Філософія освіти
9. Ціль і мета як відношення та передбачуваний результат
9. Вищою мірою ціннісно-нормативної сфери свідомості особистості виступає категорія віри. Згідно сучасних філософських уявлень, віра - це "глибинна загальнолюдська універсалія культури, така, що фіксує комплексний феномен індивідуальної і масової свідомості, що включає такі аспекти, як гносеологічний (прийняття як дійсна теза, не доведена з достовірністю або принципово недоказова), психологічний (усвідомлення і переживання змісту даної тези як цінність, рішуче дотримуватися її всупереч життєвим обставинам і сумнівам, аж до самозречення: "вірю" як "вірую") і релігійний (при віднесенні змісту об´єкту віри до сфери надприродного)".
Віра - важливий елемент ціннісної свідомості, вона виступає мотивом, орієнтиром діяльності людини.
І. Кант розрізняв три види віри: прагматичну, доктринальну та моральну. Прагматичною Кант називав віру людини у свою правоту в тому чи іншому окремому випадку. Ціна такої віри невисока. Нерідко людина говорить про що-небудь з такою упевненістю, що здається, ніби у неї немає ніяких сумнівів щодо своєї правоти. Але спір бентежить її, і виявляється, що упевненості такої вистачає лише на один дукат, яким людина не наважується ризикувати, а при ставці у десять дукатів готова визнати, що, можливо, помиляється. До доктринальної віри І. Кант відносив перш за все вчення про буття Бога. Доктринальна віра міцна, відзначав він, але все таки труднощі, які зустрічаються при роздумах, іноді можуть породити сумнів. Абсолютно інший характер носить моральна віра, де питання про істинність думок навіть не виникає. "Таку віру ніщо не може похитнути, інакше були б порушені самі мої етичні принципи, від яких я не можу відмовитися, не ставши у своїх власних очах гідним презирству". А. Гулига додає: "Це, по суті справи, віра не в Бога, а в людину. Таку віру може і повинен прийняти будь-який атеїст; вона дає моральне задоволення, породжує ціннісну емоцію - катарсис".
Ментальний зріз антропологічної моделі, що склалася у вітчизняній традиції, припускає єдність раціонального і морального, "філософського умопогляду, рефлексії і релігійної віри". Російські та українські філософи, відзначаючи специфіку російсько-української духовності, підкреслювали значущість нераціональних аспектів сприйняття світу і, насамперед, віру як специфічний спосіб пізнання. Так, С. Булгаков, М. Бердяев, С. Франк відзначали, що віра займає значне місце в структурі свідомості не тільки простої людини, але і людини розумової праці. Вона пронизує всі аспекти духовної діяльності, є основою моральності у відношенні до праці, до природи, до цінності та сенсу людського життя. Із цього приводу І. Ільїн писав: "Є якийсь духовний закон, що володіє людським життям; згідно із цим законом, людина сама поступово уподібнюється тому, у що вірить. Чим сильніша і цілісніша її віра, тим виразніше і переконливіше виявляється цей закон".
При формуванні образу людини майбутнього, категорія віри є необхідним стрижнем, із яким співіснують знання. Для того, щоб досягнути глобальної мети, яка, як правило, абстрактна і не має аналогів у суспільстві, потрібно вірити у себе, в свою місію на Землі, у правильність вибору реалізації внутрішнього потенціалу психіки. За Б. Гершунським синтез знання і віри складає суть світогляду кожної людини, який до того ж не формується сам по собі, а виховується системою освіти. Б. Гершунський пише: "Якщо самореалізація особистості - це і є Сенс людського життя, фундамент людського щастя на єдиному, цілісному матеріально-духовному Світі, завдаток збереження та прогресивного розвитку цього Світу і основа продовження власного Я в пам´яті нащадків, в ментальній пам´яті людства, а сфера освіти покликана переконати людину саме в цьому, її вищому призначенні і створити усі необхідні умови для повноцінного прояву індивідуальних здібностей людини шляхом її підготовки до праці та етичного виконання своїх суспільних обов´язків, то основні функції базової освіти повинні полягати у формуванні Віри, в дійсно вищу цінність максимально можливої самореалізації, у створенні умов для самовизначення особистості, самопізнання власних здібностей, бажань, інтересів, реальних можливостей, а основні функції професійної освіти повинні полягати у продовженні розвитку і закріпленні цих світоглядних підстав особистості, в забезпеченні людини знаннями, уміннями і навичками, що сприяють максимально можливому прояву її здібностей у продуктивній суспільно корисній праці, у ідеях і справах на благо усіх людей Землі, своє власне благо, благо своєї сім´ї, своїх близьких та далеких нащадків". За Б. Гершунським: "Віра, Знання, Праця. Саме у цій неподільній тріаді, Людина майбутнього бачитиме витоки свого сходження до розуміння Сенсу свого життя, свої стартові можливості і гарант реальності своїх життєвих прагнень".
