Соціологія
§ 3. Соціальна типологія особистості
Типологія особистості як метод пізнання узагальнених характеристик, притаманних тим чи іншим категоріям людей, має багатовікову історію, пов´язану з іменами видатних учених, які у своїх працях приділяли значну увагу описові психологічних, етичних і соціально-політичних типів особистості. З розвитком соціології як самостійної науки та виникненням специфічних методів соціологічного дослідження соціальна типологія особистості набуває ознак строгої науковості, які пов´язані з можливостями емпіричної верифікації (перевірки) теоретичних конструктів та виділенням соціальних типів на підставі емпіричної типології — аналізу й узагальнення даних емпіричних соціологічних досліджень.
На початок XX ст. було створено теоретичну базу соціологічних досліджень особистості, розроблено понятійний апарат, що дав змогу соціологам розпочати систематичне опрацювання проблеми соціальної типології особистості.
Перші дослідження проблем соціальної типології особистості
Емпірично обґрунтовану соціологічну типологію особистості започаткували американський соціолог Вільям Томас та Флоріан Знанецький у дослідженні особливостей адаптації особи до нових умов соціальної організації. Виділені типи особистості — "представник богеми", "філістер" та "творча людина" — відображали три різні шляхи адаптації: представник богеми пристосовується до ситуаційних умов, не знаходячи твердої опори в собі та пливучи за течією; філістер спирається на традицію, не виявляючи соціальної гнучкості й також не знаходячи стабільної опори в собі; творча людина спирається на власні сили і здатна змінювати моделі поведінки відповідно до динаміки соціальної організації.
Серед розгорнутих у 20-ті роки досліджень соціальної типології особистості найширший резонанс мали роботи Г.Д. Лассуелла, який здійснив типологію політичних діячів, виходячи з особливостей їхнього ставлення до різних фаз політичної дії. У книзі "Психопатологія і політика" Г.Д. Лассуелл розглянув різні підходи до типології особистості в політиці і на підставі аналізу феномену "політичної людини", виділеного Шпрангером, детально вивчив типи особистості політичних агітаторів та адміністраторів, використавши при цьому психоаналітичний підхід до соціологічного аналізу матеріалів з біографій та історій хвороби політичних активістів, що страждали від розладу психічного здоров´я.
Теорія "соціального характеру"
У межах психоаналітичного підходу виникли також теорії "соціального характеру", що з´явилися напередодні та після Другої світової війни як спроба соціологів пояснити процеси деіндивідуалізації, поширення конформізму та авторитаризму, виникнення тривожних тенденцій тоталітарного переродження демократичних держав та претензій фашизму і комунізму на світове панування.
У межах теорії соціального характеру опрацьовувались питання взаємозв´язку соціально типових характеристик особистості й динаміки суспільних перетворень. Один з творців цієї теорії Б. Фромм підкреслював, що соціальний характер як сукупність особистісних характеристик більшості членів певної соціальної групи стає вирішальною передумовою того чи іншого політичного вибору за умов соціальної нестабільності, характерної для перехідного стану суспільства. Цим, наприклад, він пояснював той факт, що "нижчий середній клас" Німеччини, який завжди вирізнявся любов´ю до сили, ненавистю до слабких, агресивністю тощо, саме в період перебудови країни після Першої світової війни сприйняв нацистську ідеологію та сприяв приходові фашизму до влади. Б. Фромм зробив значний внесок до соціальної типології особистості, а виділені ним соціальні типи ("некрофіли" та "біофіли", "конформісти", "ескапісти" та ін.) стали відправною точкою для численних емпіричних досліджень у соціології, соціальній психології та соціальній психіатрії.
У соціології особистості дістав визнання також підхід до дослідження соціального характеру, запропонований Д. Рісменом та його співавторами, які у книзі "Одинокий натовп" (1950) виділяють типи соціального характеру, що домінували в різні періоди історичного розвитку суспільства. До того ж перехід від традиційного до індустріального суспільства пов´язується з виникненням нового типу особистості, яка орієнтується не стільки на традиційні регулятори поведінки, скільки на внутрішню ініціативу, прагнення до нововведень та змін. Внутрішньо орієнтована особистість епохи індустріального розвитку суспільства є прикладом особистості перехідного періоду. З одного боку, вона виявляє ініціативу та цілеспрямованість щодо перетворення природи і суспільства, аз іншого — має сильну внутрішню інерцію, зумовлену існуванням традиційних регуляторів способу життя, збережених насамперед у сімейному мікросередовищі.
