Історія світової культури
2. Перші державні утворення Західної Африки
Виникнення державності у народів Судану вже в давні часи — факт загальновизнаний. Найзначнішими в історії цієї культурної зони були держави Гана, Малі, Сон гай, міста-держави хауса й Канем-Борну.
Гана — найдавніша з держав Судану. Вона виникла в III—IV століттях нашої ери, у VII — це вже ціла імперія, а на початок IX століття вона охоплює значну територію з центром між верхів´ями Сенегалу й Нігеру. Протягом кількох віків столицею імперії було місто Кумбі-Сале, або Гана. Могутність імперії забезпечувалася її природними багатствами, передусім золотом, а також військовою перевагою над сусідніми народами. Основними заняттями населення стали землеробство та скотарство; певного рівня розвитку досягли ремесла, передусім ткацьке, була запроваджена обробка металу. Важливу роль відігравала торгівля з народами Північної Африки золотом, слоновими бивнями й невільниками, яких брали в полон під час експедицій у південні райони. В цей час імперія Гана — "країна золота" — стала однією з основних цілей арабських торгових караванів. До Гани ж завозилися сіль, сандалове дерево, скляні буси, мідні прикраси всіх видів і форм.
Існує припущення, що розквіт суспільного устрою на цих територіях пов´язаний з появою тут у III—IV століттях нашої ери частини берберських племен, розбитих римлянами. Очевидно, що берберська військова знать змогла використати з вигодою для себе процес централізації, формування племінних союзів, який відбувався тут на зламі ер. Панування берберів, що змішалися з місцевим населенням, тривало до 770 року, коли владу захопили представники африканського народу сонінке.
Арабський географ Ібн Хаукал у X столітті описав деякі з місцевих звичаїв, що вразили його. Наприклад, він особисто був свідком судової справи, коли боржникові було визначено сплатити 42 000 динарів. Інший географ XI століття ал-Бакрі залишив опис столиці держави. Місто мало "арабську" частину. В частині міста, оточеній могутнім валом, був побудований палац правителя, мечеть для гостей-мусульман та "хатини з круглими дахами", в яких жили прості люди. Всі будови зводилися "з каменю та деревини акацій". Навкруги було багато колодязів і городів, де вирощувалися овочі. Про придворні шати й звичаї жителів ал-Бакрі писав: "Ніхто з єдиновірців царя не одягає зшиту одежу, крім нього самого і спадкоємця престолу, сина його сестри. Інші люди вдягаються в бавовняні, шовкові чи парчові пов´язки в залежності від достатку. Чоловіки, всі без винятку, голять бороди, жінки вибривають голови.
...Про царську аудієнцію сповіщають барабанним боєм. Барабан, що називається "даба", — це довгий порожнистий шматок дерева. Наближаючись до царя, його єдиновірці падають на коліна й посипають голови пилом. Таке їхнє привітання царю".
Цей опис містить свідчення про збереження в суспільстві Гани рис племінного патріархального укладу, материнського права. Єдність території держави трималася на досить хиткій васальній залежності, часто примусовій. У 1076 році столиця Кумбі-Сале, де проживали понад 30 000 жителів, була зруйнована військами Альморавідів**. Правителі Гани були вимушені сповідувати іслам. Держава Гана остаточно втратила незалежність після її підкорення Малі в другій чверті XIII століття.
що існувала в XIII—XVII століттях у Західному Судані на території сучасних Малі й Гвінеї. В IX—XI століттях Малі васально залежала від Гани, наприкінці XI століття вона добилася самостійності. Історія цієї сильної імперії починається з правління видатного полководця Сундіати Кейта (1230—1255 рр.). Столицею стало місто Ніані. Розквіт держави припадає на кінець XIII — першу половину XIV століття. На заході вона межувала із Сенегалом, на сході — з нинішньою Нігерією. Успіх Сундіати був забезпечений розумним використанням привілеїв у торгівлі, чіткою системою експлуатації та дієздатними збройними силами.
Вершиною розквіту імперії Малі стало правління Муси І (1307—1332 рр.). Муса приголомшив увесь ісламський світ, коли в 1324 році здійснив паломництво до мусульманських святинь. Під час подорожі його постійно оточувало більш як 500 рабів. Жебракам Мекки Муса розкидав 20 000 шматочків золота. В Каїрі його щедрість так понизила курс золота, що він досяг попереднього рівня тільки через кілька років. Правителі Малі приймали арабських учених і художників. Як велика* імперія Малі була відома Європі. Згадується, наприклад, про те, що сюди був запрошений архітектор з далекої Андалузії. На так званій Каталонській мапі, яка датується 1375 роком, художник зобразив Мусу на європейський манер: в одній руці скіпетр, в іншій — великий самородок золота.
