Дитяча психологія

Тривалий історичний період знання з дитячої психології накопичувались в надрах інших наук: філософії, педагогіки, природознавства. Вперше ідея вікового розвитку людини з´являється у Аристотеля (384—322 рр. до н.е.), який здійснив спробу визначити етапи розвитку людини як повторення етапів еволюції життя.

Перший в історії педагогічний трактат — відомий під назвою «Про виховання оратора» і написаний римським педагогом Марком Фабієм Квінтиліаном (42—118 рр.), містить уявлення про важливий вплив оточуючого середовища на психічний розвиток дитини. Автор вважає вплив сучасного йому суспільства шкідливим для виховання особистості.

Ян Амос Коменський (народився у Чехії у 1592 р.; помер в Амстердамі у 1670 р.) — видатний слов´янський педагог, основоположник наукової педагогіки — підкреслював необхідність враховувати вікові особливості дитини в навчанні та вихованні, вважав закони розвитку природи і людини взаємовідповідними, запропонував вікову періодизацію розвитку людини.

Джон Локк (Англія, 1632—1704 рр.) також підкреслював необхідність спиратись на природні властивості дитини при її вихованні.

Жан-Жак Руссо (Франція, 1712—1778 рр.) першим звернув увагу на те значення, яке відіграє період дитинства в житті людини, підкресливши його визначальну особливість — зростання самосвідомості, яке, за висловом ученого, призводить до «другого народження». Дитина — це не маленький дорослий, а своєрідна істота. Жан-Жак Руссо також вперше висловив ідею дитячої психології як науки.

Гельвецій і Дідро у Франції, Радіщев у Росії (XVIII століття) одностайно підкреслювали значення навчання і виховання у психічному розвитку дитини, але відрізнялись між собою поглядами на співвідношення біологічного й соціального в розвитку особистості. Вчені обстоювали ідею розвивального навчання, яке збуджуючи природну активність дитини, повинно формувати в неї спостережливість, допитливість.

Першою працею про психічний розвиток дитини була книжка німецького вченого Тідемана «Спостереження за розвитком духовних здібностей дитини» (1787 р.).

Німецький педагог Фридріх Фребель (1782—1852 рр.) розробив першу систему дошкільного виховання, яка спиралась на певні уявлення про закономірності психічного розвитку дитини. Зокрема, про те, що виховання покликане виявляти закладене в дитині божественне начало, а розвиток людини триває протягом всього життя.

Видатний педагог Адольф Дістервег (Німеччина, 1790—1866 рр.) наполягав на тому, що шкільне навчання повинно відповідати природі дітей і культурі народу.

У другій половині XIX ст. у природничо орієнтованій психології виникає метод експерименту (Вебер, Фехнер, Еббінгауз). Один з перших прикладів експериментально-психологічних досліджень у дитячого розвитку становлять роботи Івана Михайловича Сєченова (Росія, 1829—1909 рр.) «Рефлекси головного мозку» (1863), «Елементи думки» (1878). У них доводиться, що спадкова нервова організація дитини несе в собі тільки можливості розвитку, які реалізуються в ході її «реальних зустрічей» з навколишнім світом. Вчений підкреслював роль рухових аналізаторів у пізнанні й виробленні навичок та розглянув перехід від мимовільних до довільних дій.

Визначний вплив на розвиток дитячої психології справила діяльність Костянтина Дмитровича Ушинського (Росія, 1824—1870 рр.). Своєю фундаментальною працею «Людина, як предмет виховання» він заклав основи дитячої психології, розкрив значення психології у пізнанні людини. Було детально розглянуто співвідношення спадковості і суспільних умов, доведено необхідність виховання для засвоєння дитиною надбань людства.

Перші спроби експериментальних досліджень у дитячій психології зроблено і в інших країнах. В. Прейєр у своїй праці «Душа дитини» (Німеччина, 1881 р.) виклав результати спостережень і експериментів зі своїм сином від моменту його народження до року. Інший німецький психолог В. Штерн провів спостереження і зробив певні узагальнення щодо психічного розвитку і розвитку мовлення трьох дітей до 5-6 років (робота «Психологія раннього дитинства до шестилітнього віку», 1914 р.). К. Гросс вивчав ігри дітей і тварин (робота «Душевне життя дитини»). У Франції А. Біне розробив перші тести розумового розвитку дітей. У Швейцарії організовано інститут педагогічних наук, де працював Е. Клапаред — автор праці «Про психологію дитини».

На початку XX ст. серед передових психологів Росії розгорнувся рух за створення експериментальних основ дитячої психології. Значний внесок у цю справу зробили Г. І. Россолімо, О. П. Нечаєв, В. М. Бехтерєв, О. Ф. Лазурський. Вони ініціювали скликання низки з´їздів з педагогічної психології та експериментальної педагогіки (1906, 1910, 1913, 1916 рр.). О. П. Нечаєв виступив з критикою тогочасної дитячої психології, її відірваності як від експерименту, так і від педагогічної практики. Стало зрозумілим, що експеримент, відпрацьований у загальній психології, не може бути автоматично перенесеним у дитячу психологію, він повинен бути своєрідним і проводитись в процесі навчання і виховання. У 1910 р. відомий російський психолог Олександр Федорович Лазурський (1874—1917 рр.) запропонував природний експеримент, який органічно поєднував дослідницькі завдання дитячої психології із практикою навчання і виховання.

ВИСНОВКИ про зародження знань щодо психічного розвитку дитини у філософії та природознавстві:

— до XVIII ст. знання з дитячої психології накопичувались в надрах філософії, педагогіки, природознавства;

— у XVIII ст. Ж.-Ж. Руссо вперше висловив ідею дитячої психології як науки;

— перша праця про психічний розвиток дитини вийшла за авторством німецького вченого Тідемана «Спостереження за розвитком духовних здібностей дитини» (1787 р.);

— К. Д. Ушинський у XIX ст.. заклав основи дитячої психології;

— на початку XX ст. у дитячу психологію запроваджено природний експеримент (О. Ф. Лазурський).