Соціологія
4.1. Теорія управління як наука
Теорія управління має міждисциплінарний характер. Згідно з визначеннями багатьох авторів, управління — це функція певним чином організованих систем, які здатні зберігати структуру цих систем, режим їх активності, реалізувати програми та цілі своєї діяльності.
Управління організацією є предметом дослідження багатьох наук — менеджменту, економіки, психології, політології, соціології і т. д. Структура теорії управління включає в себе соціологію управління, філософію управління, психологію управління тощо.
Управління організацією як процес її самовдосконалення
У сучасній науковій літературі про управління визначаються дві площини знань:
а) різного роду теорії соціального управління, такі як: "управлінська революція", "соціальна відповідальність бізнесу", "промислова демократія", "людські відносини" тощо. На цій площині знань групуються різного роду політичні, економічні та філософські концепції, які тією чи іншою мірою стосуються управління організаціями;
б) друга площина знань про управління репрезентує ряд концепцій, що складають науково-методологічну основу для опрацювання різного роду рекомендацій стосовно вдосконалення управління, аналізу і аргументації рішень, засоби соціально-психологічного впливу на поведінку працівників фірми, інших організаційних інституцій тощо.
Управління організацією, зазначають соціологи, не є простим явищем, яке легко проаналізувати і описати. Управління як процес— це прагнення його суб´єктів реалізувати певну мету. При цьому керівництво організації зобов´язане:
по-перше, забезпечити еквівалентний обмін матеріальної і духовної продукції між організацією і її оточенням, що є умовою економічного успіху;
по-друге, гарантувати членам організації відповідні умови праці, тобто створити рівновагу між вимогами виробничого процесу та їх бажаннями;
по-третє, організовувати свою діяльність в конкретному укладі соціальних сил, із впливом яких організація повинна рахуватись.
Управління організацією, підкреслюють соціологи, це постійна спрямованість на:
— раціональне й економне використання наявних засобів;
— постійне маніпулювання наявними засобами таким чином, щоб вони були завжди "під рукою".
Отже, управління організацією — це процес постійної координації та інтеграції використання різного роду управлінських засобів, прийомів. Оскільки останніх ніколи не буває понад міру, завданням управління є так урегулювати справи, щоб управлінський процес був раціональним і кожен засіб і прийом був використаний як можна найефективніше.
Аспекти розгляду управлінського процесу
Звичайно, суть управління не обмежується тільки тим, що було сказане вище. Щоб зрозуміти його зміст, пишуть Ф. Харбісон і К. Мейєрс, необхідно розглядати управлінський процес через призму економічного, адміністративного і соціологічного аспектів.
Економічний аспект. В економічній сфері управління розглядається як поняття, яке має таке ж значення для усвідомлення економічних процесів, як, наприклад, капітал, праця, природні ресурси тощо. Більше того, з розвитком науково-технічного прогресу роль управління непомірно зростає з кожним роком. Виділення його як самостійного економічного чинника датується з часів А. Маршалла, коли він ще на переломі XIX І XX століть аргументовано стверджував, що управління є одним з найважливіших чинників виробництва.
У середині 50-х років минулого століття американський теоретик в царині управління П. Дракер зауважив, що управління є не тільки одним з чинників виробництва, а й центральною силою економічного прогресу. Тому, підкреслював П. Дракер, якщо організація має відповідні управлінські кадри, то при раціональному їх використанні підприємство завжди буде мати прибуток. І це стосується не тільки матеріального, але й духовного виробництва.
Навчання і розвиток управлінських навиків, стверджував він, с необхідною умовою для розширення управлінського кругозору. Справжнім управлінцем може бути той, хто однаковою мірою може дати собі раду як в матеріальній, так і в духовній сфері.
Адміністративний аспект. У центрі уваги адміністративного управління є засада ієрархії. Чим вище місце займає особа в ієрархії управління, тим більший вона має авторитет. Часом та чи інша особа як людина не користується авторитетом серед членів організації, але вона займає таке місце в службовій ієрархії, що останні вимушені рахуватися з нею.
Правда, вони, в цьому випадку, шанують не самого управлінця, а займану ним посаду. Тому, не випадково, в організаціях завжди ведеться боротьба за керівне місце.
Соціологічний аспект Керівні особи, зазначають соціологи,— особлива група в суспільстві, організації. Саме вони репрезентують себе як ззовні, так і всередині своєї організації.
Керівники визначаються відносно високим рівнем освіти, організаційними здібностями, знаннями і, як наслідок цього—вищою заробітною платою, що дозволяє їм проводити більш розмаїтий спосіб життя — ніж це можуть дозволити собі рядові члени організації. Поїздки на престижні курорти, участь у міжнародних форумах чи конференціях, відвідування концертів за участю зірок естради, придбання престижних автомобілів, будинків чи квартир тощо — все це створює своєрідну атмосферу поваги до управлінців, сприяє зростанню їхнього авторитету, іміджу.
Становлення теорії управління як науки
На початку XX століття проблема управління була вже досить чітко окреслена в концепціях Ф.Тейлора, М.Вебера, А.Файолята інших теоретиків управлінської науки. Змістом цих концепцій було ствердження, що управління — це процес, який здійснюється виключно на засадах раціоналізму. Проте, реалізація концепцій цих вчених висвітлила і слабкі сторони раціоналізації управлінського процесу. Тому вже в 30-ті роки минулого століття починає розвиватись в управлінській науці поведінково-органІзацІйна концепція, в якій значне місце займають емоційні чинники. Сьогодні ці два напрями — раціоналістичний і поведінково-організаційний — розвиваються паралельно.
