Соціологія культури
9.5. Ідеологія постмодерну
Узагальнюючи соціокультурну практику постмодерну, X. Бсртенс виділяє деякі істотні спільні риси постмолерністського світогляду:
— Найбільш значущою, центральною рисою, шо виявляється у всіх концепціях постмодерну, є визнання онтологічної невизначеності, децентроваиості,заперечення привілейованих мов культури, пінних дискурсі".
—Взаємодія "продукту" практики постмодерну з його "користувачем" виявляється подібною з відносинами, що складаються в межах психоаналізу між аналітиком і пацієнтом. "І я. і ви — обоє ми фікції, як герой постмолерністського роману. Саме особисте, центральне, що я маю, — моя ідентичність — знаходиться не в мені, а в нашій з вами взаємодії чи в розщепленому "я". Таким чином, для постмодерну характерне розмивання меж "его", відмова відонтологізації індивідуальності.
Світогляд постмодерну не є погодженою цілісністю, яка дає суб´єкту силу для встановлення порядку — нехай суб´єктивного — на своє оточення. І принципова невизначеність відносин "его" з оточенням спонукує рух суб´єкта в двох напрямах. Один з них — нереференціальний — це відмова від співвіднесеності і значення будь-кого, шо позначає і шо позначається, та прийняття абсурдності світу як даності. Інший — референціальний — це спроба знайти такі співвіднесеності і побудувати нехай локальні, тимчасові, відносні, але істини, так звані маленькі істини.
Нереференціальний напрям містить у собі саморефлексію, метадіяльність і перформативність, що не мають на меті співвіднесення і пошук значення у відносинах позначаючого (твори, відносини, символи) і позначуваного (реальності). Нереференціальний напрям не допомагає встановити ніяких інших значень, крім тих, що вміщені в рамках культурного тексту чи процесу його становлення, відбитого в переживанні.
Референційний напрям пов´язаний з активним прагненням індивіда - у тому числі і через "перформанс" — освоїти феноменально даний світ. Цей напрям поєднує в собі всі спроби позитивного досвіду: встановлення значень, безпосереднього Переживання без накладення на нього апріорних сигніфікацій, уявлення про існування чогось іншого, нарешті, породження тимчасових значень.
- У межах постмодерну міняється ставлення до відчуження і розщеплення особистості, що було настільки негативним у модернізмі. Тут немає жалю втратою "об´єктивного" порядку цінностей, утому числі моральних; більше того, про нього говориться в релятивістському тоні. Його відносність розглядається як звільнення, як "прелюдія" до нових ідентичностей. Багато ідеологів постмодерну вважають його не художнім чи культурним рухом, а чимось подібним до геологічного зрушення в способі мислення і баченні світу. Це нова епістема, шо включає і перевершує загальний онтологічний сумнів, породжуваний традицією, раціональною західною філософією. За рахунок об´єднання екзистенціалізму, екологізму, антропологізму прихильники постмодерну сподіваються на подолання кризи західного раціоналізму, шо у класичному варіанті вичерпав свій евристичний і пояснювальний потенціал.
Характерні риси постмодерністського світобачення в порівнянні з класичною парадигмою пізнання можна уявити в узагальненому вигляді таким чином: визнання плюралістичності світу як конгломерату співіснуючих універсумів, а не моністичний, системний погляд на нього; ризоматичний принцип динаміки соціокультурного життя, а не чітко структурована еволюція; напруження між культурною територіальністю і маргінальністю розщепленої особистості, а не її структурна цілісність і однорідність. Постмодернізм варто розглядати як культурну домінанту, шо вказує на присутність і співіснування в соціокультурному світі зовсім різних рівнів реальності.
У процесах упорядкування людиною своїх відносин з оточенням можна виділити, принаймні, три рівні, шо конституюють, але функціонально автономних. По-перше, емпірична даність, сприймана на рівні індивідуальних переживань і уявлень. Це та безпосередня реальність, у якій індивід існує й орієнтується. По-друге, абстрактні теоретичні концепції, забезпечувані науковими і філософськими побудовами, що пояснюють принципи формування, існування й обґрунтування пропонованих ними порядків як реальних, надійних і достовірних. По-третє, проміжна сфера, що знаходиться між емпірично пережитим і теоретично встановленим та належить до правил побудови і використання кодів, які дозволяють робити інтрасуб´єктивний і теоретичний досвід перевіряючим і комуніціюючим. Наявність цього рівня релятивізує істинність як безпосереднього сприйняття, так і традиційної наукової чи філософської доктрини. Тут культурні коди дистанціюються від онтологічних припущень, висвічується їх операціональна механіка, і стає зрозумілим, що будь-який кодифікований емпіричний порядок не даний апріорі, а сконструйований у процесі вирішення якихось цікавих для людей завдань. Постмодерністське світобачення відноситься саме до цієї сфери конструювання відносин з оточенням, його пізнання, що детермінує критерії близькості між речами, їх подібності й відмінності, їх упорядкування й інтерпретації.
Таким чином, на зміну встановленим тотожностям і відмінностям у структурованому світі, характерному для класичного типу пізнання, приходить спроба виявити й обґрунтувати процеси ототожнення і розрізнення в динамічному контексті, яким уявляється оточення людини в постмодерністській картині світу. Виявленню процесуальності, — писав М.Фуко, — допомагає акцентування "щілини", що існує в дихотоміях "відступу і повернення, мислимого і немислимого, емпіричного і трансцендентального, того, що відноситься до порядку позитивності, і того, що належить до порядку обґрунтувань. Відсторонення тотожності від самого себе, поява "щілини", що у якомусь розумінні знаходиться всередині тотожності, а в якомусь сама створює себе... лежить в основі того сучасного мислення, якому так поспішно приписують відкриття часу".
Узагальнюючи сказане вище, можна зробити висновок проте, шо в завдання соціології культури, пов´язаної з ідеологією постмодерну, входить вивчення не стільки речових, структурованих аспектів культури, скільки внутрішньоіндиві-дуальних і міжіндивідуальних процесів, що породжують стійкі і скороминувші культурні об´єкти — речі, ідеї, образи, оцінки. Відповідно акцент перемістився на непомітні, але дієві властивості людини, які визначають її відносини з оточенням, роблять їх автономними стосовно різних інституціональних (політичних, економічних, пізнавальних) структур. Мова йде про ті невідрефлексовані механізми, що відновлюють тканину культури в повсякденних контактах людей, відтворюють мікропорядки в динамічному життєвому середовищі й які є основним предметом дослідження в межах постмодерністської соціології культури.