• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Порівняльне літературознавство

5.6. Синхроністична типологія Д. Дюришина

Типологічні схожості можуть бути спричинені різними чинниками. У праці «Теорія порівняльного вивчення літератури» Д. Дюришин виділив суспільно-типологічні, літературно-типологічні та психологічно-типологічні спільності.

Суспільно-типологічні схожості автор виводить з подібності (чи повторюваності) суспільних явищ і обставин. Приклад: образ «зайвої людини» в романтизмі XIX ст. Чи не першим таким героєм був Чайльд Гарольд Байрона. Тип цей поширився і в інших літературах, зокрема в російській: Онєґін Пушкіна, Печорін Лєрмонтова. Чи був тут вплив Байрона? Так. Але подібність не варто пов´язувати виключно з Байроном. Поява такого типу героя була породжена схожими суспільними обставинами. Подібних «збігів» можна навести чимало, та все ж треба враховувати неповторний характер кожного з таких явищ.

Так, після Першої світової війни у країнах Європи незалежно одна від одної виникли такі авангардистські течії: в Італії - футуризм, в Англії - імажизм, у Франції - сюрреалізм, у Німеччині - експресіонізм, в Англії - вортицизм. Вони з´явилися внаслідок як подібних суспільно- історичних обставин, так і процесів внутрішньолітературного характеру.

Літературно-типологічні спільності охоплюють специфічно літературні, внутрішні іманентності розвитку мистецтва слова. Цей підхід дає змогу простежувати динаміку літературного процесу, подолати суперечність між його діахронічним і синхронічним аспектами, показати єдність проблематики і поетики, змістовність літературних форм.

Як з´ясували дослідники-медієвісти (Варвара Адріянова-Перетц, Микола Ґудзій, Дмитрій Лихачов та ін.), між «Словом о полку Ігоревім» та іншими пам´ятками європейського середньовіччя, зокрема «Піснею про Роланда», існує чимало фразеологічних і образних паралелей, які були притаманні тодішній стадії літературного розвитку й, до речі, стали вагомим аргументом для доведення давності «Слова...»:

Детальне зіставлення і протиставлення цих двох пам´яток, з´ясування глибоких розбіжностей лише посилюють типологічний збіг їхньої загальної ідейно-мистецької структури. Один із показників часу виникнення «Слова...» полягає в сутнісній відповідності його «Пісні про Роланда» - відповідності, поправки до якої були внесені особливостями і відмінностями давньої Русі

Інший характерний приклад літературно-типологічних відповідностей - зміна характеру і функцій прози української та інших європейських літератур кінця XIX - початку XX ст. Якщо у другій половині XIX ст. переважала епіка з деталізованим описом суспільного та пейзажного тла подій, змальованих широкими мазками у розгалуженому сюжеті, то у XX ст. деталізований опис почали сприймати як анахронізм, натомість спостерігаємо поглиблений психологізм (внутрішній монолог, потік свідомості), всеохопний ліризм, динаміку фрагментарних жанрів (новела, етюд, ескіз, сильветка, шкіц, акварель тощо). Чому?

Річ у тім, що під кінець XIX ст. на зміну позитивізму з його культом розуму, причиново-наслідкового зв´язку поширилися «філософія життя» Артура Шопенгауера, волюнтаризм Фрідріха Ніцше, інтуїтивізм Анрі Бергсона. В центрі уваги мистецтва опинилася людина і її внутрішній світ. Уже 1896 р. у «Слові про критику» Іван Франко відзначив «тріумф індивідуалізму», тобто своєрідний ренесанс людської особистості у модерних європейських літературах, в тому числі й українському письменстві, а через кілька літ описав типологічні риси модерної поетики, які полягали в тому, що молоде покоління митців змінило єдиний погляд автора-спостерігача на децентрований виклад крізь призму світобачення персонажів:

Коли старші письменники виходять від малювання зверхнього світу - природи, економічних та громадських обставин - і тільки при помочі їх силкуються зробити зрозумілими даних людей, їх діла, слова й думки, то новіші . ^ _: йдуть зовсім противною дорогою: вони, так сказати, відразу засідають у душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічують усе окруження. Властиво, те окруження само собою їм мало інтересне, і вони звертають на нього увагу лише тоді й остільки, коли й оскільки на нього падуть чуттєві рефлекси тої душі, яку вони беруться малювати

Представники старшого покоління були реалістами, вони вдавалися до розлогих, громіздких жанрів (повість, епічна поема, драма), аби висвітлити характер героя, внутрішній його світ на тлі широко окресленого соціального довкілля; будуючи твір за законами епічної композиції, вони послідовно розгортали виклад - від розлогої експозиції й аж до розв´язки, контролюючи авторським коментарем читачеве сприймання персонажів, докладно мотивували їх поведінку, не цуралися моралізування. Натомість молоді митці змінили єдиний композиційно-стильовий кут зору автора-спостерігача на децентрований виклад матеріалу крізь призму світобачення персонажа: сучасники Василя Стефаника переносять себе і читача в душу героїв, застосовуючи поетику безпосереднього внутрішнього мовлення - стислого, уривчастого, ритмізованого і ліризованого, уподібнюючи словесний твір до музики; майстерно імітують імпульсивність людського світовідчуття. Тому І. Франко назвав їх ліриками, які об´єктивніші від давніх епіків.

Психологічно-типологічні подібності стосуються певних моделей духовної організації творчих індивідуальностей і особливостей творчого процесу. Антропологічна школа Едварда Тайлора, концепція «психологічного паралелізму» Александра Веселовського тлумачили повторюваність одних і тих самих мотивів у міфах, казках, обрядах народів, віддалених і географічно, і хронологічно, виходячи із загальних рис людської психіки. Сьогодні до таких пояснень додається теорія колективного несвідомого, архетипів Карла Ґ. Юнґа та його послідовників.

Особливостями психіки митця, які активізуються у певні періоди, можна пояснити поширення деяких стильових напрямів, як-от чуттєвість у сентименталізмі, екзотизм у романтизмі, схильність до містичного світосприймання, «невимовність» у символізмі, епатажність у декадансі, футуризмі та постмодернізмі.

Наприклад, у дослідженні Марії Моклиці «Модернізм як структура. Філософія. Психологія. Поетика» європейський модернізм висвітлено у психологічному ракурсі - як духовну цілісність, що функціонує через розмаїття проявів індивідуальності творчих геніїв, а специфічні шляхи модернізації національних культур розглядаються як варіанти безмежного розмаїття модернізму. За допомогою юнґівської класифікації психологічних типів авторка виділила чотири типи творчих індивідуальностей, характерних для доби модернізму, ґрунтуючись на спостереженнях над стилем не лише мистецьким, а й життєвим (манера поведінки, одягу тощо), характером взаємин (конфліктності) людини зі світом:

- символіст (інтуїтивний вектор інтенційності; уникання світу; в ієрархії художніх засобів домінує символ);

- експресіоніст (емоційний вектор інтенційності; виснажлива боротьба зі світом; в ієрархії художніх засобів домінує алегорія);

- футурист (сенсорний вектор інтенційності; енергійне змагання, перевлаштування світу; в ієрархії художніх засобів домінує слово-образ);

- сюрреаліст (розумовий вектор інтенційності; уникання світу; в ієрархії художніх засобів домінує метафора).

М. Моклиця вважає: аби в кожній національній літературі модернізм здійснився як епоха, він мусить пройти через усі щаблі формування, засвоїти чотири провідні стилі модернізму. В українській, як і в російській, літературі модернізм відбувся повністю: пройшовши через усі еволюційні стадії, він зробив вагомий внесок у мистецтво європейського модернізму і світову культуру загалом.