Іпотека: сучасні концепції, тенденції та суперечності розвитку

§14. Економічні передумови запровадження іпотеки сільськогосподарських земель

Наближення точки відліку запровадження купівлі-продажу земель сільськогосподарського призначення, яка припадає на 1 січня 2008 р., актуалізує проблему іпотеки даної категорії земельних угідь. З відміною мораторію, власне, пов’язуються надії багатьох як вчених, так і практиків на суттєве поліпшення ситуації з фінансовим забезпеченням сільськогосподарських товаровиробників. Земельна іпотека розглядається ними як вагомий додаток до існуючих форм фінансової підтримки аграрного сектору, найбільш ефективними серед яких, як засвідчив досвід останніх років, виявились часткова компенсація процентної ставки за кредитами комерційних банків за рахунок бюджетних коштів, фінансовий лізинг, спеціальний режим оподаткування податком на додану вартість, який передбачає залишення у розпорядженні сільськогосподарських товаровиробників цього податку.

Водночас реальні перспективи запровадження земельної іпотеки в аграрному секторі, зважаючи на характер та обсяги проведеної земельної реформи в Україні, систему відносин власності в галузі та структуру землекористування і землеволодіння, видаються не такими вже й оптимістичними. Об’єктом постійних наукових дискусій сьогодення є питання реального предмета іпотеки виходячи

із чинної структури землекористування та землеволодіння, доцільності створення спеціалізованої фінансової установи виходячи з нинішньої структури банківської системи, ресурсного потенціалу її суб’єктів, рівня територіальної та функціональної сегментації діяльності останніх тощо. Зазначені проблеми знаходяться в колі уваги як держави в цілому, так і практиків, безпосередньо пов’язаних із сільськогосподарським виробництвом, а також науковців-аграрників. Результатом таких дискусій є різноманітні, часом зовсім протилежні, висновки як щодо доцільності чергової пролонгації встановленого мораторію на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення (останній, до речі, був встановлений у грудні 2006 р. Законом України «Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо заборони продажу земель сільськогосподарського призначення до прийняття відповідних законодавчих актів» [118], згідно з яким купівля-продаж або іншим способом відчуження земель сільськогосподарського призначення запроваджується з 1 січня 2008 р. за умови набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель, визначивши особливості обігу земель державної та комунальної власності і земель товарного сільськогосподарського виробництва. Звертаємо увагу, що Закон України «Про державний земельний кадастр» вже прийнятий

Верховною Радою України у березні 2007 р., проте ветований Президентом України і вето станом на кінець квітня цього ж року не було подолано. Що ж до закону про ринок земель, то такий на сьогодні підготовлений до розгляду у другому читанні. Невизначеність ситуації із зазначеними документами дозволяє зробити висновок про адекватність невизначеності ситуації з відміною мораторію на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення), так і щодо повної недоцільності, а то й шкідливості, відміни такого мораторію взагалі.

На ставлячи перед собою мету відстоювання якоїсь позиції, хоча б з тієї точки зору, що іпотека земель сільськогосподарського призначення є обов’язковим атрибутом в системі відносин ринкового типу (як зазначає П.Т.Саблук, «даним механізмом на повну потужність користуються всі країни світу з ринковою економікою. ... у США частка іпотечного кредиту становить 60% загальної фермерської заборгованості» [49, c.113]), вважаємо за доцільне акцентувати увагу на тій принциповій позиції, що жодного сенсу не мають будь-які зусилля держави (власне, як і наукові дослідження) у напрямі запровадження земельної іпотеки в аграрному секторі без законодавчого вирішення питання руху власності саме на цю категорію земель.

Сприймаючи іпотеку земель сільськогосподарського призначення як об’єктивність, притаманну вітчизняній економіці, певну користь в сучасних умовах вбачаємо в дослідженні об’єктивних передумов запровадження земельної іпотеки в аграрному секторі України. Їх виявлення дозволить мінімізувати потенційні ризики [330] при запровадженні іпотеки землі як безпосередньо для товаровиробників і потенційних кредиторів, так і з точки зору аграрної політики держави в цілому, яка цілком успішно може бути дискредитована внаслідок непродуманості, непослідовності та недостатньої повноти управлінських дій.

Високі темпи економічного зростання, збалансований розвиток усіх підсистем національної економіки неможливо забезпечити без досягнення позитивних зрушень у такому важливому її секторі як аграрний. Внесок останнього в економічний потенціал країни досить значний - аграрний сектор нині продукує 15-16% валової доданої вартості в країні, акумулює чверть (з урахуванням зайнятих в особистих селянських господарствах) зайнятого в національній економіці населення, на 95% формує ємність внутрішнього продовольчого ринку за рахунок вітчизняної продукції. Аграрний сектор економіки займає особливе місце в загальній системі суспільного поділу праці, що зумовлено специфічним товаром, який він виробляє, виконуючи при цьому життєво важливу функцію - забезпечення продовольчої безпеки держави.

Водночас, як не прикро це констатувати, сьогодні можна спостерігати різку невідповідність між значенням аграрного сектору і важливістю завдань, які він вирішує в суспільстві, та станом його ресурсного потенціалу. Системність кризи останнього зумовлена деградацією усіх без винятку його трьох складових - трудового (інтенсивне вивільнення працівників, погіршення вікової, освітньої, професійно-кваліфікаційної структури кадрів), земельного (зниження родючості грунтів, підвищення рівня їх ерозії) та технічного (зменшення рівня забезпеченості сільськогосподарського виробництва технічними засобами, погіршення їх структури та якості) потенціалів, що створює негативний синергічний ефект в плані кінцевої ефективності аграрного сектору як складової частини національної економіки.

