доля людини залежить від того, як вона буде здійснювати в житті принцип "загальної любові". Залежно від цього "небесний володар" відповідним чином нагороджує або карає її. Мо-цзи виступав проти загарбницьких війн, проповідував мир і взаємодопомогу між державами.
Стосовно теорії пізнання у вченні Мо-цзи містяться деякі елементи матеріалізму. Наприклад, він говорив, що знання виникає з безпосереднього вивчення дійсності. В подальшому послідовники Мо-цзи - моїсти - звільнили раціональні ідеї свого вчителя від містичної оболонки і розвинули їх з позицій наївного матеріалізму.
Моїсти розробляли головним чином логіку і теорію пізнання. Вихідним положенням в їх філософському вченні було визнання об´єктивного існування речей поза нашою свідомістю. Всі наші знання, як учили моїсти, є наслідок спільних зусиль наших органів чуття (у-лу) і мислення (сін). Моїсти підкреслювали, що вироблення правильних понять ("імен") є дуже важливим фактором у процесі пізнання. "Загальне ім´я - поняття, що означає групу споріднених одне одному речей. Приватне ім´я - це кордон, що означає дійсність", тобто та межа, за якою людині вже немає необхідності далі розчиняти річ у своїх поняттях.
Моїсти висунули категорію "бянь" (судження) як основний логічний метод. За допомогою неї визначається істина і помилка, законна і незаконна дія, встановлюється тотожність і різниця: з´ясовується співвідношення між іменами (поняттями і дійсністю), усуваються сумніви.
Матеріалістичне вчення моїстів було спрямоване головним чином проти софістів Хуей Ши (IV-III ст. до н. е.) та Гунсунь Луна (III ст. до н. е.). Виявивши суперечності кінцевого і безкінечного, відносного і абсолютного, Хуей Ши намагався звести їх до тотожності, розчинити їх у великій єдності". За допомогою софістики він заперечував якісну різницю речей. Гунсунь Лунь вважав, що конкретні речі є результатом поєднання самостійно існуючих окремих ідей.
У розвитку філософії Стародавнього Китаю чільне місце посідає даосизм, вчення Лао-цзи про Дао, про загальний природний закон світу речей.
Основна ідея філософського вчення Лао-цзи (VІ-V ст. до н. е.) полягає в тому, що життя природи і людей не керується "волею неба", а тече за визначеним природним шляхом -Дао. Дао - це природний закон самих речей, який разом із субстанцією "ці" становить підвалини світу. Сутність Дао полягає в тому, що в світі все знаходиться в русі і зміні, і в процесі цієї зміни всі речі обов´язково переходять у свою протилежність. При цьому Лао-цзи вважав, що в процесі безкінечних змін "у світі найслабші перемагають найсильніших".
На думку Лао-цзи, людина не повинна втручатись у природний процес розвитку речей. Хто намагається змінити цей процес, підкорити його особистим інтересам, той неминуче зазнає поразки.
Із вчення Лао-цзи про Дао логічно витікає, що все зло і нещастя в житті людей походять від того, що, втручаючись у природний плин речей, вони порушують закон Дао. Лао-цзи закликав людей відмовитися від розкошів і багатства і повернутися до первіснообщинного життя.
Вчення Лао-цзи суперечливе, воно реакційне, оскільки вимагає повернення до минулого, але разом з тим воно прогресивне, оскільки його викриття соціального зла сприяло боротьбі проти консервативного суспільно-політичного ладу того часу.
Одним з видатних послідовників Лао-цзи був Ян-чжу, який жив у VI ст. до н. е. Ян-чжу заперечував існування надприродних сил і виступав проти культа предків. Він вважав, що світ речей керується власними законами і знаходиться в безперервній зміні. Згідно з вченням Ян-чжу, людина відрізняється від інших істот тим, що вона найрозумніша серед тварин. Душа людини невіддільна від її тіла і зникає разом з її смертю. За життя людина повинна мати змогу задовольнити всі свої потреби. Ян-чжу вчив, що все існує для людини, висунув ідею "все для себе" (Вей во).
