Соціологія праці
5. Соціологія праці в Росії
Поняття "Росія" в цьому контексті охоплює Російську імперію в дореволюційний період і Радянський Союз.
Виникнення соціології праці в Росії співвідносять із виникненням соціології і датують серединою XIX ст. В її еволюції розрізняють три історичних періоди, кожний із яких позначений внутрішньою своєрідністю, тенденціями і логікою руху теоретичної думки, а також об´єктивними суперечностями, спадами й піднесеннями: перший період — із середини XIX ст. до 1917 p.; другий період — від початку 20-х років до середини 50-х років XX ст.; третій період — із середини 50-х років дотепер*22.
Перший період характеризується розвитком промисловості, значним збільшенням міського населення і капіталізації відносин у селі (починаючи з середини XIX ст.). І як результат — ускладнення соціальної структури суспільства, розшарування населення, зростання соціальної напруженості, поява в Росії зачатків промислового капіталізму і найманої робочої сили.
У цей час дослідження соціологічних проблем праці зароджувалося в різних галузях знань. При цьому вчені розрізнялися не тільки за напрямом і предметом наукових пошуків (економісти, правознавці, історики та ін.), а й за відмінністю ідейних і політичних переконань. Спектр наукових пошуків окремих учених був дуже широкий: наприклад від етнографії та історії до соціології і філософії (М. М. Ковалевський) чи від хімії до економіки (Д.І. Менделєєв). Чималий внесок у соціологію праці зробили літератори й публіцисти М.М. Салтиков-Щедрін, Г. Успенський, Максим Горький, А. Енгельгард та ін. Тому головним для цього періоду було завдання синтезувати розпорошені знання суспільствознавчих дисциплін в одне ціле. Одним із перших узявся за його виконання представник суб´єктивної соціології В. В. Берві-Флеровський. На основі узагальнення статистичного матеріалу та особистих спостережень, що стосуються соціального й економічного становища робітників і селян у різних губерніях, він зробив аналіз поміщицького, фермерського, куркульського й селянсько-общинного типів господарств із залученням як економічних, так і соціальних категорій — опису умов праці й побуту людей, їхнього способу й рівня життя. При цьому руйнівному впливові бюрократії і зростанню капіталізму протиставляється деяка "соціальна організація народу", під якою малася на увазі насамперед земельна громада. Він не погоджувався з тими, хто бачив у колективній праці історично вичерпану, малоефективну форму роботи. Правильно відзначаючи сильні сторони артільної праці — самоврядування, взаємодопомога і соціальний контроль, він, проте, підмінює аналіз загальноекономічної ситуації моральними деклараціями.
Серед російських економістів-статистиків значний внесок у розвиток соціології праці здійснили О. О. Чупров, О. А. Кауфман і Ю. Е. Я неон. Так, О. О. Чупров вирізняв "соціальну техніку" як систему прийомів планомірного використання робочої сили в суспільному виробництві та методів раціональної організації праці з метою досягнення максимальної ефективності.
Завдяки працям Ю. Е. Янсона були досліджені тенденції зміни в співвідношенні темпів розвитку селянського, куркульського і дворянського землеволодіння, спричинені реформою 1861 р. В емпіричному дослідженні робітничого класу, що зароджувався, виокремилися деякі тематичні напрями: робітники поза виробництвом; демографічний склад, чисельність, структура родини; житлові умови, освіта; участь у просвітницьких товариствах, політичних партіях, духовні запити робітників і членів їхніх родин. Згодом широко почало досліджуватися становище робітника на виробництві: зміст та умови праці, професійна і внутрішньокласова диференціація, професійні захворювання, гігієна, а також організація праці. Ці дослідження служили емпіричною базою для розвитку теорії класів, появи в ній різних течій.
Так, "розподільна" теорія (М. І. Туган-Барановський, Ю. Делевський, В. Чернов) у якості класоутворюючих ознак орієнтувалася на види й розміри доходів. "Марксистська" (Г. В. Плеханов, В. І. Ленін) — виділяла в якості головного відношення до засобів виробництва. "Організаційна" (О. О. Богданов, В. Шулятиков) — роль в організації виробництва. "Стратифікаційна" (П. О. Сорокін, К. Тахтарєв) — статусні ознаки: основні — професійні, майнові і правові, а також побічні — подібність смаків, переконань і способу життя.
Праці цих та інших авторів сприяли синтезуванню розрізнених соціологічних знань про працю до початку XX ст.
