Соціологія культури
4.7. Насильство як засіб домінування і панування
Питанням насильства вжитті людей присвячено багато праць, вони є предметом заклопотаності політиків, зачіпають життєві інтереси мільйонів людей в усьому світі. У своїх крайніх вираженнях насильство виявляється у форм, воєн, терору, геноциду в міжетнічних відносинах, а в міжособистісних - у вигляді злочинів проти особистості (убивства, грабежі, зґвалтування, бійки з нанесенням тілесних ушкоджень, каліцтв). Навіть у сім´ї систематично відбуваються насильницькі дії стосовно дітей і жінок.
У сучасному світі відбувається ескалація насильства як соціального, так і міжособистісного. Усі геополітичні доктрини різного рівня і масштабу засновані на прагненні до домінування в регіоні чи у світі насамперед "великих держав", засоби масових комунікацій систематично проповідують культ сили, екрани телевізорів заповнені сюжетами насильства. Часом здається, що люди народжуються лише для того, щоб перетворитися в ґвалтівників чи їхніх жертв.
Чи можна раціонально, науковими методами пізнати, зрозуміти і пояснити феномен панування, домінування і пов´язані з ними насильства й агресивність людини і суспільства? Сьогодні в цій галузі існують принаймні чотири напрями: біогенетичний (етологічний), психологічний, екологічний і соціальний.
Біогенетичне і етологічне пояснення. К. Лоренц, відомий етолог, стверджував, що існує зв´язок між "природною історією агресії", що описує потяг до боротьби у тварини, потяг, спрямований проти своїх родичів, і "агресіями в історії людства". Більше того, він чітко висловився про біогенетичну природу агресивності людини, заявляючи, що "згубний за своїми розмірами агресивний інстинкт, який, як погана спадщина і донині сидить у нас, людей, у крові" був пронесений через багато тисячоріч як результат генетичної селекції. К. Лоренц повний песимізму щодо сили здорового глузду і почуття відповідальності сучасної людини: "Маючи в руках атомні бомби, а в центральній нервовій системі —´ ендогенні агресивні інстинкти запальної мавпи, сучасне людство ґрунтовно втратило свою рівновагу". Сучасна людина, за Лоренцом, є лише проміжною ланкою між твариною й істинно гуманною людиною.
Ще далі в перенесенні на людське суспільство законів світу тварин пішов О. Шпенглер, автор книги "Захід Європи". Напередодні захоплення влади в Німеччині Гітлером він проголосив, що "людина — це хижий звір", тобто звір, чиє "життя побудоване на убивстві", і що характер вільного звіра перейшов до організованого народу. При цьому існують народи, "чия сильна раса зберегла характер хижого звіра, розбійницькі, агресивні народи - господарі... Людство заплатило 50 млн. життів у процесі приборкання такого "хижого звіра" у вигляді народу, обплутаного нацистським маренням "про право на світове панування" німецької раси.
Якщо установки О. Шпенглера і йому подібних ідеологів найпереконливішим чином спростовані самим фактом Другої світової війни, то твердження К. Лоренца потребують коректування за допомогою раціональних аргументів.
Критики Лоренца й інших підтримуючих його погляди етологів роблять висновок про їхню непослідовність у міркуваннях: Лоренц закликає до того, "щоб ми розділяли як дві, принципово різні речі інстинктивно успадковане і придбане шляхом передачі традицій". Традиції — це насамперед культура, тобто знання, норми і цінності, навички й уміння населення. Отже, при міркуваннях про біогенетичне підґрунтя агресивності людини ми повинні пам´ятати і про багатовікову історію людської культури, яка надала людській поведінці пластичність, сформувала цінність права і можливість вибору лінії поведінки та пов´язане з цим почуття відповідальності за вільний вибір.
Якщо говорити про макрорівень прояву агресивності людей, то є правильним твердження . Мертона про те, що будь-яке відхилення від культурної норми (у нашому випадку — насильство над іншим) є нормальною реакцією нормальних людей на ненормальні умови. Отже, насильство є більшою мірою реакцією людини на умови, що перешкоджають задоволенню її якихось своїх потреб, інтересів, ніж проявом уродженого інстинкту агресивності.
