Історія світової культури
Археологічні культури правітчизни слов´ян
Без бодай хоч часткової згадки про вихідні джерела й пам´ятки не лише слов´янських, а й праслов´янських, так званих археологічних культур, вивчення слов´янської культурної спадщини втратить свою історичну основу. Важко навіть уявити собі, що лише наприкінці минулого й уже впродовж усього наступного століття з допомогою археологічних розкопок та обстежень місцевостей у численних регіонах були відкриті Трипільська, Зарубинецька, Черняхівська культури, а такі знахідки, як золота Скіфська пектораль із Товстої могили (поблизу Дніпродзержинська), стали сенсаційними відкриттями щодо рівня й збереженості пам´яток стародавніх культур у курганах і під іншими шарами землі.
Використовуючи досягнення лінгвістики, історії, етнографії, етнокультури, включаючи найдавніші дані археології, вчені доходять висновку, що слов´янам були притаманні всі риси етносу. Це має сенс для визначення часового відтинку у вивченні давньої культури слов´ян, а також розуміння етапів і етнодинамічних змін її розвитку. До одної з неодмінних рис етносу належить сам простір розселення слов´ян. Як відомо, в період формування слов´янства його етнос мав свій ареал, його кордони змінювалися в ході розселення чи переселення тих або інших племен. Друга важлива риса — культура слов´ян, але культуру етносу не слід ототожнювати з етнічною культурою. Відмінність полягає в тому, що окремі елементи останньої виступають як символи етносу. В той же час для культури етносу характерні не лише традиційні елементи, а й новації. В ній завжди спостерігається кілька різночасових шарів і, крім етнічних компонентів, ще й міжетнічні. Археологічні культури слов´ян у своєму етнічному багатовіковому нашаруванні незмінно спиралися на певний фундамент зв´язків. Саме цей момент важливо відзначити, тому що, звертаючись до того чи іншого періоду, ми неодмінно натрапляємо на необхідність осмислення цієї "вертикалі". Слов´янство на ранніх стадіях формування як етносу, а пізніше й самоусвідомлення себе як етноніму, що знімав у своєму загальному імені попередні його складові (анти, венеди, склавини), тоді ж запозичувало не лише мовні ознаки й перетворювало їх на власні культурні риси, а й у цілому зазнавало впливу складного культуротворчого синтезу спільного (загальнолюдського) та окремого. Цю своєрідну закономірність культурно-історичної спадковості етносів, включаючи слов´ян, академік Б. О. Рибаков характеризує таким чином. Кожна з археологічних культур "мовби виростає з попередньої, входить своїми коренями в більш ранню культуру цієї ж області; хоча й створює нові види поселень, матеріальної культури, обрядовості, що й дає змогу виділяти цей новий етап як осібну (але не відособлену!) археологічну культуру"1. Учений звертає увагу на те, що Черняхівська, Зарубинецька, "Скіфська", Милоградська, Чорноліська культури "хронологічно щільно зімкнені одна з одною"2.
Ще сто років тому було мало що відомо про період Трипільської культури —- однієї з найрозвиненіших і в той же час найдавніших праслов´янських цивілізацій. Тепер уже досліджено не менше двадцяти поселень, що належать до цієї культури. Завдяки відкритим поселенням трипільського типу, серед яких були вражаючі своїм гігантським розміром (площею 200—400 гектарів), а також багатством археологічних пам´яток, учені з досить імовірною точністю реконструювали спосіб життя, рівень землеробської, матеріальної й духовної культури, вірувань, світогляд і навіть естетичні уподобання, культові звичаї прадалеких предків. Ось саме тут і виникає питання: як сприймати всі ці матеріально-культурні свідчення з точки зору належності їх до передоснов найдавніших предтеч слов´янської культури. І саме в царині цих досліджень археологічних культур наприкінці XIX — на початку XX століття (В. В. Хвойка, М. Ф. Біляницький, М. О. Макаренко, Т. С. Пассек та інші) постало питання, яка з концепцій може бути прийнятною — "автохтонна" чи "міграційна". Один із послідовників і прихильників теорії автохтонності слов´ян та їхньої культури, автор історичних досліджень етногенези слов´ян В. П. Петров обрав досить чітку позицію на підтримку самого ж відкривача "Трипілля". "В НІ тисячолітті перед Різдвом Христовим, — констатує В. П. Петров, — на території Правобережної України, на теренових просторах від Дніпра до Дунаю, була поширена пишна й квітуча культура, яка вперше була відкрита наприкінці 19 ст. археологом В. Хвойкою на середньому Дніпрі в районі м. Трипілля і відтоді ввійшла в науковий обіг під назвою трипільської. Це є високорозвинена культура ефектних барв, складного орнаменту, орнаментальних прикрас, з пишною декоративністю мальованих хат, розписами печей, фарбами розмальованого посуду. ...Трипільську культуру звуть також культурою мальованої кераміки".
