Порівняльне літературознавство
5.7. Діахронічні аспекти типології
Суто хронологічне, здавалося б, членування літературного процесу за десятиліттями, літературними поколіннями, періодами й епохами має також і типологічний характер, бо часові мірки, пов´язані з історико-літературними параметрами, означують специфіку еволюційних етапів і стадій.
Марксистське літературознавство, котре стояло на засадах жорсткого детермінізму («конкретно-історичний підхід») переоцінювало роль суспільно-політичних впливів на розвиток літератури, породивши вульгарний соціологізм. Насправді історичні процеси, які відбуваються в літературі, не є прямим відображенням суспільних процесів. Видатний український літературознавець Олександр Білецький у тезах «Проблема періодизації літературного процесу» (1955) доводив наукову необґрунтованість «хронологічного перетину» літератури по століттях і десятиліттях передусім тому, що такий перетин лише дзеркально повторює соціально-політичну історію, не враховуючи складної зумовленості соціального й художнього розвитку. Вчений радив періодизувати ту сторону, яка зветься історією літературною, виходити не тільки від змісту літератури та її ідей, не від фактів, що зумовили розвиток, а від «мого розвитку, не від «причини», а від «наслідків».
Визначальна одиниця історико-літературної періодизації - літературна доба (період, епоха), у межах якої формуються, еволюціонують і взаємодіють різноманітні стильові напрями й течії, жанрові системи, поетикальні утворення та ідеологічні віяння. Початкова й кінцева межа будь-якої стильової епохи - це мало з´ясоване, але вельми цікаве історико-теоретичне питання.
У теоретичному плані своєрідну типологію початкових стадій літературних епох розробив Дмитро Чижевський. За його спостереженнями, нова доба може розпочатися трояко. По-перше, початкова її межа може бути чітко зазначена маніфестом, у якому виголошується цілком нова ідея, що революціонізує свідомість сучасників (саме таким, вважає дослідник, було входження літератури у XX ст.). Або ж навпаки - початковий пункт відступає так далеко в попередні періоди, які готували нове світосприйняття, що датування доби стає проблематичним, хоча її новаторський характер сумніву не підлягає (наприклад, Ренесанс). Третій тип «початків» нових ідейних течій зводиться до «виставлення певної програми, але не нової, а такої, що свідомо повертається до якоїсь старшої традиції, що в деяких випадках була репрезентована в минулому не один раз» (наприклад, екзистенціалізм, представники якого покликаються на К. Ясперса, а відтак на ще давнішого предтечу - С. Кіркеґора).
З методологічної точки зору міркування Д. Чижевського цінні тим, що орієнтують дослідницьку думку на диференційоване членування суцільного літературного потоку і класифікацію виділених відрізків як подій, значення яких неоднакове в контексті літературної доби. Але спробуймо накласти запропоновані типологічні уявлення на реальні процеси входження на історичну арену модерної літератури (тобто письменства межі XIX і XX століть), як відчуємо потребу в додаткових орієнтирах. Бо й справді, доба Модерну (та й усе XX століття, особливо перша його половина) - це період суцільних маніфестів, безперервних декларацій, постійного оновлення стильових і світоглядних орієнтацій, через що початкова межа періоду видається вкрай хиткою, плинною. По-друге, визначальні риси доби Модерну визрівали в надрах попередніх літературних традицій - реалізму й романтизму, що ускладнює датування. Самі творці доби модерну усвідомлювали родовід своїх концепцій і обґрунтовували власні тези, посилаючись на авторитет попередників. Наприклад, у праці «З останніх десятиліть XIX в.» (1901) І. Франко означив другу половину 1870-х років (чи навіть конкретніше - 1880 рік) як початкову межу «Молодої України» - тоді вийшла на літературну й політичні арену молода генерація, натхненна М. Драгомановим, котра спочатку вступила в конфлікт, а потім звернулася до компромісів зі старшим, народовецьким, поколінням, закладаючи основи реалізму, «свідомого українства» і позитивістської ідеї прогресу. А хатяни схильні були визнавати своїм попередником П. Куліша, котрий обстоював романтичні ідеали мистецтва, особи і нації у ворожу добу позитивізму. Такими попередниками були Бодлер для французького символізму, Юліуш Словацький для «Молодої Польщі»... Для доби модерну характерне, отже, не тільки відмежування, а й свідоме апелювання до певних традицій національного письменства.
Додаткові орієнтири у встановленні хронологічних меж літературної доби дає рецептивна естетика. Як застеріг нідерландський дослідник Д. В. Фоккема, якщо літературний стиль розглядати в семіотичній площині - як код, тобто систему жанрово-композиційних і тематичних конвенцій, яка регулює процеси продукції і рецепції поетичних текстів, то про появу нового стилю нової доби не можна судити лише за симптомами у сфері продукції. Наявність літературних текстів, забарвлених новими стильовими тенденціями, засвідчує настання нової літературної доби лише тоді, коли на них відреаґувала сфера рецепції:
новий код, який ніколи не був розпізнаний читачем, не може вважатися історичним фактом і не може називатися кодом
Коли і з якого погляду нові коди були вперше розпізнані читачем і критикою - встановлення таких фактів має визначальну вагу для історика літературної доби нарівні з тими фактами, які свідчать про появу нових зі стильового погляду поетичних текстів. Історико-літературна періодизація, отже, має значною мірою умовний, але аж ніяк не довільний характер: вона є суб´єктивною дослідницькою точкою зору, яка все ж орієнтується на ті чи інші об´єктивні критерії. Такими більш-менш певними критеріями, які сигналізують зародження нової доби і піддаються історико-літературному спостереженню та однозначній інтерпретації, можуть слугувати взаємопов´язані зрушення на різних рівнях і в різних ланках літературного процесу, як-от: а) поява нового покоління митців і читачів, котре має відмінні естетичні уподобання; б) зміна жанрово-стильових і тематичних тенденцій у мистецькій практик; в) оновлення літературної самосвідомості, яка фіксує, осмислює, програмує мистецький рух через критичні відгуки, дискусії й маніфести.
Зрозуміло, що початок нової доби означає завершення попередньої. Однак мистецькі цінності, жанрові традиції, стильові елементи, поетикальний досвід попередніх епох не відходять в історію, а успадковуються наступними літературними системами і продовжують існувати в іншій якості, що й фіксують такі історико-типологічні категорії, як неокласицизм, необароко, поставанґардизм, постмодернізм...
Діахронічні аспекти типології полягають також у зіставленні літературних явищ, які віддалені в часі й належать до різних епох, наприклад до Античності і Ренесансу, Романтизму і Середньовіччя, Бароко і Неоромантизму, Просвітництва і Позитивізму. У чому полягає сенс порівняння різночасових і різнорідних культурних явищ, таких як індіанські міфи бразильського племені бороро, що їх досліджував Клод Леві-Стросс, із міфами інших сучасних їм північноамериканських племен або ж грецькими міфами набагато раніших епох? У доланні відстаней, відчуженості між окремими культурами і літературами, у пошуку їхніх структурних подібностей. Адже метою історичної компаративістики, як стверджує польський дослідник Едвард Касперський є формування відчуття історичної спільності епох, спадкоємності історії, простеження в ній повторюваних елементів. В акті зіставлення часова дистанція долається і замінюється на синкретичну одночасовість. Компаративна методологія підкреслює особливості місця й часу історичних подій, а також наголошує на повторюваності, паралелізмі, універсальності історичних ситуацій.