Другий період розвитку соціології праці припадає на час проведення в Росії двох великих експериментів — воєнного комунізму і нової економічної політики. Цим зумовлювався і зміст основного завдання у сфері соціології праці. В теоретичному плані воно полягало у виробленні нової концепції суспільної праці на основі перебудови всього господарського життя. У практичному плані постало питання, як організувати ефективну виробничу працю за цих умов. У вирішенні теоретичних проблем праці зіткнулися різні погляди. Деяким із них був притаманний техніцизм. Так, М. І. Бухарін заперечував дію об´єктивних законів, оскільки соціалізм на відміну від капіталізму, що розвивається стихійно, мав будуватися нібито свідомо, за планом. Згодом його погляди істотно змінилися, стали більш гнучкими й реальніше відбивали дійсність. З новою економічною політикою М. І. Бухарін пов´язував використання в народному господарстві економічних методів управління, виступав проти проведення індустріалізації за рахунок пограбування народу.
Елементи механістичного підходу характеризували погляди О. О. Богданова, що знайшли своє відображення в його "загальній організаційній науці" — тектології. Він досить жорстко пов´язував свідомість людей з їхніми професійними обов´язками. Наявність таких "метафізичних", на його думку, понять, як "буття" і "свідомість", "дух" і "матерія", пояснюється поділом праці на фізичну й розумову. Утопічні елементи його системи пов´язані з універсалізацією принципу "науково-організаційної праці". При цьому недооцінювалась повнота проявів людського життя, що особливо позначилося на деяких сторонах концепції "пролетарської культури". Споглядальній традиції філософії, починаючи з грецької, він протиставив тектологію — загальну природничу науку про способи вирішення безпосередніх життєво-практичних завдань техніки, господарства й побуту.
Вирішення прикладних завдань цього періоду вимагало відповіді на ряд практичних питань:
• як забезпечити оплату за працею, тобто за її кількістю і якістю;
• як задовольнити розумні потреби й нівелювати "нерозумні";
• у яких одиницях вимірювати затрати праці, тобто забезпечити її облік і контроль. За такими, здавалося б, частковими проблемами поставало головне питання — про характер виробничих відносин у нових умовах, про новий погляд на людину і її потреби.
Одним із провідних напрямів соціологічних досліджень факторів трудової поведінки працівників стало вивчення наукової організації праці (НОП) на макро-і мікрорівні. Відомим дослідником НОП на макрорівні (народногосподарському) був О. К. Гастєв. Основним у його теорії було твердження про те, що ніяка техніка чи машина не допоможуть, якщо не з´явиться, не виховається новий тип працівника. Зрозуміла тому та величезна увага, яку він приділяв розвитку трудової культури в найширшому розумінні цього слова. Вона перетворювалася в найважливіший чинник організації праці. Відмінною рисою його розробок була установка на їх практичне впровадження. З цією метою був проаналізований і методично відпрацьований складний механізм упровадження нових форм організації та управління працею.
На мікросоціологічному рівні (окремого працівника і трудового колективу) значна роль належить дослідженням С. Г. Струмил і на. Він активно брав участь у дослідженні актуальних проблем соціології праці: стимулювання і мотивації праці, оптимального співвідношення між працею і відпочинком (раціональної тривалості робочого дня), професійної підготовки, умов побуту й відпочинку працівників. Певний внесок зробив С.Г. Струмилін і в теорію розподільних відносин за соціалізму, хоча низка питань так і не знайшла позитивного вирішення, наприклад редукція складної праці до простої та її оплата. Багатий емпіричний матеріал дав йому змогу виявити ряд нетривіальних закономірностей. Зокрема, було встановлено: у тих родинах робітників-текстильників, де дружина працювала на фабриці, вона своїм приробітком менше додавала до сімейного бюджету, ніж у тих родинах, де вона цілком присвячувала свій час домашній роботі.
Одним із важливих напрямів стало дослідження проблем колективної праці в бригаді і на підприємстві. Саме в 20-ті роки закладаються основи соціологічної теорії трудового колективу. Певний інтерес мають праці Н. А. Вітке, у яких він, розглядаючи підприємство як єдиний соціальний організм, наголошував на значенні соціально-організаторської функції керівника. Останній може поступатися своїм підлеглим у знанні тонкощів технології виробництва, але не в стратегії управління. Найважливіше для нього — здатність до лідерства. Чимало уваги при цьому приділялося механізму стабілізації персоналу, зокрема професійному добору новачків.