В контексті нашого дослідження інтерес становлять дві останні взаємопов’язані між собою складові ресурсного потенціалу галузі - технічний (з позицій потенційного об’єкта фінансування, задля чого, власне, і запроваджується іпотека сільськогосподарських земель; хоча й самі технічні засоби можуть бути предметом застави, що слід розглядати як альтернативу та/або вагоме доповнення до земельної іпотеки) і земельний (з позицій, власне, предмета іпотеки, за рахунок включення якого в механізми іпотечного кредитування передбачається фінансувати відтворення як технічних, так і земельних ресурсів, а також забезпечувати безперебійну поточну діяльність виробників сільгосппродукції). Технічний і земельний потенціали, таким чином, виступають елементами однієї системи, в якій позитивна динаміка розвитку одного забезпечує таку ж позитивну динаміку розвитку другого. На дослідженні цих складових, власне, і зупинимось детальніше.

В загальній системі занепаду ресурсного потенціалу аграрного сектору очевидним і, без сумніву, аксіоматичним є факт масштабної руйнації технічного потенціалу галузі, яка проявляється у високій фізичній зношеності основних фондів, їх моральній застарілості, скороченні машинно-тракторного парку. Підтвердженням останнього є наступні дані (табл. 5.14).

Таблиця 5.14. Наявність тракторів і сільськогосподарських машин на сільськогосподарських підприємствах України в 2000-2005 рр. (на кінець року, штук)

Види машин	Роки		2005 р. у % до 2000 р.
Види машин	2000	2005	2005 р. у % до 2000 р.
Усього тракторів	318927	216875	68,0
Усього зернозбиральних комбайнів	65240	47150	72,3
Усього сівалок	131972	96970	73,5
Сінокосарки тракторні (без косарок- подрібнювачів)	18878	13714	72,6
Жатки валкові	34768	23105	66,5
Кукурудзозбиральні комбайни	7874	4750	60,3
Кормозбиральні комбайни	24939	14627	58,7
Бурякозбиральні машини (без гичкозбиральних машин)	12982	8478	65,3
Льонозбиральні машини	1685	1032	61,2
Картоплезбиральні машини	3574	1947	54,9
Дощувальні машини та установки	12991	5339	41,1
Доїльні установки та агрегати	33498	16783	50,1
Роздавачі кормів для великої рогатої худоби	15755	7870	50,0
Роздавачі кормів для свиней	2960	1315	44,4
Транспортери для прибирання гною	84717	43159	50,9

Як можна побачити з даних табл. 5.14, практично за всією номенклатурою основних видів сільськогосподарської техніки протягом 2000-2005 рр. відбулося скорочення, особливо значне - за машинами, які використовуються у тваринництві, оскільки занепад останнього серед сільськогосподарських галузей є найбільшим. Скорочення наявного машинно-тракторного парку призводить до зменшення рівня забезпечення галузі основними машинами, який нині становить усього 48-66% до потреби. Ситуація суттєво ускладнюється тим, що, як зазначає В.П.Ситник, «через технічні несправності з наявних до потреби 48-66% машин четверта частина не використовується ... Близько 90% техніки, що залишилася в господарствах, відпрацювала один й більше нормативних строків експлуатації» [335, с.67]. Не краща ситуація в галузі і з автомобільним транспортом. При розрахунковій потребі, наприклад, у вантажних автомобілях понад 300 тис. одиниць, фактично в наявності є усього близько 190 тисяч, з яких справних лише близько 140 тисяч [335, с.6-7].

Наведене дає підстави зробити висновок про деградацію системи машин, порушення її відтворювального циклу, що унеможливлює ведення високотехнологічного агровиробництва, забезпечення його високої культури, в кінцевому підсумку зумовлює низьку продуктивність сільськогосподарського виробництва, значною мірою - його невисоку економічну ефективність та звуження фінансової бази для відтворення технічного потенціалу.

З іншого боку, високий ступінь зношеності технічних засобів в аграрному секторі робить його малопривабливим для потенційних кредиторів, передусім для банківського сектору. У сільськогосподарських товаровиробників інтенсивно зменшується ресурс, який може ними використовуватися як застава при отриманні кредиту.

Комплекс проблем, накопичених в аграрній сфері, передусім в частині забезпечення її технічними ресурсами, у своїй основі має фінансову природу. Варто поглянути на деякі тенденції, що сформувалися у цьому напрямі і набули стійких ознак.

Джерела фінансування відтворення технічного потенціалу відомі - внутрішні (прибуток, амортизація) та зовнішні (інвестиції, кредити, лізинг тощо). Співвідношення між ними на кожному підприємстві різні і визначаються, насамперед, фінансовим результатом його діяльності. В цілому ж по галузі загалом можна говорити про надзвичайно звужені внутрішні можливості сільськогосподарських підприємств щодо інвестування в основний капітал, адже значна частина їх є збитковими (табл. 5.15).