Економіка Малі, крім золота, спиралася ще й на продуктивне землеробство, вирощування бавовни, виробництво бавовняних тканин, видобуток значної кількості міді і, звичайно, торгівлю. Зросло значення як торгового центру на березі Нігеру поселення Томбукту, яке стали називати "ворітьми до Сахари", "королем пустелі", "місцем зустрічі тих, хто мандрує на пірогах і на верблюдах". Місто стало резиденцією правителів (мадугу). З півдня на пірогах доставляли слонову кістку, золото, чорне дерево та екзотичних африканських тварин; з півночі каравани верблюдів привозили на ринки Томбукту венеціанські перли, дамаські мечі, тканини, зброю та інші товари з Марокко, Алжиру, Єгипту, Тріполітанії, Європи. Сюди переганяли табуни породистих скакунів. Для місцевих красунь везли чудові прикраси — мушлі з Мальдівських островів. У самому Томбукту часом працювало більше ста майстерень різьбярів по сандаловому дереву.
З імперії Малі вивозили й одежу, особливо славилися бубу — Довгі чоловічі чи жіночі сорочки, прикрашені схожими на магічні письмена вишитими візерунками. Бубу мали попит навіть в Іспанії, де андалузькі маври переймали елементи з техніки та узори в майстрів вишивки з Малі.
В цей час Томбукту стає й релігійним та інтелектуальним центром Західного Судану. В XIV столітті тут був розташований значний науковий центр ісламу — університет Санкаре, де студенти з різних країн вивчали Коран, філософію, літературу. Мечеть Санкаре, збудована в XIII столітті (збереглася й до наших часів), була скопійована її зодчим Ель-Акібом по довжині й ширині зі стародавнього святилища Кааба. Обтічна пірамідальна башта надає мечеті зовнішнього вигляду фортеці. Крім університету, діяло також близько 150 мусульманських шкіл. "Сіль привозять із півночі, — говорить давня суданська мудрість, — золото — з півдня, гроші — з країн, населених білими людьми, але божі слова, мудрість учених, історії та захоплюючі оповіді можна знайти тільки в Томбукту".
У XV столітті імперія Малі занепадає.
Імперія Сонгай (Гао) — середньовічна держава, створена народом сонгаїв, що населяв середню течію Нігеру. У XII—XIV століттях сонгаї залежали від Гани, потім від Малі. В 1335 році держава Сонгай стала незалежною, зростав її економічний, політичний, військовий вплив у Західній Африці. Наслідком цього було підкорення в 1468 році Томбукту, міст-держав хауса на північному заході сучасних Нігерії та Нігеру..Столицею імперії стало місто Гао, розташоване нижче за течією Нігеру від Томбукту. Відомий арабський мандрівник Ібн Батгута (1304—1377 рр.), що побував у Китаї, Індії, на Русі та в Західній Африці, У своїй праці з географії описує подорож до Малі та Сон-гаю і згадує Гао — "велике місто на Нілі*, найкрасивіше з негритянських міст, що є дуже багатим і постачається харчовими продуктами в достатку". Зенітом розквіту імперії була друга половина XV століття.
Правителі імперії Сонгай експлуатували нові копальні золота, удосконалили сільське господарство, запровадили систему регулярних податків. Це, у свою черг/, дало їм змогу Утримувати постійне, розташоване в гарнізонах військо, а також військовий флот на Нігері. Як і колишній володар Малі Муса І, правитель Сонгаю Мухаммад І знову приголомшив ісламський світ. Під час хаджу (паломництва) до Мекки в 1495—1497 роках його шлях був усипаний золотом, а почет складався з п´ятисот вершників і тисячі піших воїнів.
Томбукту стало другою столицею імперії Сонгай. Тут жили славнозвісні хроністи Ахмед Баба, Мухаммад Ката й інші вчені, до думок яких з повагою прислухався науковий ісламський світ. Серед ремесел Томбукту XVI століття особливо вирізняється палітурна справа. Добротні шкіряні оправи різноманітних відтінків коштували дорого, та попит на них не спадав. Книги в той час були найприбутковішою статтею торгівлі. їх привозили з Марокко, Єгипту, Сирії, Іспанії. Приватні бібліотеки місцевих учених налічували до 2 тисяч книг. Так, Ахмед Баба зазначив, що під час марокканської навали з його бібліотеки було викрадено 1600 книг. Учені Томбукту писали власні трактати з теології, філософії, історії, моралі й медицини. Згаданий Ахмед Баба залишив дві книги, які зберігаються нині в Національній бібліотеці Парижа. Одна описує побут і звичаї народів Чорної Африки, інша дає відомості про лікарів Томбукту.
