Порівняльне літературознавство
5.1. Історичні етапи зіставної методики
Хоча зіставно-типологічна компаративістика як методика дослідження порівняно молода, початки пошуку спільностей за типологічним принципом можна простежити вже в античну епоху. Плутарх у своїх «Порівняльних життєписах» (близько 105-115 pp. н. е.) вибудував ланцюг найвизначніших політичних, військових, мистецьких постатей Греції і Риму за подібністю, і виникли пари: Демосфен - Ціцерон, Александр Македонський - Юлій Цезар, Гомер - Верґілій і т. д.
Як приклад такого підходу наводять полеміку між прихильниками «давньої» і «нової культури», яка точилася у Франції наприкінці XVI - на початку XVIII століть. Одні вважали, що античне мистецтво має залишатися зразком для нового, інші - що воно дитяча пора людства і нове колись буде так само цінуватися, як тепер цінується античне. Першу позицію обстоював Нікола Буало, другу, протилежну, - Шарль П´єрро. І хоча цю полеміку не можемо вважати за класичний приклад типологічного дослідження, все ж спільні моменти тут є.
У добу Позитивізму зіставно-типологічний напрям розвивався мляво (якщо не брати до уваги теорію самозародження сюжетів Едварда Тайлора, типологічні елементи в «теорії словесності» Олександра Потебні, історичній поетиці Александра Веселовського, поетикальних студіях Франца Міклошича), і тільки з кінця XIX ст. він знову набув актуальності, коли розпочався відхід од історико-генетичного детермінізму у філософії (Фрідріх Ніцше, Анрі Берґсон, Едмунд Гуссерль), психології (психоаналіз Зиґмунда Фройда, класифікація психологічних типів Карла Юній), лінгвістиці (Фердінан де Соссюр).
Неддовзі у працях "Littérature comparée et littérature générale" (1920), "La littérature comparée" (1931) Поль ван Тігем пробував виділити вивчення збігів (coïncidences) та аналогій (analogies), зокрема міжлітературних жанрових утворень, стильових напрямів і течій, в окрему наукову галузь - «загальне літературознавство» (la littérature générale), а порівняльне літературознавство (la littérature comparée) пов´язав лише з вивченням двосторонніх літературних взаємин. Ця спроба була невдалою, бо ґрунтувалася на розмежуванні не методів, а об´єктів дослідження (компаративістику зводили до вивчення контактів між двома літературами, а загальне літературознавство мало б вивчати літературу багатьох країн), і тому зазнала критики з боку Р. Веллека, Г. Ремака та ін.
Із середини XX ст. у літературній компаративістиці стали чіткіше диференціювати порівняльне і зіставне літературознавство за прикладом сучасного мовознавства, котре послідовно розмежовує порівняльно-історичний і зіставний (контрастивний) методи: якщо порівняльно-історичний метод має на меті встановлювати відповідності, то зіставний насамперед шукає відмінності, специфіку порівнюваних предметів Зокрема, на II Конгресі Міжнародної асоціації порівняльного літературознавства (1958) на традиційну історико-генетичну компаративістику, яку очолювали Фернан Бальдансперже, Жан-Марі Карре, Поль ван Тіґем, пішли в рішучий наступ прихильники «універсального» підходу, який полягав у розширенні порівняльної методології і порівняльного контексту. Не заперечуючи правомірності пошуку «джерел», «впливів», «рецепції», Рене Веллек і Рене Етьємбль, а відтак Франсуа Жост, Андре-Мі- шель Руссо, Клод Пішуа, Ульріх Вайсштайн, Ґергард Р. Кайзер звернули увагу на необхідність вийти за межі «впливології» у царину широких зіставлень - паралелей, аналогій і контрастів, залучаючи для порівняльних студій літературні явища, які не поєднані безпосередніми генетичними чи контактними зв´язками, збагачуючи порівняльну методологію досвідом формалізму, неокритицизму, структуралізму К Так відбулося методологічне оформлення зіставного підходу (parallel approach, analogy studies) американської школи.
Тоді ж у праці «Епічна творчість слов´янських народів і проблеми порівняльного вивчення епосу» (1958) російський компаративіст Віктор Жирмунський (1891-1971) розмежував «контактні зв´язки», що виникають унаслідок міжлітературної взаємодії, і «типологічні збіги» («типологические схождения»), породжені подібними суспільно-історичними обставинами. Окрім генетичного й контактного порівняння, В. Жирмунський виділив дві інші порівняльні методики: а) «звичайне зіставлення», яке є аналогом синхронічного аналізу в мовознавстві і служить основою для подальшого поглибленого порівняльно-історичного дослідження; б) «історико-типологічне порівняння», яке «пояснює схожість явищ, генетично не зв´язаних між собою, схожими умовами суспільного розвитку». Згодом у Радянському Союзі типологічний підхід, тісно переплетений з історико-генетичним, пропагували Ніколай Конрад, Михаїл Храпченко та ін.
В Україні типологічному дослідженню приділяли увагу Олексій Чичерін (зіставлення російського, французького, англійського роману-епопеї), Дмитро Наливайко (типологія стильових напрямів), Іван Денисюк (типологія прози), Нонна Копистянська, Микола Бондар (типологія жанрів) та інші вчені.
Нещодавно татарські літературознавці запропонували за аналогією до зіставної лінгвістики розрізняти порівняльне літературознавство, яке оперує спільністю літературних явищ, і зістав не літературознавство, яке особливу увагу звертає на відмінні, контрастні риси. А дехто, як-от американець Майкл Паленсія-Рот, навіть пропонує змінити назву дисципліни на contrastive literature (контрастивне літературознавство), аргументуючи тим, що, мовляв, традиційна назва «порівняльне літературознавство» (comparative literature) неявно передбачає нормативну літературу чи культуру, з якою інші мають порівнюватися (вимірюватися), й відтак дуже часто самобутність різноманітних літератур і текстів є недосяжною для нашої галузі
Очевидно, ці пропозиції потребують уточнень: зіставна компаративістика є складовою порівняльного літературознавства, яка відрізняється від порівняльно-історичного (контактно-генетичного) тим, що, абстрагуючись від історично-генетичних зв´язків між літературними явищами, співвідносить їх на синхронічній площині з двоєдиною метою: а) виявити і відмінності, і подібності, що дає змогу глибше збагнути їхню структурну й функціональну специфіку; б) на основі встановлення контрастних і аналогічних контекстів упорядкувати історико-літературний матеріал, диференціювавши його на ті чи ті групи, підгрупи тощо.