Соціологія культури
1.12. Логіка й історія повсякденності
У цьому параграфі хотілось би зупинитись на деяких категоріях, поняттях й узагальненнях, що вводять у своєрідну сферу соціології культури, яку можна назвати соціологією повсякденності. У західній соціальній науці аналіз повсякденності має солідну традицію, в основному в руслі аналітичної філософії і соціальної феноменології. Дійсний виклад спирається на соціально-феноменологічні студи Альфреда Шюца і його послідовників.
Розвиток феноменологічних ідей у соціології призвів до створення "прикладної меніпеї" з точно таким же, як у меніпеї, ставленням до "нормальної" дійсності. Меніпея – це жанр, названий за іменем ІІІ ст..до н.е. Меніпа з Гадари. М.М. Бахтін, характеризуючи меніпею, особливо підкреслював такі її особливості, як сполучення неприборканої фантазії з постановкою глибоко світоглядних проблем, причому, писав він, смілива фантастика й авантюра мотивуються і виправдовуються "суто ідейно-філософською метою — створювати виняткові ситуації для провокування й досліджування філософської думки". Бахтін дав таку методологічну характеристику меніпеї: це морально-психологічний експеримент, порушення нормального загальноприйнятого ходу подій, створення виняткових ситуацій, що випукло провокує, демонструє і провокує думки і уявлення, якими є експерименти Г.Гарфинкеля, творця так званої етнометодології. Суть етнометодологічного експериментування полягає в несподіваному порушенні загальноприйнятого і нормального ходу подій, що дозволяє виявити зміст і форми повсякденних "ідей" та уявлень, що не виявляються при нормальному ході життя. Завдяки випробуванню, провокуванню повсякденності, остання, реагуючи, "видає" таємні механізми свого устрою, так само як філолофсько-етична ідея, провокована в меніпеї, виявляє свої приховані висновки і наслідки, що зовсім не очевидні при її "нормальній" реалізації.
Виникає запитання: навіщо взагалі потрібно порушувати звичні устояні структури повсякденних взаємодій? Хіба саме повсякденність не є чіткою і прозорою сферою життя, що не вимагає рефлексивного розгляду? Однак ця чіткість удавана. Повсякденність здається чіткою не тому що відрефлексована, а тому що вислизає від рефлексії. "Звичайне життя" не аналізують доти, поки його не порушить яка-небудь надзвичайна подія. Зіштовхнувшись з таким порушенням, "повсякденні діячі" прагнуть насамперед "нормалізувати" ситуацію, увести її в рамки повсякденності і лише після цього приступають до дослідження фактора, який порушив хід нормального життя, що вже інтерпретується як нормальне, повсякденне явище.
Суть цієї ідеї можна продемонструвати на прикладі одного з гарфінкелівських експериментів. У ході нормальної, звичайнісінької розмови експериментатор починає наближати своє обличчя до обличчя нічого не підозрюючого партнера. Партнер ніяковіє, відсувається і, нарешті, усвідомлює, що ситуація змінилася, і він бере участь у якійсь іншій взаємодії, відмінній від тієї, яку він припускав раніше. Типову реакцію випробуваного можна сформулювати так: "Ти що, ненормальний?" Деякі сприймали дії експериментатора як дії, мотивовані сексуальними спонуканнями, а хтось бачив у ньому хворого.
Ці оцінки були перевизначенням ситуації. Будучи перевизначеною, ситуація "нормалізувалась", знову ставала ситуацією повсякденності, оскільки кожний з випробуваних знав, що потрібно робити, якщо партнер хворий, як поводитися з "шизофреніком" чи з безцеремонним залицяльником. Ситуація могла видатися важкою, неприємною, але вона виключалася з розряду незрозумілих і безглуздих.
Нормалізація ситуації відбувалася завдяки приписуванню партнеру якогось типового мотиву, тобто завдяки типізації особистості партнера-експериментатора ("хворий", "залицяльник" тощо), і на цій основі типізувалася "нова" взаємодія. Вона цілком укладалася в сферу повсякденності і бачилася як каузально детермінована саме цією типовою особистістю. Учений, який вирішив піддати таку ситуацію науковому дослідженню, природно, "пішов би" за ланцюжком причин і наслідків для того, щоб знайти джерело порушення, і визначив би, що це або психофізіологічні особливості особистості порушника, або особливості його виховання в ранньому віці, або особливості середовища тощо. Але з повною впевненістю можна стверджувати, що в поле його зору не потрапив би сам процес перевизначення ситуації, усі пов´язані з ним проблеми: як людина усвідомлює, що взаємодія не відповідає власній нормі, як "нова" взаємодія типізується тим чи іншим способом, де джерело і який "репертуар" типів, яким користаються "повсякденні діячі", які необхідні і достатні ознаки того чи іншого типу, яка логічна структура повсякденної інтерпретації тощо. Відповісти на ці запитання — значить зрозуміти формальну структуру повсякденності. Поки це не зроблено, чіткість і прозорість повсякденного життя уявляються оманними. Повсякденне життя не настільки зрозуміле, наскільки ми приймаємо на віру, що воно таке, і не тільки "повсякденні діячі", алеіфахівці-соціологи. Останні, як говорив Гуссерль, сприймають його як основу, необхідну передумову для дослідження, але воно не стає дослідницькою темою. А увага до цієї теми необхідна, щоб прояснити й уточнити фундаментальні методологічні принципи соціальних наук.