Порівняльне літературознавство
5.4. Структуральні засади типології
Дослідники застерігають не плутати поняття «зв´язок» і «відношення» («співвідношення»). Як основна категорія порівняльно-історичної компаративістики зв´язок - це генетичний або синхронний контакт, що має причиново-наслідковий характер і творить подібність на основі засвоєння чужого набутку. Натомість зіставна категорія відношення (співвідношення) стосується не лише міжлітературних подібностей, а й відмінностей, бо охоплює явища аналогії та контрастів (збігів і розбіжностей) у структурі різнорідних мистецьких явищ, еволюційних паралелей у стильовому розвитку національних літератур. Отож вираз «типологічні зв´язки» є оксиморонним за своєю семантикою, науково некоректним. Тому, коли йдеться про зіставлення споріднених чи різнорідних, залежних чи взаємозалежних явищ у суто типологічному плані, рекомендують уживати класичні терміни «самозародження сюжетів» (Е. Ленґ), «зустрічні течії» (А. Веселовський) і новіші поняття: типологічні збіги (паралелі), подібності (аналогії), близькість, схожість.
Використовуючи структуральну термінологію, генетично-контактний -зв´язок можна уподібнити до відношення суміжності елементів у синтагмі, а типологічні збіги - до відношення їхньої асоціації за певною ознакою у системі. За Фердінаном де Соссюром, синтаґма - це комбінація елементів, що передбачає їх поєднання in praesentia (реально) у лінійній і незворотній послідовності. Аналіз синтагми полягає у її членуванні. Система (чи парадигма) - це віртуальна серія елементів, у яку вони впорядковані in absentia (уявно) і перебувають у відношенні еквівалентності (рівноцінності, рівнозначності). Аналіз системи полягає у класифікації елементів.
Пояснюючи взаємовідношення між синтагматичним і парадигматичним планами, Ф. де Соссюр порівняв структурний елемент із колоною в античному храмі: з одного боку, колона перебуває в реальному відношенні суміжності з іншими частинами будови, наприклад з підтримуваним нею архітравом, - це синтагматичне відношення; з другого боку, якщо це колона доричного ордера, вона викликає в думці порівняння з іншими ордерами (іонічним, коринфським тощо), які є елементами, відсутніми у цьому просторі, - це асоціативне, парадигматичне, зіставне відношення субституції, тобто заміщення одного елемента іншим, схожим.
Так само й у літературній компаративістиці: «східні» поеми Байрона і «південні» поеми Пушкіна можна розглядати у плані генетично-контактному («синтагматичному»), простежуючи запозичення, імпульси, трансформації, яких байронічна поема зазнала у творчій рецепції російського поета, а можна вдатися й до розгляду в парадигматичному плані:
а) за допомогою паралельного зіставлення порівняти їх тематику і концепти, тип бунтівного героя, систему персонажів, сюжетну будову, роль ліричних відступів, емоційне забарвлення пейзажів, метафорику тощо;
б) виявити шляхом багатостороннього зіставлення ширший контекст обох творів, як-от «Ролла» А. де Мюссе, «Конрад Валенрод» А. Міцке- вича, «Мцирі» М. Лєрмонтова тощо; в) за допомогою типологічного аналізу вибудувати жанрову модель байронічної поеми.
На відміну від позитивістичного есенціалізму (від лат. essentia - суть), котрий шукав сутності окремих конкретних фактів у їхніх діахронних причиново-наслідкових зв´язках, Ф. де Соссюр запропонував розглядати елемент у синхронічній площині - в його взаємовідношеннях з іншими елементами, включеними в загальну систему відношень. Празький гурток структуралістів і їхні наступники французькі структуралісти розвинули поняття бінарної опозиції (подвійного протиставлення) - пізнавальної моделі, яка за наявністю чи відсутністю диференційної ознаки (а така ознака має бути істотною, структуротвірною) групує елементи в парадиґму. Парадигму становить набір двох чи більше елементів, які мають спільну і відмінні, варіативні ознаки.
Отож парадиґму творять інваріант (ідеальна, стійка модель ряду елементів зі спільними ознаками) та його варіанти (конкретні реалізації інваріанта, які відрізняються унікальним набором специфічних ознак). А взаємозв´язана серія таких парадигм творить цілісну систему.
За допомогою фундаментальних бінарних відношень «природа - культура», «життя - смерть», «чоловіче - жіноче», «своє - чуже» Клод Леві-Стросс описував логіку первісних міфів. Роман Якобсон використав опозицію «синтагматика - парадигматика» для створення типології метонімічного і метафоричного мовомислення. У працях Ірини Неупокоєвої визначено за основну одиницю компаративного літературознавства поняття спільного типологічного ряду - воно водночас і структурне, й історичне, бо передає діалектичну єдність еволюційної мінливості і стабільності літературних структур; акцентує повторюваність на рівнях синхронічному (у різних варіантах) і діахронічному (на іншому витку історичної спіралі). Скажімо, жанровий типологічний ряд виявляє стійкі риси жанрової структури і водночас враховує ті еволюційні зміни, що відбуваються на кожному історичному етапі.
На відміну від генетичного методу, типологію цікавить не літературна спорідненість і контакти чи їх відсутність, а таксономія літературних фактів - їх систематизація за певними відмітними (диференційними) ознаками задля кращої орієнтації в письменстві різних часів і народів. Якщо генетичний підхід має справу з предметами, які суміжні в літературному просторі й часі чи принаймні поєднані опосередкованим зв´язком, то типологія групує їх на основі збігів і розбіжностей, аналогій і контрастів - тобто опозиційного зіставлення за наявністю / відсутністю диференційної ознаки.