Високий, багатогалузевий — у розумінні розвитку землеробства, ремесел (ткацтво, випалювання кераміки, виготовлення литва), будівництва жител, прихильності до гармонії форм і кольорів у кераміці, оздобленнях речей і культових статуеток жінок як символу роду й багатства — розвиток культури своєю речовою очевидністю не викликав жодних сумнівів. Навпаки, була захопленість красою відкритої прадавнини. Але яке це може мати відношення до праслов´янства в суворій різкій зміні й міграційності етносів на степових рівнинах і примор´ях передслов´янської історії? Тут справді мусить бути присутньою історична коректність. Наведена раніше думка Б. О. Рибакова про спадковість і зумовленість у своїй послідовності археологічних культур є такою ж справедливою й щодо Трипілля у творенні етнокультурної бази, на терені якої, нехай і опосередковано, зароджувалась одна з прадавніх гілок слов´янської культури.
Звернімося ще до одного спостереження в цьому зв´язку В. П. Петрова: "Отже, коли ми кажемо, що ми є автохтонами на нашій землі, що ми живемо на ній не від VI ст. по Різдві, а ще від неоліту, від III тисячоліття перед Різдвом, ми повинні, кажучи це, зважити, що між нами й людністю неолітичної України лежить кілька перейдених нашими предками епох, кілька етапів етнічних деформацій, ступнів розвитку, оформлюваного в проявах різних, часто протилежних тенденцій розвитку і одночасно пережитих криз"2. Зупинімося конкретніше на деяких особливостях Трипільської культури. Трипільці жили осіло в спорудах чотирикутної форми. Будуючи хату, забивали в землю дубові палі, між якими закладали стіни з плетеного хворосту, обмазаного глиною. Дах, покритий соломою або очеретом. Чотири схили, димар. Долівка глиняна, посередині хати — піч, навколо якої лежанки з випаленої цегли. Велика увага до прикрас у вигляді розмальовування стін ізсередини і ззовні. Фарби, здебільшого червоного й білого кольорів, а також жовтого й брунатного тонів, доповненням яких служать інтер´єр, посуд та інші речі. Характерно, що навіть великої місткості посуд для господарства обов´язково прикрашався орнаментом, певними символами.
Трипільські поселення розташовані були переважно в долинах річок, на схилах плато. Вони складалися з десятків і навіть сотень жител-поселень, розміщених по колу. Населення в них досягало 10 тисяч. Пізньотрипільські поселення укріплювалися валами й ровами.
Основним заняттям трипільців було хліборобство. Сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували майже всі садово-городні культури, відомі в Україні. Землю обробляли дерев´яною мотикою з кам´яним чи кістяним наконечником, пізніше ралом. Борошно одержували за допомогою кам´яних зернотерок (жорен), жали збіжжя кістяними або крем´яними серпами. Розводили худобу, розвивалось общинне ремесло. Використовували й штучні матеріали — кераміку, мідь, шліфували камінь. Виготовляли луки й стріли, майстрували з дерева човни. Допоміжні галузі господарства — мисливство, рибальство, збиральництво.
Усе це віддзеркалилося в образах і культових ритуалах. В мистецтві Трипілля панує культ сонця, торжества світла й дерева життя, яскравих кольорів-символів. У ритуальні ж моління вплетені елементи художності у вигляді фігурок людей і тварин, пов´язаних з культами родючості в широкому значенні. З ідеєю збереження домашнього добробуту пов´язані поховання людей у житлах або ж на території поселення.
Ритмізована по колу забудова поселень, що наближається до протоміст, культ жінки-породіллі, спільне господарювання великими сім´ями-родами, пізньотрипільські поховальні пам´ятки свідчать про започаткування розвинутих елементів культури, які знайшли своє продовження в наступних археологічних культурах.
Трипільці вели жвавий обмін з віддаленими південними регіонами — Трансільванією, Балканами, Кавказом. Звідти вони отримували метал (мідь), з якого вироблялися знаряддя праці, прикраси способом холодного та гарячого кування, зварювання, лиття. З рослинних волокон, вовни виготовляли нитки для прядіння й ткацтва (веретено, верстат), оброблялися кожі для одягу, взуття та прикрас. Усе це — результат неабиякої праці, винахідливості в суспільно-родовій влаштованості життя серед щедрої, хоч і суворої природи. Але ще суворішим виявилося нашестя інших, експансивніших племен-завойовників. Очевидно, Трипільська культура не змогла себе захистити після 1500-річного становлення й розквіту.