Порівняльне літературознавство
5.2. Паралельне зіставлення - контекстуальний аналіз - типологічне вивчення
Зіставний підхід, заснований на виявленні різноманітних співвідношень між літературними явищами, має універсальний, практично необмежений обсяг експериментального матеріалу - він не мусить дотримуватися ані часової послідовності літературних явищ, ані причиново-наслідкових зв´язків. В основі зіставних методик лежить зацікавлення літературними збігами (аналогіями) і розбіжностями (контрастами) - подібностями й відмінностями, які можна сприймати як закономірні чи випадкові й пояснювати їх появу об´єктивними та суб´єктивними причинами. Скажімо, біографічними паралелями в долях обох митців-вигнан- ців зумовлені спільні мотиви і форми (нарікання на самотність, туга за батьківщиною, жанр послання до друзів тощо) в понтійській поезії Овідія і «невольничій» ліриці Шевченка. Дослідники натрапляють навіть на разючі стилістично-образні аналогії, які дослівно збігаються:
У листі до дружини вперше у світовій літературі Овідій порівнює безкраї рівнини скіфського степу з морем («степ, як море»). Дивний факт, але це порівняння, звичне для літератури нового часу, сповнене для римського поета неповторної свіжості, стане одним з улюблених художніх засобів Шевченка («Кругом його степ, як море»).
Отож методика паралельного зіставлення полягає у віднаходженні аналогій і контрастів у літературах різних континентів та епох. Таку методику помічаємо вже у «Порівняльних життєписах» Плутарха, де біографії сорока шести видатних греків і римлян було розташовано парами за певною схожою ознакою, а кожна пара життєписів висвітлювалася рівнобіжно і завершувалася зіставною характеристикою, у якій відзначено подібності і відмінності у долях і характерах героїв.
Аналогія - це відповідність між літературними явищами. Пошук аналогій має на меті встановлення подібностей (збігів) між явищами на основі схожості деяких їх ознак (а : А :: б : Б, тобто «а відноситься до А, як б - до Б»), Скажімо, у своїй праці «Порівняння - не доказ» (1958) Рене Етьємбль вказав на очевидну подібність європейського романтизму і китайської поезії величезного історичного періоду - від Цюй Юаня (IV- III ст. до н. е.) до Сунської династії (XIII ст. н. е.): тогочасна китайська поезія, як і пізніша поезія європейського романтизму, звертається до народної творчості, високої емоційності тощо. Інший приклад: Юрій Бойко вбачає аналогію між розгорненим образом осиротілої матері-Ук- раїни в «Розритій могилі» Тараса Шевченка і образом матері-Італії, колишньої могутньої володарки півсвіту, що тепер, скривавлена і зганьблена, оплакує своє горе в Джакомо Леопарді
Контраст - це розбіжність між літературними явищами, яку можна виявити і продемонструвати за допомогою протиставлення. За принципом контрасту побудовано статтю Лесі Українки «Два напрями в новітній італійській літературі» (1900), де окреслено відмінні концептуальні і стильові риси творчості Ади Неґрі і Д´Аннунціо. А в нарисі «У всякого своя доля: Епізод із стосунків Шевченка зі слов´янофілами» (1989) Іван Дзюба послідовно розгортає порівняння суспільно-політичних і філософських позицій Т. Шевченка й А. Хом´якова, з´ясовуючи, що вони були антиподами у ставленні до монархії і колоніальної політики імперії, до соціальних і національних визвольних рухів, до офіційного православ´я і кріпацтва, до слов´янського питання і справи національного відродження.
У сучасній критиці поширеними є паралельні зіставлення, які допомагають показати в новому світлі обидва явища: Тичина та Еліот (Остап Тарнавський), Ю. Яновський і Дж. Конрад (Маґдалина Ласло-Куцюк), Б.-І. Антонич і А. Рембо (Юрій Андрухович), західноєвропейський і український сентименталізм (Ігор Лімборський), неокласицизм Михайла Ореста і високий модернізм Воллеса Стівенса (Олена Глазкова)...
Якщо генетичні студії зосереджені на історичному контексті генетичних та еволюційних умов даного явища, то зіставна компаративістика переносить предмет з історичного довкілля у сферу пізнавальних експериментів і, порівнюючи низку різнорідних явищ, сама творить свій, зіставний, контекст - асоціативне поле збігів і розбіжностей, паралелей і контрастів. Так створюється не природне середовище (чи, точніше, історичне довкілля) генетичних і контактних зв´язків, а експериментальне поле відношень, сфера пізнавальних випробувань предмета.
