Історія світової культури
2. Поява людини на Американському континенті. Походження індіанців
У 1499 році Васко да Ґама обігнув з півдня Африку й повернувся з Індії з багатим вантажем. З усього стало очевидним, що відкрита Колумбом "Західна Індія" не має нічого спільного зі справжньою Індією. Ще до смерті Колумба, в 1506 році, Америго Веспуччі заявив, що Колумб відкрив нову невідому землю. Коли остаточно було з´ясовано, що відкрита Колумбом земля — не Індія, виникло природне запитання: що це за земля й хто такі жителі нової Індії?
Іспанські каравели, що з´явилися біля берегів Нового Світу, зустрілися з племенами й народами, котрі перебували на різних щаблях культурного розвитку. Більшість із них вела життя бродячих мисливців, збирачів або примітивних землеробів. І тільки в Мексиці й Перу конкістадори зіткнулися з високорозвиненими цивілізаціями. Багатолюдні, квітучі міста з кам´яними палацами й храмами, могутні туземні правителі, які стояли на чолі великих і багатих держав, витончене мистецтво, писемність і календар до такої міри вразили уяву перших європейців, що вони без усяких вагань вирішили: неймовірно, щоб язичники-індіанці могли самі створити ці яскраві цивілізації, а отже, їхнє коріння слід шукати у Старому Світі.
Оскільки в XV—XVI століттях знання про історію людства були досить обмеженими, для пояснення американського "феномена" використовувалися насамперед Біблія й античні джерела. Треба зауважити, що питання про статус індіанців належало до розряду зовсім не пізнавальних, а насамперед економічних і політичних. Вже з першої подорожі конкістадори заходились обертати аборигенів у рабство, мотивуючи це тим, нібито жителі цієї невідомої землі не могли походити від Адама та Єви, а отже, не могли бути людьми. Над індіанцями нависла загроза повного знищення. Але такий стан справ не задовольнив королівський уряд, що намагався перетворити індіанців на своїх підданих, які б виплачували п´ятину в скарбницю корони. Охоронцем інтересів корони, як і своїх власних, виступала в Новому Світі католицька церква. Папа Олександр І у буллі від 4 травня 1493 року офіційно оголосив, що на відкритих Колумбом землях люди вірять у єдиного Бога-Творця, який існує на небесах, і їх можна навернути до католицької віри.
Проте поряд із наверненням у християнство місіонерам постійно доводилося захищати індіанців від зловживань іспанців. Францисканський чернець Бартоломео де Лас Касас підняв обурений голос гуманіста проти звірств і насильства європейських завойовників, закликаючи поважати людську гідність аборигенів Америки. Було б помилкою вважати, що служителі церкви керувалися лише корисливими міркуваннями. Ченці, священнослужителі, місіонери самовіддано відстоювали й проповідували норми християнської моралі та етики; проповідували індіанцям і відстоювали їх перед іспанцями, які заради наживи не зупинялися перед злочинами. Саме в ті далекі часи було закладено основи того, що пізніше дістало назву "теології визволення", і визначилася певна своєрідна роль церкви в політичному й культурному житті Латинської Америки.
Саме католицькі теологи, серед яких був і Бартоломео де Лас Касас, висунули припущення про походження індіанців від десяти "колін Ізраїлевих", які потрапили до Нового Світу після розгрому Ізраїльського царства сирійцями. Крім того, богослови широко використовували версію про Атлантиду, що згадується у творах Платона, якого церква вважала "праведним язичником". Серед палких прихильників ототожнення Америки з Атлантидою був відомий англійський філософ XVII століття Френсіс Бекон.
Проте вже в XVI столітті багатьом церковним теоретикам офіційні гіпотези здавалися малоймовірними. Передусім через неможливість пояснити переселення в Америку морем і, по-друге, через розуміння самобутності індіанської культури й цивілізацій. Так, місіонер XVI століття єзуїт Хосе де Акоста, який досконало вивчив культури індіанців Перу, вважав, що першими мешканцями цих земель були дикі мисливці, а зовсім не витончені цивілізовані люди. Висловив він також і геніальну здогадку про міст суходолу, що існував між Старим і Новим Світом, заявивши, що "індіанці прибули сюди скоріше суходолом, ніж морем".
Проте намагання приписати досягнення індіанських Цивілізацій заокеанським просвітникам постійно з´являлись і з´являються в науково-популярній літературі.
