Соціологія
§ 1. Неофункціоналізм
Найяскравіше втілення позитивістської традиції — структурно-функціональний аналіз — у повоєнний період залишався в американській соціології академічним еталоном. І в наш час він є центральною течією соціологічного теоретизування. Важко назвати інший напрям у соціології другої половини XX ст., який викликав би стільки критики, заперечень, ідеологічних звинувачень і постійно був притягальний для колег.
Усі помітні напрями соціологічної думки останніх десятиліть починали своє утвердження в наукових колах з критики функціоналізму, ідей Толкотта Парсонса* Різні концептуальні поло* ження висувались як альтернатива останнім, і лише потім обґрунтовувалась власна теоретична позиція. Т. Парсонс, за влучним визначенням Джонатана Тьорнера, перетворився на свого роду жупел соціологічної аналітики, а критика його — на неодмінний ритуал утвердження в теоретичній царияІ. Постійне місце в усіх наукових дискусіях, роль "відправної точки" в розвитку соціологічних знань багато про що свідчать. Аналітичний функціоналізм Т. Парсонса залишається стрижнеутворюючим у теоретичній соціології США. Справді, мало хто погоджується з усіма положеннями парсонсівської теорії, однак мало хто заперечуватиме його домінуючу роль у соціологічній дисципліні останніх десятиліть.
Вплив ідей провідного теоретика структурно-функціонального аналізу пояснюється багатьма причинами. Насамперед відповідністю основних положень цієї парадигми усьому духові суспільного ладу повоєнної Америки, підкресленням принципів системного наукового підходу, спиранням на авторитет класичних ідей, покликаних спрямовувати дослідницьку активність на розвиток та синтез ідей Еміля Дюркгейма, Макса Вебера, Вільфре-до Федеріко Парето, Питирима Сорокіна.
Т. Парсонс, як відомо, намагався подолати однобічність як позитивізму, так і ідеалізму; інтегрувати соціог рафію, ти пологі-зацію з конструктивізмом, функціоналізмом; з´єднати метатеорію з предметно-узагальнюючим рівнем розгляду соціальних процесів. Визнаний метр соціологічного теоретизування обґрунтував необхідність системного підходу, аналітичного реалізму, принципів структурно-функціонального аналізу, такі ключові поняття, як "соціальна дія", "схема змінних", "соціальна система", "ціннісно-нормативні орієнтири", "функціональна інтеграція", "дисфункціональне відхилення" та багато інших засобів концеп-туалізації соціальних явищ.
Сучасні прихильники аналітичного, системного підходу, розглядаючи соціальні процеси, зазначають, що парсонсіанство як теоретико-методологічна парадигма аніскільки не втратило своєї цінності. Більше того, чималі успіхи в розвитку соціологічних знань у 80-ті роки спостерігаються саме в річищі аналітико-функціоналістської теоретичної традиції. Три вихідні тези зумовлюють належність до цієї традиції: ствердження наявності зовнішнього, незалежного від нас і нашого пізнання світу; притаманності цьому світові певних позачасових, універсальних і постійних якостей; а також те, що завданням соціологічної теорії має бути виявлення таких узагальнюючих якостей і пояснення їх дії. Іншими словами, це пояснення соціальної реальності шляхом пізнання її об´єктивних характеристик і функціональних зв´язків, вироблення системи знань природничо-наукового типу. Більша частина соціологічної аналітики нашого часу, за твердженням Дж. Тьорнера, залишається саме в площині такого підходу.
Робиться акцент на узагальнюючому системному розгляді суспільного життя, на тому, як "людські дії організовані й структу-ровані в певній системі", з´ясуванні місця символічної культури в ній, її багатовимірному аналізі. Серед прихильників цього підходу такі відомі теоретики, як Джеффрі Александер, Шмуел Ай-зенштадт, Бернард Барбер, Пауль Коломі, Нейл Смелзер, Дж. Тьор-нер, Ніклас Луман, Ріхард Мюнх та багато інших.
Неофункціоналізм сьогодні є не тільки певною сукупністю концепцій, методів чи ідеологією. Його теоретична сутність полягає у виділенні аналітичних рівнів — культурного, структурного та індивідуального, виокремленні систем та підсистем, ідентифікації нормативних процесів, соціальній диференціації, взаємозв´язку між "інституціональними сферами", виявленні потреб і реквізитів соціальної системи, необхідних для її функціонування.
