Історія світової культури
2. Гуманізм і гуманістична спрямованість європейської культури
Поняття гуманізм (від лат. Нитапиз — людський, людяний) вживається у вузькому й широкому розумінні. У вузькому розумінні гуманізм — це, як уже зазначалося, ідеологія епохи Відродження, світське вільнодумство тієї доби. Започаткований у середині XIV століття прогресивними мислителями Італії, гуманізм швидко поширюється по всій Європі й стає головною течією в тогочасному духовному житті.
Гуманізм спирався на ідею антропоцентризму, розглядаючи людину як головний предмет і мету науки. Він проголошує людину найвищою цінністю, утверджує її здатність до пізнання й творчої діяльності. Отже, у широкому тлумаченні — гуманізм — це прогресивний напрям у суспільній думці, ознакою якого є захист гідності людини, її свободи й права на всебічний, гармонійний розвиток.
На противагу релігійно-аскетичному світосприйманню Середньовіччя з характерним для нього твердженням про гріховність життя, гуманісти проголошують право людини на задоволення звичайних земних потреб, на свободу, на справедливе суспільство. Насолода життям розглядається як спонукальна сила, що змушує людину бути дійовою, активною. Сприймання людини як частини природи відродило інтерес до філософсько-етичної концепції Епікура, а епікуризм як стиль повсякденного життя підтримується багатьма сучасниками доби Відродження.
У різній формі і з різними відтінками ці ідеї розвивали перші європейські гуманісти, зокрема Франческо Петрарка (1304—1374 рр.), який заклав підвалини нового світобачення, створив нову систему культурних цінностей, вершиною якої є людина. В наш час Ф. Петрарка більше відомий як великий поет, хоча він також є автором численних трактатів, у котрих вперше сформульовані ідеї та принципи гуманізму. Один з них — примирення християнства з античністю.
Гуманістичне світобачення, обґрунтоване Франческо Петраркою, започаткувало гуманістичний рух, пов´язаний з діяльністю видатних представників художньої культури Європи. В цьому русі брали участь і збагатили зміст поняття "гуманізм" митці, які репрезентували різні види мистецтва й художньо-естетичні національні засади культури. Проте всіх їх об´єднувала віра в людину, в її творчі можливості, її здатність збагнути власну внутрішню складність і зовнішню досконалість. Цими рисами позначена творчість італійця Джованні Боккаччо (1313—1375 рр.), француза Франсуа Рабле (1494—1553 рр.), німця Альбрехта Дюрера (1471—1528 рр.), англійця Вільяма Шекспіра (1564—1616 рр.), іспанця Міґеля Сервантеса (1547—1616 рр.).
Паралельно зі становленням гуманізму в межах художньої культури Європи він трансформувався й у сферу філософську, соціально-політичну. На жаль, в історії європейської культури ці два своєрідні рухи не перетнулися. Тому і в умовах кінця XX століття історія й теорія гуманізму залишаються об´єктом теоретичного інтересу гуманітарних наук.
Важливу роль у становленні гуманізму відіграв Леонардо Бруиі (1374—1444 рр.) — засновник "громадянського" напряму в італійському гуманізмі, який власні політичні й етичні концепції розробляв, спираючись на теоретичну спадщину Платона, Цицерона, на принципи громадянської етики Арістотеля, на його політичні теорії. Що ж стосується власної позиції Л. Бруні, то він відстоював республіканський устрій, боровся проти тиранії, засуджував релігійний фанатизм.
Слід підкреслити ще один важливий аспект діяльності Бруні, який відіграв принципову роль у подальшому розвитку європейської культури, а саме — перекладацька діяльність. Л. Бруні переклав латиною "Нікомахову етику" й "Політику" Арістотеля, діалоги "Федой", "Федр", "Горгія" Платона, книги Плутарха, промови Демосфена. Він також уперше прокоментував теоретичні погляди Теофраста, окремі богословські концепції.
Свій трактат "Про достовірний переклад" він був змушений написати у зв´язку з гострою полемікою, яка точилася навколо "Нікомахової етики" (1417 р.) Арістотеля. Відповідаючи своїм опонентам, Бруні писав, що його обов´язок — "лише перекласти з однієї мови на іншу" те, що писав автор, а не вводити в текст те, що автор "повинен був говорити".
