Історія світової культури
2. Культурні здобутки Середньовіччя. Період формування феодальних відносин
Падіння Ханьської імперії в результаті повстання "жовтих пов ´язок" (184—204 рр.) і гострого протистояння прибічників і ворогів централізації влади традиційно вважається початком входження Китаю в епоху Середньовіччя, що тривала практично до початку XIX століття і ввібрала в себе величезні пласти культури. Та її основною характеристикою залишалося постійне звернення до стародавності як певного культурного еталону. Чотириста років кривавих міжусобиць, селянських бунтів, боротьби з кочівниками й сусідніми племенами, які порушували кордони країни й захоплювали її землі та владу в ній, були спричинені складною внутрішньою ситуацією. Війни між завойовниками Китаю супроводжувалися винищенням і перетворенням на рабів корінного населення, руйнуванням міст і поселень, пограбуванням пам´яток культури. Північний Китай, найдавніший осередок китайської культури, найбільш заселений та економічно розвинутий, потерпав від війни майже століття. Створення імперії Північна Вей вождем племен тоба, що виявилися найсильнішими серед загарбників, стабілізувало ситуацію, поклало початок новому об´єднанню країни та злиттю народностей, розвиткові феодальних відносин. Дійовим засобом підняття економіки стало введення надільної системи, за якої селянам забезпечувалося право тримати наділ державної землі, залишаючись вільними від конкретного феодала. Відповідно податки за користування землею йшли до державної скарбниці.
Управління державою вимагало досвіду й знань, тому кочова знать вдалася до послуг китайських чиновників, які швидко завоювали ключові позиції в державному апараті. Почався процес китаїзації тобайської аристократії, що намагалася засвоїти культурні надбання підкореного народу: брала прізвища на китайський зразок, носила традиційний розпашний місцевий одяг, який запинався лише направо, поділяла їжу на основну (чжуши — з крупи й тіста) та другорядну (фуши — з овочів, риби чи м´яса), підкорялася правилам китайського етикету. Державною мовою стала китайська (тобайську було заборонено), державною релігією — буддизм, що проник до Піднебесної завдяки проповідникам нового релігійного вчення з Індії, Центральної та Середньої Азії в І столітті. Діставшись до Китаю по Великому шовковому шляху, прокладеному ще в II столітті до нашої ери через пустелі й гори посланцем У-ді Чжан Цянем, вони принесли ідею тотожності буття і страждання, стверджуючи, що джерело страждань закладене в самій людині — в її жадобі до насолоди, влади, багатства, в закоханості в життя, і може бути припиненим лише шляхом відмови від будь-яких бажань та прагнень; взірцем поведінки виголошували праведне сходження до "вищої мудрості", за яким чекає вихід з коловороту буття, завершення перероджень і досягнення нірвани, тобто небуття.
Буддійські сутри було перекладено на китайську мову й зібрано в "Сутрі з 42 статей", що стала на той час основним носієм інформації про буддизм. Із цього моменту протягом багатьох століть зусилля перекладачів були спрямовані на пошук китайських еквівалентів буддійських термінів і понять, узятих в основному із санскриту. Буддизм нелегко приживався на китайській землі: вимагав написання пробуддійських трактатів, поєднання нової віри зі світом традиційних релігійно-філософських переконань. Однак його прийняттю сприяли своєрідний духовний вакуум, зумовлений ослабленням впливу даосизму після невдачі натхненного його гаслами повстання "жовтих пов´язок", поневіряння народу в часи кривавих воєн та усобиць, бажання знайти притулок і заступництво.
