Історія української культури
2.3. Чинники формування та буття етносу
У першу чергу, особливості національного характеру й народної культури визначаються історично. Можна навести такий приклад. В
15-16 ст. молдавани виявили чудеса хоробрості й відваги в оборонній боротьбі. А в літописах 17 ст. відзначається їхнє боягузтво, схильність до зради, до втечі. Невже за одне лише століття психологія народу так непоправно змінилася? Зовсім ні! Літописи наступного століття знову вихваляють відвагу і мужність молдаванів. Причина цього - суто історична. Відсутність хоробрості в 17 ст. була закономірною, тому що в цей час Молдавія перебувала під владою Отто-манської Порти, і молдавським солдатам доводилося воювати за далекі їм інтереси. А в 18 ст. молдавани воюють уже проти турків за власну незалежність, тому міняється сам настрій народу.
Не можна замовчати ще про один аспект - про вплив на формування національного характеру соціокультурного чинника. За визначенням П.Сорокіна, "сутність соціального явища - це взаємодія людей, що встановлюється не у випадковій, а в більш-менш постійній групі". При цьому на відміну від інстинктивної взаємодії тварин, мається на увазі взаємодія свідома, тобто колективний досвід (обмін відчуттів, уявлень, почуттів, емоцій тощо). Цей колективний соціальний досвід передається з покоління в покоління, причому кожне наступне покоління додає до нього власні, увібрані ним нові історичні й культурні поняття, і в такий спосіб сума колективного досвіду постійно зростає.
Сутність культури (а також цивілізації, людства) є "світ понять" (П.Сорокін). Але оскільки людство - це народи, і культура існує у вигляді безлічі різних культур, то самі "світи понять" для різних етносів не тотожні. Сутність кожного етносу визначається його власним досвідом, а отже, набір фундаментальних понять цього етносу відрізняється від "світу понять" іншого етносу. Саме тому форми мистецтва й культури в цілому, а отже, образ і форми життя кожного народу й кожної епохи різні. Більше того, навіть у той самий час (приміром, в епоху Ренесансу) голландський живопис абсолютно відрізнявся від італійського - внаслідок відмінностей у колективному досвіді цих народів.
Такі відмінності легко помітні навіть у побутових дріб´язках. Для англійця донедавна було немислиме миття під проточною водою - йому був необхідний умивальник із пробкою, адже багато поколінь його предків умивалися, занурюючи тіло в тазик - спартанський спосіб життя, що припускає, однак, таку прикмету міської цивілізації колишніх століть, як глечик з водою й тазик. Слов´янин же звик обмиватися проточною водою, так щоб дружина підливала воду із цебра - це вказує на сільську, патріархальну в минулому культуру.
Звички, звичаї, спосіб життя етносів виникають у просторі культури як сукупного історичного досвіду людства, втіленого в добутках і вміннях.
Але культурну специфіку народів не слід розуміти тільки в "етнографічному" сенсі - як сукупність традиційно-побутових особливостей матеріальної й духовної культури, які склалися в минулому. Мова йде про культурні досягнення того або іншого народу в цілому, про його особливий внесок у світову культуру.
Культура народжується з потреби передати наступним поколінням досвід, нажитий попередніми. А це означає, що вона існує тільки усередині комунікації. І оскільки всі ми споконвічно члени якої-небудь етнічної спільності, культура споконвічно етнічна. Можуть існувати народи, що живуть на одній території, мають спільну економічну базу й говорять однією мовою, але немає й не може бути двох народів із зовсім однаковою культурою. Якщо народ втрачає свою культурну специфіку, він перестає існувати як окремий самостійний етнос. Саме це відбулося з багатьма народами, які хоча й не вимерли біологічно, але зникли з історичної арени, тому що в культурних відносинах повністю злилися із сусідніми, більш сильними етносами. Так трапилося, наприклад, із самодійскими народами Сибіру (моторами, камасинцями й почасти карагасами), що ввійшли до складу хакасів. Те ж відбулося й з деякими західнослов´янськими племенами в басейнах Ельби (Лаби) і Одеру (Одри), які в середні віки були асимільовані німцями.
Отже, культурна специфіка повинна розглядатися як основна ознака будь-якого етносу, що дозволяє в усіх без винятку випадках відмежовувати його від інших етносів. Більше того, усі ті ознаки, про яких говорилося вище (як-от: мова, вірування, суспільний устрій, спосіб життя тощо), входять у поняття культури в цілому й, отже, у культуру етносів. Кожний етнос треба розглядати як історично сформований колектив людей разом зі створеною ним культурою й мовою, яка цю культуру виражає.
Але чи вичерпується цим усе буття етносу? чи немає ще яких-небудь чинників, необхідних для його повноцінного існування? Чинників, які б лежали біля витоків його виникнення? Адже для того, щоб народ народився, потрібно, щоб його члени, принаймні, відчули себе спільнотою. А для того, щоб він продовжував жити, потрібно, щоб це почуття зберігалося. Отже, етнос - це усвідомлена соціокультурна спільнота, що споконвічно виділяє себе з усіх інших спільнот.