Вражає широта інтересів Л. Бруні. В його доробку — дослідження "Історія Флоренції" (т. 1—12, 1439 р.), "Життя Данте", "Життя Петрарки", а "Вступ до науки про мораль" сприйматиметься сучасниками як "наука життя" — нова світська етика, що спирається на ідею права людини на земне щастя.
Навряд чи можна наприкінці XX століття об´єктивно оцінити процес становлення гуманістичного світосприймання поза творчою спадщиною Лоренцо Вами (1407— 1457рр.). Теолог, філософ, філолог "Валла першим у свій час застосував методи філологічної критики Біблії, що відкрило шляхи для історичного підходу до неї". Крім того, роботи Валли оцінюються фахівцями як підґрунтя "джерелознавчого аналізу", "історичної критики", за допомогою яких була доведена підробленість "Константинового дару" — грамоти, яка засвідчувала права пап на світську владу. Згідно з "Константиновим даром", у IV столітті римський імператор Константан І передав папі Сильвестру І верховну владу над західною частиною Римської імперії, у тому числі й над Італією.
Широта теоретичних інтересів Лоренцо Валли зумовила появу таких різнопланових робіт, як "Про насолоду", "Про свободу волі", "Захист філософських тез", "Протиотрута проти Фаціо", "Перекування діалектики" та інших.
У 1431 — 1433 роках Валла викладав риторику в Павійсь-кому університеті й саме в цей період він почав розробляти філологічний метод аналізу, вважаючи слово "могутнім знаряддям допомоги наукам віднайти їхню справжню цінність", та поступово формуються його анти-схоластичні переконання. Будучи прихильником Епікура, Лоренцо Валла різко критикує схоластику Арістотеля. Адже в добу Відродження, завдяки працям Фоми Аквінського, спадщина Арістотеля трактувалася саме як взірець схоластичного мислення.
Досить драматичним був неапольський період життя і творчості Валли. Праця "Зіставлення Нового Заповіту" (1442 р.), яка торкалася проблем канонічного права, ортодоксальних проблем теології, викликала протести діячів церкви й проти теоретика був розпочатий інквізиційний процес. Валлу звинуватили в єресі й у нетрадиційній інтерпретації арістотелівської діалектики. Тільки втручання Альфонса — короля Неаполя — врятувало Лоренцо Валлу. Після обрання на римський престол нового папи Миколая V, який вважався знавцем античної культури і прихильником італійських гуманістів, Валла зміг працювати в Римі, продовжуючи теоретичні дослідження й багато уваги приділяючи перекладам і коментарям до класичних робіт.
Теоретична спадщина Лоренцо Валли високо оцінювалася в наступні періоди, зокрема Еразмом Ротгердамським та Готфрідом Вільгельмом Лейбніцом.
Прогресивні традиції перших італійських гуманістів Франческо Петрарки, Леонардо Бруні, Поджо Браччоліні, Джаноццо Манетті, Леона Батіста Альберті знайшли своє плідне продовження в інших країнах Європи. Спадковість гуманістичного світобачення яскраво виявляється в діяльності Еразма Роттердамського (1469 —1536 рр.) — видатного голландського мислителя. У християнській Європі його знали передусім як богослова, перекладача Нового Заповіту. Проте серед освічених кіл він був популярним як письменник-сатирик, автор іронічних книг "Похвала глупоті" (1509 р.) та "Скарга миру" (1518 р.).
