Історія української культури
2.1. Культурно-історична динаміка етнічних спільнот: плем´я, народність і нація
Первісність була безетнічна. Ні в співтовариствах пралюдей, ні в найдавніших людських колективах не було, та й бути не могло етнічного розмежування. Спосіб життя, трудові дії, знаряддя були ще занадто примітивні, щоб відрізнятися в різних спільнотах. А головне, не було найважливішого обмежування різних культур - мови. І лише починаючи з епохи верхнього палеоліту, коли пралю-ди стали перетворюватися в людей, і за видом, і за розміром подібних до сучасних, коли в них з´явилося членороздільне мовлення, а разом з ним - і вміння створювати складні знаряддя праці, коли первісна череда змінилася родовою організацією, і рід став жити порівняно осіло - тоді з´явилися зародки етнічності.
Перша форма етнічної спільності - плем ´я. Племена вже мають свої власні імена (самоназви), свою територію, свою мову, свої вірування. Вони сприймають себе як родичів, а своє плем´я - як більшу сім´ю, і тому дружин беруть із сусідніх племен. Це дуже важливий факт, що доводить, що прадавні люди вже відрізняли свою спільність від інших подібних. Культура таких племен була ще дуже подібною, а якщо й різнилася, то винятково відповідно до природно-кліматичних умов. Але навіть і в цих випадках можна виявити подібність. Так, начиння, знаряддя, наскельні малюнки, знайдені в печерах Франції й у печерах Казахстану на диво схожі. Етнографи припускають, що сусідні племена говорили на зрозумілих одне одному мовах, багато ж вважають, що племена співіснували не цілком роздільно, а у вигляді своєрідної "конфедерації" - "соплеменности" (С. Арутюнов).
Потім почалася "неолітична революція". Саме в цей час людина освоїла землеробство й приручила "братів наших менших". Відбувся перший в історії "демографічний вибух": якщо в епоху палеоліту населення планети обчислювалося сотнями тисяч, то в період неолітичної революції воно відразу підскочило до десятків мільйонів. Племена стали, з одного боку, більш стійкими за рахунок зв´язку із землею, а з іншого - більш уразливими: адже якщо з кочівників і брати нема чого, то в хлібороба завжди є запаси їжі й домашня худоба. Починаються військові конфлікти, грабунки, захоплення обжитих територій.
Страх штовхає людей одне до одного - і виникають об´єднання племен, що мають спільні органами влади. Вхідні в них племена найчастіше продовжували розмовляти різними мовами й суттєво різнитися в культурних відносинах. У деяких племен такі сполучники протрималися до нашого століття, наприклад, групи "братніх племен" у бедуїнів Північної Аравії. Поширюючись по великій території, племінні об´єднання підкоряли собі окремі племена й цілі соплеменности, асимілювавши їх.
Асиміляція - етнічний процес, у результаті якого відбувається поступове поглинання більш дрібних народів більшими шляхом мирного або насильницького засвоєння чужої мови й культури.
У такий спосіб окремі племена возз´єднувалися в потужні племенні об´єднання, що володіли більшим військовим потенціалом, комплексною хліборобсько-скотарською економікою й високою мобільністю, тому що для їзди використовували приручених тварин.
Але паралельно з об´єднанням ішов і процес диференціації (роз´єднання): племена й племінні об´єднання, які мали однорідне мовлення, матеріальну культуру, вірування, потрапивши в різні природні ландшафти, убравши релігійні уявлення й культурні встановлення асимільованих племен, дали початок новим сопле-менностям - кельтській, індоарійскій, давньогерманскій та ін. Так виникли великі цивілізації в долинах Нілу й Двуріччя, Інду й Хуанхе, суспільства, що мали державну структуру, міст, а головне, писемність. Саме її поява й знаменує небувалий підйом комунікації - комунікації не тільки із сучасниками, але й із нащадками: так виникає письмова етнічна традиція.