Досить швидко почався процес китаїзації нової релігії — філософська мудрість буддизму засвоювалася в параметрах діючих канонів конфуціанської етики, багато в чому прийнятої й даосизмом, нерідко збігалася з деякими моментами звичних для китайців релігійно-філософських концепцій, зокрема з лаоською теорією про Загадкове (сюань-сюе), що зводилася до міркувань про небуття, про втаємничену інтуїтивну мудрість, що дає змогу справжнім мудрим управляти якнайкраще й без жодних зусиль. Визнаним патріархом китайського буддизму вважається Дао-ань (312—385 рр.), засновник одного з найбільших монастирів. Перекладач, дослідник буддійських текстів, автор повного каталогу китайських перекладів сутр, він встановив особливий культ Будди прийдешнього — Май-трейї, здійснив його ритуалізацію за китайським зразком. Бурхливе зростання кількості монастирів і віруючих в епоху династії Північної Вей не в останню чергу пов´язане з імператорськими едиктами, які дали буддійським монастирям право поборів з навколишніх селян та користування дармовою працею рабів-злочинців.
Поширення буддизму викликало появу нових видів культових споруд — печерних храмів і башт-пагод, пов´язаних з індійською традицією. Квадратні або прямокутні в плані, печерні храми мали розділені на яруси стіни з нішами для розміщення скульптури; їхні стелі підпиралися кам´яним стовпом, прикрашалися розписами. Пагоди різноманітних типів виконували функції меморіальних пам´ятників, позначок священних для буддистів місць (мута), сховищ реліквій, канонічних книг і культових предметів (шиїта), молитовень (фута), житлових приміщень (шеліта), маяків (гусаота), дозорних веж (ляодіта). Союз із державою приносив церкві неабиякий зиск, вейські імператори жертвували їй великі кошти, поставляли золото та інші цінні матеріали для виготовлення статуй будд різних типів і розмірів.
Буддійська концепція карми як чинника людської долі зміцнила народжену ще в ханьські часи практику оцінки позитивних рис людей шляхом так званих "чистих бесід" й досить швидко перетворилася на регулятивний важель, що у III—IV століттях викликав суттєві зміни у світовідчутті, а, відповідно, у філософії, літературі, мистецтві в цілому. Під впливом віри у визначеність долі особливої популярності набула фізіогноміка — порадниця у визначенні строків життя, вдалих шлюбів і службової кар´єри. В ситуації несформованості суспільних станів, рухомості ієрархічної системи можливість оцінити талант молодої людини ще до вступу її на службу, дати їй персональну характеристику сприймалася як основний засіб соціального регулювання, санкціонований державою. На відміну від утилітарних фізіогномічних спостережень, "чисті судження" несли в собі досить глибокий аналіз людських чеснот з відповідним діагнозом їхнього суспільного статусу. "Трактат про типи людей" Лю Шао, один із численних творів на цю тему, конструює модель людини в єдності космологічних, фізіологічних і моральних категорій; у ньому ідеалом постає вже не "справжній мудрець", що живе в єдиному ритмі зі світом, а "герой" (інсюн) — людина неперевершених чеснот. У них чулися відгуки ще давньокитайської елітистської тенденції наділяти міфічних героїв незвичайними рисами: "подвійними зіницями", "восьмиколірними бровами", "кінським ротом", "ликом дракона" тощо.
Знаком вияву глибинних внутрішніх структур людини стала поетизація пейзажу як у живописі, так і в літературі; у мистецтві, що перестало задовольнятися суто практичною функцією, починає складатися естетичний канон. Одну з перших спроб викласти деякі його характеристики зробив учений Цзун Бін (V ст.) у своєму есе "Попереднє повідомлення до зображення гір та вод", де художнику ставиться в обов´язок зображати не просто те, що він бачив, а своє ставлення до того, як світ бачив хтось інший до нього, — так прекрасне перетворювалося на момент "духовного єднання" (шень хуей) різних перспектив споглядання, де одна зі складових належала естетичному досвідові мудреця. Другою важливою тезою була висловлена вченим упевненість, що осягнення краси світу означає вміння бачити в ньому власне віддзеркалення.