Неперевершена цінність праць Т. Парсонса полягає в тому, що високий рівень теоретичного абстрагування, прагнення до універсальності спекулятивних понять і положень у них поєднувалися з ефективним застосуванням концептуальних положень щодо формування спеціалізованих соціологічних теорій. Великий внесок у розробку теоретико-методологічних основ так званих теорій середнього рівня, у розвиток емпіричного функціоналізму зробив учень і соратник Парсонса — Роберт Мертон.
Плідність використання цього концептуального підходу виявляється в дослідженнях інституціональних форм сучасного суспільства, зокрема форм економічних відносин, державного устрою — його ладу, правової системи, виконавчої влади, бюрократії, політичних організацій; моделей суспільних об´єднань, громадянських прав як їх основи; культурних інститутів тощо. Функціонал хетські дослідницькі принципи залишаються найбільш притягальними для розгляду цих сфер.
Послідовники Т. Парсонса розвивають його принципи аналітичного реалізму. Головною метою своїх пошуків він вважав з´ясування того, яким чином упорядковується соціальний світ, як він влаштований. Іншими словами, головна проблема формулювалась як проблема соціального порядку. Відносно конкретного суспільства — це проблема його стабільного функціонування. Водночас теоретики неофункціоналізму визнають неминучість різниці між сконструйованим соціологом аналітичним порядком та існуючою емпіричною дійсністю. Явища соціальної дійсності можуть надто відрізнятися від тих, що теоретично припускаються. Завдання соціолога — аналітично сконструювати всю систему координат діючих сил, змоделювати можливе співвідношення детермінант, врахувати взаємодію випадкового й закономірного.
Саме в цьому плані послідовники Т. Парсонса обґрунтовують аналітичний реалізм у соціологічному аналізі. Сутність його полягає у формулюванні таких понять, які б адекватно "схоплювали" моменти соціального порядку. Поняття ці досить абстрактні й не відбивають якихось певних явищ дійсності, а лише спрямовані на виявлення в них аналітично виокремлених елементів, які б мали універсальний характер. У руслі аналітичного реалізму постає завдання відокремити такі аналітичні елементи від складних, багатозначних зв´язків у соціальних процесах для того, щоб потім за їх допомогою побудувати загальну соціологічну теорію, яка відобразить "системну природу соціального світу".
Стратегія побудови соціологічної теорії така: конструювати її з аналітичних елементів, "очищених" від конкретно-історичної форми (формулювати генералізуючі узагальнення), тобто безвідносно до певного історичного періоду прояву їх і особливостей емпіричних обставин. Тут вбачається розвиток веберівських "ідеальних типів", його принципів соціологічного теоретизування. Водночас емпірична конкретика залишається іншим дослідникам. Характеристики реального соціального світу були поза межами інтересу аналітика, що й стало причиною постійної критики положень Т. Парсонса, нерозуміння і несприйняття самого підходу.
Разом з тим парсонсівське тлумачення "реалізму" соціологічної теорії потребує пояснення. Зв´язок теорії з реальністю ґрунтується на ідеї "генералізуючої аналітичної абстракції". Підкреслюється відмінність між конкретно-емпіричною й аналітичною дійсністю. Ця відмінність випливає з відмінності досвіду й процесу пізнання, так би мовити, звичайного діяча та спо-стерігача-аналітика, яка зумовлює відмінність концептуального підходу до соціальних феноменів. Перший, звичайний, діяч керується переважно здоровим глуздом, другий, спостерігач-аналітик, відштовхується від сконструйованих понять, абстрагується від конкретного. При розчленуванні описуваної реальності на частини й одиниці встановлюється особлива аналітична дійсність. Понятійне виокремлювання аналітичних категорій з метою пояснити конкретні явища має, за логікою Т. Парсонса, привести до відкриття конституюючих елементів (змінних, за його термінологією).
Звідси можна дійти висновку, що парсонсівська концептуальна схема — це комплекс ідей, цінностей, логічних універсалій, тобто певна ідеальна модель, яка накладається соціологом на різноманітні явища суспільного життя, використовується ним у конкретних дослідженнях різних сфер соціального життя.