Родоплемінний розподіл відійшов у минуле, замість нього ствердився розподіл населення за територіальною ознакою. Поступово зменшувалися й навіть втрачалися племінні відмінності, відмирали мови, стиралися культурні особливості племен. Основною етнічною одиницею ставала народність. Багато в чому ця форма етнічної спільності визначалася державою: державні кордони обумовили економічні зв´язки між окремими областями, участь жителів цих областей у спільних воєнних діях, загальні правові норми. Усі ці фактори значно ущільнили комунікацію членів таких суспільств і усталили небувалі дотепер уявлення людей, що належать до однієї держави, про їхню єдність. Можна говорити про те, що ознаками народностей є: наявність єдиної мови й писемності, спільність вірувань, що прийняли форму релігії, і, як правило, територіальна спільність у рамках однієї держави. Для народностей характерна набагато більша єдність культури й соціально-психологічних особливостей; тут уже можна говорити про формування якогось загальноетнічного характеру.
Ще сильніше ці відмітні ознаки поглибилися й виявилися на наступному щаблі розвитку етнічної спільності: при переході до капіталізму основною формою побутування етносу стає нація.
Рух від рівня народностей до рівня націй пов´язаний з появою єдиного ринку й відповідних економічних зв´язків, поширенням грамотності, загальнонаціональної мови і єдиної національної культури. Рух це здійснювався не одномоментно й не планомірно, а відбувалося поступово й стрибкоподібно, іноді протягом десятиліть, а часом і сторіч. Так, наприклад більша частина націй західної Європи сформувалася до 17 ст., тоді як в Україні - лише до 19 ст. Деякі нації (в´єтнамська, кхмерська) склалися лише в 20 сторіччі, а в Лаосі й Індонезії цей процес триває дотепер.
Іноді нації формується на основі однієї народності (як це відбулося зі шведами), а іноді в цьому русі задіяно кілька різних народностей: так, споконвічно до складу французької нації входили північнофранцузька, провансальська, нормандська, гасконська й бургундська народності. Таке з´єднання декількох етнічних груп у масив націй завжди пов´язане з їхньою асиміляцією. Цьому сприяє й загальнонаціональна літературна мова, і міська культура. Якщо раніше можна було легко відрізнити вестфальця від баварця за діалектними особливостями, деталями костюма, орнаменту, головного убору, то тепер ознаки етнічної приналежності людини не настільки явні: вони криються в глибинах психіки - у системах цінностей, у тому, що прийнято називати "національним характером", "ментальністю". Але, на відміну від інших видів етнічних спільнот, нація неможлива без індустріального способу виробництва або без автономії в рамках певної держави.
У відповідності зі знаменитим визначенням М. Вебера, "держава - це така організація усередині суспільства, яка володіє монополією на законне насильство" у якості крайнього заходу щодо підтримки порядку. Не всі нації мають власні держави: так, британський соціоантрополог Є. Геллнер стверджує, що у світі налічується понад 8000 мов і лище близько 200 держав. Але нація завжди прагне до утвердження власної державності або національно-культурної автономії. А державність у кожному разі пов´язана з асиміляцією народностей, що входять у державу. Тут діє тенденція "сплавки" нової етносоціальної спільності, відома як "плавильний тигль" - тенденція нівелювання етнічних рис за рахунок спільності рис соціокультурних. Цій меті служать і відповідна система освіти, і ЗМІ, і економічні засоби переконання. Крім того, офіційна культура, насаджувана державою, на відміну від культури національних меншин є престижною, а це спонукує самі меншості прагнути до повної або часткової асиміляції або створення власної держави. Таким чином, при тому, що основою націй є народи, що входять у неї, вона змушена боротися з їхньою самобутністю як елементом, що порушують її цільну структуру. Нація є однією з форм існування етносу (якщо розуміти термін "етнос" широко). Але вона ж багато в чому йому протистоїть (якщо розуміти "етнос" у вузькому розумінні слова), "розмиваючи" етнічні риси в соціоку-льтурні. Дуже виразно такий стан справ був визначений французьким політологом Ж.Тириаром: "Не французи створили Францію, але Франція створила французів". Якщо членами етносу народжуються, то людьми націй можна стати: як стали американцями іммігранти - англійці, пуерторіканці, вірмени, євреї, в´єтнамці, італійці, німці, ірландці.