Взагалі в культурі середніх віків філософське й художнє сприйняття природи тісно пов´язане з конфуціанською особистістю, що характеризувалась амбівалентним ставленням до свого найвищого призначення та до його реалізації в службі. За твердженням учених-коментаторів, конфуціанець "не рівний бюрократові, сутність якого вичерпується характером місця, котре він займає. Конфуціанець, навпаки, має особистісний зміст, що сформувався поза залежністю від адміністративного апарату, і перебуває в ньому доти, доки цей зміст залишається сумісним з ним. Щодо цього конфуціанська особистість мала цілком чіткі настанови самого Конфуція, на думку якого великим сановником можна вважати лише того, хто, доки це можливо, служить государеві за допомогою свого дао-шляху і припиняє служити, коли це стає неможливим"1. Кинувши службу, принциповий конфуціанець міг перетворитися на справжнього пустельника, оселитися десь у глушині, переважно в горах, і тоді для нього природа вже ставала не лише пейзажем, а середовищем його життя, по-справжньому духовного.
Бажання відійти від суєтності земного буття викликало гострий інтерес до вже відомих та апробованих форм відсторонення від нього, зокрема релігійних. Завдяки китайським послідовникам буддійської школи дхіяни (зосередження) Китаю стала відома практика медитації, що дає змогу вириватися із зовнішньої обстановки й має на меті інтуїтивне осягнення Істини. Вона оригінально розвинулася з виникненням і функціонуванням китайської буддійської секти "Чань", яка проповідувала зневагу до встановлених норм розумного та морального, любов до парадоксу, інтуїтивізм, безпосередність. Туманна нірвана з невизначеністю її приходу відступала в чань-буддизмі перед бажанням жити й реальністю земного існування, де, передусім, і слщ було шукати й віднаходити себе. Дедалі більше утверджувалася думка, що Істина в майбутньому не відкриється тим, хто неспроможний знайти її сьогодні.
Практика постійної медитації прибічників чань-буддизму вийшла за монастирські стіни і особливо поширилася серед людей творчості, які шукали в ній раптового осяяння, інтуїтивного поштовху до творення. Вважають, що саме із чаньською медитацією було пов´язане виникнення звичаю чаювання, яке допомагало медитуючим довго залишатися бадьорими. Легенди стверджують, що славетний засновник секти якось заснув під час медитації. Прокинувшись, він у гніві відрізав собі вії, які, впавши на землю, проросли, обернулися на чайні кущі. З їхнього листя й почали виготовляти напій бадьорості, створюючи навколо буддійських монастирів великі чайні плантації.
Засобом утечі від марноти звичайного існування було й кохання; усвідомлення його як високого почуття між чоловіком і жінкою, на противагу приниженому становищу жінки в суспільстві й утилітарним засадам шлюбу, з´явилось у поетичних творах. Були написані справжні гімни радощам кохання, щастю спільного життя, оспівані муки неподіленого почуття, створені поетичні образи жінки, схожої на героїнь куртуазної літератури Заходу. Так поезія захищала право людини на почуття й особисту свободу. її щирість звучала дисонансом поряд з придворним поетичним стилем, де форма часто була грою слів, а зміст обмежувався маленьким світом аристократії.
Серйозний інтерес до форми художнього твору виник разом із прагненням розкрити закони поетичної майстерності, далеким від формалістичних уподобань придворних естетів. З´являються трактат Цао Пі "Міркування про витончене слово", де дається критерій оцінки слова в поезії, трактат Шень Юе "Про чотири тони", що узагальнює поетичну практику, трактат Чжун Жуна "Категорії віршів" — спроба критичного аналізу творчості окремих авторів. Розвивається й проза, представлена філософськими та історичними творами, жанром своєрідної повісті й оповіданнями. Особливої популярності набули оповідання про дивовижне, побудовані на цікавих історичних фактах і матеріалах фольклору, пов´язаних з розповідями про зустріч людини з духами, чудесні перевтілення, заморські землі, неймовірні речі тощо.
Поступальний розвиток китайської культури впродовж усього періоду раннього Середньовіччя не припинявся, збагачуючи її суттєвими досягненнями: створюються водяні крупорушки, водяні млини, ковшове поливне колесо, восьмижорновий млин із зубчастими передачами, водяний молот. Ма Цзюнь придумує візок з пристроєм, що вказує на південь, та візок з лічильником обертів колеса; завдяки західному впливу відбуваються перші серйозні зміни в китайському шовкоткацтві — починає досить широко вироблятися й розповсюджуватися тип візерункових тканин чжичен, запозичений з гобеленової техніки Сирії, Бактрії, Індії. Чжичен, являючи собою різнобарвну візерунчасту тканину на додатковій основі, стала одним з найдорожчих і найвишуканіших предметів ужитку зняті й духівництва.