З даних табл. 5.15 чітко видно, що збитковими є третина сільськогосподарських підприємств. На фоні отримання в останні роки плюсового фінансового результату в галузі піддається сумніву значний інвестиційний потенціал сільськогосподарських товаровиробників з огляду на стійку тенденцію отримання ними від’ємного фінансового результату впродовж останнього п’ятиріччя минулого століття. Наслідком такої тенденції стало формування значної кредиторської заборгованості, обсяг якої на кінець 2005 р. перевищив 16 млрд. гривень. При цьому лише за рік її величина в сільському господарстві зросла більше як на 3 млрд. гривень.

Таблиця 5.15. Основні показники діяльності сільськогосподарських підприємств України у 1995-2006 рр.

Показники	Роки
Показники	1995	1996	1997	1998	1999	2000	2005	2006
Частка збиткових сільськогосподарських підприємств, %:	30,2	68,5	87,2	91,9	84,2	34,5	35,3	32,4
Чистий прибуток, збиток (-) від усієї діяльності, млн. грн.	748,1	-1395,6	-3406,5	-4060,9	-3399,1	1410,9	3464,2	2445,4
Рівень рентабельності, %	10,6	-11,2	-23,9	-28,3	-22,1	9,0	9,8	7,4

Примітка. За даними: Основні економічні показники роботи сільськогосподарських підприємств України за 2002-2003 роки. - К.: Держкомстат України, 2004. - С. 8; Основні економічні показники роботи сільськогосподарських підприємств України за 2006 рік. - К.: Держкомстат України, 2007. - С. 7; Діяльність підприємств - суб’єктів підприємницької діяльності. І частина. - К.: Держкомстат України, 2005. - С. 99, 141.

Аналізуючи проблему прибутковості галузі, а відтак джерел формування фінансових ресурсів, достатніх для забезпечення не лише простого, але й розширеного відтворення технічного потенціалу, не можна залишити осторонь питання цінового диспаритету. Наявність останнього зводить нанівець усі потуги сільськогосподарських товаровиробників до зміцнення своїх позицій на ринку, вимиваючи фінансову базу ефективного господарювання та ресурсного оновлення. Як вірно зазначає М.Й. Малик, «процес відтворення в сільському господарстві ніколи не відбувався на власній економічній основі, оскільки міжгалузевий обмін не був еквівалентним» [211, с. 47].

Одночасно можна говорити, що диспаритет існує у двох площинах: між цінами на сільськогосподарську та промислову продукцію, а також в системі розподілу кінцевої ціни товару між усіма учасниками забезпечення його життєвого циклу.

На користь першого свідчить, наприклад, той факт, що для придбання різних видів сільськогосподарської техніки нині товаровиробник має віддати у 3-12 разів більше сільськогосподарської продукції, аніж на початку 90-х років минулого століття [3251, с.141; 35,
c.18-19]. Загальні втрати сільськогосподарських товаровиробників від такого роду диспаритету лише за період 1991-2000 рр. склали 57,1 млрд. грн. (при тому, що всі види державної підтримки галузі за цей же період становили лише 7,4 млрд. грн.) [335, с. 18].

Ціновий диспаритет між сільськогосподарською і промисловою продукцією негативно позначається і на виробниках сільськогосподарської техніки, платоспроможний попит на продукцію яких в таких умовах суттєво знижується. За оцінками фахівців, вітчизняне сільгоспмашинобудування нині працює в режимі 3-5% прибутковості, а реальний попит на сільськогосподарську техніку становить в межах 10-30% від виробничих потужностей заводів, що її виробляють [335, с.15]. В такій ситуації необхідність у державній підтримці виникає не лише щодо споживачів сільськогосподарської техніки, але й її виробників, що в умовах загального дефіциту фінансових ресурсів робить малоефективним кожний із видів такої підтримки (на підтримку сільськогосподарського машинобудування, зокрема, впродовж останніх років з держбюджету виділяється лише 10 млн. грн.).

До вимивання фінансової бази сільськогосподарських підприємств, не меншою мірою призводить і диспаритет у структурі кінцевої ціни товару, що виробляється в агропродовольчій сфері. Особливо відчутний він для виробників тваринницької продукції, які отримують лише 20% від кінцевої ціни реалізації м’ясо-молочної продукції. Решта 4/5 виручки осідає в кишенях численних посередників у сфері торгівлі та переробки. При такому підході, як зазначає

І.Г.Кириленко, збитків зазнає лише один учасник цього ланцюга - сільгоспвиробник [167, с.29].

В такій ситуації наявна фінансова база сільськогосподарських підприємств виявляється надзвичайно малопотужною в плані формування реального платоспроможного попиту на досить дорогу сільськогосподарську техніку. Ймовірно, що і при запровадженні іпотечного кредитування сільськогосподарських товаровиробників під заставу сільськогосподарських земель ситуація з технічним забезпеченням агровиробництва, за відсутності позитивних зрушень в системі ціноутворення на сільськогосподарську продукцію, навряд чи суттєво зміниться на кращу. За таких умов існуватиме досить значний ризик втрати предмета іпотеки - земель сільськогосподарського призначення, що зумовлюватиме низький попит на іпотечні кредити. За таких умов більш вигідними для галузі залишатимуться чинні схеми підтримки сільськогосподарських товаровиробників - механізм здешевлення банківських кредитів за рахунок бюджетних коштів або ж оперативний чи фінансовий лізинг, які не передбачають іпотеки сільськогосподарських земель, є менш ризикованими та значно дешевшими. І навпаки, подолання цінового диспаритету в аграрній сфері слід розглядати як вагомий крок у напрямі зростання платоспроможного попиту на іпотечні кредити, навіть за існуючої на сьогодні загалом високої вартості банківських кредитів. Адже частка суми коштів, якої бракує на реалізацію того чи іншого інвестиційного проекту, яку можна буде покрити за рахунок іпотечної позики, в умовах значно більшої прибутковості господарства виявиться меншою. Іпотека ж, у свою чергу, дозволить ліквідувати (або хоча б зменшити) дисбаланс між реальним попитом на сільськогосподарську техніку та її потенційною пропозицією з боку машинобудівних заводів, поліпшити фінансовий стан останніх. У даному випадку можна погодитися з позицією В.Л. Валентинова, що «іпотечний ринок, через забезпечення нових джерел фінансування аграрного сектору, закладає фундамент для формування нової якості міжгалузевих економічних відносин, що характеризується вищим рівнем добробуту товаровиробників як у відносному, так і абсолютному планах» [49, с.120].

