Соціологія культури
3.1. Інтерсуб´єктивність соціокультурної реальності
Соціальні і культурні феномени, що складають соціокультурну реальність, уніфікуються загальним для них значеннєвим контекстом як семантично єдиний простір, компоненти якого характеризуються лише різною інтенціональністю. Це означає, що суб´єкт культури (колективний чи індивідуальний, повсякденний чи спеціалізований, масовий чи елітарний) не має справи із соціальною реальністю як такий, а лише з опосередкованою її особливою віртуальною реальністю — соціокультурною топологією, що є продуктом історії культури, нерідко сконструйованим самим суб´єктом (даним чи будь-яким іншої) цієї культури. Ця віртуальна реальність існує тільки актуально ("тут і тепер") і типологічно варіативно (залежно від того, який суб´єкт і з якою метою її інтерпретує), що і визначає її потенційний динамізм і пластичність.
Кожен суб´єкт культури має двоїсту природу: з одного боку, він є носієм безлічі цінностей і змістів, уявлень і традицій, тобто вписаний у систему визначеної культури, з другого, є суб´єктом і об´єктом безлічі соціально-практичних дій, а виходить, включений у визначену соціальну реальність. Як елемент соціуму, суб´єкт культури (разом із усією системою даної культури) детермінований соціальною реальністю — тією мірою, якою він залежить від неї. Як носій культури, він інтерпретує соціальну реальність у категоріях цієї культури і тим самим наповнює її значеннями і змістами, властивими цій культурній системі, часом приписуючи соціуму культурну семантику, що склалася в межах відомої йому культурної традиції. Умовне членування єдиного і цілісного соціокультурного світу людини на "соціальні" і "культурнім складові (аспекти, зрізи, тлумачення тощо) залежить від соціальної і культурної орієнтації суб´єкта, а виходить, дуже суб´єктивно і багатогранно.
З ходом історії людства (і кожної окремої культури чи субкультури) роль суб´єктивного фактора в цілому зростає, хоча на цьому шляху зустрічаються маятникоподібні коливання, і масштабні відхилення. Так, наприклад період тоталітарного розвитку в історії тих країн, що його проходили, пов´язаний з ослабленням субєктивності в її масових проявах (особистісна і культурна уніфікашя), хоча при цьому роль суб´єктивного впливу тоталітарних вождів (Леніна і Сталіна, Гітлера і Муссоліні, Мао Цзедуна і Фіделя Кастро), їхніх поглядів і смаків розросталася до фантасмагоричних розмірів. Однак очевидно, що суб´єкт будь-якої традиційної культури не може зрівнятися ні за якими змістовними параметрами із суб´єктом культури Нового чи Новітнього часу (навіть якщо мати на увазі сучасну стандартизовану масову культуру і найвитонченіші механізми маніпулювання суспільною свідомістю в засобах масової культури). Таким чином, мова повинна йти про поступове посилення людської суб´єктивності в історії культури і наростанні її полісуб´ектності.
Кожне соціокультурне явище може бути "повернене" до суб´єкта, що пізнає і переживає, як своєю соціально-значеннєвою (актуально динамічною), так і культурно-значеннєвою (актуально константною) сторонами. Феномени культури (моральні й естетичні, когнітивні і спекулятивні), функціонуючи чи осмислюючись у контексті соціально-практичних реалій, отримують самодостатній соціальний зміст і розвиваються спонтанно, багато в чому непередбачено. Соціальні ж феномени (у тому числі економічні та політичні), укладені волею історичних обставин чи суб´єкта, що пізнає (вченого чи школяра, художника чи глядача, філософа чи обивателя), у культурний (ціннісно-змістовий) контекст "опромінюються" переважаючим культурним змістом і знаходять ментальну стійкість.
Власне соціальні феномени, потрапляючи у визначений контекст культури, акультуруються, тобто виявляються — у різних відносинах і в різному ступені — феноменами культури (змістами, значеннями, цінностями, нормами, інтенціями, інтересами, традиціями), зберігаючи усі властивості соціальних феноменів, що включають у себе структури реальності. Однак ті ж феномени культури, будучи включеними в той чи інший соціум, змінюють свою феноменальну форму (соціалізуються) і функціонують у ньому як соціальні еквіваленти феноменів культури і, більше того, як компоненти самої "реальності", не перестаючи при цьому бути феноменами культури, структурами змістів.