У центрі досліджень Е. К. Дрезена були такі проблеми, як мотивація працівника в умовах спільної праці, організація апарату управління, прийом нових працівників, професійний добір і професійна оцінка (зокрема адміністративна, психологічна і службова оцінки, оцінки технічних умінь). Він наполягав на участі в доборі кадрів фахівців-професіоналів, виступаючи водночас за розширення доступу рядових працівників до всієї виробничої інформації, що було, на його погляд, радикальним засобом підвищення участі їх в управлінні і зміцненні солідарності з адміністрацією.
У цей період, за оцінками А. І. Кравченка, в соціології праці набули розвитку й інші напрями: дослідження умов життя і побуту робітничого класу, вивчення інтересів робітничої молоді, аналіз соціальних проблем колективізації села, вивчення соціальних проблем міста, народонаселення й міграції, психологія технічного винахідництва, професійна орієнтація і професіоналізація школи, бюджети робітничої родини, бюджети часу робітників та службовців, трудові конфлікти та ін.
Проте загальний результат змін у соціології праці за цей період, незважаючи на досить могутній дослідницький потенціал і перспективність завдань розвитку, виявився невтішним. Соціологія праці (разом з усією соціологією) практично була скасована адміністративною системою, оскільки результати соціологічного дослідження проблем виробничої сфери не підтверджували умоглядно "спрогнозованих" очікувань і результатів соціалістичного будівництва. Теоретичному обґрунтуванню подібного скасування послужило переміщення соціології у сферу умоглядної філософії*23. Як й інші складові соціології, соціологія праці і її категоріальний апарат (спосіб виробництва, рівень реального усуспільнення праці, продуктивні сили та ін.) почали розглядатися тільки на філософському, тобто абстрактно-теоретичному, рівні. Методи конкретного дослідження були не тільки відірвані, але й протиставлені соціологічному знанню, через те що воно тепер вважалося знанням філософським, "сутнісним". Конкретне вивчення соціальних процесів у трудовій сфері було заборонено. Соціологія оголошувалась буржуазною лженаукою, не тільки несумісною з марксизмом, а й ворожою йому. Саме слово "соціологія" виявилося поза законом і було вилучено з наукового вжитку, поступово пішли в "небуття" соціологи-професіонали.
Статистика як джерело інформації зазнала на початку 30-х років серйозних змін: по-перше, соціальна та економічна інформація для відкритого друкування піддавалася цензурі, по-друге, деякі найважливіші показники розвитку країни значно завищувалися. У кінцевому рахунку статистика, як й інші сфери громадського життя, була поступово одержавлена. Тим самим соціологія праці втратила можливість опори в дослідженнях на аналіз статистичних даних. Соціологія праці, як і вся радянська соціологія, входила в третій період свого розвитку, будучи відкинутою на десятиліття назад.
Третій періоду зумовлений так званою хрущовською відлигою, починається з відродження соціології праці в середині 50-х років. Політичні передумови відродження пов´язані з розвінчанням культу особи й демократизацією суспільства, у тому числі й у соціально-економічній сфері. Відмова від адміністративних методів управління економікою зумовила підвищення потреби в активізації людського фактора, досліджень проблем впливу науково-технічного прогресу на соціальну і професійну структуру працівників і ставлення їх до праці.
Серед основних напрямів соціологічних досліджень у сфері праці в цей період заслуговують на увагу такі: соціальні аспекти НОП, соціальне управління, праця керівника, дисципліна праці, соціалістичне змагання, охорона і санітарно-гігієнічні умови праці, робочий і позаробочий час, трудові проблеми молоді, праця жінок, профорієнтація і профвідбір, участь робітників в управлінні виробництвом, соціальні аспекти НТР, колективних форм організації праці та ін.
За десять років (1966—1975) з соціальних проблем праці було видано близько 4 тисяч монографій і наукових статей*. Загальні підсумки становлення й розвитку російської соціології праці далеко не однозначні. Прирощення знань відбувалося головним чином завдяки розширенню тематичних областей і появі нових напрямів досліджень, а не через поглиблення теоретичного осмислення проблеми. Кількість теоретичних новацій поступалась зростанню емпіричних фактів. Однією з важливих причин такого стану була ідеологічна обмеженість суспільних наук і закритість для вітчизняних учених досягнень світової науки, зокрема в галузі теорії соціології і конкретно — соціології праці.