Північновейська держава, що поступово втратила вплив на сильні феодальні доми, розпалася на Західну та Східну. В середині VI століття влада остаточно перейшла до китайців, південні ж райони продовжували терпіти від безперервних міжусобних воєн. Загроза вторгнення кочівників Центральної Азії, очолених тюркськими племенами, вимагала монолітності держави, консолідації всіх її сил, що й стало можливим завдяки ініціативі північної держави Чжоу, яка збройним шляхом здійснила досить швидке об´єднання величезної країни.
Полководець чжоуського війська Ян Цзянь започаткував у 581 році нову імператорську династію Суй, правління якої було недовговічним і сповненим бурхливих подій. Найколоритнішою фігурою династії був його син Ян Гуан, який почав своє правління, вбивши батька. Його основні зусилля спрямовувалися на економічну та політичну централізацію держави, збільшення доходів казни. Лоян, оголошений столицею, у своєму відбудованому варіанті став демонстрацією багатства: сюди було переселено до 10 тисяч багатих родин, палацовий ансамбль складався з красивих будівель, був розбитий величезний парк зі ставками й каналами, рідкісними рослинами й дивовижними звірами. Про палацову розкіш, численний гарем імператора, пишні банкети й святкування ходили легенди. Піднесення сільського господарства за рахунок створення загальної іригаційної системи й ряду позитивних змін у становищі селян давало змогу наповнювати податковим зерном величезні імператорські зерносховища неподалік від Лояна, підпорядковуючи весь продовольчий запас країни імператорові особисто, збільшуючи його реальну владу.
Об´єднання країни сприяло розвиткові торгівлі, комунікацій. Прагнучи тримати під контролем усю країну, Ян Гуан організував будівництво суцільного водного шляху від Ханчжоуської затоки до річки Янцзи, а потім до річки Хуанхе в бік Лояна. Канал, відомий як Великий, чи Імператорський, збудовано частково на основі старих каналів, чотири ж канали були зроблені вперше, для чого течії деяких річок повернуто назад, а в деяких місцях влаштовано шлюзи*. Обслуговували центральний водний шлях Піднебесної майже 80 тисяч чоловік, які дбали про безперебійне переміщення військ, вантажів, передавання наказів і розпоряджень зі столиці. За наказом Ян Гуана відбудовувалися зруйновані ділянки Великої стіни, прокладалися дороги.
Агресивна зовнішня політика, що виливалася в нескінченні військові походи, схожа на рабство барщина задля забезпечення всім необхідним не завжди звитяжного війська спровокували народне повстання 610 року. Феодали, налякані народним рухом і невдоволені сильною централізацією влади, використали невдачу корейського походу, вчинивши заколот. З убивством Ян Гуана в країні розпочався розбрат через претензії на престол як представників суйського дому, так і великих феодалів. Переміг ватажок найбільшого війська, підсиленого кіннотою союзних тюркських племен, шаньський правитель Лі Юань. Він приборкав бунтівних феодалів і оголосив себе першим імператором новонародженої династії Тан.
Столицею стає Чан´ань, відбудований після руйнувань, спричинених внутрішніми війнами й навалами. Це найбільше середньовічне місто було чітко розділене прямими вулицями, що тягнулися з півночі на південь та зі сходу на захід, мало поселення іноземців, безліч храмів, монастирів і святилищ, розкішні імператорські палаци й будинки знаті, парки та квітники. Дослідники китайської архітектури стверджують, що саме в цей час остаточно сформувалися принципи побудови палацових і храмових ансамблів, для яких обов´язковим є розміщення основних споруд одна за одною по головній осі комплексу, орієнтованій з півдня на північ, і відокремлення їх великими дворами, що замикаються із заходу та сходу будівлями другорядного значення. Така побудова ансамблю зберігалася й протягом наступних століть. З´явилася й закріпилася в архітектурній традиції система трьох тронних залів (дянь), розташованих один за одним на триярусній земляній, облицьованій мармуром платформі.