У випадку, коли в історії превалюють інтегративні тенденції провідним, керуючим початком соціокультурного процесу стають культурно-значеннєві структури; у випадку перемоги диференціюючих тенденцій, — соціально-значеннєві. Якщо культурно-значеннєві структури є творчо переломленими і естетизованими, то соціально-значеннєві "заземлені" інституціонально і практично; тому інтегративні процеси в історії носять переважно віртуальний і ефемерний характер, адиференціальні екзистенціальний і цивілізаційний. Звідси - відносна короткочасність і нестабільність інтегративних періодів у будь-якій соціальній історії і, відповно, перевага диференціюючих тенденцій у ній. Навпаки, у культурній історії переважають інтегративні сили, багато в чому стримуючі динаміку реальності в рамках тих чи інших заданих культурних уявлень (образів, концептів, асоціацій, пізнавальних моделей, міфологем тощо). Досить порівняти в історії Радянського Союзу XX ст. 20-і та 30-і роки, щоб побачити принципові розбіжності диференціюючих тенденцій у 1920-і й інтегруючих процесів у 1930-і.
Залежно від того чи іншого епістемологічного чи функціонального контексту, породжуваного тим чи іншим суб´єктом культури, у кожному соціокультурному феномені актуалізується або його соціальна процесучільність, або культурна системність, що своєрідно виявляються в концептуальних значеннєвих структурах (фреймах), імпліцитно містяться в даному феномені. Саме фрейми (frame — англ. рамка) організовують світосприймання і поведінку людей, акумулюючи в собі типову і потенційно можливу інформацію, що асоційована з тим чи іншим концептом. У цьому змісті концептуальні фрейми, будучи історично, конвенціонально зумовленою формою організації знань про світ, одночасно й об´єктивні, оскільки формують світогляд і керують поведінкою людей "ззовні", так би мовити, "від імені" культури, до якої вони історично належать, тобто колективного національного досвіду, і суб´єктивні, тому що люди самі домовляються про те, що вважати вданій ситуації найбільш істотним чи нормативним у пізнанні і поведінці, у переживанні і творчості. Наприклад, концепти "інтелігенція", "нова релігійна свідомість", "сталінська епоха", "відлига" "перебудова", "соцреалізм" і "авангард" в історії України є характерними концептуальними фреймами, важливими для розуміння не тільки культурно-історичних, але і соціально-історичних процесів у Російській імперії Х1Х-ХХ ст.
Фрейми виступають і як умова, і як результат культури, сполучаючи в собі актуальне і потенційне в суспільно-історичному розвитку, виступаючи як елементи соціокультурної картини світу й у той же час внутрішніх механізмів соціокультурної динаміки, що змінюють, поволі перебудовують цю картину світу. Суб´єкти культури діють і мислять, керуючись готовими ціннісно-змістовими "рамками" культурних значень і в цьому розумінні самі знаходяться "у рамках" визначених норм і традицій, цінностей і оцінок, установок і стереотипів сприйняття. У той же час творчо активні суб´єкти культури здатні і самі моделювати життєздатні і продуктивні фрейми культури, що регулюють надалі соціокультурний процес.
Культурна топологія, з якою має справу суб´єкт культури (дослідник чи художник, але такою ж мірою і будь-який непрофесійний носій тієї чи іншої культури), складається зі значеннєвих структур різних рівнів, серед яких провідну організуючу роль виконують концептуальні фрейми. Усі ключові категорії, у яких осмислюється історія і культура, також є за своєю внутрішньою структурою саме фреймами (метафреймами), що організують відповідні соціальні і культурні контексти, життєві уявлення; моделі поведінки в типових ситуаціях, сценарії розвитку історичних подій і рішення назрілих проблем, що визначають типи історичної і культурної творчості, ієрархію цінностей. Через призму тих чи інших концептуальних фреймів різним чином структурується й осмислюється національна історія як соціокультурне ціле. Очевидно, що історія, упорядкована різними фреймами, буде мати істотно інший вигляд: у кожному конкретному випадку у цих фреймах історичним подіям і їхнім учасникам приписуються специфічні функції, якості, відносини, у результаті чого і загальна логіка історичного процесу вибудовується відповідно, і його культурний зміст виявляється принципово своєрідним.