Розглядаючи становлення гуманізму, його роль у європейській культурі, слід особливу увагу приділити поступовому формуванню ідей утопічного соціалізму, які відіграють провідну роль у світоглядній культурі європейців. Виникнення утопічного соціалізму пов´язане з ім´ям Томаса Мора (1478—1535 рр.) — видатного англійського письменника й політичного діяча. Гуманістичний світогляд знайшов своє втілення у його основній праці "Про найкращий устрій держави та новий острів Утопія" *
Герой "Утопії" Гітлодей проголошує рівність одним із наріжних каменів ідеальної держави. Думка Гітлодея є, по суті, думкою Т. Мора, який дав розгорнуту критику державного ладу, побудованого на приватній власності. На противагу такій будові держави, видатний гуманіст відстоює ідею суспільної власності, суспільного виробництва. Своєрідним ґрунт ом, на якому будується ідеальна держава Утопія, є родина. Утопійці живуть в умовах повної рівності, вони подолали розбіжність між містом і селом, розумовою і фізичною працею. Людина в державі Утопія працює лише 6 годин а ввесь вільний час зайнята науковою та художньою діяльністю. Т. Мор надавав великого значення всебічному розвиткові людини, поєднанню теоретичної освіти з практичною діяльністю. Високої оцінки Т. Мор удостоює доброчесних людей, які повинні посідати привілейоване становище.
Слід зазначити, що як концепція ідеальної держави, так і трагічна доля самого Томаса Мора завжди були об´єктом теоретичної уваги, дискусій, досить суперечливих оцінок. Так, окремими дослідниками переоцінювався вплив концепцій Платона на позицію Мора, існували спроби залічити його до "християнських гуманістів" і перетворити на католицького святого, спрощено інтерпретовано ідею рівності й доброчесності. Об´єктивна оцінка спадщини Томаса Мора — "ворога нівелювання, посередності, людини, яка думає про те, аби в державі загального процвітання, побудованій на принципі справедливості, талановиті, морально досконалі люди займали б належне місце" — тим важливіша, що започатковане англійським гуманістом обґрунтування ідей утопічного соціалізму мало подальший розвиток, вплинувши на трансформацію гуманістичного світогляду у сферу соціально-політичної перебудови суспільства, удосконалення його морально-психологічного клімату. У цьому аспекті заслуговує на увагу теоретична спадщина видатного іспанського філософа й просвітителя Хуана Луїса Вівеса (1492—1540 рр.).
X. Вівес був автором більш як 50 праць, підтримував тісні зв´язки з Томасом Мором, намагався поєднати іспанську, англійську й французьку гуманістичні тенденції. Коло теоретичних проблем, котрі цікавили X. Вівеса, досить широке. Критикуючи середньовічну схоластику, він намагався створити філософську концепцію, в якій поєднувалися б релігійний і людський аспекти.
Розробляючи питання специфіки пізнавальної діяльності людини, X. Вівес наголошує на значенні досвіду, логічної аргументації, доказів для отримання об´єктивного знання. Саме людське знання іспанський гуманіст протиставляє як ортодоксальній релігії, так і магії, астрології як переконаний їхній опонент.
Особливе місце в його доробку належить роботам з педагогіки й етики. X. Вівес розглядав педагогіку як науку про всебічне виховання людини, що ґрунтується на поступовому розвитку її природних здібностей. Виховання та освіта мають, на думку філософа, йти від простого до складнішого, ставити зрозумілу кінцеву мету. Освіта, виховання в теорії X. Вівеса органічно пов´язані з етичними проблемами. Смисл людського життя, вважав він, у щасті, а його можна досягти в суспільстві, яке базується на принципах справедливості. Іспанський філософ був прихильником монархії на чолі з освіченим монархом, котрий виконує волю "людської маси". X. Вівес намагається вирішити протиріччя між матеріальною нерівністю людей, їхньою обдарованістю та їхніми реальними потребами. Зрозуміло, що зняти протиріччя між цими трьома аспектами Вівес не зміг. Проте, чи не вперше в європейській культурі була продемонстрована складність функціонування певних моральних понять (рівність, справедливість, насильство, влада) у конкретних соціальних умовах.
Розвиток утопічного соціалізму триватиме до середини XIX століття, збагативши європейську культуру досвідом зацікавленого, небайдужого ставлення теоретиків до практичного вдосконалення суспільних структур. Важливе місце серед них займає творчість видатного італійського вченого Томмазо Кампанелли (1568—1639 рр.). Перебуваючи у в´язниці за спробу підняти повстання з метою визволення Італії від іспанського панування, Т. Кампанелла пише книгу "Місто Сонця" (1602 р.)у розвиваючи концепцію про ідеальне комуністичне суспільство.