Окрім теорій походження індіанців від "колін Ізраїлевих" та від атлантів, у XVIII—XIX століттях деякі вчені вперто шукали витоки американських цивілізацій у культурах Стародавнього Сходу та Середземномор´я. Саме тоді була висунута гіпотеза стосовно проникнення в Західну півкулю шумерських, фінікійських, карфагенських, а пізніше - грецьких і римських мореходців, що ґрунтувалася на свідченнях сучасників про високе мореплавське мистецтво цих народів, а також на туманних повідомленнях стародавніх авторів про далекі морські мандрівки на захід, за межі "стовпів Геркулеса".
Наприкінці XIX — на початку XX століття після низки археологічних відкриттів увага була привернута до єгипетської цивілізації. Природно, що коли в Америці археологи знаходили пам´ятки, які мали певну схожість з єгипетськими, їх пов´язували із впливом культури Єгипту. Деякі підстави, без сумніву, для цього були. І в Америці, і в Єгипті існував звичай будувати кам´яні піраміди й муміфікувати померлих, і там, і тут був поширений культ Сонця; обидві цивілізації мали ієрогліфічну писемність, складний календар, схожі форми монументальної скульптури тощо. Подібні паралелі мали довести, що між високими цивілізаціями Перу й Мексики та культурою Єгипту існували тісні зв´язки.
Більшість учених виступали проти "єгипетської теорії". Проте для цього необхідно було критично розібратись у всіх деталях. За цю тяжку й невдячну працю взявся американський дослідник Роланд Діксон, який, крок за кроком, розплутав і спростував аргументацію прибічників "єгипетської теорії" й довів її безпідставність.
Остання сенсаційна гіпотеза про походження індіанських цивілізацій виникла наприкінці 60-х років у швейцарського дилетанта-археолога Еріха фон Денікена. Вона відома за бестселером "Спомин про майбутнє", в якому перед нами постають уже не майя чи наска, а космічні пришельці, котрі несуть диким індіанцям культуру.
Таким чином, у значній частині теорій походження індіанців та їхньої культури так звані "дифузіоністи" наполягають на тому, нібито досягнення американських аборигенів є результатом культурних впливів, оскільки такі культурні надбання, як землеробство, обробка металів, гончарський круг, кам´яна архітектура, писемність, календар, були винайдені один раз, у певному місці, й звідти поширилися на інші регіони Земної кулі. Сучасні дифузіоністи вже не стверджують, нібито батьківщина американських цивілізацій — Атлантида або що вони створені нащадками "зниклих племен Ізраїлевих". Тепер цей зв´язок між Старим і Новим Світом перемістився на трансокеанські контакти між Східною Азією й Новим Світом.
Стосовно аргументації, то дифузіоністи небезуспішно вказують на наукову слабкість так званої "еволюціоністської" школи, прихильники якої вважали, що єдність походження людства та єдність родової форми життя автоматично веде до паралелізму в розвитку культур, а певні розбіжності пояснюються лише впливом різних природних умов.
Адже сьогодні науково доведено, що в Старому Світі найважливіші досягнення людства, такі як землеробство, металообробка, колесо, календар, писемність, винайдені на Стародавньому Сході й набули поширення шляхом культурного запозичення.
У ролі прямих антиподів неодифузіоністів виступають в американістиці так звані "ізоляціоністи". До них належить більшість антропологів, етнографів і археологів, тобто саме тих спеціалістів, які безпосередньо стикаються з конкретним історичним матеріалом. Вони глибоко переконані, що цивілізації американських індіанців розвинулися цілком самостійно, без впливів іззовні. Реальною підставою поглядів ізоляціоністів є, насамперед, географічне положення Америки, відокремленої океанами від інших частин світу, а також уже встановлений у загальних рисах безперервний і самостійний процес розвитку основних давньоамериканських культур; і, зрештою, відсутність прямих і переконливих доказів американо-азійських зв´язків у доколумбову епоху. Щоправда, найпалкіші захисники концепції незалежного розвитку американських індіанців намагаються довести цю концепцію до крайнощів, оголошуючи Америку батьківщиною первісної людини, хоча жодних слідів антропоїдів і неандертальців там поки що не знайдено. Більшість же ізоляціоністів визнають одну або кілька міграцій із Азії до Нового Світу в дуже давню епоху (25—30 тис. років тому). У подальшому зв´язок обох континентів, на їхню Думку, припиняється, й культури американських індіанців розвиваються цілком самостійно.