Якшо глянути на соціальну історію з погляду культурної, стає зрозуміло, що в багатьох конкретних випадках культурні явища інтеншонально випереджають життя, а потім ведуть його в тому чи іншому напрямку, спонукають до розвитку в дусі породжуваних ними ідеалів і теорій, стимулюють радикальні тенденції соціально-історичного процесу. Соціальні зміни, що відбуваються в суспільстві, породжують відповідну "відповідь´´ культури - співзвучну, контрапунктуючу або заперечну. У неменшому ступені культурно обумовлені охоронно-консервативні тенденції в суспільному житті, за визначенням пов´язані з традицією, з стійкими нормативами і системами цінностей, зі штучним "утриманням" соціальної історії в рамках, освячених культурною історією. У свою чергу, соціально-політична реакція сама стимулює посилення консервативно-охоронних інтенцій у культури Протистояння і протиборство контрастних ідейних течій у культурі (наприклад, консерватизму і радикалізму), а разом з тим і полярних тенденцій соціокультурного розвитку в історії, завжди виступали як характерні та значимі моменти соціодинаміки української культури, шо імпліцитно включають у себе "точку відліку" сьогодення — деяку соціальну дійсність, що контрастує як тим, так й іншим культурно-історичним інтенціям. Однак "соціальна дійсність" у цьому випадку сама постає лише як знак реальності чи сукупність значень, як особлива значеннєва структура (фрейм), що лише відбиває еталонні уявлення актуальної культури (субкультури) про дійсність — належної чи бажаної, критично заперечуваної або апологетизованої, нормативної, з погляду повсякденної свідомості, чи надзвичайної, тобто сама є феноменом культури — культурно-історично обумовленим, релятивним; вона володіє, як правило, суб´єктивно інтерпретованим, перемінним змістом і в той же час очевидною інтерсуб´єктивністю.
Однозначності й однолінійності моністичного соціального пізнання в цьому випадку буде протистояти свідомо плюралістична, багатомірна картина культурної історії, що складається з декількох, а часом і безлічі можливих інтерпретацій історичного процесу (у тому числі полярних за своїм змістом, взаємовиключних за ідейною спрямованістю). Особливо важливо і показово для соціокультурного аналізу порівняння протилежних інтерпретацій тих самих фактів, подій, процесів коли загострюється виражений у їхній співвіднесеності конфлікт інтерпретацій, що наочно демонструє самий механізм соціодинаміки культури - провідне значеннєве протиріччя культурної епохи (якщо контрастні фрейми породжені одним часом) чи духовне суперництво різних культурних епох (якщо в заперечуючих один одному фреймах укладене явне чи сховане протиборство старого і нового в історії культури). В історії культури подібний конфлікт інтерпретацій насамперед виражає значеннєву суперечливість самої культурної семантики, укоріненої в різних історичних шарах соціуму.
Концептуальні значеннєві структури соціокультурної історії (фрейми) з´являються аж ніяк не в довільному порядку, а за відомою логікою, історично закономірно підготовлюючи один одного і складаючи у своєму зв´язку і послідовності визначену програму поступального національно-культурного розвитку (прогресивного чи регресивного, інноваційного чи традиційного, вибухового чи цикл). Історію будь-якої національної культури можна уявити як визначені послідовності фреймів, що змінюють, підготовлюють чи відкидають один одного, "вбудованих" у логічне ціле "розгалуженого дерева цілей", які надбудовуються один над одним у вигляді архітектонічного цілого, що послідовно ускладнюється. Сучасність будь-якої національної культури багато в чому "запрограмована" її історично сформованою семантикою, її феноменологією.
У той же час найбільш значні з історично "придбаних" нею інновацій відкладаються в її культурній семантиці і доповнюють національну феноменологію культури як її "поверхневий шар". Можна сказати, що феноменологія культури породжує її історичну динаміку, а її актуальний зміст як гуманітарної історії загалом визначає її потенційний зміст. У світлі цього національна історія може бути зрозуміла як поступальне здійснення можливостей даної культури, а культура — як першофеномен будь-якої історії. Сама історія, таким чином, постає як ентелехія культури — як сукупність соціокультурних проектів, програм, сценаріїв, концепцій, ідей та образів, ментальних й інших значеннєвих структур, породжених історично чи сформованих у суспільній свідомості епох, — значеннєвих структур, що складають у своїй підпорядкованості, ієрархії та послідовності упорядковане і телеологічне ціле. Розуміння ж конкретної історії залежить від рефлексивного осмислення загальної логіки розвитку й архітектоніки тієї чи іншої культури.