До XX століття і в перші його десятиріччя управління організаціями будувалось на жорсткій основі, зміст якої виражався просто: "Твоя справа працювати, моя — керувати". Така форма управління не визнавала ніяких компромісів. То був рецидив феодальної епохи, в якій підлеглий повинен був знати своє місце, бути покірним і беззастережно виконувати всі вказівки того, хто поставлений над ним зверху.
Традиційне управління, як відомо, орієнтувалося на кінцевий результат як мету діяльності і під цю мету "підтягувалися" відповідні засоби. Головною підвалиною в управлінському процесі була формальна організаційна структура, що втілювала "дерево цілей" та контроль. Діяльність управління була спрямована в напрямку "мети".
Сучасний менеджмент здійснюється в напрямку "бути", коли цілі с вторинними стосовно деякої системи цінностей. Акцент управління при цьому переноситься із спонукання на мотивацію, від якої залежить ефективність стимулювання активності при сплетінні інтересів зовнішнього і внутрішнього середовища організації, на формування свідомості "Я", своєї визначальної особливості і навіть якоїсь певної соціальної місії.
Управлінська думка XX століття, стверджує український вчений БА. Гаєвський, особливий акцент зробила на перетворення управління в науку. Сучасна наука управління, зазначає він, є результатом відкриття нових наукових методів пізнання матеріального і духовного оточення, науково-філософського розуміння матеріальної і духовної організації світу, його об´єктивних засад, системного змісту, само управлінських можливостей.
До структури науки управління входять її методологічні засади, зокрема загальна теорія організації, особливо тектологія Богданова, кібернетика, концепція ідеальної організації Вебера, системологія, діалектика Гегеля і у відповідності з оригінальністю об´єкта управління інше наукове знання, яке може мати методологічний сенс щодо даного об´єкта, в даному часі і просторі.
Елементами структури науки управління, підкреслює професор Б. Гаєвський, крім методологічного знання — інструментарію, входять загальні теоретичні уявлення про управління як системне явище і вид діяльності. Тому вона займається його принципами, видами, функціями, методами, формами управління, а також основним продуктом управління — управлінським рішенням, управлінським режимом.
До науки управління входять також управлінські аспекти політичної організації суспільства, управління матеріальним і духовним виробництвом, управлінська праця як вид інтелектуальної діяльності, зокрема те, що прийнято називати соціальним.
Зміни в суспільному житті середини XX століття спричинили формування керівника нового типу. Якщо від керівника минулих епох вимагалося, щоб він був суворий, то сьогодні — ще і справедливий. Мало того, він повинен тонко відчувати соціальну динаміку змін як в суспільстві, так і в організації. Провідним у діяльності керівника стає принцип "Справедливість з дотриманням твердості", який вимагає певної уваги до працюючих, уміння прислухатись до їхньої думки, враховувати їхні поради, заохочувати творчий елемент підходу до праці.
Необхідність врахування динаміки змін в управлінні
Відчуття змін повинно бути притаманне керівникові від найвищої до найнижчої ланки управлінської ієрархії. Але як ці відчуття опредметнити в управлінській діяльності? Вивченню цього питання і відповідям на нього значну увагу надає англійський вчений Д.Ф. Абель, який сьогодні працює в двох швейцарських університетах — в Лозанні і Базелі.
На основі досліджень менталітету керівників різних рівнів у швейцарському концерні "Нестле", німецькому "Шерінгу", американському "Катепіла" і голландському "Хенекен", Абель прийшов до висновку, що для того, щоб активізувати зміни в управлінському середовищі нижчої ланки, необхідно щоденно спрямовувати увагу цих керівників не тільки на результати виробничої діяльності, але і на зміни в ставленні людей до цієї діяльності, що змінилося в порівнянні з вчорашнім в самому виробничому процесі.
Як практично зробити так, щоб зміни завжди були на вістрі уваги керівників? Для цього, пише Д.Ф.Абель, слід переконати в необхідності змін в управлінні організаціями п´ять-шість менеджерів вищого рівня, а пізніше їх погляди поширити на нижчі ланки управлінського середовища. Таким чином, потребами в змінах будуть охоплені сотні, тисячі працівників управлінської сфери. Зазначені зміни в управлінні — це:
• По-перше, зміни в ставленні до членів організації (становлення корпоративно? культури).
• По-друге, формування у кожного працівника ідеології виробничого процесу (якщо він буде здійснюватись неритмічно, це одразу ж позначиться на мені, достатку моєї сім´ї).
• По-третє, формування у членів організації довіри один до одного, пошани (всі ми тою чи іншою мірою у виробничому процесі залежимо один від одного).
• По-четверте, формування у співробітників нового погляду на керівництво різних рівнів в організації. (Керівник—це людина, яка не тільки дає накази, розпорядження, вона такий же член організації, як і інші.)
• По-п´яте, найменші зміни в економічному, політичному і культурному житті суспільства повинні негайно знайти своє відображених в стилі керівництва організацією.
Наше життя з кожним днем іде по зростаючій. На жаль, характерною його рисою стає збільшення стресових ситуацій. Навіть якщо деяких з них сьогодні ми ще не відчуваємо виразно, то завтра вони будуть відчутні досить ясно. Це буде створювати для керівника масу додаткових труднощів в його управлінській діяльності. Слід діяти на випередження. Розпочинаючи працювати по-новому сьогодні, ми тим самим запобігаємо значному зменшенню кризових ситуацій, які будуть завтра, стверджує Абель.