Відповідно до даних геології, розсунення материків і Утворення Атлантичного океану могло мати місце найпізніше в третинний період, що закінчився більше мільйона Років тому. Проте в ті давні часи на Землі існував лише Далекий предок людини — рамапітек, якого антропологи означають як першу людиноподібну мавпу, котра жила близько 14 млн років тому. А, певно, 5 млн років тому з´явилися різні види вищих людиноподібних приматів, австралопітеків, і лише близько 1 млн років тому поспала найдавніша викопна людина — пітекантроп. На Американському континенті вона належить тільки до Ното заріет, яка виникла не раніше 100 тис. років тому. Важливим доказом проти автохтонного походження американської людини є також відсутність великих антропоїдів в архаїчній фауні континенту.
Згідно з останніми науковими даними, вихідці з Азії з´явились у Новому Світі під час останнього Вісконсинського льодовикового періоду, під час якого тисячі кубічних кілометрів води перетворилися на лід, що значно знизило рівень світового океану. Саме в цей період між Азією та Америкою в районі Берінґової протоки утворився сухопутний міст, який існував, очевидно, до кінця Вісконсинського періоду. Саме через цей міст пройшло чимало азійських переселенців. Щодо характеру культури, яку вони принесли з собою, то про неї наука знає ще небагато. Не викликає сумніву одне: перші поселенці Нового Світу були мисливцями й збирачами верхньопалеолітичного типу. З Азії в Америку разом із людиною, а можливо, і рятуючись від неї, перебралися також мамонти, бізони, шаблезубі тигри, коні, верблюди, вовки та інші тварини. Адже палеонтологи стверджують, що з 54 відомих представників четвертинної фауни Америки 48 мали азійське походження. Найдавнішу стоянку первісних американців, знайдену в печері "Сандіс" (штат Нью-Мексико), археологи датують приблизно 25 тис. років тому, що збігається з приблизно визначеним строком існування суходолу на місці Берінґової протоки й, відповідно, з періодом міграції зі Старого в Новий Світ — 30—25 тис. років тому.
Під час цього великого переселення стародавнім мисливцям доводилося перетинати різні кліматичні зони (від арктичних снігових рівнин до вічнозелених тропічних лісів), вступати в різноманітні контакти з такими ж бродячими групами переселенців, подовгу жити в певному природному середовищі, пристосовуючи до нього свій побут і господарство. Майже 600 поколінь первісних людей протягом 18 тис. років (XXV-VII тис. до н. є.) йшли цим тяжким і небезпечним шляхом.
У ході постійної міграції і, відповідно, метисації монголоїдні у своїй масі племена зазнали істотних змін і поступово перетворилися на новий фізичний тип — "американських індіанців". Стародавній протоамериканський антропологічний тип у найбільш чистому вигляді представлений у сучасному корінному населенні Центральної і Південної Америки, тоді як індіанцям та ескімосам Північної Америки властиві помітніші монголоїдні риси. Це пов´язано, мабуть, із пізнішими хвилями переселенців з Азії.
Усі ці дані свідчать про складний і довготривалий процес освоєння вихідцями з Азії безмежного простору Американського материка. Ланцюжок окремих знахідок палеоіндіанської епохи, що простягнувся від Аляски до Вогненної Землі, вказує на спрямування та час поступового просування на південь великих мас людей.
Найсприятливіші для життя умови предки індіанців знайшли в Центральній Мексиці: м´який і здоровий клімат, численні озера, зелені луки, пасовиська гірських долин. Раптово наприкінці VIII тисячоліття до нащої ери відбувається різка зміна клімату. Він стає набагато сухішим і теплішим, близьким до сучасного. Рослинний і тваринний світ континенту спіткала справжня катастрофа. На значній території, від південноамериканського штату Юта й до північних кордонів Месоамерики*, вологі луки й савани перетворюються на посушливі степи й напівпустелі. Всі рослини, які потребували багато вологи, гинуть, а разом з ними швидко вимирають майже всі великі тварини пл є й сто це нової епохи. Полювання на великих тварин перестало забезпечувати життя людей, але збирачі диких плодів і рослин вижили. Рибальство, добування річкових і морських молюсків, полювання на дрібних звірів і птахів були важливим доповненням до рослинної їжі. Сліди культур збирачів знайдені в багатьох районах Месоамерики, всі вони виникають приблизно в VII—VI тисячоліттях до нащої ери. Потім ланцюг історичного розвитку начебто порушується, археологічні знахідки свідчать про практично зрілу культуру ранніх землеробів близько 2000 року до нащої ери. Таким чином, епоха первісних мисливців і збирачів відокремлена від епохи осілих землеробів значним відтинком часу, що дорівнює майже 5 тисячоліттям.
Протягом цих 5 тисячоліть на Американському материку відбувалися процеси, які стосовно історії Старого Світу Дістали назву неолітичної революції. Саме тому пошук Центру переходу до землеробства, центру доместикації диких рослин у Новому Світі відкривав прямий шлях до розв´язання проблем американських цивілізацій доколумбової епохи.
