Порівняльне літературознавство
4.15. Проблеми перекладознавства
ІІерекладознавство (англ. - translation studies, італ. - traduttologia, франц. - tracmctologie) - філологічна галузь, яка вивчає теорію й історію перекладу, займається критичним аналізом його та оцінкою.
У різні історичні епохи існували неоднакові підходи до проблеми перекладу. В античні часи переважала тенденція вільної передачі чужомовного тексту. Ціцерон, який перекладав латиною промови грецьких ораторів, зазначав, що прагне досягти точності не за кількістю слів, а за їхньою вагою. Натомість практика християнського Середньовіччя та Ренесансу вимагала передачі не тільки змісту, а й букви першотвору. Це стосувалося перекладу як релігійних книг (Святе Письмо), так і філософської літератури (Арістотеля) і, меншою мірою, красного письменства (твори Апулея, Данте, Петрарки, Боккаччо).
У період Класицизму вимоги точності послаблюються, практикуються переробки та прикрашання перекладеного тексту. Доба Романтизму узаконює як вільний, так і точний переклад. Цю позицію обґрунтував у «Промові про Віланда» Йоганн-Вольфґанґ Ґете, визнавши два принципи перекладу, один з яких вимагає переселення чужоземного автора на батьківщину перекладача, щоб він побачив у ньому співвітчизника, а другий - щоб читач вирушив до чужоземця і пристосувався до умов його життя, складу його мови.
Обидва принципи були підтверджені перекладацькою практикою XIX і XX ст. Однак наукове перекладознавство відставало від творчої практики. Однією з причин такої ситуації було те, що в кожній країні складалися свої традиції мистецького перекладу. Так, у Франції вірші стали перекладати переважно прозою, вдавшись до верлібрової метафрази і відмовившись од відтворення версифікаційної архітектоніки оригіналу, а в слов´янських країнах це вважалося спотворенням оригіналу.
Важливу роль у розвитку перекладознавства відіграли праці представника герменевтичної школи Ф.-Д.-Е. Шлейєрмахера. Виходячи з ідеї множинності інтерпретації мистецького тексту, він висунув тезу про потребу повторних перекладів, кожен з яких може відтворити ті риси оригіналу, які відсутні в попередніх інтерпретаціях.
В Україні наукове перекладознавство почало розвиватися у XIX ст. Значний вклад у нього зробили Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Микола Зеров, Максим Рильський, Григорій Кочур та ін., які переважно були й перекладачами. Так, І. Франко у розвідці «"Каменярі" (Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання)» (1911) висловив переконання, що мистецький переклад має зберігати єдність змістово-формальних компонентів першотвору.
М. Зеров, виходячи з досвіду літератури і власного перекладацького досвіду, виступив прихильником творчого підходу до оригіналу:
...Кожен, кому доводилось перекладати віршем, знає, що про тотожність говорити не можна навіть у найщасливіших випадках, при перекладі з близьких мов (з російської чи то з польської на українську)... Суб´єктивізм у сприйнятті первотвору здебільшого не шкодив перекладачеві, а поети з найяскравішим підходом до писань інших авторів дуже часто показували себе і найсильнішими перекладачами. Навіть трансформуючи чужий твір на свій лад, вони без порівняння більше відкривали в ньому, аніж поети без виразної фізіономії, що багато часу віддавали і з великим сумлінням ставилися до справ поетичної акліматизації чужомовних поетів
Теорія художнього перекладу в СРСР була підпорядкована вимогам методу соціалістичного реалізму - переклад теж мав бути «реалістичний», а не, скажімо, «адекватний».
У 1950-х роках виникли розбіжності між прихильниками лінґвістичної і літературознавчої концепцій художнього перекладу, які зводились до суперечок про те, що важливіше - «текст» чи «затекст» (тобто екстралінгвістичні фактори, соціокультурне середовище тощо). За тих часів чи не найширше визнання дістала концепція перекладу грузинського літературознавця Іїві Гачечіладзе. Виходячи з теорії пізнання як відображення, він обґрунтовував положення, що переклад є відображенням оригіналу:
Художній переклад є вид художньої творчості, в якому оригінал виконує функцію, аналогічну тій, що виконує для оригінальної творчості жива дійсність... Відповідно до свого світогляду перекладач відображає художню дійсність обраного ним твору в єдності форми й змісту, у співвідношенні частин і цілого.
У XX ст. в теорію перекладу внесли вклад Отокар Фішер ("О ргекіасіапі ЬсівпіскусЬ сієї" Прага, 1929), Корней Чуковський («Искусство перевода»,
Москва - Ленінград, 1936), Іржі Леви ("Umëni prekladu" Прага, 1963), Жорж Мунен ("Les problèmes théoretiques de la traduction" Париж, 1963), Антон Попович ("Preklad a vyraz" Братіслава, 1968; "Poetika umeleckého prekladu" Братіслава, 1971), Джордж Стейнер ("After Babel: Aspects of Language and Translation" Лондон, 1975), Андре Лефевр ("Translating Literature: Practice and Theory in a Comparative Literature Context" Нью- Йорк, 1992), Лоренс Венуті ("The Translator´s Invisibility. A History of Translation" Лондон - Нью-Йорк, 1995).