Так чому ж близькі й у чому різняться поняття "народ" і "нація"? У першу чергу, їх близькість обумовлена вже самою їхньою етнічною природою. По-друге, і народ, і нації визначаються тотожним набором ознак - спільністю мови, спільністю історичної долі й культури, традиціями, цінностями, єдиною самосвідомістю членів певного етносу або нації та ін. Але якщо зі словом "етнос" або "народ", в основному, пов´язані вистави про мовні, побутово-психологічні і почасти культурні особливості, то нація перебуває на стику етнічного й соціального, зокрема, як правило, припускає рух за задоволення своїх державно-політичних інтересів. У явищі націй синтезоване етнічне (мова, форми матеріальної культури, народне мистецтво, традиції, звичаї, особливості психічного складу людей) і соціальне (система правових відносин, політичні інститути, економічна сфера суспільного розвитку, панівна культура, створювана професійною інтелігенцією). Тому якщо традиції етносу передаються, в основному, через народну, побутову культуру, фольклор, сім´ю, то національні традиції частіше транслюються через засоби масової комунікації й соціальні інститути. Етнічне - певний каркас націй, її "стрижень", а нації - це вся сукупність розвиненого й накопиченого конкретною етнічною або міжетнічною спільністю в ході її історичної еволюції. Отже, національне можна вважати підсумком, результатом культурно-історичного розвитку народу. Нації - категорія історично вужча, ніж етнос.
Чудово образно пише про це Г. Гачев: "Власне - нації ніхто не відчуває. Це більш абстрактне поняття, погляд на мене й мій народ ззовні: з боку людства, багатонаціональної держави, цивілізації... - Який ви нації? - ми запитуємо в чужої людини. Недарма в паспорті запитується: національність, а не "до якого народу належите?".
Національність вимагає посвідчення. А народ - інше. Він достовірний для мене, самоочевидний. Ного доводити й пояснювати не треба. Нації - поняття зі сфери доказів. Поняття "народ" - лежить у сфері аксіом. Нації - це чисто суспільне, виробничо-історичне існування.. Нації - це обов´язково територія (навіть не "мати - сиру земля", а саме науково-учене: "територія"). Народ - це насамперед тіла людей. Він може переміщатися (як кочові), виганяти, розсіюватися - і все-таки бути й відчуватися як деяка цілісність.
Слово "нація" (лат. паtio - плем´я, народ) двозначне, на що звернув увагу німецький історик і філософ Ф. Майнекке ("Космополітизм і національна держава"). Ним позначають такі поняття:
а)спільноти людей, об´єднаних культурно-психологічним підтекстом, витвореним історично ("культурна нація", у сучасному слововживанні - "етнічна нація", нація-етнос). Етнічна спільнота (етнос), що має єдину у і самосвідомість (зокрема відчуття "національної ідентичності", колективне усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших). У цьому значенні фактично є синонімом терміну народ;
б) полісемантичне поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи;
в) єдність (солідарність) громадян у межах певної держави ("державна нація", держава-нація, у сучасному слововживанні "політична нація").
Належність людей до націй-етносів обумовлюється не державними кордонами, а існуванням національної культури і тим, яку національну культуру особа вважає своєю, рідною. Наприклад, етнічний українець громадянин СІЛА, який відчуває і визнає рідною українську культуру, належить до української етнічної нації і водночас до американської політичної нації.
Політичні нації сформувалися тільки внаслідок утворення національних держав, тобто після розпаду колишніх теократичних і монархічних імперій. Належність до політичної нації визначається громадянством, якщо при цьому громадяни відчувають і усвідомлюють себе частиною однієї громади (громадянського суспільства). Українська політична нація тільки починає формуватися, долаючи наслідки свого перебування в колишніх багатонаціональних державах, особливо в російській імперії.