Важливим етапом у розвитку стародавнього даосизму є вчення Чжуан-цзи (IV-III ст. до н. е.). Чжуанцзи, як і Лао-цзи, вважав, що в світі речей існує природний закон Дао, характерною рисою якого є безперервність оновлення речей. Чжуан-цзи стверджував, що від найдрібніших органічних істот у воді - цзі -пішли тварини, а від останніх - людина. Єдиним матеріальним початком ці наповнена вся піднебесна, пронизаний весь світ. Ці висновки Чжуан-цзи вміщують елементи наївного матеріалізму і стихійної діалектики. Проте в цілому вчення Чжуан-цзи має діалектичний характер. Наприклад, він заперечував існування об´єктивної істини, життя оголосив ілюзією.
Прихильники даосизму з "Палацу науки Цзися" Сун Цзін, Інь Вень та інші розвивали вчення про матеріальну субстанцію. Вони вважали, що основою усіх речей є ці (повітря, ефір), яким внутрішньо притаманний рух і зміна. Ці у них поділяються на дві групи - на "найтонші" і "грубі". Людина, на їх думку, народжується внаслідок поєднання цих двох родів ці. Причому душа людини складається з "найтонших" ці, а тіло - з "грубих". Головну роль в організмі людини відіграють перші, від них залежать і розумові здібності людини. Мудрість їй не дається від Бога, а є дією тонких ці. Давні матеріалісти вважали, що тонкі ці можуть залишати людину, коли вона "вмирає", і утворювати те, що люди називають "демоном" або "богом".
Наївно-матеріалістичні погляди прихильників даосизму мали великий вплив на філософів інших течій, у тому числі і на конфуціанців. Наприклад, Сюй Сін, який був, на думку сучасних китайських вчених, вихідцем з конфуціанської школи, пов´язав ці з п´ятьма першоелементами. Таким чином, ці, які виникли як єдине нерозрізнене поняття, тепер розділилися на п´ять видів: ці дерева, ці металу, ці вогню, ці води і ці землі. Ці п´ять першоелементів взаємно породжуються, наприклад, вогонь - деревом, дерево - водою. Разом з тим залежно від пори року вони взаємно переборюються: вогонь - водою, дерево -металом, метал - вогнем і тому подібне.
Наївно-матеріалістичні погляди отримали подальший розвиток у вченні одного з найвидатніших представників конфуціанства - Сюнь-цзи (288-238 рр. до н. е.). Сюнь-цзи, на відміну від інших конфуціанців, вважав, що небо є складовою частиною природи - матеріалістичний початок. У поняття "небо" входять такі природні явища, як зірки, сонце, місяць, пори року, світло і темрява, вітер і дощ. Зміна небесних явищ плине за певними природними законами і пов´язана з існуванням мудрого або нерозумного управління в країні. Долі людей не визначаються небесною волею, її немає в дійсності, все залежить від самих людей.
Сюнь-цзи стверджував, що, на відміну від тварин, люди вміють об´єднувати свої зусилля і жити суспільним життям. Крім того, людина вміє пізнавати явища, що її оточують, і використовувати їх у своїх інтересах. Пізнання в неї починається з відчуттів. Проте органи чуття підкоряються нашому мисленню (сін) і дотримуються природних законів. Згідно з ученням Сюнь-цзи, всі люди рівні за своєю природою. У природу людини закладено не добрі, а злі якості. Вона народжується егоїстом. Обов´язок мудреця полягає в тому, щоб виховати в людині добрі якості в дусі конфуціанства, конфуціанської етики.
Як ідеолог пануючих класів Сюнь-цзи вважав, що в суспільстві повинні існувати люди, які керують, і люди, якими керують, одні мають займатися фізичною працею, інші - розумовою. У вченні Сюнь-цзи знайшла широке відображення еволюція давнього конфуціанства, яка проходила під впливом змін у соціально-економічних відносинах давньокитайського суспільства з часу заснування цієї школи. До III ст. до н. е. конфуціанство вже втратило свою опору - родову знать, яка прийшла до повного занепаду. Багато представників конфуціанства слугували тепер новим господарям і багатим купцям, які вели боротьбу проти родової знаті. У зв´язку з цим вони переглядали свої переконання і пристосовували їх до нових умов.
