Ринок праці

9.2. Вплив безробіття на стан національної економіки. Закон Оуена

Безробіття вважається, з одного боку важливим стимулятором активності працюючого населення, а з іншого— великим суспільним лихом. Експерти Міжнародної організації праці вважають, що найближчими роками в середньому в світі рівень безробіття досягне 10 % і повністю ліквідувати його не зможе жодна країна.

Спробу математичними розрахунками визначити вплив безробіття на обсяги валового національного продукту країни зробив американський вчений Артур Оукен. Він вивів закон, відповідно до якого щорічний приріст реального ВНП приблизно на 2,7 % утримує кількість безробітних на постійному рівні. Кожні додаткові два відсотки приросту реального ВНП зменшують кількість безробітних на один відсоток. Аналогічно, кожне додаткове скорочення темпів приросту ВНП на два відсоткових пункти спричинює зростання норми безробіття на один відсоток.

Із даного закону випливає, що певна величина приросту ВНП необхідна для того, щоб не було можливості зростання безробіття. У зв´язку зі збільшенням кількості працездатного населення і продуктивності праці необхідно 2,5—3% щорічного приросту реального ВНП спрямовувати на створення нових робочих місць, здатних утримувати безробіття на певному рівні.

Закон Оукена дає змогу визначити рівень нормального безробіття, що, як встановлено, підвищується внаслідок розвитку ринкової економіки. Так, для 60-х років природний рівень безробіття в США визначався в 4 %, а для 80-х — 6—7 %. В інших країнах він може бути нижчим через менші масштаби і мобільність ринку праці.

Існують різні концепції щодо визначення природного рівня безробіття в кількісному аспекті: 1) природний рівень безробіття — це така його величина, за якої заробітна плата та інфляція стійкі або знаходяться на допустимому рівні; 2) природний рівень безробіття— це така його величина, за якої кількість незайнятих робочих місць дорівнює кількості безробітних; 3) природний рівень безробіття — це такий рівень безробіття, за якого будь-яке підвищення попиту на працю не спричиняє скорочення чисельності безробітних; тобто, це — рівень безробіття, за якого воно в основному все добровільне.

Безробіття фрикційного і структурного типу існує у будь-який період економічного розвитку, тому термін "природний рівень безробіття" можна визначити як рівень безробіття, що відповідає ситуації макроекономічної рівноваги [ 13, с. 12].

Поняття природного і фактичного безробіття ілюструє крива Беверіджа (рис. 9.3). Вона характеризує залежність, яка склалася в економіці між безробіттям і числом вільних робочих місць та вакансій. При будь-якому рівні безробіття завжди є вакансії (непрестижні робочі місця, робочі місця і вакансії, структура яких не відповідає структурі та якості вільної робочої сили). Аналогічно навіть за наявності великої кількості вакансій є безробітні. Тому криві, наближуючись до вісей, ніколи їх не торкаються.

Крива Беверіджа для будь-якої економіки представлена кривою А. Фактичний рівень безробіття на даний момент дорівнює Uх. Бісектриса прямого кута Oz перетинає криву А в крапці Y, якій відповідає безробіття Uv. При цьому Uv = Vv тобто чисельність безробітних відповідає кількості вакансій. Це означає, що природний рівень безробіття для економіки А дорівнює Uy. І якщо фактичний рівень Uх перевищує рівноважний Uv, то таке перевищення пояснюється передусім циклічним безробіттям.

Положення точки фактичного безробіття на Кривій Беверіджа характеризує напруженість ринку праці на даний момент. Відношення числа безробітних до числа вакансій називається коефіцієнтом напруженості, або навантаження на вільне робоче місце (А):

""У точці рівноваги К дорівнює одиниці. Якщо К зростає, то збільшується у першу чергу циклічне безробіття. Рівень К в Україні та його динаміка представлені в темі 12.

Крива Беверіджа не є постійною. Зміна економічної ситуації викликає її переміщення, наприклад у положення В, де спостерігається вищий рівень природного безробіття — щ і більша кількість вільних робочих місць — Ур. Це означає, що економіка має значні структурні зміни [43, с. 213].

Залежність між темпами зростання заробітної плати і безробіття виявив австралійський економіст Олбан Філіпс (1914— 1975 рр.) у 1958 р. Цю функціональну залежність він виразив кривою, яка, однак, не одержала практичного поширення. Американські економісти Пол Самюельсон (1915 р.) лауреат Нобелівської премії і Роберт Солоу (1924 р.)— автор неокласичної моделі економічного росту модифікували вказану криву, довівши, що темп зростання номінальної заробітної плати (саме її аналізував О. Філіпс) можна замінити на темп підвищення цін, тобто на інфляцію (рис. 9.4).

Оскільки О. Філіпс встановив стабільний нелінійний зв´язок між відсотковою зміною заробітної плати і рівнем безробіття, що є принциповим, крива одержала назву кривої Філіпса. Вона застосовувалася для макроекономічного аналізу і планування в США та Західній Європі в 60—70-ті роки минулого століття.

Зв´язок між темпами зростання (або зниження) інфляції і, навпаки, зменшення (збільшення) безробіття пояснюються так. Підвищення надмірного попиту на робочу силу сприяє зростанню зайнятості та скороченню безробіття і водночас росту номінальної заробітної плати та інфляції. При надвисокій зайнятості важко заповнювати вакансії, конкуруючи за кваліфіковану робочу силу, тому роботодавець вимушено підвищує заробітну плату. Наявність же певного рівня безробіття змушує працівників погоджуватися на нижчий рівень заробітної плати [13, с.99].