Першим, хто поставив і успішно вирішив це складне питання, був видатний учений, академік Микола Івановим Вавилов. Після низки ботанічних експедицій до Західної півкулі він ще на початку 30-х років дійщов висновку, що в доколумбову епоху в Новому Світі існували два основні осередки землеробства, які виникли й розвивалися незалежно від. Старого Світу: мексиканський (включаючи частину Центральної Америки) й перуансько-болівійський. Перший осередок дав людству маїс (кукурудзу), квасолю, гарбуза, какао, бавовник-уплавд; другий — картоплю. Крім того, за спостереженням Вавилова, всі головні осередки американського, як і світового, землеробства містилися, як правило, в гірських тропічних і субтропічних зонах, де були найсприятливіші умови для доместикації рослин і життя стародавньої людини. Саме в цих районах і виникли великі цивілізації доколумбової Америки: майя, сапотеків, толь-теків, ацтеків, інків. Вавилов особливо підкреслював значення Північної Мексики як найімовірніщого, на його думку, центру культивування маїсу в Новому Світі. Слід зауважити, що висновки М. І. Вавилова, побудовані лише на ботанічному матеріалі (ніяких інших джерел з даного питання тоді й не було), цілком підтвердилися результатами останніх археологічних досліджень.
Щодо лінгвістичної картини Американського континенту, то вона досить строката. Та дослідження лінгвістів дають змогу реконструювати деякі мовні процеси цього періоду. Вважається, нібито мови першої хвилі переселенців — макромайя — сформувалися вже на Новому континенті. На користь цієї гіпотези свідчить той факт, що обґрунтовано їх не вдалося пов´язати з жодною мовою Старого Світу. Спроби встановити генетичну спорідненість з алтайськими, фінно-угорськими, сино-тибетськими мовами не можуть вважатися переконливими. Розпад сім´ї макромайя відбувався внаслідок розселення племен аж до території Центральної Америки, що не виключало можливості зворотного руху на північ у зв´язку зі змінами клімату. Тут аборигени зустрілися з новою хвилею переселенців, яка говорила мовами сім´ї макрокечуа. Спочатку вони жили на північ від племен сім´ї макромайя, в основному в степовій зоні Північної Америки. Рухаючись на південь, не змогли утриматися на вузькому Панамському перешийку й змушені були рухатися далі, тримаючись Тихоокеанського узбережжя. Таким чином, вони зайняли зону на захід від Анд аж до Вогненної Землі, витіснивши більш ранніх переселенців. У результаті всіх цих численних переміщень племен до II тисячоліття до нащої ери етнічна й лінгвістична карти Америки набули великої строкатості.
Близько 2300—2000 років до нащої ери в Месоамериці виникають перші постійні селища землеробів — ще невеликі за розміром і з досить тонким культурним шаром. Остаточне формування осілого життя стародавніх землеробів завершується близько 2000 року до нащої ери. Таким чином, початкові спроби вирощувати корисні рослини здійснювалися збирачами ще з кінця VII тисячоліття до нащої ери. Перші експерименти з корисними рослинами вже в IV тисячолітті до нащої ери мали своїм результатом появу основного тріо культурних рослин Нового Світу — маїсу, квасолі й гарбуза, які й досі переважають у наборі продуктів харчування мексиканських селян. Наприкінці III тисячоліття в передових за розвитком районах Месоамерики землеробство починає відігравати вже вирішальну роль у господарстві, випередивши за обсягом своєї продукції частку збирання й полювання. В цей же час чи трохи пізніше вперше з´являється кераміка: у східних районах США (1500 р. до н. є.), в Еквадорі й Панамі (2500—2100 рр. до н. є.) і в Південній Мексиці (2300—1900 рр. до н. є.). Вироби з вищеназваних областей, попри свій примітивізм і недосконалість, зовсім не схожі між собою, що вказує на їхнє незалежне походження.
Слід зауважити, що, на відміну від Старого Світу, рання землеробська культура, як і найстародавніші цивілізації Нового Світу, розвивалися без найважливіших винаходів стародавності. Виплавка металів, свійські тварини, колісний транспорт, гончарський круг, плужне землеробство були тут невідомі. Метали (крім заліза), що з´явилися в Месоамериці вже під час занепаду цивілізацій класичної епохи, використовувалися головним чином для виготовлення прикрас і ритуальних предметів. Фактично не лише ранні землероби, а й найрозвинутіші народи Нового Світу жили в кам´яному віці, оскільки основні засоби праці були кам´яними.