Віра народжується на основі ціннісно-нормативної інформації, відображеної у ході онтогенезу, в основах світогляду. Як тільки основні аспекти ціннісно-нормативної бази, що склалася, знаходять підтвердження або підтримку в майбутньому псипросторі, вони набувають стійкішої форми і переходять у категорію віри.
Позбавлення людини віри приводить до згубних і незворот-них наслідків. Не випадково Ф. Степун вважав, що тільки віра забезпечує цілісність людського світобачення і єдність життєвого стилю, обумовлює зворотну залежність "культурно-господарської убогості" вітчизняного життя і високого напруження духовності, етичного сподвижництва.
У вітчизняній культурі, освіта і духовність розглядалися як самостійні феномени, що не обумовлюють одна одну. І. Ільїн зазначав, що духовність доступна не тільки людям освіченим, людям високої культури: "Історія всіх часів і народів показує, що саме освічені прошарки суспільства, захоплюючись грою свідомості і відволіканнями розуму, набагато легше втрачають безпосередню силу довіри до свідчень внутрішнього досвіду, яка необхідна для духовного життя. Розум, що втратив зв´язок з глибиною відчуття і з художньою силою уяви, звикає обливати все отрутою руйнівного, такого, що руйнує сумніви; і тому виявляється відносно духовної культури початком, що не будує, а руйнує. Навпаки, у людей наївно посередніх ця руйнуюча сила ще не починає діяти. Людина малої "культурності" більш здатна прислухатися до свідчень внутрішнього досвіду, до свого серця, совісті, відчуття справедливості, ніж людина хоч би і великої, але раціоналістичної культури. Проста душа наївна і довірлива; можливо, саме тому вона легковірна та марновірна і вірить, де не треба; та зате, самий дар віри у неї не відняв; а тому вона здатна вірити і там, де треба. Хай духовність її - некритична, малорозумна, недиференційована, схильна до міфу і до магії, пов´язана із страхом і може заплутатися в чаклунстві. Але духовність її безперечна та справжня: в здатності слухати дихання і заклик Божий, і в любові жалісливою, і в любові патріотично-жертовною, і в акті совісті, і у відчутті справедливості, і в здатності насолоджуватися красою природи та мистецтва, і в проявах власної гідності, правосвідомості й делікатності. І марно освічений городянин почав би уявляти, ніби все це недосяжне "неосвіченому селянинові"! Словом, духовна любов доступна всім людям, незалежно від рівня їх культурності".
І ще він писав: "...внутрішній, духовний досвід, є дійсне джерело і дійсна царина віри, релігії та всієї духовної культури взагалі. Виховати людину - означає перш за все пробудити в ній ці духовні переживання, відкрити їй доступ до означеного духовного досвіду. Тільки у такому досвіді людина може пізнати що таке любов, яка її глибина і сила, в чому її священне призначення. Тільки тут вона може навчитися відрізняти добро від зла; почути у самій собі голос совісті; пізнати, що таке честь, благородство і служіння. Тільки у цій площині вона може побачити, що таке художність і прекрасне мистецтво; виховати свій смак і розвинути своє сприйняття краси. Тільки духовний досвід може відкрити їй, що таке дійсне знання, очевидність і
Таким чином, віра, а не знання розглядалася як основа духовного світу людини. Відповідно, пріоритетною була не освіта (у її західній версії), а освіта, суть якої М. Гоголь сформулював так: "Прояснити не означає навчити, або наставити, або утворити, або навіть освітити, але усю наскрізь висвітлити людину у всіх її силах, а не в одній думці, пронести всю природу її крізь якийсь очисний вогонь". Отже, система освіти (від концепції до змістовного наповнення) повинна максимально повно враховувати і відтворювати специфіку духовності. Лише в цьому випадку вона ефективно зможе вирішити завдання формування етичної і соціально відповідальної особистості.