Подальший розвиток утопічних ідей пов´язаний передусім з діяльністю французьких філософів Франсуа Буасселя (1728-1807 рр.), Клода-Анрі Сен-Сімона (1760-1825 рр.), Шарля Фур´є (1772—1837 рр.) та англійця Роберта Оуена (1771—1858 рр.). Гостра критика капіталізму, активна теоретична діяльність цих видатних гуманістів звернені в майбутнє, та, на жаль, позбавлені реальних, дійових зв´язків з конкретно-політичною ситуацією, скажімо, у тодішній Франції.
В історії французького утопічного соціалізму особливе місце належить Франсуа Буасселю, який відкриває плеяду французьких гуманістів, котрі брали активну участь у політичному житті своєї країни, намагалися втілити в повсякденне існування людей почуття гідності, високої моральності.
Сприйнявши ідеї Руссо, Мореллі та інших видатних просвітителів Франції, Ф. Буассель розробив шляхи формування нового суспільства, побудованого на моральній досконалості людини. Морально недосконала людина, на думку Буасселя, не може побудувати досконале суспільство, французький гуманіст був переконаний, що "золотий вік" людства ще попереду і прийти до нього можна через трудове виховання, прогресивні податки, організацію суспільних майстерень, активну трудову діяльність усіх здорових, працездатних членів суспільства.
Клод-Анрі Сен-Сімон походить з аристократичної паризької родини. У 19-річному віці брав участь у боротьбі за незалежність північноамериканських колоній проти Англії, він — учасник Великої Французької революції 1789—1794 років. У таких теоретичних працях, як "Записки про загальне тяжіння" (1813 р.), "Про промислову систему" (1822 р.), "Нове християнство" (1825 р.), Сен-Сімон розвиває думки про новий промисловий лад, провідною ознакою якого є праця всіх членів суспільства, а соціальне походження конкретного індивіда відповідає його праці. При цьому Сен-Сімон виступав за збереження приватної власності й за те, що саме великі власники повинні бути при владі. Діючи в інтересах усіх громадян, вони створюють рівновагу в суспільстві. Висловивши чимало плідних суджень щодо класової будови суспільства, можливостей планової економіки, створення всесвітнього об´єднання людей, він був думками спрямований у майбутнє. Саме там, у майбутньому, а не в минулому, вбачався йому "золотий вік" людства. "Всі люди — брати" — це переконання пронизує всю теоретичну спадщину Сен-Сімона.
Шарль Фур ´є — автор праць "Теорія чотирьох рухів і спільних доль" (1808р.), "Теорія всесвітньої єдності" (1822р.)"
"Новий господарський соцієтарний світ" (1829 р.) — поділяв історію суспільства на п´ять періодів: едемізм (земний рай), дикість, патріархат, варварство й цивілізація. Теоретично,
вважав Ш. Фур´є, людство вже досягло рівня цивілізації, тобто епохи гармонії, щастя. Та на практиці життя людей не поліпшилося, а, навпаки, стало біднішим і драматичнішим. Причини цього Ш. Фур´є вбачав саме в природі капіталізму, в поділі суспільства на багатих і бідних, у використанні праці бідняків.
Вивчення капіталістичного суспільства привело ш. Фур´є до відкриття суперечностей у самих основах цього суспільства. Він розвиває думки про необхідність запровадження такого соціального порядку, за якого суперечливість, алогічність розвитку цивілізації буде знята. Справедливість суспільства зумовлена, на думку Фур´є, законом, яким має керуватися людство.
Відповідно до закону треба створювати трудові асоціації — фаланги. Маючи до 1500 членів, фаланги підрозділяються на серії й групи. На чолі фаланг стоять ареопаги — спеціальні ради, які спрямовують життя й діяльність людей. Кожний член серії або групи має повну "свободу задоволення пристрастей", змагається за краще виконання дорученої колективом справи. "Трудові армії" вдосконалять планету, її рослинний і тваринний світ. Ш. Фур´є мріяв про "планету Земля" з єдиною мовою, спільною територією, загальнолюдською культурою.