Існує біогенетичне пояснення альтруїстичної поведінки тварин — альтернативи агресивності. її основу складає "відбір родичів", при якому загибель окремих особин забезпечує збереження генів близькоролинних організмів. Людський же альтруїзм принципово інший і визначається двома основними мотиваціями: механізмом співпереживання, співчуття і потребою наслідувати етичні норми, прийнятими уданій культурі.
Етологічні концепції мають значення не тільки для проникнення в таємниці поведінки тварин, але і для людинознавства. Академік І.П. Павлов зробив чудовий висновок: "Немає ніякого сумніву, що систематичне вивчення фонду природжених реакцій тварини надзвичайно буде сприяти розумінню нас самих і розвитку в нас здатності до особистого самоврядування".
Сучасні оцінки зводяться до усвідомлення необхідності виявляти "найбільшу обережність при зіставленні соціальної поведінки тварин і людини, наділеної свідомістю і феноменом культурного (негенетичного) спадкування".
Психоаналітичне пояснення. 3. Фрейд стверджував, що потрібно враховувати "споконвічну ворожість людей один до одного" і що агресія виявляється як така, що "не піддається знищенню риса людської природи". Наслідуючи посилання про перенесення на іншу людину того, що гнітить Я індивіда, він переконався, що війну варто розуміти як спробу психологічного самозбереження народу, як вихід назовні деструктивного потягу до самознищення, смерті. Отже, він тлумачить агресію як вихід, "виплеск" потягу до смерті — найважливішого, як вважають багато соціологів, феномену людського існування, що накладає свій відбиток на всі життєві прояви людини як істоти кінцевої. М. Маркузе, прагнучи об´єднати марксизм і психоаналіз, у свій час прийшов до висновку, що панування одних людей над іншими обумовлено в результаті біологічними інстинктами. Друга світова війна, однак, показала, що причини війни пов´язані з життєзабезпеченням народів ("життєвий простір" — німецький нацизм, "спільне співпроцвітання" — японський мілітаризм, боротьба за волю і незалежність народів, що стали жертвами агресії).
Будемо справедливі. Сьогодні здається логічним і сучасним висновок З.Фрейда про прийдешнє людства. Він писав: "Питання про долю людського роду, очевидно, зводиться до того, чи вдасться, і якщо вдасться, то якою мірою, у ході культур. ного розвитку перебороти ті порушення процесу спільного буття, які призводять людину до агресії і самознищення". Для сьогоднішньої України цей висновок можна витлумачити так: реалізація основних цінностей світської культури — свободи і справедливості —повинна супроводжуватися обов´язковим зростанням рівня правосвідомості народу, його поваги до закону і моральної норми, інакше кажучи — становленням і розвитком правової держави. Чи удасться це, поки що не відомо. Основний висновок психоаналітичної теорії: культура в міру її освоєння особистістю переорієнтує агресивність людини, спрямовану назовні, на неї саму, перетворюючи в саморегулятор поведінки. Самокритика, однак, породжує неврози — батіг сучасного людства.
Екологічне пояснення агресивності. Живий організм є системою, яка прагне зберегти свій внутрішній стан, незважаючи на зовнішні коливання (зміна умов проживання і життєдіяльності). У термінах синергетики, тобто науки про системи, що самоорганізуються, а в нашому випадку — про соціальний прогрес, що самоорганізується, ставлення такого організму до фізичного світу можна назвати ставленням стійкої нерівноваги. Стійкості такій нерівновазі додає цілеспрямована витрата попередньо накопиченої енергії самим організмом. Хижак, наприклад, "відбирає" таку енергію у своїх "жертв" — рослин, травоїдних тварин, а іноді й у родичів. Зменшення (завдяки врівноваженому тиску середовища) накопиченої енергії викликає зростання ентропії, і якщо не проводити антиентропійну роботу, то організм приходить у стан термодинамічної рівноваги із середовищем, тобто до смерті. Те ж саме відбувається і з людським організмом.