Найвищим плотсько-емоційним рівнем віри є призначення. К. Юнг приділив призначенню пильну увагу. Для нього призначення - це якийсь ірраціональний чинник, який фатально штовхає до емансипації від стада з його уторованими шляхами. К. Юнг пише: "Справжня особа завжди має призначення і вірить у нього; має до нього рІ8ГІ8, як до бога, хоча це - як, ймовірно, сказала б рядова людина - всього лише відчуття індивідуального призначення. Це призначення діє, проте, як божественний закон, вісь якого не може відхилитися. Той факт, що дуже багато хто гине на власному шляху, нічого не означає для того, у кого є призначення. Він повинен підкоритися власному закону, неначебто це був демон, який спокушав його новими, дивними шляхами. Хто має призначення, хто чує голос глибин, той приречений".
Далі К. Юнг пише: "Призначення або відчуття перед-визначення - це прерогатива не тільки великих людей, але і звичайних, аж до дюжинних; різниця лише в тому, що разом з убуванням величини призначення стає все більш туманним і несвідомим, немов голос внутрішнього демона все більше і більше віддаляється, говорить все рідше і менш зрозуміло. Адже чим менше масштаб особистості, тим більшою мірою вона невизначена і несвідома, доки, нарешті, вона не зникає, стаючи схожою на соціальність, та поступаючись через це власною цілісністю розчиняється у цілісності групи. Місце внутрішнього голосу заступає голос соціальної групи і її конвенцій, а місце призначення - колективні потреби".
У Юнга призначення стає основним критерієм оцінки особистості. "Тільки той, хто свідомо може сказати "так" силі майбутнього перед ним внутрішнього призначення, стає особистістю; той же, хто їй поступається, стає здобиччю сліпого потоку подій і знищується. У тому й полягає велич і спокутний подвиг всякої справжньої особистості, що вона добровільно приносить себе в жертву своєму призначенню і усвідомлено переводить в свою індивідуальну дійсність те, що могло б привести тільки до погибелі, продовжуючи жити несвідомим життям у групі".
На думку А. Запісоцького, єдиною підставою справжнього людського буття і критерієм моральності виступають духовні цінності та етичні ідеали, з якими людина співвідносить себе, свої вчинки, життя в цілому. Отже, в основі правоздатності лежить ідентичність людини, як суб´єкта моралі, тому що основна категорія має права, а відповідальність - це, перш за все, категорія етична. Відповідальність межує із метафізичною проблемою свободи, яка в площині індивідуального буття вирішується у єдності вчинку, оцінки його наслідків і готовності нести відповідальність за них. Здатність до відповідальності в даному випадку видається не стільки прорахунком можливих каральних санкцій, передбачених кримінальним або цивільним законодавством, скільки усвідомленням міри відповідності (або невідповідності) людського вчинку етичному ідеалу. Тому моральна відповідальність складніша і фундаментальніша за юридичну: вже на етапі вибору вчинку людина передбачає відповідальність не стільки перед законом, скільки перед якимсь абсолютом (Богом, іншими людьми, перед власною совістю).
У моральній площині образним аналогом інституту судової влади виступає совість, як духовно-етичне переживання розриву реального та належного, індикатор відповідності того що відбулося і можливого. Суд совісті для людини моральної за глибиною переживань набагато фундаментальніший за суд юридичний. Тому основні категорії правосвідомості: дія, відповідальність і осудність - це категорії етичні, такі, що свідчать про міру особистісної зрілості. Суб´єкт, що має право - це особа, здатна на духовно-мотивовані вчинки, вибір, визнання своїх дій як власних та готовність нести відповідальність за наслідки. Формується, виховується і розвивається вона лише в "товариській взаємодії" людини з іншими людьми, в смисловому полі діалогу, який складає суть людського буття.