Синонімічним, хоча, звісно, не вповні, є поняття тла - фонового плану, який дає дослідникові змогу увиразнити предмет вивчення, висвітлити його типові і самобутні риси, як-от західноєвропейське літературне тло, на яке спроектовано українські літературні явища у працях Миколи Гнатишака чи Юрія Бойка-Блохина.
З низки паралельних (дво- і багатосторонніх) зіставлень виникає контекстуальний аналіз, який розташовує навколо досліджуваного літературного явища подібні й відмінні мистецькі і позамистецькі явища, що порівнюються з ним, без огляду на те, чи існують між ними реальні відйіВшення спорідненості і впливу. Для генетичного дослідження ці відношення є обов´язковими, для порівняльного - факультативними. Наприклад, Анатолій Волков зіставив фантастичну романістику Володимира Винниченка і Карела Чапека. Володимир Панченко увиразнив концептуальну постать Винниченкового героя, вписавши її в галерею «сильних особистостей» ніцшеанського зразка, творцями якої були А. Стріндберґ, С. Пшибишевський, К. Гамсун, М. Горький. А Галина Сиваченко вибудувала розлогий ідеологічний і жанровий контекст модерної антиутопії та політичного роману, простеживши численні аналогії між текстами В. Винниченка («Сонячна машина», «Лепрозорій», «Слово за тобою, Сталіне!») і творами Є. Зам´ятіна («Ми»), К. Чапека («Фабрика Абсолюту», «Кракатит»), А. Платонова («Чевенгур»), О. Гакслі («Дивний новий світ»), Дж. Орвела («1984», «Ферма»), стрічками експресіоністичного кінематографа та іншими мистецькими явищами XX ст.
Контекстуальний принцип покладено в основу літературного проекту «Текст + контекст» київського видавництва «Факт»: збірники (чи антології) цієї серії висвітлюють постаті письменників (Данте, Марка Вовчка, Кнута Гамсуна) та їхніх образів (Дон Жуана) на тлі українського і загальноєвропейського письменства
Чим більший просторовий і часовий обсяг літературного матеріалу залучено для зіставлення, тим ширший твориться порівняльний контекст, з якого, відповідно, випливають певніші та переконливіші висновки. Зіставивши елегію Дж. Мільтона «Люсідас» (1638) з розлогим колом літературних явищ т- від міфів про смерть Адоніса та Орфея і буколік Теокрита з Сицилії та Верґілія до поезії Волта Вітмена, Нортроп Фрай окреслив не генетичний, а суто функціональний контекст, де не варто говорити про якісь впливи та спадкоємність, бо творять його загальновживані літературні умовності, жанри, повторювані мотиви (архетипи), поетичні форми. Таке багатостороннє зіставлення переростає в інтертекстуальний підхід, коли контекстом літературного явища стає вся література. До речі, стаття Н. Фрая так і називається: «Література як контекст».
Методика паралельного (двостороннього) зіставлення є основою контекстуального аналізу (багатостороннього зіставлення), який окреслює віртуальне тло для досліджуваного предмета і провадить, своєю чергою, до типології - методу, заснованого на упорядкуванні літературних явищ за спільними й відмінними диференційними (як правило - структурними та функціональними) ознаками задля вироблення системи типів (грец. - зразок), тобто узагальнених моделей, парадигм чи матриць. Наприклад, типологічний характер мають жанрова і стильова систематика літературних творів, психологічна класифікація персонажів, а також поширені серед читачів і критиків зіставлення та протиставлення на основі опозицій «інтелект - почуття», «рівновага - експресія», «майстер - геній» таких літературних постатей, як Ґете - Шіллер, Вордсворт - Колрідж, Міцкевич - Словацький, Пушкін - Гоголь, Куліш - Шевченко.
Типологічне вивчення, ґрунтуючись на паралельних зіставленнях і контекстуальному аналізі, займається не з´ясуванням індивідуальної своєрідності літературного явища, а системним розкриттям тих структурних властивостей, які дають змогу говорити про його належність до певного літературно-естетичного чи історико-літературного типу, навіть якщо зіставлювані літературні факти не перебувають у безпосередньому зв´язку між собою. Типологічне вивчення - це порівняльний метод на більш узагальненому, абстрактнішому рівні, його цікавлять не емпіричні контактні й генетичні зв´язки, а системні (повторювані, закономірні) подібності, збіги, аналогії в ширших синхронічних (тематика, жанр, стиль) та діахронічних (еволюційні періоди і стадії) аспектах, які спостерігаються на різних структурних рівнях та еволюційних етапах літературного процесу. Мета такого вивчення сталих і повторюваних елементів полягає у створенні диференційованої моделі певного етапу літературного розвитку чи парадигм окремих його складових.