Ефективним внутрішнім джерелом відтворення основних засобів не є на сьогодні й амортизація. В структурі витрат на її частку припадає всього 5,2% (проти 10-14% у 1990-1999 рр., 8% у 2000 р.), і на такому рівні даний показник знаходиться практично шість останніх (2001-2006) років. Хоча серед усіх джерел інвестицій в основний капітал, враховуючи прибуток та сторонні інвестиції, частка амортизації є найбільшою - 60%. Проте і вона скорочується досить швидкими темпами, що, як зазначає О.В.Олійник, «обумовлене декількома причинами. ... щорічним зменшенням кількості та вартості наявної техніки. ... залученням певної частини техніки до сільськогосподарського виробництва через систему лізингових угод і послуг МТС; нарахована на цю техніку амортизація передається її власникам, а сільськогосподарські товаровиробники знову залишаються без неї. ... використанням значної кількості техніки через оренду майнових паїв колишніх членів КСП; у багатьох господарствах амортизація на цю техніку зовсім не нараховували. ... застосуванням сучасних методів нарахування амортизації, більшість з яких встановлює норму амортизації від залишкової вартості» [238, с.492].

У такій ситуації цілком можна погодитися з оцінкою, що нині з усіх існуючих джерел фінансування (прибуток, амортизація, сторонні інвестиції) «...на придбання сільськогосподарської техніки щорічно може бути використано не більше 2 млрд. грн. Цей показник є межею поточної платоспроможності ринку сільськогосподарської техніки» [335, с.12] (за іншими оцінками, реальні можливості сільського господарства з придбання техніки ще менші - близько 1 млрд. грн. [294, с.48]). Власне, такі надзвичайно обмежені фінансові ресурси, що є в розпорядженні аграрного сектору, визначають загалом негативну тенденцію інвестування його суб’єктами коштів в основний капітал. За період 1990-2006 рр. загальна сума інвестицій в основний капітал (у порівняльних цінах) в сільському господарстві знизилась більш як у 17 разів. З розрахунку на 1 га земельних угідь обсяг цих інвестицій ледь перевищує 10 гривень [335, с.5]. У даному випадку слід погодитися з висновком, що «нині обсяги інвестицій за рахунок усіх джерел фінансування не забезпечують навіть простого відтворення спожитих основних засобів у галузі, що створює реальну загрозу можливому оновленню у ближчі роки матеріально-ресурсного потенціалу до внутрішньодержавних потреб виробництва продовольчих ресурсів та розширення їх експортних поставок» [383, с.54].

Останнім часом ситуація в аграрному секторі ускладнюється і в найближчій перспективі, на нашу думку, дедалі погіршуватиметься внаслідок вичерпання потенціалу особистого сектору, який упродовж практично усіх років незалежності України, що супроводжувалися інтенсивним процесом скорочення виробництва у суспільному секторі, взяв на себе основний тягар із забезпечення країни продовольством. У валовому виробництві сільськогосподарської продукції на особистий підсобний сільський сектор припадало майже 70 відсотків. Через подорожчання приватного виробництва, яке із запровадженням повноцінного ринку землі та появою ефективного власника ще більше посилиться, з одного боку, а також вимивання демографічної бази сільськогосподарського товарного виробництва (внаслідок наростаючих депопуляції та безробіття на селі) - з другого, особистий сектор поступово втрачатиме свої позиції основного виробника сільськогосподарської продукції в країні. В таких умовах основний тягар із забезпечення продовольчої безпеки в країні об’єктивно, буде перекладений на товаровиробників так званого суспільного сектору, і останні мають бути до цього технічно готовими. Цілком природно, що в такій ситуації мають бути створені належні умови для фінансового забезпечення галузі.

