Порівняльне літературознавство
5.5. Порівняльна поетика
Типологічний підхід узагальнює структурно-функціональні подібності й упорядковує їх у систему стандартних категорій (парадигм, класифікацій, періодизацій, топографій), за допомогою яких упорядковує різнорідні літературні факти, поділяючи їх на умовні групи:
- формально-змістові парадигми (теми та ідеї, традиційні образи й сюжети, композиційні, стилістичні форми);
- жанфово-родоаі класи (роди, види, підвиди);
- стильові тенденції (напрями, течії, віяння);
- хронологічні відтинки (літературне покоління, період, епоха);
- просторові міжлітературні контексти (національна література, літературна зона, літературний регіон, світова література).
Відповідно можна вирізнити такі різновиди компаративної типології: порівняльна тематологія, компаративна генологія (жанрова типологія), типологія стильових течій, порівняльна історія національних літератур різних країн, типологія міжлітературного простору Серцевиною зіставної компаративістики є порівняльна поетика - ужиткова галузь, яка зіставляє й упорядковує літературні жанри, стилі, мистецькі тенденції різних епох і культур. Порівняльна поетика об´єднує тематологію, жанрову і стильову типологію, здійснює зіставне вивчення національних літературних традицій тощо.
У XIX ст. порівняльно-історичну поетику з елементами теоретичної та історичної типології розвивали Олександр Потебня (вчення про зовнішню і внутрішню форму твору та його зміст або ж ідею, викладене у праці «Мысль и язык», 1862), Вільгельм Шерер («Поетика», 1888), Іван Франко (історична типологія роману у статті «Влада землі в сучасному романі», 1891; поетика літературного образу в міжмистецькому зіставленні у праці «Із секретів поетичної творчості», 1898-1899), Александр Веселовський («З історії епітета», 1895; «Психологічний паралелізм і його форми у відображенні поетичного стилю», 1898; «Поетика сюжетів», 1897-1906).
Майстерні зразки компаративного аналізу в галузі поетики запропонували російські формалісти й дослідники інших методологічних орієнтацій (В. Шкловський, Б. Томашевський, Ю. Тинянов, Р. Якобсон, М. Бахтін, О. Фрайденберґ, Д. Лихачов, В. Адмоні, М. Ґаспаров), англо-американські неокритики (К. Брукс, А. Тейт, Д. Френк, Р. Веллек, О. Воррен), українські неокласики і їхні наступники (Д. Чижевський, О. Білецький, Ю. Шерех-Шевельов, І. Денисюк, Д. Чичерін, І. Качуровський, Н. Копис- тянська, С. Хороб та ін.).
Через систему літературознавчих понять і категорій теоретична поетика моделює структуру літературного твору, тобто схематично відтворює його узагальнену, типову, повторювану будову. Якщо взяти до уваги ідеї О. Потебні (трихотомія «зовнішня форма - внутрішня форма - ідея»), формалістів (поділ поетики на стилістику, композицію і тематику), Р. Інґардена (концепція багатошарової будови літературного твору), структуралістів (план вираження + план змісту = план конотації), цю структуру можна уявити як систему, на кожному рівні якої розміщено широкий діапазон засобів мистецької експресії (або ж структурних елементів чи формальних чинників організації поетичного мовлення). Літературний код - це колективно творена, багаторівнева система традиційних мистецьких засобів (фоніки і ритміки, лексики, синтаксису, наративних та образних форм, тематики, жанрів тощо), яка протилежна мовленню - індивідуальному використанню мистецьких засобів у конкретному мовленнєвому акті (літературному тексті).
Ось один із можливих варіантів такої багаторівневої структури літературного твору:
- фоніка - рівень формальних елементів, які надають текстові різноманітних звукових якостей: від фонічної «прозорості» до повнозвучності, відчутної насиченості шумовими ефектами завдяки повторам голосних (асонансу) та приголосних (алітерації), їхньому поєднанню у співзвучних складах (рима);
- ритміка - рівень поетичного мовлення, на якому розташовані всілякі рит- мотвірні чинники: від строго розмірених силабо-тонічних метрів і канонічних строф до графічних і синтаксичних засобів, які породжують вигадливі вільні (верліброві) ритми і примхливе хвилювання прозового мовлення;
- поетична лексика, яка включає в себе розмаїтий словесний матеріал: від стилістично забарвлених автологічних (тобто вжитих у прямому значенні) слів (архаїзми й неологізми, діалектизми, жаргонізми, про- фесіоналізми тощо) до металогічних засобів або ж тропів - слів і виразів, ужитих у переносному, образному значенні (епітет, метафора, метонімія, перифраз тощо);
- поетичний синтаксис, на одному полюсі якого розташовані нормативні засоби оформлення речень, а на протилежному - синтаксичні фіґури (стилістично зумовлені відхилення від синтаксичної норми, такі як інверсія, різні види повтору, паралелізм, градація, риторичні звертання, питання, оклики);
- нарація (розповідь та оповідь) та інші стилістично-композиційні способи викладу тематичного матеріалу: опис і роздум, монологічна (ліричний монолог) і діалогічна (драматична) форми викладу;
- тематика особистісна (настроєва, психологічна, етична) і суспільна (історична, екологічна, філософська);
- образна система, персонажі (головні і другорядні, чоловічі й жіночі, реалістичні й алегоричні, казкові тощо); сюжет як образ події (фабули, історії); портрети (статичні і динамічні); пейзажі (сільські й міські, морські й гірські тощо); інтер´єри; діалоги й монологи як образ мовлення героїв; образи розмаїтих предметів, явищ, процесів, ідей, порухів людської душі;
- композиція - розташування всіх компонентів літературного твору за принципами причиново-часової послідовності або ж експресивної асоціативності, їхній зв´язок на основі зіставлення, антитези та градації;
- жанрові форми епосу (байка, оповідання, повість), лірики (пісня, медитація, послання), драми (трагедія, власне драма, комедія).
Відмінні трактування поняття літературного коду запропонували У. Еко, Р. Варт, Д. В. Фоккема та інші дослідники. За Д. В. Фоккемою, з погляду літературної компаративістики варто мати на увазі такі коди:
- мовний (орієнтує на читання тексту як тексту англійського чи німецького);
літературний (маркує текст як текст літературний, з високим ступенем взаємозв´язаності, конотативності, метафоричності);
- жанровий (активізує одні читацькі сподівання і притлумлює інші залежно від обраного літературного жанру);
- код історичного періоду чи літературної групи (вказує на мистецькі умовності періоду чи окремої семіотичної спільноти);
- авторський ідіолект (індивідуальні риси стилю, що вирізняються на тлі повторюваних літературних умовностей)
Сьогодні компаративістика систематизує (групує, каталогізує, класифікує) широкий спектр інваріантів та регулярностей - від суто теоретичних категорій високого рівня узагальнення (наприклад, жанрово-родова класифікація) й до конкретних історично-типологічних утворень: стильових течій, образних систем, повторюваних («вічних») мотивів і сюжетів.
Мандруючи через епохи й континенти, порівняльна типологія висвітлює поетику в міжкультурному аспекті, даючи змогу простежити подібності та відмінності творчих індивідуальностей і національних літератур за різними параметрами і на різних рівнях - тематичному, генологічному (жанровому), стильовому, хронологічному, культурно-просторовому тощо.