Порівняльне літературознавство
5.3. Відношення між генеалогією і типологією
Ще в XIX ст., коли обговорювалися переваги й вади міграційної та антропологічної концепцій, компаративістика апробувала зіставний термін «аналогія» та контактологічне поняття «взаємодія», які дали їй змоги вивести вивчення літератури з рамок національної ізольованості на рівень історико-теоретичних узагальнень:
Без ідеї про аналогії у явищах життя і цивілізації різних народів, а також без ідеї про безпосередню взаємодію народів та їхні культурні запозичення навіть поважні наукові праці з історії цивілізації та етнології не можуть мати іншого значення, окрім збирання та зшивання матеріалів
Однак учені й дотепер неодноразово відзначають труднощі розмежування контактно-генетичних зв´язків і відношень типологічного плану. Труднощі полягають у тому, що ці два різновиди відношень на кожному кроці тісно пов´язані й переплетені. Так, літературні школи і стильові течії мають бути об´єктом типологічних студій, але з´являлися вони, безперечно, під певними «впливами», мали зовнішні імпульси, творчий поштовх для виникнення. Прикладом може служити львівське угруповання «Молода Муза» (1906-1909).
Крім того, часто важко з´ясувати: був той чи той автор знайомий із творчістю іншого письменника, з яким у нього виявлено спільні риси, отже, визначити, чи перед нами контактний, а чи типологічний зв´язок. Наведемо такий приклад. У 1973 р. опубліковано роман Василя Земляка «Лебедина зграя». Десь за рік до нього побачив світ роман колумбійського письменника Ґабріеля Ґарсії Маркеса «Сто років самотності». Між обома творами помітна стильова спільність. Перший роман започаткував течію «химерної прози» в українській літературі, другий зараховують до «магічного реалізму». Один з авторів цього підручника спитав Василя Сидоровича, чи читав він «Сто років самотності». «Так, - відповів письменник, - але після того, як написав свій роман». Згодом виявилося, що Ґарсію Маркеса, своєю чергою, питали, чи він читав роман Михаїла Булгакова «Майстер і Маргарита». «Так, - відповів письменник, - але після того, як написав свій роман». Типологічно всі ті твори можна зарахувати до контекстуального поля «сміхової культури» (М. Бахтін), хоча генетично вони відмінні: латиноамериканський «магічний реалізм» виник як реакція на американську урбаністичну прозу, українська стильова течія «химерної прози» - на виробничу літературу соцреалізму.
Переконливо сказав про такі типологічні подібності грузинський прозаїк Отар Чіладзе:
Висловлюючись поетично, сьогодні в людей навіть спільні сни. І якщо людина бачить уві сні саме те, що тривожить і хвилює її наяву, то немає нічого дивного в тому, що однакові сни бачать перуанець і естонець, люксембуржець і чуваш... Втрата віри, страх перед майбутнім, очікування атомної катастрофи часом визначають мислення, погляди, особливості сприйняття і переживання. Звідси - джерела, схожі процеси в літературах різних народів, схожі устремління, навіть схожі маршрути в історію чи міфологію. [...] Подібність факторів, стимулів зумовлює окремі збіги, як стосовно форми, так і змісту, у творчості глибоко відмінних один від одного письменників.
У моєму першому романі (1972) * море відступає назад, залишаючи без себе підкорену країну, яка стала на нелюдський шлях. У другому романі Гарсії Маркеса (1975) " диктатор теж підкореної країни, яка стала на нелюдський шлях, продає море. Критик, який погнався за літературними збігами, коренями й походженням, не побачив у них щось більше, ніж літературні подібності, але хіба ж це дає право кому-небудь, і насамперед мені, встати й заявити: Ґарсія Маркес писав свій роман під моїм впливом?! [...] Якщо ми говоримо про справжні впливи, то необхідний певний час для того, щоби всмоктати, зробити своїм те, що заторкнуло, зрушило тебе, налаштувало на створення подібного. («Анна Кареніна», на мою гадку, на сьогоднішню літературу впливає більше, ніж на сучасну їй.) Бо ж на відміну від наслідування вплив залишає слід у душі! А для цього потрібен час.
Позитивістично налаштоване традиційне літературознавство дефі- ніювало типологічний підхід з позицій генетизму: типологічна компаративістика зосереджена, мовляв, на тих особливих спільностях, які зумовлені не прямим генетичним зв´язком, а випливають зі схожих історичних обставин, динаміки розвитку стилів, жанрів, віршових форм тощо й проявляються у подібних структурних і функціональних особливостях.
