Соціологія праці
1. Соціальне управління: сутність, функції, принципи і методи
Соціальне управління мовою соціології означає свідомий, цілеспрямований вплив на соціальні об´єкти (системи, організації, інститути), явища чи процеси для приведення напрямку і темпів їх розвитку і функціонування у відповідність до дії об´єктивних суспільних законів на макро- і мікрорівнях.
Соціальне управління може реалізуватися на різних рівнях: суспільство як соціальна система; різні сфери суспільства; різноманітні соціальні спільноти; регіональний, галузевий колективи. Соціальне управління підкоряється дії законів і закономірностей, що мають об´єктивний характер і встановлюють загальні, істотні й необхідні зв´язки між досліджуваними явищами.
До основних законів соціального управління належать:
• закон єдності системи соціального управління, зумовлений культурними, політичними та економічними умовами суспільного розвитку. Система соціального управління цілісна; це проявляється: у нерозривності ланцюга відносин управління від вищих органів адміністративно-державного управління до нижчих його ланок; у єдності соціального управління зі всіма складовими
глобальних цілей та інтересів суспільства; у єдності основних функцій і методів менеджменту;
• закон пропорційності керованої і керівної підсистем соціальної системи, шо припускає раціональну співвідносність усередині них, а також між ними з метою забезпечення найефективнішого функціонування цих підсистем;
• закон оптимального співвідношення централізації і децентралізації функцій соціального управління. Рівень централізації управління змінюється в процесі суспільного розвитку, і ця зміна є законом соціального управління;
• закон участі різних верств населення в соціальному управлінні, у підвищенні його ефективності й відповідальності, оскільки суспільне виробництво матеріальних і духовних благ ставить за мету задоволення потреб населення.
Для реалізації законів і закономірностей соціального управління суб´єкти управління мають додержуватися його принципів.
Під принципами соціального управління зазвичай розуміють правила, основні положення та норми поведінки, які використовують органи управління у процесі керівництва в силу соціально-економічних умов, що склалися в суспільстві. Вони визначають вимоги до системи, структури процесу й механізму соціального управління. Принципи управління являють собою результат узагальнення людьми об´єктивних законів і закономірностей, властивих їм загальних рис, характерних фактів та ознак, що стають загальним підґрунтям їхньої діяльності. Отже, принципи соціального управління — це керівні ідеї, вихідні положення, що відтворюють закони розвитку відносин управління.
У трудовому колективі соціальне управління ґрунтується на певних принципах. Серед них розрізняють:
• загальнометодологічні принципи: принцип взаємозв´язку, взаємодії і взаємозумовленості об´єкта і суб´єкта управління; принцип об´єктивності; принцип конкретно-історичного підходу в управлінні; принцип системності;
• специфічні методологічні принципи: плановість, науковість, прогнозування, конкретність, наступність, систематична оновлюваність, госпрозрахунок, самооплатність та ін. (діють, як правило, в управлінській підсистемі і сприяють перетворенню управління в гнучку, ритмічну і планомірно повсякденно чинну систему);
• організаційні принципи, серед яких розрізняють дві групи: а) принципи суспільного поділу праці і влади (принципи ієрархії влади, самоврядування, єдиноначальності і колегіальності керівництва, домірності прав і обов´язків та ін.); б) принципи ефективності управлінських рішень та організації робіт. Сюди входять принципи обґрунтованості рішень, моделювання управлінських рішень на ЕОМ, добору й розміщення кадрів за професійними ознаками і працездатністю, матеріального і морального стимулювання, ритмічності в роботі, соціального контролю та ін.
Наведена загальна класифікація принципів соціального управління поєднує ряд принципів більш конкретної дії:
• принцип єдиноначальності в прийнятті рішень і колегіальності в ході їх обговорення;
• принцип єдності адміністративно-державного, господарського і соціально-культурного менеджменту;
• принцип поєднання галузевого і територіального соціального управління;
• принцип науковості соціального управління;
• принцип прогнозування соціального управління;
• принцип мотивації (стимулювання) праці;
• принцип відповідальності за результати соціального управління;
• принцип раціонального добору, підготовки, розміщення і використання кадрів;
• принцип економічності та ефективності соціального управління;
• принцип системності (розгляд об´єкта чи суб´єкта управління як системи, що складається з різних ланок, тобто систем, що прагнуть до реалізації різних цілей);
• принцип ієрархічності (розгляд систем як багатоступеневих, багаторівневих, що вимагають поділу на елементи, й при цьому кожний ступінь управляє нижчим ступенем і водночас виступає об´єктом управління стосовно вищого рівня);
• принцип необхідної різноманітності (керівна система мусить мати не меншу складність і різноманітність, ніж керована система);
• принцип обов´язковості зворотного зв´язку (одержання інформації про результати впливу керівної системи на керовану систему шляхом порівняння фактичного стану з заданим).
Системи принципів управління змінюються в процесі суспільного розвитку і соціального управління. Проте основні принципи менеджменту цілком зникнути не можуть, тому що відображають вимоги до системи соціального управління. Форми ж і методи використання цих принципів на різних етапах соціального розвитку можуть і мають бути різними.