Фацзя ("законники") були прихильниками державних реформ як знаряддя перетворення старого суспільства. Основні положення школи сформулював Шан-Ян (IV ст. до н. е.). Один з найвидатніших представників цієї школи - учень Сюнь-цзи -Хань Фей (III ст. до н. е.), стверджував, що природний шлях розвитку дао є підґрунтям усіх законів природи - лі. У людському суспільстві, як і в природі, існують, закони (Фа), які є для людей критерієм їхніх дій. Ці закони повинні стати мірилом у визначенні добрих і злих намірів людини, змінюватися згідно з вимогами часу, зробитися могутньою зброєю в укріпленні країни.
Хань Фей засуджував релігійну містику. Він говорив, що існування богів не може бути доведене: люди часто посилаються на "волю неба" лише для того, щоб не дотримуватися державних законів. Хань Фей, як і інші представники школи фац-зя, виправдовував поділ суспільства на багатих і бідних, проповідував ідею необмеженого збагачення меншості за рахунок експлуатації більшості, ідею подальшого зміцнення класової нерівності.
До кінця III ст. до н. е. філософсько-політичні ідеали фацзя втілилися в життя. Китай був об´єднаний під владою першого імператора Цінь Ши-хуанді. Однак незабаром почалося повстання рабів, вільних землевласників і ремісників проти різних груп старої аристократичної знаті. Династія Цинь була знищена, її змінила нова династія Хань.
У перший період династії Хань (II-І ст. до н. е.) стан народних мас залишався дуже тяжким. У цих умовах почали розвиватися містика, магія і ворожіння. В результаті виникла нова релігія так званої лаоської секти, яка жахливо перекрутила вчення Лао-цзи про Дао, піднесла давцього філософа до божества.
Подальшим розвитком містики є вчення одного з конфуціанців - Дун-чжун-шу (ІІ-І ст. до н. е.). На його думку, всі стихійні явища є формою виявлення небесної волі. Людина відрізняється від тварини тим, що вона здійснює волю неба.
На початку нашої ери проти релігійної містики, зокрема проти конфуціанської теології, виступала низка філософів, серед яких особливо виділявся матеріаліст Ван Чун (27 - близько 97 р. н. е.). В його книзі "Лун-хен" ("Критичні роздуми") знайшли подальший розвиток матеріалістичні елементи попередніх філософських вчень. Ван Чун вважав, що світ складається з вічно існуючої матеріальної субстанції ці, де Дао діє як закономірність розвитку самої дійсності. Одні ці знаходяться зверху, в небесному просторі, у вигляді туманних мас, а інші - знизу, на землі, у згущеному вигляді, у вигляді різних тіл. Два види ці, розріджені (Ян-ці) і згущені (Інь-ці), на думку Ван Чуна, існують довічно і від їх взаємодії народжуються всі речі.
Людину він розглядає як природну істоту, що складається з матеріальної субстанції. В ній, як і в будь-якому живому організмі, втілена життєва енергія - цзінь-ці, тобто духовний початок, вироблений у процесі кровообігу в організмі. Припинення кровообігу в організмі веде до зникнення життєвої енергії і смерті.
У своєму матеріалістичному вченні Ван Чун викриває конфуціанську теорію про вроджене знання, стверджує, що істину можна довести лише через дослід. Однак без розуму дослідні дані, чуттєві сприйняття ще не дають достовірних доказів. Єдність досліду і розуму є основою теорії пізнання у Ван Чуна. Матеріалізм Ван Чуна має метафізичний характер. Філософ стверджував, що "небо і земля не змінюються" і що випадковостей як у природі, так і в суспільстві не буває. Але у вченні Ван Чуна були і деякі діалектичні здогадки.
У Стародавньому Китаї розвиток матеріалізму пройшов три етапи.
♦ На першому етапі на межі другого і першого тисячоліть до н. е. виникли наївно-матеріалістичні і атеїстичні погляди, що, з одного боку, були примітивними узагальненнями пер-шопочаткових знань того часу, а з іншого - стихійним протестом проти соціальної нерівності і насилля пануючої родової знаті в умовах формування і розвитку рабовласницького класового суспільства.
♦ На другому етапі (в У-Ш ст. до н. е.) матеріалізм Стародавнього Китаю виступає як систематичне вчення, свідомо протиставлене ідеалізму і містиці.
♦ У період розпаду рабовласництва, що отримав відображення в містичних вченнях, з критикою ідеалізму і містики виступив матеріаліст Ван Чун, вчення якого стало завершальним, третім етапом розвитку матеріалістичної філософії Стародавнього Китаю.