Згадавши про фінансовий лізинг, який нині має досить широке застосування в аграрній сфері, варто зупинитися на цьому питанні детальніше з огляду на те, що дана форма підтримки агровиробництва становить на сьогодні дійову альтернативу існуючим механізмам банківського кредитування, а в перспективі становитиме таку ж альтернативу іпотечному кредитуванню сільгоспвиробників під заставу сільськогосподарських земель. Перший етап впровадження земельної іпотеки в аграрній сфері навряд чи супроводжуватиметься різким здешевленням іпотечних кредитів. Цьому є низка об’єктивних причин: низька ліквідність предмета іпотеки, на чому зупинимось детальніше надалі, традиційно висока ризикованість агровиробництва як потенційного об’єкта іпотечного кредитування тощо. Лізингові ж схеми вже сьогодні забезпечують пропозицію технічних ресурсів у кілька разів дешевших, ніж їх придбання із залученням банківських кредитів, в тому числі і з застосуванням схем здешевлення останніх за рахунок бюджетних коштів. На користь такого висновку свідчать хоча б такі дані: «Привабливість і вигідність фінансового лізингу ... обумовлені відносно низькою процентною ставкою кредитування (... 1,8% річних) ... дозволяє ... витрачати коштів на техніку у сім разів менше, ніж при закупівлі її за кредитами комерційних банків при кредитній ставці 25% річних ... форма державної підтримки сільськогосподарської галузі за лізингом дає можливість у найкоротший термін здійснити оновлення техніки до технологічної потреби і є найбільш ефективною у порівнянні з іншими способами» [143, с.50-51]. Недаремно саме завдяки цим чинникам кількість заявок з боку сільськогосподарських товаровиробників до лізингових компаній на сільськогосподарську техніку у 2005 р. зросла порівняно з 2004 р. на 40%. На ринку кредитування аграрного сектору, таким чином, вже сьогодні сформувалось висококонкурентне середовище, і впровадження іпотечних механізмів кредитування сільгоспвиробника, можна прогнозувати, відбуватиметься досить складно.

Водночас перспектива у цій сфері не така вже й погана. Потенційний ринок сільгосптехніки в Україні оцінюється як досить значний. За різними оцінками (зокрема, В.П.Ситника [349, с. 12], Я.С.Гукова [77, с. 61], В.Сіденка [350], Г.М.Підлісецького [255, с.120], П.Т.Саблука [316], О.В.Олійника [238, с.492], М.Ф.Соловйова [361, с.235]), він, з розрахунку десятирічного періоду формування, знаходиться в межах 100-200 млрд. грн., або 10-20 млрд. грн. в річному обчисленні. Навряд чи існуючі форми фінансово-технічної підтримки зможуть у повному обсязі задовольнити потребу сільськогосподарських товаровиробників у технічних засобах на такому рівні.

Так, на досить незначному рівні забезпечує надходження технічних ресурсів на сьогодні в галузь лізинг.

Далекою від необхідного розміру є і пряма бюджетна загальна підтримка агровиробництва, не кажучи вже про її технічну складову. Щорічні (прямі і непрямі, включаючи фінансування агарної науки, соціальної сфери села тощо) бюджетні видатки на аграрний сектор в цілому коливаються в межах 6-15 млрд. гривень. Це є суттєвою підтримкою аграрного сектору, проте це жодним чином не знімає з порядку денного питання впровадження іпотеки сільськогосподарських земель. Левова частка бюджетних ресурсів спрямовується на фінансування поточної діяльності сільгосптоваровиробників з метою покриття сезонного дефіциту в обігових коштах. Держава, таким чином, дотримується визначеної ще в середині 90-х років минулого століття позиції, згідно з якою з метою приведення системи субсидування та підтримки сільськогосподарських товаровиробників у відповідність з нормами СОТ і забезпечення дотримання граничного рівня сукупної внутрішньої підтримки аграрного сектору сума внутрішньої підтримки сільського господарства має бути скорочена на 13% протягом 10 років. В основу такої позиції були покладені розрахунки бюджетної підтримки аграрного сектору за базовий період 1994-1995 рр., згідно з якими сума внутрішньої підтримки сільського господарства становила 1,37 млрд. дол. США. За оцінками Уряду, протягом останніх (до 2004 р.) семи років щорічна сума внутрішньої підтримки сільського господарства становила лише близько 40-60% суми, яка була визначена за результатами підрахунків [145, с.144].

Фінансово малопотужними в інвестиційному плані залишаються і кредитні спілки, які, як правило, обслуговують переважно дрібних товаровиробників, не відіграючи вирішальної ролі на ринку кредитного забезпечення сільськогосподарського товаровиробника.

Додатковим джерелом кредитних ресурсів для такого представника дрібного агровиробництва, як фермерське господарство, є Державний фонд підтримки фермерських господарств, «але через обмеженість коштів фонд не задовольняє навіть 5% потреби фермерів у ресурсах» [211, с.49].

Іпотека ж, як передбачається, покликана вирішити стратегічне завдання - технічне переозброєння галузі. В перспективі із запровадженням іпотеки сільськогосподарських земель важливо, щоб усі існуючі схеми фінансової підтримки аграріїв не перехрещувались і не заміняли одна одну, а взаємодоповнювали. Загалом можна зробити висновок про значну перспективність ринку сільськогосподарської техніки з точки зору можливостей застосування на ньому механізмів іпотечного кредитування під заставу сільськогосподарських земель.