Реалізація розглянутих принципів у процесі соціального управління в трудовому колективі здійснюється з використанням матеріальних, моральних та адміністративних засобів. До матеріальних засобів належать засоби та умови праці, заробітна плата, премії тощо. До моральних — публічна оцінка роботи підлеглих керівниками, подяки, присвоєння престижних звань, нагородження грамотами, подання для нагородження орденами й медалями. Адміністративні засоби соціального управління містять усні розпорядження, письмові накази й розпорядження, різного роду покарання: зауваження, догана й сувора догана, звільнення з роботи.
Для розуміння сутності соціального управління в трудовому колективі розглянемо, у яких функціях вона виявляється. Розрізняють три групи функцій соціального управління.
До першої групи належать функції, спрямовані на формування та оптимізацію соціальної організації колективу й на вдосконалення його соціальної структури. Це такі функції: формування та оптимізації соціально-групових і соціально-організаційних структур у колективі; добір і розміщення кадрів і громадського активу; збагачення змісту праці; забезпечення професійного зростання працівників.
До другої групи належать функції, спрямовані на створення сприятливих можливостей для реалізації працівниками своїх соціальних і політичних прав і для задоволення матеріальних і духовних потреб. Це такі функції: охорона трудових прав працівників; полегшення праці й поліпшення її умов; поліпшення матеріально-побутових умов життя працівників; розвиток належної підприємству матеріальної бази культурно-освітньої діяльності і підвищення рівня роботи відповідних установ; розвиток системи демократичних інститутів управління виробництвом і соціальним життям колективу; сприяння зростанню соціальних потреб працівників.
До третьої групи належать функції, пов´язані з вихованням і розвитком соціально значущих якостей працівників. Це такі функції: формування розумних матеріальних і духовних потреб трудящих; підвищення загальноосвітнього і культурного рівня членів колективу; поліпшення соціально-психологічного клімату, формування колективізму, забезпечення дисципліни і правопорядку; розвиток трудового, соціально-політичного, творчого та інших видів громадської активності трудящих.
У процесі здійснення функцій соціального управління використовуються різні методи, залежно від рівня управління.
Так, на рівні основного (великого) трудового колективу ефективними показали себе такі методи, як: узгодження формальної і неформальної структур, що сприяє подоланню суперечностей між проектованими й реальними зв´язками і нормами; демократизація управління шляхом підвищення ролі громадських організацій, розвиток самоврядування, залучення працівників до участі у виробленні рішень, виборності керівників, розвиток соціальної активності.
На рівні малого трудового колективу (малої трудової групи) можна рекомендувати такі методи, як: цілеспрямоване формування складу групи з урахуванням кваліфікаційних, демографічних, психологічних та інших ознак, а також з урахуванням необхідної кількості працівників, розміщення робочих місць; згуртування колективу за допомогою підтримки здорової конкуренції, удосконалювання стилю керівництва, використання соціально-психологічних факторів та ін.
Для окремого працівника можна назвати таку сукупність методів соціального управління: прямі (наказ, завдання); через мотиви й потреби (мотивація, стимулювання); через систему цінностей (виховання, освіта); через навколишнє соціальне середовище (зміна умов праці, статусу в адміністративній і позаформальній організації та ін.).
Природно, що в кожній конкретній управлінській ситуації використовується те чи інше поєднання засобів і методів соціального управління. Ефективність управління забезпечується завдяки використанню комплексу методів, які найбільше відповідають характерові об´єкта і вирішуваним завданням.
За своєю сутністю механізм соціального управління трудовим колективом є сукупністю відносин різних спільнот у ньому, що безпосередньо чи опосередковано, через своїх представників, взаємодіють у процесі організації діяльності щодо реалізації загальних та особливих інтересів.
Зміст механізму соціального управління трудовим колективом об´єднує цілий комплекс взаємозалежних елементів управління. Крім розглянутих принципів, засобів і методів управління, до нього належать: об´єкт управління; мета управлінського впливу; суб´єкт управління; закони управління; стиль управлінської діяльності, процедури одержання й використання інформації; процес прийняття і реалізації управлінських рішень та їхні результати.
У повному обсязі зміст і закономірності механізму соціального управління вивчаються спеціальними науками — соціологією управління і теорією соціального управління. Тут ми обмежимося знайомством з технологічною стороною забезпечення ефективного соціального управління трудовими колективами.
Оцінюючи загальний стан соціального управління трудовими колективами в нашій країні, слід визнати, що воно нерідко тяжіло до застосування адміністративно-командних і лозунгово-закличних засобів. У поєднанні з ідеалізованою економічною ефективністю це призводило до деструктивних соціальних процесів, насамперед до зниження дисципліни праці, відповідальності та організованості.
У цьому зв´язку різко актуалізувалася суспільна потреба в прогресивній, діяльній системі соціального управління трудовими процесами. Вона мала спиратися на вміння піднести мотивацію праці і життєдіяльності в цілому, на управління не людьми, а умовами їхнього життя за їхньої активної участі. У її основі мало лежати точне уявлення про незатребувані соціальні ресурси колективу — соціальні резерви, розуміння конкретних шляхів їх залучення в соціально-трудове життя за допомогою соціальних технологій, прогнозування і моделювання соціального розвитку трудових колективів.