Великого значення набули центри торгівлі та ремесел Ханчжоу, Ченду, Чанчжоу, Сучжоу, розширилися портові міста. Збудоване на державній землі, кожне місто у своїх стінах мало військовий гарнізон, державні установи, суді в´язницю; його населення складалося із сановників і феодалів, чиновників і купців, монахів та ремісників. Обов´язковою ознакою міста були школи й бібліотеки, воно пишалося своїми вчителями, вченими, різноманітними спеціалістами. Щоб уникнути несподіваних виступів міських мас проти представників влади та імператора, квартали оточувалися стінами й зачинялися на ніч. Нічні вулиці патрулювалися кінними загонами; всім, крім чиновників трьох вищих рантів, заборонялося виходити на вулицю вночі. Танські закони передбачали покарання 70 ударами палиць кожного, хто насмілювався, всупереч законові й порядку, перебиратися через зовнішні та внутрішні міські стіни.
Зі зростанням міст набували розвитку й міські ремесла: центром виготовлення керамічних і фарфорових виробів стала провінція Цзянсу, суднобудування — місто Янчжоу, шовкових тканин — "місто парчі" Ченду. Цінувалися золоті та срібні ювелірно оздоблені чаші й глеки, тонкі й прозорі нефритові посудини, поліровані ртуттю бронзові й срібні дзеркала. Вдосконалюється виготовлення паперу. Повсюдно поширюється вживання чаю, а чайне виробництво монополізується державою. Інтенсивний розвиток спостерігається в металургійній справі.
Наприкінці правління династії Тан ремісники вже об´єднані в цехові організації — цзо, а купці поділялися на три основні категорії: 1) цзоку, котрі вели торгівлю у своїх крамницях; 2) гошан, які скуповували та перевозили товари на відстань; 3) якуй, котрі були посередниками, контрагентами великих оптовиків. Найпростішою формою організації ремісницького виробництва та збуту виробів стала маленька майстерня, що водночас слугувала й крамницею; ремісник працював на замовлення, а лишок продавав на ринку. Майстерні мали й деякі монастирі, досить часто своїм коштом великі майстерні створювали високі чиновники й заможні городяни. Цікавою стороною тогочасного ремісництва була його державна частина — забезпечення потреб двору та армії.
Поряд з майстрами працювали учні, оволодіваючи всіма тонкощами професії: вважалося, що кваліфікована праця вимагає спадкоємності. Та вся система виробництва не могла існувати без стабільного ринку, який також був турботою держави. Він складався з постійно функціонуючих ринків великих міст, періодичних ярмарків, що з´єднували віддалені один від одного райони, прикордонних ярмарків, систем поштових станцій, постійного державного контролю над торгівлею й митних тарифів. У VII столітті було встановлено єдину державну грошову одиницю (цянь) — круглу монету з квадратним отвором, яка залишалася в обігу більш як 1200 років. Ці монети, що носилися на шовкових шнурах, використовувалися й за межами Китаю, зокрема в Кореї та Японії.
Майже триста років існування Танської держави залишили яскравий слід у мистецтві. Зростання інтересу до літературної творчості зумовило введення до обов´язкових іспитів на заміщення посад поезії — улюбленого заняття багатьох правителів країни. Літературні лави поповнилися вихідцями з дрібних землевласників, які набагато краще, ніж аристократи, знали народне життя. Танська література — це, насамперед, лірична поезія, що від піднесеного й загального рушила до повсякденності та конкретності. Залишаючись у межах традиційних художніх засобів, звичних тем і чіткої класичної форми, поети віддають перевагу щирим і відвертим почуттям не лише в тихій пейзажній поезії, а й у змалюванні битв і походів. Поетичні спроби заглибитися у внутрішній світ людини, розкрити особливості людського характеру були здійснені й у сюжетних віршах.