Англійський соціаліст-утопіст Роберт Оуен намагався поєднати у своїй діяльності теоретичні й практичні аспекти. Як теоретик Р. Оуен різко критикував "нерозсудливість" буржуазного суспільства, виступав за відміну приватної власності, висував і обґрунтовував ідею "розумного суспільства" — соціалізму. Найважливішими ознаками нового суспільства мають бути спільне володіння засобами виробництва, рівність прав і колективна праця.
Як практик Роберт Оуен намагався здійснити певні соціальні перетворення на прядильній фабриці в Нью-Ленарку (Шотландія), якою керував з 1791 року. Його нововведення передбачали скорочення робочого дня, відкриття дитячого садка, школи для робітників. Пізніше у США він заснував колонію-общину "Нова Гармонія", в життя якої мріяв утілити соціалістичні принципи. Проте досягти гармонії в общині не вдалося. І досвід Р. Оуена, й експерименти його послідовників (після смерті Р. Оуена в США було організовано близько 40 общин) не досягали мети з багатьох причин. Серед них можна виділити штучний характер побудови досконалого суспільства: теоретики моделювали це суспільство, не враховуючи реальних історичних умов, рівня політичної, морально-психологічної культури конкретних народів, до яких зверталися. Розрив між мрією і реальністю й призводив до непопулярності ідей соціалістів-утопістів.
Виявом гуманістичної спрямованості європейської культури можна вважати загальну тенденцію розвитку філософії, етики, естетики, мистецтвознавства, які стимулювали потребу в обміні набутим досвідом, знанням, почуттями, активізували практично-духовну діяльність людини. Гуманізм невід´ємний від здатності співпереживати, необхідності утверджувати в людському суспільстві колективізм, взаємодопомогу, духовну спільність.
Надзвичайно важливим для європейської культури було XVII століття — початок класичної філософії Нового часу. Цей період пов´язаний з добою ранніх буржуазних революцій, започаткованих Нідерландською революцією 1566-1609 років. її реальний результат — незалежність Нідерландів від Іспанії і вивільнення промислового виробництва, торгівлі з пуг старого феодального ладу.
Позитивну роль в історичній долі Англії відіграє буржуазна революція 1688—1689 років, завдяки якій ця країна перетворюється на країну класичного капіталізму. Північноєвропейські держави — Нідерланди, Англія, частково Франція — завдяки активним соціально-політичним процесам динамізують розвиток мануфактурного виробництва, торгівлі, науки, техніки, мистецтва. Ці країни значно випереджають Італію та Іспанію, які переживають духовну й культурну кризу.
Культура XVII століття набувала гуманістичної орієнтації передусім завдяки яскраво вираженій антифеодальній спрямованості. Філософія Нового часу, розглядаючи себе як спадкоємицю епохи Відродження, протиставляє ідеї Бога ідею розуму, орієнтується на науку, на пізнавальні можливості людини: XVI—XVII століття можна вважати періодом становлення науки в сучасному розумінні цього слова. Формування нової науки супроводжувалося суттєвими змінами світоглядних принципів, які виробляє саме філософія. У цьому контексті особливого значення в європейській культурі набувають постаті англійця Френсіса Бекона (1561— 1626 рр.) та голландця Бенедикта Спінози (1632—1677рр.), котрі спрямували загальнофілософський (Бекон) і морально-етичний (Спіноза) рух європейської культури XVII століття.
Життєвий і творчий шлях Ф. Бекона дає підстави сприймати його як політичного діяча, філософа, письменника, а його праці — "Новий Орґанон", "Про гідність та примноження наук", "Нова Атлантида" — визначним надбанням у духовому становленні Європи. Наукова концепція Ф. Бекона ґрунт ується на переконанні, що знання — сила. Цей загальновідомий афоризм філософа відображає його захоплення наукою, віру в дієвість наукового пізнання. Ф. Бекон критикує попередню науку, філософію за споглядальний характер і формує новий погляд на призначення наукового пізнання — допомагати людині опановувати навколишній світ і вирішувати проблеми, які постають перед суспільством і кожною конкретною людиною.