Існування імперії Сонгай (Гао) не було довготривалим. У першій половині XVI століття її роль ослаблюється, а в 1591 році держава потрапила в залежність від марокканців.
Міста-держави хауса виникли приблизно в один час з державою Малі, тобто наприкінці XI століття. їм підлягала територія на схід від сон гаїв, між річкою Нігер та озером Чад. Для боротьби зі своїми ворогами міста, де основне населення складав народ хауса, утворювали союзи. В різні часи союзи налічували не однакову кількість міст. Та найбільш відомими стали сім з них: Даура, Кано, Заріа, Гобір, Кацина, Рано й Бірам. Ці міста-держави були високороз-винугими торгово-ремісницькими центрами. Високий рівень їхнього суспільного розвитку підтверджується поділом праці, що існував між містами. Кано й Рано величали "царями індиго", оскільки їхні жителі займалися переважно виготовленням тканин та їх фарбуванням; Кацина й Даура — "царями ринку" за їхню роль центрів торгівлі; Заріа — "царем рабів", бо там був найбільший невільничий ринок; Гобір — "царем військ", адже це місто часто брало на себе функцію захисту союзу міст. Найчастіше союзи очолювало місто Кано. З 1528 року ініціатива перейшла до молодого міста Кебі, що завдало поразки армії сонгаїв. Після загибелі імперії Сонгай та переміщення торгових шляхів на схід почався період розквіту міст хауса. В XVI—XVIII століттях їм належала провідна роль в економічних відносинах Західного Судану. Тільки войовничі вожді народу фульбе змогли протягом 1804—1810 років підкорити міста хауса, приєднавши їх як васалів до новоствореної держави — султанату Сокото.
Канем-Борну — четверта із знаменитих імперій Судану. Назва держави складена з назв найзначніших її частин: Канем (на північному сході) і Борну (на заході). Племінній верхівці народу тубу (теза) вдалося у VIII столітті захопити владу над канурі та ще кількома сусідніми племенами*. Передумовою розквіту Канему було його географічне положення, яке дало змогу контролювати землі на сході й північному сході від озера Чад. Саме тут перепліталося безліч караванних стежок, що з´єднували глибинні райони Африки з півднем Лівії, оазу Дарфур — зі шляхами, які вели до Нілу.
Той, хто володів цими шляхами, мав із цього добрий зиск. Тому не дивно, що літопис сповіщає про трьохсот-тисячну кінну рать правителя Канему в XIII столітті — часу найвищого розквіту держави. З допомогою цього війська велися й війни з метою захоплення рабів. Лише незначну частину рабів використовували в домашньому й палацовому господарстві, котре, як і скрізь у Тропічній Африці, мало патріархальний характер. Воно не потребувало великомасштабного виробництва сільськогосподарської чи ремісницької продукції, що вимагає використання (як то було в Елладі класичного періоду чи в Римській імперії) примусової праці маси рабів. Отож, більшість захоплених бранців ішла на продаж мусульманським торговцям. Згаданий вище Ібн Баттута сповіщав, що в Канемі продаються "красиві невільниці та одежа".
Для зміцнення внутрішнього державного устрою правитель Канему Хуме (1085—1097 рр.) цілком свідомо використав учення Мухаммада, визнавши іслам як офіційну релігію. Завдяки цьому виникли досить тісні відносини між Канемом і мусульманською Північною Африкою.
Після втрати північних територій центр імперії перемістився на захід від озера Чад, де виникає в XIV столітті Держава Борну. Відтоді з´явилася нова назва імперії - Канем-Борну. Розквіт Борну припадає на XVI—XVII століття, коли це була найбільша держава Центрального Судану. Імперія існувала до 1800 року, після чого увійшла до складу британських колоніальних володінь.
Таким чином, визначаючи сутність суспільного устрою розглянутих державних утворень Судану, слід вказати, що то був феодальний устрій, який безпосередньо виростав з первіснообщинного. Суспільно-політичне життя держав Ощану мало багатоукладну основу, що поєднувала різнозначні залежно від конкретно-історичної ситуації елементи родоплемінного, рабовласницького та феодального (на початковій стадії розвитку) укладів. У Сонгаю, державах хауса й Канем-Борну домінуючим у багатоукладній основі стає феодальний спосіб виробництва. Однак родоплемінні пережитки часто виступали своєрідною формою нових феодальних відносин. Цей симбіоз забезпечив надзвичайну життєздатність родової общини та її модифікацій, ефективність родинних зв´язків у територіальних об´єднаннях, натурально-господарський характер організації общини й патріархальний тип зв´язку між землеробською й ремісницькою працею. Багатоукладність сфери матеріального виробництва та етнічне розмаїття зумовили складність і багато-становість суспільної структури.