Порівняльне літературознавство
4.8. Володимир Самійленко та «Плеяда»
Одним із актуальних завдань, які поставила перед собою творча молодь Києва, Одеси, Харкова наприкінці 1880-х - на початку 1890-х років, були переклади кращих творів світової літератури українською мовою. В листі до брата свого, Михайла Косача, Леся Українка склала орієнтовний список творів, з якими необхідно ознайомити українського читача.
На той час у члена київського гуртка «Плеяда» В. Самійленка вже були досконалі переклади з російської мови, розпочатий переклад з «Іліади». Над перекладами працювали й інші плеядівці. Так, Леся Українка й Максим Славинський переклали Гайне («Книга пісень», Львів, 1892), Євген Тимченко - «Калевалу» (Львів, 1901). Плеядівці працювали над перекладами з Овідія, Шіллера, з російської та польської літератур. Хоча видавничих можливостей було обмаль і значної частини запланованих перекладів у той час не було реалізовано, все ж заклик до молоді збагачувати рідну культуру світовими надбаннями не пройшов непоміченим. Для В. Самійленка перекладацька справа стала такою ж необхідною впродовж усього його творчого життя, як і оригінальна поезія.
А починав майбутній перекладач з вивчення іноземних мов:
В студентські роки я багато часу віддав на виучування мов чужих, яких я в різній мірі знаю 9: французьку, італійську, іспанську, польську, , грецьку, латинську, українську, російську та есперанто
У ті роки лише І. Франко, Леся Українка та визначний поліглот А. Кримський могли зрівнятися з Самійленком у знанні мов. З оригіналу він перекладає «Іліаду» й «Божественну комедію», новели Анатоля Франса й Бласко Ібаньєса, поезії Беранже й Барб´є, Пушкіна й Жуковського, Нікітіна й Лашамбоді, Байрона й Ади Неґрі.
Те, що і як переклав Самійленко, свідчить про широчінь його зацікавлень і наполегливу працю. За спостереженнями дослідників, він максимально відтворював розмір вірша, кількість рядків. Не будучи буквалістом, докладно передавав зміст ориґіналу. Бездоганно знав українську мову й володів дивовижним умінням найскладніші, найбільш заплутані конструкції в мові оригіналу відтворювати чіткими і зрозумілими, простими конструкціями рідної мови, ніде й ніколи не спрощуючи й не примітивізуючи твору. Саме тому, що кожен твір у перекладі Самійленка звучав українською так само вільно й природно, як звучав французькою, іспанською, італійською, він зберігав найвитонченіші нюанси ориґіналу. «Весілля Фіґаро» Бомарше й «Цар Федір Іоаннович» А. Толстого у перекладі Самійленка стали такими ж надбаннями української культури, як «Пан Тадеуш» Міцкевича в перекладі М. Рильського, «Атта Троль» Гайне в інтерпретації Лесі Українки, «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі в опрацюванні М. Бажана.