Неофункціоналістський підхід характеризується високим рівнем спекулятивності аналізу. Абстрактним поняттям віддається перевага перед узагальненнями, отримані безпосередньо з емпіричного матеріалу. Звідси випливає наголос на першорядності розробки системи соціологічних понять. Така система має бути аналітичним аналогом, певною мірою відповідати реальності. Після встановлення цієї відповідності в дусі аналітичного реалізму можна формулювати загальні теоретичні положення. Основоположник структурно-функціонального аналізу ставив також завдання подолати однобічність як позитивістського, так і ідеологічного тлумачення соціальної дії, перекинути місток між загальною теорією та предметно-теоретичними узагальненнями, інтегрувати соціографію, ідеальні типи, номологічний підхід, конструктивізм, позитивістський утилітаризм з ідеалістичною нормативністю соціального життєвого світу й теорією культури, виявити "базові елементи" соціальних систем.
Стратегія побудови соціологічної теорії Т. Парсонса та його послідовників ґрунтується на дедуктивному аналізі, який коригується емпіричними дослідженнями. Системній природі світу має відповідати соціологічна теоретична система, що конструюється аналітично. Така стратегія має виразний онтологічний характер: соціальний світ, що має якості системності, визначає систематизований порядок абстрактних концепцій, що його відображують.
Разом з тим функціоналісти не акцентують увагу на безпосередньому використанні абстрактних понять у соціологічному аналізі, а тільки обстоюють використання їх для розвитку "генералізуючої системи концепцій", накреслення "когнітивної карти" набору категорій надузагальнюючого синтезуючого рівня, тобто для аналітичної системи, яка відобразить сутнісні характеристики соціального світу без наповнення їх емпіричною деталізацією. Базові елементи функціонального аналізу пов´язані також з розумінням суспільства як "соціального організму", всі частини якого взаємодіють, взаємозалежні й працюють на підтримання його життєздатності.
Взагалі цей підхід може бути втілений у таких принципах:
— соціальні системи складаються зі взаємозв´язаних частин;
— соціальні системи стикаються із зовнішніми та внутрішніми вимогами виживання;
— такі вимоги виживання можуть бути зображені у вигляді потреб системи;
— соціальні системи та їхні складові можуть бути пояснені через розкриття того, як окремі частини беруть участь у задоволенні потреб системи як цілого.
Концептуальні ідеї Т. Парсонса набули розвитку в дослідженнях сучасних неофункщоналістів. Вони обстоюють першорядність головних питань соціології як позитивної науки у контівсько-дюркгеймівському розумінні. На противагу поширеному в 70— 80-х роках інтересу до проблем інтерпретативності та конвенціональності в обґрунтуванні соціологічних концепцій, до проблем суб´єктивності й цінностей у соціальній аналітиці вони підкреслюють значущість загальнонаукових стандартів розвитку теорії, її фактологічного забезпечення, точності формулювань, емпіричної перевірюваності, методологічної чіткості, того, що, за їх переконанням, має сприяти об´єктивності, науковості теорій, кумулятивності соціологічних знань, необхідному поєднанню кволітативності (якісності) та квонтитативності (кількісного вираження) аналітичної роботи.
Відповідаючи на критику з усіх боків, прихильники позитивістської традиції відкидають звинувачення в консерватизмі. Мовляв, соціологи суб´єктивно-гуманістичних напрямів захищають ще більш старі догми (Вольтера, Кондорсе, Бентама та ін.), які мало сприяють прогресу соціальних наук. І етнометодологи, і інтеракціоналісти, і структуралісти зможуть дати користь цим наукам, тільки додаючи щось до загальної синтезуючої моделі, яка генералізує і пояснює соціальні процеси. Інакше вони нагадуватимуть середньовічних теологів, котрі злякалися, що відкриття Гал і лея загрожуватимуть людській душі.