Усередині однієї націй можуть існувати різні етнічні групи: які або зберігають свою мову й особливості самобутньої культури (німці, французи й італійці в складі єдиної швейцарської націй), або використовують дві мови - загальнонаціональну і свою етнічну, що й зберігають певні побутові й психологічні особливості (англійці, шотландці, валлійці в складі Британії; значна частина ірландського, латиноамериканського, єврейського населення США, які одночасно вважають себе представниками американської нації і при цьому усвідомлюють себе особливою етнічною спільністю).
Творення націй за підтримки незалежної держави ("старі" європейські нації за термінологією Г. Сетона-Вотсона) суттєво відрізняється від творення націй у народів, що перебували у складі імперій і багатонаціональних держав. У першому випадку творення етнічної нації збігалось із творенням політичної: держава підтримувала впровадження загальнонародної літературної мови, становлення етнонаціональної свідомості і громадянського патріотизму. Наявність національно свідомої, патріотично налаштованої політичної та інтелектуальної еліти каталізувала процес націостановлення (творення нації "згори донизу"). У бездержавних народів, навіть тих, що епізодично мали власні держави, творення етнічної нації наражається на великі перешкоди. Це спричинено ослабленістю політичної еліти, яка переважно інкорпорується в імперські державні структури, і культурною асиміляцією інтелігенції. За таких умов нація зазвичай формується шляхом народних рухів, частина національно свідомої інтелігенції намагається мобілізувати народ на захист своєї культурної самобутності, здобуття державної незалежності (творення нації "знизу вгору"). Національна культура є передусім особливою сферою, певним простором спілкування, що об´єднує індивідів і реально існує завдяки набуттю деякими культурними явищами загального значення незалежно від того, на якій регіональній основі вони виникли. З поміж об´єднувальних чинників одні (наприклад, етнокультура) є більш сталими, інші (твори професійного мистецтва, інтелектуальна культура) весь час перебувають у русі.
Національна культура є модерним утворенням: на противагу архаїчним культурам, що об´єднували кількісно невеликі спільноти, здебільшого культурно однорідні, вона переважно містить у собі різнорідні складові, а тому кожна конкретна нація має різний ступінь цілості. Процес національного самовизначення безперервний, оскільки весь час відбувається переосмислення того, якою ця спільнота була в минулому, якою є нині і якою хоче стати в майбутньому. У бутті нації існує певна напруга між традицією і новаціями, які перебувають у безперервній взаємодії.
Отже, нація не є біологічним явищем, хоч біологічні та біоенергетичні чинники безперечно включені (як елементи) у процес етногенезу й націогенезу. Нація є різновидом духовної соборності людей, яку забезпечують буття і стан національної культури. Це не означає, що вольовий чинник не має жодної ваги у бутті націй і національних культур, адже творення й існування нації не відбувається в ідеальних умовах. Доки існують намагання одних націй розширити свій життєвий простір за рахунок інших, вольовий опір цій експансії не втратить своєї актуальності.
Як зазначають автори навчального посібника "Історія української філософії", творення національної культури, а отже, і нації, полягало у виокремленні певних елементів культури з наявної етнокультурної різноманітності (міфів, легенд, епосу, діалектів тощо), у перетворенні їх та поєднанні в нову культурну цілісність. Виокремлення цих елементів не було механічним процесом: культурна еліта, переробляючи і синтезуючи їх у нову культурну цілісність, водночас творила ідеалізований образ нації ("національний міф"). При цьому важливо було зберегти зв´язок нової культури з етнокультурним підґрунтям, на якому вона виникла: це полегшувало утвердження її як спільної культури тих общин і племен, які вона мала об´єднати. Для цього не обов´язково було знищувати раніше існуючі культурні відмінності, достатньо, щоб існування регіональних культур не заважало паралельному існуванню спільної культури. Наприклад, для діалекту, який набував статусу національної мови, достатньо було, щоб інші діалекти не претендували на цей статус.