Серед численних імен талановитих поетів найвище стоять імена Лі Бо (701—762 рр.) і Ду Фу (712—770 рр.), класиків світового рівня. Від самого початку творчий шлях Лі Бо визначався благородною відразою до чиновницького суєтного існування, прагненням до усамітнення й духовного самовдосконалення за лаоськими взірцями. Вимушений за наказом імператора прибути до двору і прийняти почесне звання ханьлінь, щось на зразок сучасного академічного ступеня, поет, незалежний у своїх думках і вчинках, залишає столицю вже через три роки, намагаючись повернутися до звичного життя. Однак це йому не вдалося, бо, потрапивши в лабети чужої інтриги, що торкалася імператорської влади, він опинився у в´язниці. Засуджений до заслання й повернутий із середини шляху, він невдовзі помер.
Лі Бо замолоду вірив у своє високе призначення, відкидаючи марнотність існування. Його сумна, але водночас мужня поезія увібрала в себе все життя народу, втілила в слові його дух; її герой жив серед неба й землі поряд з безсмертними, не плазував перед сильними й не втрачав гідності за будь-яких умов, учив людей доброті та співчуттю, гнівався на їхніх кривдників, підіймав голос проти воєн і будь-якого кровопролиття.
Обмеження завойовницьких воєн, існування держави в ц власних кордонах вимагав і Ду Фу у славнозвісній "Пісні про бойові колісниці", що починалася проводами на війну, а завершувалася плачем і жалобою за душами загиблих. Роки поневірянь і блукань по рідній землі, служба й відраза до її лакейського духу зміцнили в душі поета палке прагнення змінити на краще життя нужденного народу. У своїх віршах він мріяв про величезний будинок, де хоча б від дощу та вітру знайшли порятунок бідняки всієї країни. Бажання захистити селянина від несправедливості було притаманне й послідовникам видатних поетів, зокрема Бо Цзюй-і (772—846 рр,), у викривальних творах якого подальшого розвитку досягла не лише поезія, а й китайська суспільна думка. Паралельно в літературі продовжувала свій шлях філософська проза, яка, поряд з ортодоксальними формами, існувала у вигляді притч і байок, та утвердилася новела нуаньци (буквально — передавати дивовижне), невелика за розміром, з цікавим динамічним сюжетом (Цей Сін "Оповідання про дивовижне", Ню Су "Записки про чуте" тощо). Чуаньци вирізнялися увагою до людини — не випадково багато їх присвячувалося коханню й досягало високого художнього рівня.
У період із VII до X століття визначились основні жанри станкового живопису: пейзаж, портрет, побутовий живопис, жанр "квіти-птахи", сюжети яких були тісно пов´язані з поезією та фольклором, з´являються численні трактати з проблем малярства, найвидатнішим з яких визнано твір Чжан Яньюаня "Записки про уславлених майстрів різних епох". У трактаті зібрані основні тексти з естетики живопису попередніх часів, узагальнено художню практику, розвинуті естетичні ідеї про єдність художника й предмета зображення, про основні принципи оцінки та класифікації творів живопису, їхню виховну роль, великого значення надавалося правдивості образу та його натхненності. Творцями жанру хуаняо — "квіти-птахи", що став одним з визначальних у китайському малярстві, вважаються Хуань Цюань і Сюй Сі (X ст.), котрі в зображеннях даного типу започаткували два основні стилістичні напрями: використання чистого тону й тонкої лінії та письмо переважно розмивами туші, що створювали враження туманного серпанку й глибини простору. Сформувавшися досить пізно порівняно з іншими жанрами китайського живопису, жанр "квіти-птахи" поступався своїм значенням лише пейзажеві. Він вплинув на все середньовічне прикладне мистецтво Китаю, подарувавши йому свої сюжети й мотиви, образну систему загалом.
Пейзажний живопис у цей період також поповнився новим типом — пейзажем шань-шуй ("гори-води"), в якому на основі попередніх спостережень і багатої уяви створювалися ідеальні пейзажні композиції — віддзеркалення почуттів й настроїв по філософському налаштованої людини. Кожний зображуваний предмет наділявся символічним змістом: пара качок означала вірне кохання, бамбук — благородство, сосна — довголіття.