Чеський літературознавець Іржі Леви висунув ілюзіоністичну концепцію мистецького перекладу. Суть її він пояснював таким порівнянням з ілюзією у театральній виставі:
Перекладач-ілюзіоніст іде за оригіналом, який він мовби пропонує читачеві безпосередньо, прагнучи створити ілюзію, що перед ним оригінал. У всіх випадкахперед нами ілюзія, що спирається на угоду з читачем чи глядачем: глвдач у театрі знає, що перед ним на сцені не дійсність, читач роману знає, що перед ним вигадана історія, але вимагає правдоподібності, читач перекладу знає, що перед ним не оригінал, але вимагає збереження якостей оригіналу і хоче вірити, що читає «Фауста», «Будденброки», «Мертві душі»
Сьогодні доводиться погодитися з тезою, що адекватний переклад художнього тексту неможливий і різні інтерпретації демонструють лише той чи той ступінь наближення до оригіналу. Відповідно неможлива і єдина, універсальна теорія перекладу. Як зазначила Мар´яна Лановик, оскільки «кожен із підходів - це інша самобутня модальність, інший принцип систематизації матеріалу, тому залежно від образного підходу необхідна переорієнтація цілої системи», і цілісні системи випробовуються «лише в межах окремих парадигм, які, втім, руйнуються чи перебудовуються при найменших зсувах чи змінах цих парадигм».
Такий погляд поділяє Ярослав Поліщук. Він вважає утопійною ідеєю «зведення різних теорій перекладу, вироблених у межах різних наукових шкіл, до однієї універсальної формули», бо, по-перше, неможливо звести до спільного знаменника широку шкалу перекладацьких практик, а по-друге, «невпинно змінюється, модифікується саме знаряддя тлумачення, тобто поетична мова», розширюючи діапазон виражальних засобів.
Літературознавець Лада Коломієць, проаналізувавши методологічні підходи сучасних теоретиків перекладу, виділила серед них відкриту типологічну модель Дугласа Робінсона. Модель ця ґрунтується на соматико-діалогічній концепції, згідно з якою переклад закорінений в інтуїтивне відчуття оригіналу й зорієнтований на діалог перекладача з текстом першотвору. Концепція Робінсона альтернативна до традиційної теорії еквівалентності, яка, на думку автора, є суто ідеальною і, отже, нездійсненною, тимчасом як переклад розрахований на читача, який прийме або не прийме його.
Моя аргументація така, - зазначив учений, - що в герменевтичному діалозі з автором першотвору перекладач постійно піддає оригінал змінам, тож замість твердити, що перекладач створює стійкий один-до-одного зразок співвідношення чи еквівалентності між текстом-джерелом і цільовим текстом, нам слід визнати і, контекстуально, заохотити поетичну творчість перекладача
Такий підхід зорієнтований на переакцентування перекладу з куль- тури-джерела на культуру-сприймача, де мистецький твір здобуває нове життя в новій системі.
Розвиткові сучасного перекладознавства сприяють дискусії про методику зіставного аналізу ритміки, римування, синтаксису, інтонації, звукопису, метафоричності мови оригіналу й перекладу, способи відтворення емоційно-експресивних конотацій мовних і культурно-історичних одиниць, пошуки українських стилістичних еквівалентів іншомовних текстів із вкрапленнями говорів, жаргонів, фразеологізмів, обговорення функцій транскрибування, калькування, контекстуального (описового) відтворення екзотичних реалій тощо. Ці та інші проблеми перекладознавства висвітлюють у своїх працях сучасні дослідники (Віктор Коптілов, Марина Новикова, Роксолана Зорівчак, Оксана Пахльовська, Ярема Кравець, Віталій Радчук, Максим Стріха, Михайло Москаленко, Лада Коломієць), їх обговорюють на сторінках спеціальних видань (як-от журнал «Всесвіт», науковий збірник «Теорія і практика перекладу» та ін.).
У сучасному світі переклад, котрий, за словами І. Франка, прокладає золоті мости взаєморозуміння між народами, набуває дедалі вагомішого значення у міжлітературних і міжкультурних взаєминах. З 1949 р. ЮНЕСКО публікує "Index translationum" - каталог усіх перекладів, що були видрукувані у світі.
За Нового часу, - пише Марина Новикова, - особливо в епоху технічних революцій та інформаційних вибухів, переклад перебрав на себе гігантську функцію, що її раніше виконували хіба що власне міф і фольклор. Переклад перетворив усі сюжети літератури на міжнародні та мандрівні, всіх письменників (разом з їхніми різномовними перекладачами) - на оповідачів [сказителей], а всі національні мови та культури вкинув у прямий діалог, де співбесідники говорять по-різному про єдине.
Роль перекладу як засобу планетарного спілкування все відчутніше зростатиме - цей прогноз треба вважати безпомильним, бо сучасний світ, національно строкатий, культурно розмаїтий і різномовний, уникає уніфікованості і цікавиться унікальністю. Достатньо пригадати, як за останні роки зріс інтерес до вивчення мов, наскільки цікавішими стали уроки рідної й зарубіжної літератури в українській школі, як розширився наш кругозір. Сучасність не визнає китайських мурів ізоляції. Час глобального спілкування неможливо уявити без перекладу, який долає кордони, руйнує упередженість, відкриває радість пізнання. За перекладом - майбутнє!