Не повинно бути нездоланного розриву між гуманітарним та природничо-науковим знанням; бар´єри між абстрактно-гуманістичним метатеоретизуванням та спеціалізованими, фактологічними теоріями розмиватимуться за умови підвищення якості останніх. Саме в такому напрямі вбачають послідовники функціо-налістського підходу вирішення дилем соціологічної дисципліни. Теоретичний розвиток у світлі неопозитивістської аргументації відбуватиметься через спеціалізовані й емпірично перевірю-вані концепції. Він здійснюватиметься завдяки використанню п´яти дослідницьких процедур набуття знань: удосконалення, поглиблення теоретичних узагальнень (elaboration), розростання шляхом новоутворень (prolifiration), змагальності, конкуренції між ними (competition), варіативності (variation) й інтеграції (integration).
Дослідницькі програми на ґрунті неофункціоналістських положень, "емпірично зорієнтована робота", за висновками таких теоретиків, як Дж. Александер й П. Коломі, сприяли реконструю-ванню функціоналістської метатеорії, ревізії її ортодоксальних форм, а отже, розвиткові загальної теорії, тобто сучасний неофунк-ціоналізм помітно відрізняється від, так би мовити, канонічного структурного функціоналізму Т. Парсонса і Р. Мертона.
Неофункціоналізм — це реконструкція теоретичної традиції, закладеної Т. Парсонсом, її оновлення й поглиблення. Занепад функціоналізму, який передрікали його критики, очевидно, був передчасною оцінкою, що живилася скоріше ідеологічними установками і внутрішньодисциплінарними чварами. Менш догматична, відкрита для врахування опонуючих поглядів версія функціоналістської теорії, на думку одного з її лідерів Дж. Александера, ще збагатить соціологічну науку. Тим більше, що циклічний, або маятниковий, шлях розвитку її обіцяє швидкий розвиток неофункціоналістських ідей. Хоча тут же підкреслюється, що йдеться не просто про оживлення парсонсівських ідей, а про значну ревізію їх, про постпарсонсіанство. Неофункціоналізм, як зазначають оглядачі розвитку соціологічної думки, — по суті єдиний теоретичний напрям 80-х років, який запропонував нові, свіжі ідеї. Більше того, за словами Дж. Александера, неофункціоналізм є одним зі свідчень глибоких зрушень у підвалинах соціологічної дисципліни, передусім просування до синтезу конфронтуючих концепцій, тенденції до інтеграції мікро- й макропідходів, прагнення до розробки універсальної узагальнюючої теорії. Саме неофункціоналізм ближче за інші течії соціологічного теоретизування підійшов до взірця синтетичного соціологічного знання, відштовхуючись від ідей інтеграції, висунутих свого часу Т. Парсонсом. Сучасна, третя, фаза повоєнної соціології, за схемою Дж. Александера, характеризується процесами інтеграції, синтезу, висуненням на перший план теоретичної логіки (першій фазі у 60-ті роки були властиві "війна шкіл" і спроба парсонсівського синтезу, другій у 80-ті роки — взаємна критика і домінування ідеї мультипарадигматизму, тобто співіснування різних напрямів). Отже, можна вести мову про повернення до ранніх ідей Т. Парсонса вже на рівні сучасних постановок теоретичних проблем і досягнень інших шкіл у соціології.
У межах неофункціоналістської традиції вважається, що теоретики — це вчені, які намагаються поєднати різнорідні й роз´єднані наукові факти, спостереження в узагальнені синтетичні образи реальності. Прогрес у соціальних науках, за їхніми аргументами, зумовлюється не тільки накопиченням емпіричних знань і різноманітністю концептуалізації суспільного життя, а й спиранням на чітку теоретичну логіку, на прозорі пояснювальні моделі та "генералізуючий дискурс". Вони уявляють себе прикладом відходу від полемічної однобічності (властивої конфлікто-логам та інтеракціоністам), продуктивного обґрунтування універсальної узагальнюючої теорії в соціології. Вимога часу — новий реалізм у розумінні соціальних процесів та синтетична форма теоретизування — найбільш повно відбивається у працях прихильників неофункціоналізму. Крім того, після краху марксизму саме цьому напряму належить головна роль в оживленні історичних, макрокультурних досліджень.
Можна, очевидно, чекати певної конвергенції неофункціоналізму насамперед з прихильниками теорії конфлікту, соціального обміну, структуралізму, інтеракціонізму, теорії раціонального вибору, соціального екологізму тощо в напрямі створення систематизованої соціологічної науки, яка висвітлюватиме взаємодію людей та суспільну організацію в цілому.