Релікти позитивістичних уявлень спостерігаються й сьогодні. Наприклад, до сфери порівняльного літературознавства вчені Казанського університету (Татарстан, Росія) зараховують вивчення зв´язків і аналогій між літературами народів, споріднених чи близьких у культурно-історичному плані (скажімо, тюркських), натомість об´єкт зіставного літературознавства визначають зв´язками (замість «зв´язків», очевидно, доцільніше вжити термін «відношення») між літературами неспоріднених народів, роз´єднаних мовами, релігією і мистецько-естетичними традиціям« (наприклад, між літературами англійською і японською, російської І татарською тощо)
Вважаємо, що треба розмежовувати не об´єкт (споріднені й неспоріднені культури), а методологічні підходи; слід говорити про порівняльно-історичну методологію, яка заснована на діахронічному генетичному підході, і зіставний підхід, який вивчає подібності й відмінності у синхронічній площині безвідносно до спорідненості досліджуваних явищ. А простеження літературного родоводу і впливів є завданням порівняльно-історичного літературознавства.
Після Ф. де Соссюра, коли на противагу генетизму розвинувся структуралізм, увага змістилася із джерел літературних явищ на саму літературу, із зв´язків між суміжними літературними об´єктами - на їхні співвідношення. Всі - і синхронні, і діахронні - літературні факти відтепер можна проектувати на синхронічну площину зіставного аналізу, бо типологічні схожості, збіги, аналогії - це не тільки подібності, що з´явилися самостійно в різних літературах під впливом подібних обставин, а й ті відповідності між окремими істотними ознаками літературних творів чи тенденцій, які цікаві самі по собі або ж вписуються в настільки широку парадигму, що відпадає сенс полювати виключно за контактами і впливами, спорідненістю і рецепцією.
Те, що порівняльно-історичний та зіставно-типологічний підходи варто розрізняти, не означає, що їх не можна застосовувати до вивчення одного об´єкта у межах єдиного дослідження. Одні й ті ж літературні явища можна розглядати крізь призму різних підходів: генеалогічного, контактологічного, типологічного. Скажімо, донедавна панувала контактологічна версія походження українського бароко, згідно з якою бароковий стиль запозичено із Західної Європи через посередництво польської культури і перенесено в готовому вигляді на український ґрунт католиками, зокрема єзуїтами, для посилення католицької експансії на православний схід, де він прищепився і поширився на різні літературні жанри й інші види мистецтва. Україна найраніше з православно-слов´янського регіону засвоїла бароко, і воно тут зазнало найбільшого розквіту. Звідси поширювалися стильові впливи на Росію, Білорусь, Сербію і т. д.
Натомість сучасний український компаративіст Дмитро Наливайко суттєво уточнив наші уявлення про цей стиль у національній культурі, довівши за допомогою генетичного методу, що українське бароко має, крім західноєвропейських джерел, власний, національний родовід, а саме: а) давньоруські витоки, зв´язки з візантійською літературною традицією; б) спадкоємні фольклорні елементи (образні і стильові засоби). Наприклад, помітним є зв´язок «барокових» засобів у посланнях Івана Вишенського з творчістю ранньовізантійського письменника Івана Златоустого, який теж таврував багатих і захищав убогих. В українському бароко розвинулося дві основні системи викладу: в одній переважала висока патетика, заснована на риторичних засобах, анафорах, повторах, а друга виявляла зв´язок з народним комедійно-пародійним стилем.
А з типологічного погляду, бароко - стильовий інваріант, який творить парадигму національних варіантів, що мають спільні і відмінні риси. Наприклад, на відміну від західних видозмін, українське бароко - культура несекуляризована, бо в нас не існувало розвиненого Ренесансу, який на місце теоцентризму поставив антропоцентризм. Спільні риси українського і європейського бароко - це тяжіння до контрастів, експресивна манера, пишна декоративність, розвинена емблематика, а також наявність семантичних антиномій (мить і вічність, велич і мізерія, духовність і чуттєвість, життя і смерть) тощо. Найвищий вияв барокової поетики спостерігається у творчості Григорія Сковороди, який двоїстість світу, його духовне і фізичне начало, виразив символічно.
На комбінуванні порівняльно-історичного та зіставно-типологічного підходів засновано цілі розділи компаративістики, як-от тематологія, що вивчає літературну тематику і в діахронічному (історія тематичного матеріалу), і в синхронічному (дослідження повторюваних мотивів, ситуацій, персонажів) планах. А специфіка порівняльного вивчення жанрів, стилів, традиційних образів і сюжетів тощо взагалі вимагає перехресного теоретичного, порівняльно-історичного і зіставного висвітлення.