У системі факторів, які із запровадженням інституту іпотеки сільськогосподарських земель здійснюватимуть значний вплив на ефективність його функціонування, виділяється безпосередньо предмет іпотеки - землі сільськогосподарського призначення. Однією з основних властивостей потенційного предмета іпотеки, незалежно від його виду, яка становить найбільший інтерес для будь-якого потенційного кредитора, тим самим визначаючи кінцевий результат при прийнятті ним рішення щодо надання кредиту, є ліквідність такого предмета. Сільськогосподарські землі, виступаючи основним засобом виробництва в аграрній сфері, є специфічним предметом іпотеки і притаманні йому властивості формуються під впливом набагато ширшого спектра чинників, ніж у випадку з будь-якими іншими предметами іпотеки - основними фондами, земельними ділянками несільськогосподарського призначення тощо. В сучасних умовах досить складно спрогнозувати, який рівень ліквідності матимуть землі сільськогосподарського призначення після відміни мораторію на їх купівлю-продаж і яким чином змінюватиметься він у перспективі. Як для потенційного кредитора, що надаватиме іпотечні позики під заставу даної категорії земель, так і для безпосереднього позичальника це матиме надзвичайно важливе значення. Для кредитора ліквідність землі визначатиме рівень привабливості її з точки зору предмета іпотеки. Очевидно, що за низької ліквідності ймовірність прийняття позитивного рішення банком щодо надання позики сільськогосподарському товаровиробнику є надзвичайно малою. Що ж до останнього, то навіть у випадку прийняття рішення банком щодо надання кредиту під заставу низьколіквідної землі сільськогосподарського призначення рівень забезпечення даного кредиту виявиться настільки високим, що для товаровиробника втратиться сенс його отримання на таких умовах.

На сьогодні загалом сформувалася думка, що ліквідність земель сільськогосподарського призначення буде низькою [315, с.25]. І в сучасних умовах на користь такого висновку, принаймні щодо високої ймовірності низької ліквідності сільськогосподарських земель на перших етапах введення їх в систему товарно-грошових відносин, потенційно сформована ціла низка чинників. Це у першу чергу: відсутність достатнього контингенту товаровиробників, спроможних виробляти конкурентноздатну продукцію в обсягах, які потребують відповідного розширення розміру основного засобу виробництва - землі, особливо у віддалених, демографічно несприятливих сільських населених пунктах; загалом низький платоспроможний попит більшості сільськогосподарських товаровиробників; відсутність реальних перспектив нарощування обсягів виробництва через невисоку ємність продовольчого ринку, зумовлену низьким платоспроможним попитом населення України; висока частка деградова- них земель, які щороку зазнають згубного впливу водної, вітрової ерозії, заболочення, закислення тощо (за оцінками фахівців: загальна площа сільськогосподарських угідь, які зазнали згубного впливу лише водної ерозії, становить 13,3 млн. гектарів (32%), у тому числі 10,6 млн. гектарів орних земель; площа деградованих і малородючих грунтів на орних землях перевищує 6,5 млн. га, або 20% площі ріллі; за даними Інституту землеробства, ерозія сягнула таких масштабів, за яких щорічно втрачаються 600 млн. т грунту, у т.ч. 20 млн. т гумусу [62, с. 38]).

Низька ліквідність сільськогосподарських земель вносить ще один елемент ризикованості для потенційних кредиторів - довгий термін реалізації предмета застави, у випадку звернення стягнення на нього, через неможливість позичальника розрахуватися за кредитом. Зазначений предмет, на відміну від інших видів предметів застави - житла, комерційної нерухомості, земель несільськогос- подарського призначення, має чітко регламентовану цільову спрямованість щодо його використання, встановлену земельним законодавством України. Крім того, тим же земельним законодавством суттєво обмежене коло суб’єктів, які мають право придбавати землі сільськогосподарського призначення [141]. Очевидно, що для банків, у першу чергу універсальних, які здійснюватимуть іпотечне кредитування сільгосптоваровиробників під заставу земель сільськогосподарського призначення, наявність цих обмежень суттєво ускладнюватиме процедуру реалізації об’єкта застави у випадку звернення на нього стягнення.

У цьому ж контексті - низька ліквідність сільськогосподарських земель - не можна залишити поза увагою ще одну важливу проблему - обслуговування земельної ділянки під час знаходження її у власності кредитора після звернення на неї стягнення, особливо якщо термін такого знаходження виявиться занадто високим. За низької ліквідності можливий варіант накопичення у власності кредитора значного масиву земель, що матиме своїм наслідком зростання витрат на організацію їх продажу, поточне обслуговування, сплату зборів тощо, які можуть бути не покриті в повному обсязі навіть у випадку звернення стягнення на інше майно іпотекодавця (при цьому не виключена ситуація, що такого майна в останнього не виявиться).

Інша група ризиків запровадження іпотеки сільськогосподарських земель лежить у площині структури землеволодіння та землекористування, потенційної платоспроможності товаровиробників, трансформації сільськогосподарських угідь.

Структура землекористування та землеволодіння в кінцевому плані визначатиме реальний масив земель сільськогосподарського призначення, які можуть бути предметом іпотеки і, тим самим, становити інтерес для потенційних кредиторів. У своїх дослідженнях ми зупинялися на цій проблемі, засвідчуючи, що складність нинішньої ситуації полягає в тому, що левова частка землекористування сільськогосподарських підприємств формується за рахунок орендованих земель, головним чином земельних паїв. У даному випадку ми цілком поділяємо точку зору М.Я.Дем’яненка, який стверджує: «у більшості реформованих сільськогосподарських підприємств виявилася «розмитою» власність, оскільки в основу їх організаційної побудови покладені орендні відносини. Власні паї в загальному майні мають незначну частку, основне майно знаходиться поза балансом, тому баланс таких підприємств практично «пустий» і не є документом, який цікавить фінансові й банківські структури. ... майже 88% сільськогосподарських угідь (а ріллі - майже 90%) у сільськогосподарських підприємствах займає орендована земля. ... Це означає, що ... вони практично не мають об’єкта іпотеки з усіма наслідками» [79, с.98, 100], які з цього випливають.