Але як соціальною освітою отримувати енергію ззовні? На будь-якому рівні життя організму, індивідуального чи соціального, для того, щоб одержувати вільну енергію, необхідно руйнувати якісь інші нерівноважні системи: природу, живі організми (руйнується навіть Сонце: йому залишилося, за деякими даними, "жити" близько п´яти млрд. років). Отже, створюючи, ми руйнуємо. Зниження ентропії в одному місці супроводжується її підвищенням в іншому: життя і смерть взаємообумовлюють одне одного. Активне творення в будь-якій сфері (матеріальній, соціальній, духовній) супроводжується руйнівною роботою, ентропійним процесом Цей закон треба враховувати у всіх проектах, правилах, габітусах, реальних нововведеннях.
Вдивімося в природу, у ній установлений взаємний контроль за руйнуваннями: більше, наприклад, рослин - більше травоїдних, отже, з часом - менше рослин, далі більше травоїдних - більше хижаків, що, у свою чергу, призводить до зменшення травоїдних, отже, до збільшення рослин тощо. У природі немає поняття прогресу, все, що відбуває в ній, зводиться до поняття виживання. Нарощуються поверхи агресії, при якій руйнівна активність одних видів регулюється руйнівною активністю інших. Чим вищий поверх тим складніша внутрішня організація. Відбувається, як ствердіють синергетики "інтелектуалізація" природи, що дозволяє виживати в нових умовах середо вища. На вершині такої піраміди — людина з її розвинутим інтелектом. За логікою такої схеми, людина агресивна за своєю природою, причому більш агресивна, ніж інші види. Приборкання агресивності в суспільстві (насамперед стосовно своїх родичів) відбувається за допомогою культури, позасоматичного спадкування традицій — її цінностей, норм, правил поведінки, правових обмежень агресивності в міжособистісних і соціальних відносинах. Це — самообмеження людства. Деякі мислителі стверджують нині, що міра розвитку інтелекту зумовлює і міру розвитку зброї за принципом "атака — захист" і що таке самообмеження передбачене природою (чи творцем?): наприклад, атомна бомба самим фактом своєї появи й існування диктує відповідну поведінку, спрямовану на обмеження агресивності народів. Інакше кажучи, війна переборюється війною, тобто готовністю до неї стосовно агресора, а екологічне руйнування — екологічною культурою суспільства.
Отже, зростання складності організму зумовлене необхідністю виживання, виживання є творення, останнє супроводжується руйнівною роботою зовні, руйнування ж вимагає прояву агресивності, більший інтелект— велика агресивність. Таке синергетичне пояснення агресивності.
Занадто все просто в цій схемі. Загальним недоліком усіх екологічних пояснень агресії і насильства є, на мій погляд, спрощене бачення даної проблеми. Правда, є дослідники, які говорять, що інтелект є інструментом економії агресії. Здається, саме інтелектуальна сила людини в собі самій містить моральні межі свого агресивного прояву: недарма Сократ наполягав на тому, що знання тотожне чесноті. Без знань не було б і ядерної зброї — цього засобу примусу до світу цілих народів. Здається, що екологи намагаються засобами формальної логіки, яка не терпить протиріч, вирішувати питання діалектики розвитку природи і суспільства. Тому схеми, побудовані логічно дуже правильно, звичайно не розкривають усієї складності проблеми.
Соціальне пояснення насильства. Відомий вислів К. Маркса про те, що насильство завжди було повитухою історії. Зрозуміло, що це не заклик, а констатація факту (в "Інтернаціоналі" є слова: "Увесь світ насильства ми зруйнуємо..."). Насильство пов´язане з жорстокістю у відносинах між людьми (групами, народами), а вона є функцією нестатку, тобто відчуття недоліку в задоволенні потреб, у першу чергу вітальних. Життєва боротьба за існування посилює відносини людей, і перед цим фактором усі інші фактори агресивності людини відступають на задній план. Взаємна боротьба людей за володіння благами, за соціальну позицію, яка забезпечує впливовий статус і престиж, за переваги в освіті й у власності є соціальною формою прояву феномена домінування людини над людиною, її прагнення до переваги в якій-небудь сфері, що викликає опір інших. Найточніше така боротьба виражена в класовій боротьбі між багатими і бідними, боротьбі пригноблених проти гнобителів тощо. Цій боротьбі нема ліку: ще стародавні стверджували, що йде "війна всіх проти всіх" (bellum omnium contra omnes) і ще "силу варто відбивати силою" (vim vi repellere licet — Сенека).