На ганський період припадає творчість засновника китайського монохромного пейзажного живопису Ван Вея. Мазок чорної туші на білому тлі, різна її тональність стали способом проникнення у втаємничену реальність предметів, їхнього бачення крізь призму позачасової вічності. Під пензлем майстра зникає суєтне й минуще, виникають образи істинної сутності речей. Монохромний живопис тушшю вимагає від художника максимальної концентрації духовної енергії, зосередженості та величезної майстерності, оскільки кожний дотик до чутливого паперу є першим й останнім і не передбачає жодних виправлень та корекції.
Жанровий живопис жив інтересами придворної та чиновної знаті, фіксуючи її життя й удаючися до потрібних їй інтерпретацій відомих історичних подій. Проте крізь це пробивалися реалістичне зображення дійсності, пошук гострих портретних характеристик. Значно змінився й характер скульптури, генетично пов´язаної з релігійними культами: божества набувають дедалі більше земних людських рис і почуттєвої виразності.
Об´єднання країни сприяло злетові наукової думки: алхіміки, відшукуючи для імператора еліксир безсмертя, зробили багато відкриттів у вивченні властивостей металів та мінералів; медицина вдосконалювалася, черпаючи з арсеналу традиційної народної практики лікування (передусім продуктами природи), із врахуванням можливостей людського організму як частки Всесвіту; вагомий внесок в астрономію зробив буддійський монах І Хан, котрий продовжив спостереження за змінами пір року й небесними світилами, складання прогнозів і гороскопів відповідно до їхнього руху. Суттєво розширило географічні знання паломництво, щедрим джерелом надходження нової наукової інформації стали інтенсивні міжнародні зв´язки. Офіційно санкціонувалися географічні та історичні описи, ставши, таким чином, монополією держави, яка з позицій китаєцентризму налагоджувала контаїсги з іншими країнами, не забуваючи в дипломатичних відносинах з ними підкреслювати свій пріоритет як панівної держави.
Предметом гордощів танського Китаю була конфуціанська адміністративно-бюрократична машина — гарант повноцінного функціонування єдиної централізованої імперії, та екзаменаційна система, яка існувала з давніх часів (перша згадка — 165 р. до н. є.), але набула стабільності тільки в Тан. Конкурсний відбір складався з іспитів на нижчий учений ступінь (сюцаії), що давав змогу ввійти до тієї частини конфуціанців-шеньши, які правили країною, але стати лише фундаментом бюрократичної піраміди, на другий учений ступінь (цзюй-жень), що відкривав двері до вищого прошарку шеньши, на третій, найвищий, ступінь (цзіньши), який уводив претендента до найвпливовіших структур конфуціанського Китаю, наприклад, цензорату й інспекційної палати, що здійснювали контроль над чиновниками, розслідували їхні зловживання й доповідали про результати своєї діяльності безпосередньо імператорові. За давнім звичаєм, той, хто витримував іспит вищого ступеня першим, мав навіть право на руку дочки імператора.
Традиційна для Китаю серйозність щодо іспитів, яка існує й сьогодні, безумовно, була пов´язана з розумінням наслідків перебування біля державного керма випадкових людей, тому не допускалася їх профанація. Іспити проводилися в спеціально обладнаному приміщенні, що унеможливлювало контакти із зовнішнім світом. Претендент протягом двох-трьох діб писав свій твір на теми, що не були йому відомі заздалегідь. Суворо заборонялося користування посібниками чи шпаргалками під страхом покарання та виключення з лав чиновництва назавжди. Існування конкурсного відбору на посади державного значення забезпечувало соціальну мобільність суспільства: кожний здібний претендент потенційно міг стати й досить часто ставав шеньши, отримував посаду, а з нею — велику платню та інші прибутки, вкладав гроші в нерухомість, передусім у землю, і поповнював число землевласників. Хоча майнові привілеї полегшували шлях нагору, домінуючим у цій складній системі суспільного унормування був фактор не економічний, а соціальний.