Тему зв´язку теоретичного і практичного аспектів наукового пізнання розкриває думка Ф. Бекона про існування "плодоносних" та "світлоносних" дослідів. Перші мають практично-корисне призначення, а другі — розкривають фундаментальні закони природи, забезпечують науковий і технічний прогрес. Ф. Бекон розуміє, що концепція нової науки може реалізуватися лише завдяки новому методові, який би докорінно відрізнявся від старого, схоластичного, побудованого на хибних засадах. Перетворення та оновлення науки здійснюватиметься, на думку філософа, завдяки новій логіці, протилежній, передусім, логіці Арістотеля.
Нова логіка, вважає Ф. Бекон, навряд чи буде відразу зрозумілою й прийнятою. Вона може наштовхнутися на чимало перешкод — "примар" людського розуму (забобони, хибні уявлення, суб´єктивні судження, недосконалі смаки тощо). Ф. Бекон формулює чотири види "примар": "примари Роду", "примари Печери", "примари Ринку, або Площі", "примари Театру".
"Примари Роду" — вроджені, це те, що є в самій людині. Позбутися їх практично неможливо. "Примари Печери" пов´язані з умовами формування, виховання людини, примушують враховувати особливості її індивідуальної психіки. Особливо тривожать теоретика "примари Ринку, або Площі", які через спілкування людей проникають у розум разом зі словами й іменами. Неправильне використання слів, незбіжність слова й предмета або явища, яке воно повинне визначити чи пояснити, перешкоджає опанувати істинне. "Примари Театру" не є вродженими й не проникають у людський розум таємно. Бони є наслідком засвоєння хибних теорій, упереджених гіпотез, помилкових філософських ідей. Театр, сцена, декорації, гра акторів -це, як відомо, певна умовність. На думку Ф. Бекона, ті чи інші філософські системи нагадують театральні вистави, тобто теж є певною умовністю, яка не допомагає осягнути реальну дійсність. Ф. Бекон назвав три хибні філософські системи, де причинами помилки є софістика (Арістотель), емпірика (необґрунтовані природничі теорії) та забобони (Піфагор, Платон).
Як справедливо зауважують дослідники, вчення Ф. Бекона про "примари" людського розуму не втратило свого значення й по нинішній день, адже провідна теза англійського гуманіста — це заклик до вивчення природи, виходячи з неї самої. "Звільняючи розум дослідників від хибного впливу всіляких авторитетів, філософських та релігійних передумов, антиципацій, він наголошує, що джерелом істинного знання є сама природа, а формою безпосереднього зв´язку з нею — чуттєвий досвід"1.
Гуманізм досягає певної вершини свого розвитку в умовах філософії XVIII століття передусім у концепціях просвітителів, які проголошують ідеї свободи, рівності, братерства, захищають право людини на утвердження й розквіт її "природної" сутності. Найпослідовніше гуманістична тенденція у філософії цього періоду викладена в працях "Про розум" (17.58 р.), "Про людину, її розумові здібності та її виховання" (1773 р.), які належать видатному французькому матеріалістові Клоду-Адріану Гельвецію (1715— 1771рр.).
XVIII століття продемонструвало як досягнення, так і недоліки гуманістичного світогляду. Адже навіть у найкращих своїх зразках гуманізм не зміг подолати суперечності між гаслами людинотворчого характеру й реальним втіленням прав людини в життя суспільства. Суперечливими залишилися ідеї свободи людини в умовах жорсткої соціальної структури, співвідношення індивідуальних інтересів і вимог певного колективу, свобода морального вибору й проблема обов´язку.
У XIX столітті в межах філософії марксизму формується "соціалістичний гуманізм", що стає ідеологією пролетаріату — класу, який має на меті знищення приватної власності, експлуатації людини людиною, утвердження справді гуманістичних цінностей — рівності, братерства, взаємодопомоги між людьми. В умовах кризи світової соціалістичної системи в 90-х роках XX століття розгляд соціалістичного гуманізму передбачає передусім відокремлення, так би мовити, "чистої" теорії від практики її втілення в тій чи іншій моделі ("радянській", "китайській" чи "кубинській").