Такою боротьбою любов відтискується в сім´ю, зводиться або до сексуальної або ж до любові лише щодо близьких, або ж людина шукає підтримки, розумінні і ствердження своєї особистості в релігії. Соціальне ж життя нагнітає лише неврози при такому розщепленні людини на борця, що не зупиняється ні перед чим у прагненні домінувати, і людини люблячої, що розчиняється в іншій. Я людини при цьому розколоте, і почуття, її самовідчуття амбівалентні. Експектації від такої людини дуже суперечливі, і дуже важко їй довіряти при взаємодії з нею. Відносини непрозорі, особистість розщеплена.
Сучасне соціальне життя нав´язує індивіду той модус дії, який організовує соціальну практику і виступає для індивіда як габітус—система схильностей (диспозицій), об´єктивно пристосованих для досягнення певних результатів, тобто соціальних цілей. Для окремої людини габітус — це коло життєвих необхідностей, на яких активно позначається минулий досвід у вигляді схем сприйняття, думок і дій, що і гарантує "правильність" практик, їхню легітимність в очах людей. Габітус залежить, однак, більше від відмінностей у суспільствах, вихованні, престижі, звичаях і моді, ніж від суб´єктивності індивідів. І якщо соціальне життя диктує індивідам спосіб дій, який найбільш ефективно приводить до мети в даних умовах, то люди звичайно вибирають лінію своєї поведінки, виходячи з цього диктату. Суспільство, побудоване на принципах домінування, панування одних над іншими, відкриває дорогу до насильства. Спалахи насильства за останні роки, їх оцінка й аналіз підводять до думки про те, що головним фактором соціального насильства є не інстинкти агресивності людини, адже за ці роки генотипи не змінилися, а соціальні умови життя. Отже, мова взагалі повинна йти не про повну ліквідацію насильства в суспільстві, а про його мінімізацію, про максимально можливе зменшення ролі насильства в пропонованих суспільством способах дії, що ведуть до успіху індивіда в сферах економіки, політики і екзистенціальносгі.
Суспільства, що сповідають рівність суспільного становища людей (різні варіанти "соціалізму"), прагнуть мінімізувати соціальне насильство, вводячи демократичні "правила гри" для задоволення прагнення людей до домінування і суперництва (вибори, підвищення владної ролі суспільної думки про ті чи інші дії влади чи партій, дотримання відповідності міри праці і міри споживання тощо). Виникає протиріччя між прагненням людей до свободи і "правилами гри", що нав´язуються суспільством.
"Класичний" соціалізм вбачав основну причину нерівності і соціального насильства лише в сфері економіки, у характері власності, в експлуатації людини людиною. Практика такого соціалізму виявила, однак, й іншу сторону, не менш важливу: насильство організації надлюдиною. Утвердження нового способу життя (сукупності укладу, рівня, стану і стилю життя, заснованого на суспільній власності на засоби виробництва) могло бути проведене в життя лише шляхом застосування класового насильства за допомогою державної влади (диктатури пролетаріату). Сила держави у вирішенні соціальних завдань відчутно зросла. Це призвело, та й не могло не призвести, до різкого посилення насильства з боку політичних організацій суспільства, тобто до тоталітаризму. Суспільні структури стали диктувати схеми дії, що ведуть до повного підпорядкування індивідів цілям держави і політичної партії.
У суспільствах, що сповідають соціальну нерівність, навпаки, сила держави направляється на підтримку інтересів, які уже сформувалися, "класично" домінуючих у суспільстві груп і класів (а їхні інтереси видаються за інтереси всіх громадян), на забезпечення свободи особи у всіх сферах життя, насамперед в економічній. Насильство в такому суспільстві має основні свої корені в економічних відносинах: левова частка злочинів - економічні. Теоретично сила грошей повинна забезпечувати прогрес в економічній сфері за умови свободи особи, а сила держави (організації будь-якого рівня) — забезпечувати соціальну справедливість, тобто законність, легітимність будь-яких домінацій, перевага тих чи інших груп і класів.
Обидва типи суспільства покликані мінімізувати насильство у відносинах людей і у відносинах "влада — громадянин". В основі такої практики лежить вироблений європейською культурою кодекс прав і свобод людини.
Реальна конвергенція обох типів суспільства є теоретичною мрією, спрямованою на гуманізацію громадського життя.