Аналогічна ситуація спостерігається і з майном сільськогосподарських підприємств, яке можна було б розглядати в контексті доповнювача до основного предмета іпотеки - сільськогосподарських земель, а також як джерела резервного покриття у випадку невиконання позичальником зобов’язань за кредитним договором. В загальній масі такого майна домінує залучене майно. На сьогодні структура такого майна виглядає наступним чином [474]: до статутних фондів новостворених агроформувань передано майно на суму 3,3 млрд. грн., 933 тис. власників майнових сертифікатів стали засновниками цих підприємств, 4,3 млн. селян користуються належними їм майновими паями на праві спільної часткової власності на загальну суму 15,2 млрд. грн.; майно на суму 11,4 млрд. грн. знаходиться в оренді новостворених агроформувань. В індивідуальному користуванні майно знаходиться лише у шестисот осіб, якими таке майно витребуване.

За таких умов у значно більш вигідному становищі з точки зору рівня привабливості для банківської системи перебувають фермерські господарства, в яких фактично вся земля та майно знаходяться у приватній власності. Питання тут виникає лише стосовно розміру можливого іпотечного кредиту, зумовленого незначним розміром землекористування фермерів (особливо у малоземельних районах) та загалом досить невисокою ліквідністю землі.

Зважаючи на структуру землекористування та її співвідношення із структурою власності на землі сільськогосподарського призначення, а також на загалом незначну частку земель, що знаходяться у приватній власності (щодо фермерів, зокрема, то в загальній площі сільськогосподарських угідь країни фермерські угіддя займають всього 7,2%), загальний масив земель сільськогосподарського призначення як найбільш реальний предмет іпотеки видається досить звуженим.

Ще один негативний чинник, який несуть в собі нинішні умова землекористування сільськогосподарських підприємств, полягає у тому, що на сільськогосподарське підприємство як функціонуюче, на етапі початку кожного виробничого року, так і новостворене, перед початком його діяльності відразу ж покладається тягар орендної плати за залучені на умовах оренди земельні паї (причому не лише селян, а й тих їх власників, які взагалі жодного відношення до сільськогосподарського виробництва не мають). Постійний борговий тягар з боку орендних платежів суттєво підриває фінансову базу сільськогосподарських підприємств, тим самим знижуючи їх привабливість як суб’єкта кредитування. З введенням землі в реальний ринковий обіг та встановленням її ціни на рівні реальної грошової оцінки, розмір якої, за оцінками експертів, коливається в межах 12-24 тис. дол. США за 1 га, та, особливо, за умови збільшення мінімальної межі орендної плати за користування земельними паями (на сьогодні обговорюється варіант такого підвищення до 10% від оцінної вартості земельної ділянки, наприклад [336]), з одного боку, а також відсутності адекватних кроків з боку держави у напрямі цінової підтримки сільськогосподарських товаровиробників - з другого, слід прогнозувати подальше зростання боргового навантаження на підприємства, що спонукатиме останніх до удосконалення структури землекористування у напрямі зменшення частки орендованих земель. Це, у свою чергу, призведе до зменшення масиву земельних угідь, які можуть бути потенційним предметом іпотеки за умови вирішення питання щодо можливості використання як застави права оренди сільськогосподарських земель (а таке питання вирішено наприкінці грудня 2005 р., про що зазначалося в попередніх параграфах роботи).

Наявність зазначених проблем зумовлює необхідність опрацювання ефективних пропозицій щодо виходу із ситуації, яка склалася в аграрній сфері і яку можна охарактеризувати як складну, з точки зору можливостей запровадження іпотеки сільськогосподарських земель. Вихід з неї окремими науковцями та практиками вбачається у прискоренні запровадження ринку землі [241, с.5]. Це, на їх думку, сприятиме, з одного боку, створенню можливостей концентрації земель, що має підвищити їх іпотечну привабливість, з другого -підвищенню ціни землі, що через зростання цін на сільськогосподарську продукцію забезпечуватиме приплив фінансових ресурсів у галузь, а відтак зменшуватиме потребу в кредитних ресурсах.

Одночасно слід виходити з того, що в даному випадку основну роль відіграватиме рівень платоспроможності сільськогосподарських товаровиробників, ціна землі, а також рівень дотримання вимоги Земельного кодексу України щодо кола суб’єктів, які можуть такі землі придбавати. За дотримання останньої умови можна очікувати незначних зрушень у структурі землекористування та землеволодіння, зважаючи на загалом слабкий фінансовий стан основного контингенту сільськогосподарських товаровиробників. При цьому основним балансуючим критерієм виступатиме ціна землі. Власне, можна зробити припущення, що фактично на першому етапі введення сільськогосподарських земель в систему товарно-грошових відносин буде сформовано основний контингент потенційних учасників іпотечного ринку. Саме потенційних, оскільки у даної категорії товаровиробників буде акумульовано відповідний масив власних, а не орендованих земель. Водночас слід враховувати, що даний контингент товаровиробників являє собою ту їх частину, що має позитивний фінансовий результат, і прийняття рішення щодо звернення за кредитом відбуватиметься залежно від показників такого результату.

Не виключений сценарій, за яким відбудеться надмірна концентрація сільськогосподарських земель в руках обмеженого кола власників. У такому разі для пересічного товаровиробника ситуація в плані доступу до іпотечних кредитів кардинально не зміниться, оскільки в структурі його землекористування, як і раніше, домінуватиме орендована земля.

