Порівняльне літературознавство
4.14. Ars Translationis Миколи Лукаша
Мистецтво творчої інтерпретації Миколи Лукаша (1919-1988) привертає не меншу увагу читача, ніж оригінальні твори видатних майстрів слова.
Народився майбутній перекладач у місті Кролевці на Сумщині, навчався на історичному факультеті Київського університету. Доля берегла його в часи нищення української інтелігенції, голодомору, масових арештів і розстрілів, Другої світової війни (з 1943 р. перебував у лавах діючої армії). 1947 р. він закінчив Харківський педінститут, викладав іноземні мови, працював у «Всесвіті». Хоча перекладати почав ще у шкільні роки, дебютував пізно, на тридцять четвертому році життя, опублікувавши 1953 р. переклад роману Андре Стіля «Перший удар», а 1955 р: вийшов повний український «Фауст» Й.-В. Ґете.
1973 р. М. Лукаша виключено зі Спілки письменників за листа на захист «інакодумця». Г. Кочур так згадував про той відчайдушний жест шляхетного інтелектуала:
Після арешту Івана Дзюби Лукаш відразу ж звернувся «куди слід» з листом, у якому писав, що він цілком поділяє погляди Івана Дзюби, а тому просить посадити замість Дзюби його, бо він людина одинока, а у Дзюби на утриманні дружина і дитина. Дзюбі цей лист, як і треба було сподіватися, не допоміг. А Лукаша після відповідної вказівки з письменницької Спілки виключили, а тому що виключено з причин «ідеологічних», то це автоматично потягло за собою й відповідні наслідки: Лукаша перестали друкувати, тобто позбавили засобів існування, прізвище його можна було згадувати хіба що в якомусь непривабливому контексті, як-от у статті академіка Шамоти, де йшлося про «тандем Кочур - Лукаш», від якого й походить усе лихо і для української мови, і літератури
В умовах, не сприятливих для творчої праці, М. Лукаш переклав драми Ф. Лопе де Веґи та В. Шекспіра, «Фауст» Ґете, «Пані Боварі» Ґ. Флобера, «Декамерон» Дж. Боккаччо, поезії Р. Бернса, Ф. Шіллера, Г. Гайне, А. Міцкевича, В. Гюґо, П. Верлена, А. Рембо, П. Валері, Р.-М. Рільке, Ґ. Аполлінера, Ф. Ґарсії Лорки... Незавершеним лишився переклад «Дон Кіхота» - цю книжку, решту розділів якої переклав Анатоль Перепадя, видано за редакцією Г. Кочура 1995 р., вже по смерті М. Лукаша, що сталася 1988 р. Журнал «Всесвіт» запровадив літературну премію "Ars Translationis" («Мистецтво перекладу») імені Миколи Лукаша, яка присуджується українським перекладачам зарубіжної літератури.
Кожен переклад М. Лукаша був подією в культурному житті, викликаючи жвавий інтерес, породжуючи дискусії. У 1960-х роках Юрій Тарнавський та деякі інші представники Нью-йоркської групи закинули його перекладам з Ґарсії Лорки надмірну українізацію та фольклоризацію, ліризацію та евфонізацію, які, мовляв, несумісні з ірраціональною образністю і рвучким модерним ритмом оригіналу. Зате Іван Кошелівець, Борис Олександрів, Григорій Кочур стали на захист перекладача, котрий за допомогою вміло вжитих архаїзмів, діалектизмів, рідкісних слів долав культурну дистанцію між українським читачем та іспанським оригіналом.
Переклади M. Лукаша народжувалися на основі поєднання глибоких філологічних студій і новаторських експериментів. Він сміливо піднімав із глибин національного словника занедбані лексичні поклади, збагачуючи тим самим живу мову співвітчизників. Володів рідкісним умінням гармоніювати фоніку і тематику, як у перекладі «Осінньої пісні» Поля Верлена, де звуковий ефект побудовано на відмінних від звучання оригіналу ("Les sanglots longs des violons de l´automne") і все ж близьких до його змісту асонансах та алітераціях: «Ячать хлипкі хрипкі скрипки листопада...»