Соціалістичний гуманізм як теорія XIX століття формувався в той час, коли розвиток капіталізму, з одного боку, вимагав звільнення від феодальних кайданів, прояву людської активності, ініціативності, творчих задатків людини, а з іншого - викликав поляризацію "приватного" й "суспільного" життя людини, загострював її конфлікт із суспільством.
Протиріччя капіталістичного ладу виявилися в економічних кризах, зубожінні трудового люду, в класовій боротьбі. Тому закономірно, що проблеми людини й гуманізму опинилися в центрі уваги засновників марксизму. Теорія соціалістичного гуманізму формувалася в умовах, коли в європейській філософії відбувався активний процес теоретичного осмислення проблеми людини, який завершився в 30-ті — 40-ві роки XIX століття зверненням С. К. К´єркегора, Л. Фейєрбаха та інших мислителів до "конкретного" існування людини й формування антропологічного принципу у філософії.
Марксизм критично переосмислив гуманістичні теорії минулого, успадкувавши їхні найкращі надбання. В "Економічно-філософських рукописах 1844 року", а також у працях "Святе сімейство" й "Німецька ідеологія" К. Маркс і Ф. Енгельс формулюють загальні положення діяльнісного матеріалізму, обґрунтовуючи практику як одну з фундаментальних категорій нового діалектичного матеріалізму, розробляють основи реального гуманізму, концепцію самореалізації й соціалізації людини, ліквідації відчуження, персоналізації відносин між людьми.
Марксистська концепція людини виходила з визнання єдності людини й природи, спиралася на визнання людини як природної істоти. Людина — не породження якоїсь надприродної сили, а частина предметного, матеріального світу. Проте не слід спрощувати ідею зв´язку людини й природи, адже людина в марксистській концепції — вищий етап розвитку природи, це істота особливого роду. Такий підхід відкрив можливість аналізу людини в контексті не лише її природних, а й суспільних зв´язків, інтерпретації людини як носія біологічної форми руху матерії й соціальної. Людина — водночас "продукт" навколишнього середовища і її творець.
Слід зазначити, що теорія соціалістичного гуманізму була об´єктом критики, гострих дискусій, по суті, протягом усієї історії свого існування. Критики соціалістичного гуманізму вважали, що ця ідея змішує наголоси й переоцінює значення соціального параметру в житті людини. На думку опонентів К. Маркса, його теорії не вистачає людяності, моральності. Так, усупереч соціалістичному гуманізмові були висунуті концепції "етичного соціалізму", "живого соціалізму", які мали значний розголос у 50—60-ті роки XX століття в таких європейських країнах, як Югославія (Гайо Петрович, Дранко Грлич, Светозар Стоянович), Франція (Анрі Лефевр, Жюль Мок, Роже Ґароді), Чехо-Словаччина (Іван Світак, Мілан Прух). Прихильники цих трансформацій Марксової ідеї соціалістичного гуманізму вважали необхідним повернення до "антропологічного гуманізму", до побудови справедливої соціалістичної структури на основі морально-етичних принципів, на основі свободи людини. Зазначимо, що такі поняття, як "мораль", "етика", "свобода", представниками "етичного" й "живого" соціалізму тлумачилися вкрай абстрактно, поза обґрунтуванням реальних шляхів їх утвердження.
Гуманізм відіграв видатну роль у розвитку європейської культури, залишаючись водночас остаточно не осмисленою, не "вибудуваною" в певну світоглядну цілісність філософською ідеєю. Історична строкатість гуманізму, відсутність "пластичного мосту" між соціально-політичним і художньо-естетичним аспектами, певна розпорошеність дослідження гуманістичної традиції різними науками — філософією, історією, етикою, естетикою, мистецтвознавством — залишили гуманізм, так би мовити, "відкритою" проблемою.
Новий інтерес до нього пов´язаний з другою половиною XX століття. Гуманізм як філософія, ідеологія, специфічне світовідношення продовжує бути об´єктом теоретичного інтересу вже у нових, нетрадиційних для історичного досвіду, аспектах, а саме, у гуманістичних вимірах культури, гуманістичних цінностях і проблемах самототожності суспільства, гуманізмі та істині, гуманістичному потенціалі наукового пізнання тощо.