Соціологія культури
Розділ 4. Буття людини в культурі
Соціолог звичайно вивчає суспільство як знеособлене (деперсоніфіковане) структурно-функціональне утворення. Людська активність, що є її реальним джерелом, при цьому залишається в тіні наукового аналізу. Щоб соціологія перетворилася в науку про реальне сумісне життя безлічі людей, необхідно розширити поле аналізу, включивши до нього і суб´єктивний світ людей: справді, вони ніби одночасно живуть у минулому (соціальна й індивідуальна пам´ять), сьогоденні (здоровий глузд, знання про повсякденне життя, моральна та політична позиції) і майбутньому (надія на краще, проекти). Цей суб´єктивний світ реалізується за допомогою діяльності та поведінки в об´єктивному світі, у суспільстві. Більше того, саме в цьому процесі індивід стає соціальною істотою, особистістю. Він починає усвідомлювати світ, який складається з безлічі реальностей, і саме в цих сферах постійно переміщується його свідомість, інтенціональна ( що прагне до чогось, до когось, кудись) за своєю природою.
При поясненні цих реальностей доводиться відходити від традиційних для нашого наукового світогляду філософських позицій, коли предметом філософії були закони функціонування і розвитку природи, суспільства і людського мислення. Цей підхід зводить різноманіття людських проявів лише до його мислення, виключає зі сфери філософсько-соціологічного аналізу людське життя в суспільстві з усіма його проблемами, що виводило з поля зору філософії "людський фактор" і перешкоджало розвитку соціології, особливо "розуміючої". Розвиток соціальної культури зажадав застосування феноменологічного підходу з його категоріями "життя", "життєвий світ", "людське існування". Тим часом поняття "життя" в історії думки піддавали аналізу Аристотель, Демокрит, Хома Аквінський, Декарт і Гольбах, пізніше — Енгельс і Дильтей. Одні з них обґрунтовували матеріалістичну позицію в питаннях походження і природи життя, інші — її божественність. В. Дильтей бачив життя як основу, внутрішній зміст і рушійну силу всього існуючого, стверджуючи, що всі науки вивчають різні прояви життя, а завдання філософії — вирішити загадки життя. Наслідуючи цю традицію і за велінням часу, соціальні культурологи починають розглядати різні світи людини, причому світ повсякденного життя людей є переважно вищою реальністю і вихідною базою для формування і функціонування всіх інших світів людини, у тому числі чисто символічних, таких, як релігійні і художні світи. Тому поява і розвиток цих світів підпорядковані принципу житгє подібності, тобто вони за своєю природою є похідними від реального світу, світу повсякденного життя.
Що є підставою виділення Й аналізу таких світів? Основні феномени людського існування, за загальним визнанням, — праця, домінування (прагнення до переваги), любов, гра і смерть. Соціальний соціолог застосовує формулу "буття людини у культурі", прагнули відійти від однобічних уявлень про соціальне життя як про результат впливу на людей об´єктивного світу (суспільства як об´єктивної реальності) або від розгляду суспільства лише як утворення, що конституює людини (суспільство як суб´єктивна реальність).
Буття людини у світі, її культурі - це насамперед спосіб буття у світі людському, оскільки соціальний світ так само принципово споконвічний, як і життєвий. Людина в ньому здана" зі своїми константами існування. Тому суспільство не є сумою індивідів, а с фундаментальною структурою досвіду й обрієм будь-якої суб´єктивності та її дій. Люди існують у ситуаціях, за необхідністю інтерпретованих ними і наступними поколіннями по-різному, а це відкриває безліч перспектив. Більше того, соціальна культурологія переходить до аналізу світів людини (на відміну від рефлексивної філософії, що розрізняє сутність і фактичність), де тіло людини (насамперед у формі потреб вітального характеру) виступає в єдності з її свідомістю, лише при цьому підході ми маємо відчутний і єдиний світ, світ, у якому людина присутня і діє.
Захоплення абстрактними трансцендентальними континуумами, куди "відходить" лише свідомість людини, заважає діючому аналізу існуючих і нових світів (що з´являються) існування людини (наприклад, віртуальних світів, комп´ютерних ігор тощо, пов´язаних з переживаннями людей, із творчістю і невдачами, які гостро та драматично відчувають люди). Реабілітація тіла людини (Гуссерль, Мерло-Понті) переборює картезіанське подвоєння світу і, підкреслюючи безпосередність зв´язку свідомості та світу людини, веде до необхідного нині подолання дуалізму суб´єкта й об´єкта. Поглинання людини світом свого буття й існування цих же світів у ній за допомогою особистісної ідентифікації (точніше самоідентифікації), злиття з ними зумовлюють формування і відповідних рис людини як граней її особистості. Множинність світів людини визначає історичне ускладнення особистості, і навпаки.