Сподіватися ж на те, що широкого розповсюдження набудуть відносини, передбачені Законом України «Про іпотеку», згідно з яким «у разі забезпечення виконання основного зобов´язання іпотекою нерухомого майна, що належить третій особі (майновому поручителю), майновий поручитель є іпотекодавцем відповідно до іпотечного договору і не несе відповідальності перед іпотекодержателем за виконання основного зобов´язання боржником. У разі порушення боржником основного зобов´язання майновий поручитель відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя нерухомим майном, що є предметом іпотеки. У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов´язанням» [126], марно. З одного боку, така схема організації відносин таїть у собі велику небезпеку втрати третьою стороною права власності на об’єкт іпотеки, ймовірність чого надзвичайно висока з огляду на фінансовий стан потенційних орендарів - сільськогосподарських товаровиробників, з другого боку - для товаровиробника у разі звернення стягнення на предмет іпотеки і переведення його в статус боржника перед майновим поручителем виникає загроза втрати права власності на інше майно, яким він повинен розрахуватися з новоявленим кредитором. Навряд чи така перспектива розвитку подій для обох суб’єктів іпотечних відносин виявиться привабливою.

Вплив такого чинника як трансформаційні зміни в структурі сільськогосподарських земель на загальний потенціал об’єкта земельної іпотеки в аграрному секторі проявляється як у стихійному (за 1996-2003 рр., наприклад, площі сільськогосподарських угідь скоротились на 64,4 тис. га, 432,7 тис. га ріллі переведені у перелоги тощо [281]), так і в цілеспрямованому, шляхом зниження рівня розораності земель, який в Україні є одним з найвищих у світі («у 50-70-х роках розораність земельного фонду її була доведена до абсурду - 60%. Тим часом частка розораності землі у країнах Західної Європи становить лише 25%, США - 12%» [62, с.37]), зменшенні масиву сільськогосподарських угідь. Надмірна сільськогосподарська освоєність і розораність території на сьогодні визначена в числі головних чинників, які дестабілізують екологічну ситуацію в країні. За оцінками Кабінету Міністрів України, до 2015 р. передбачається зниження рівня сільськогосподарської освоєності території на 3047,9 тис. га ріллі, зменшення площі сільськогосподарських угідь на 2492 тис. га [281]. З огляду на значний рівень розораності земель в країні, а також на світові тенденції у цьому напрямі («Ріллю скорочують навіть країни, в яких розораність дуже мала. США на початку 80-х років вивели з обороту 26 млн. га ріллі і вийшли на площу 1910 року, знизивши розораність до 12%. Європейський Союз передбачає до 2005 року скоротити площу землі в обробітку на 17%» [62, с.38]), такі кроки можна оцінити лише як позитив.

В контексті суттєвих зрушень в обсягах та структурі землекористування та землеволодіння необхідно розглядати проблему приєднання України до Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ) та вступу до Світової організації торгівлі (СОТ). Цей процес, без сумніву, супроводжуватиметься суттєвими змінами в обсягах та структурі агровиробництва, експорті-імпорті сільськогосподарської продукції. За оцінками фахівців, здійсненими на основі дослідження основних аграрних ринків країн Східної Європи ..., виробництво та експорт ... після вступу до ГАТТ мало тенденцію до збільшення, а після приєднання до СОТ виробництво зменшилось, експорт залишився приблизно однаковим, а імпорт зріс [64, с.177-178].

В Україні ситуація в аграрному секторі у зв’язку із вступом до ГАТТ/СОТ може розвиватися за різними сценаріями. Очевидно, що Україна не уникне зростання імпорту сільськогосподарської продукції. Однак досить перспективним видається і варіант збільшення виробничих потужностей вітчизняного агровиробництва з огляду на наявність в Україні потенційно високородючих грунтів, у тому числі й придатних для вирощування екологічно чистої продукції. Одночасно слід враховувати і дію таких важливих чинників як: підвищення продуктивності агровиробництва, що супроводжуватиметься об’єктивним процесом скорочення площ земель, які знаходяться в обробітку; висування вимог європейського співтовариства щодо зменшення рівня бюджетної підтримки вітчизняного сільського господарства, що зумовлюватиме потребу в скороченні масивів земель, які використовуються в сільськогосподарському обороті. Остання позиція є суттєвою, зважаючи на тенденції, що відбуваються у цій сфері в країнах Європейського Союзу. При підписанні євробюджету-2005, зокрема, Європейським судом аудиторів, який здійснює контроль фінансових ресурсів ЄС і підписує такий бюджет, було зроблено серйозне зауваження щодо завищених обсягів ресурсів, які кожна з країн ЄС спрямовує на підтримку сільського господарства (Італія - 25% від своєї частки, Греція - 23%, Іспанія - 21%, Франція - 14%) [99, с. 14].

Такі процеси неминуче потягнуть за собою зміни в структурі землеволодіння та землекористування, що, у свою чергу, відповідно позначиться на предметі іпотеки - загальному масиві сільськогосподарських земель, рівні їх ліквідності тощо.

Власне такі на сьогодні стартові умови для запровадження системи фінансування, відтворення технічного потенціалу аграрного сектору, через механізм іпотечного кредитування під заставу сільськогосподарських земель.

Підсумовуючи викладене, можна зробити цілком обґрунтований і логічний висновок: запровадження іпотеки сільськогосподарських земель в Україні супроводжується низкою ризиків об’єктивного характеру, неврахування яких може суттєво знизити ефективність цього процесу.