У згаданій роботі вичленовуються типи соціального характеру, що відповідають узагальненим типам суспільного устрою — традиційному, індустріальному, споживацькому. Проте глобальна трансформація суспільних систем та відповідних типів особистості є тривалим еволюційним процесом, у межах якого відбуваються процеси вибухового характеру, зокрема експансія тоталітарних ідеологій, їх стрімке поширення та крах. Зміни відбуваються протягом історично обмеженого часу, тому категорія соціального характеру, що розкриває найбільш стійкі способи адаптації індивіда до суспільних умов, виявляється недостатньо продуктивною для аналізу місця і ролі особистості у становленні та руйнуванні тоталітарних режимів.
Не випадково популярність концепції, яка вбачала основу тоталітарної системи в масовому поширенні такого типу особистості, котрий характеризується конформізмом, соціальною нетерпимістю, агресивністю, консерватизмом, культом сили тощо, змінилася вельми критичним ставленням до неї наукової громадськості. Перший успіх цієї концепції пов´язувався з поясненням передумов поширення в цивілізованій Європі такого явища, як фашизм, що шокувало інтелектуальну еліту. Проте, як довели емпіричні дослідження визначного представника франкфуртської школи Т. Адорно та його колег, авторитарна особистість є масовим явищем і в демократичних суспільствах. Виходячи з цього сенсаційного факту, вони оголосили наявні на той час демократичні режими фашизоїдними, які опинилися під дамокловим мечем тоталітаризму. Проте, і це довела історія, якщо західні демократії другої половини XX ст. зазнали певних труднощів під час еволюційного переходу до постіндустріального суспільства, то їх причиною була аж ніяк не глобальна загроза з боку авторитарної особистості.
Справа в тому, що політичні режими самі собою не формують особливої психічної конституції особистості, яка визначає узагальнений соціальний тип, здатний існувати лише за певних умов. Кардинальні зміни соціального характеру особистості передбачають тривалу історичну еволюцію, що охоплює всі сфери життя людей. Незрозумілі з погляду специфіки соціального характеру особистості стрімкі злети та зникнення тоталітарних держав, коли одні й ті самі люди виступають у ролі покірних виконавців розпоряджень деспотичних правителів і вільних громадян, які вимагають від властей поваги до своїх прав і свобод, свідчать: пошук особистісних чинників політичних трансформацій має пов´язуватися насамперед з аналізом типів особистості, виділених за динамічними ознаками, серед яких вирішальну роль відіграють соціальні орієнтації особистості.
Історичний крах тоталітаризму неминучий, тому що він намагається насильницьки змінити особистість, перетворивши її на знаряддя самознищення. Його тимчасовий успіх зумовлений не тоталітарним характером поширення садомазохістського комплексу, як стверджували песимістично настроєні соціофрейдисти, а поширенням у "кризових суспільствах" ідеології тоталітаризму, що укорінюється в масовій свідомості під прикриттям популістських лозунгів та протягом обмеженого часу створює базисний тип особистості, готової принести в жертву свободу і гідність заради позбавлення від труднощів та проблем нестабільного суспільства.
Базисний тип особистості за соціалізму та в посттоталітарному суспільстві
Термін "базисний (основний) тип особистості" було введено до соціології та концептуально інтерпретовано у працях американських соціологів Абрахама Кардінера та Алекса Інкельса. Базисна особистість немовби репрезентує своє суспільство і постає у двох іпостасях: по-перше, як тип особистості, що статистично найчастіше зустрічається (наприклад, конформіст у тоталітарному суспільстві), а по-друге, як найяскравіший представник цінностей певного суспільства, навіть якщо реальні представники цього соціального типу в меншості (наприклад, "ударник" та "новатор" у радянському суспільстві епохи сталінізму).
Концепція базисної особистості є важливою методологічною засадою аналізу особливостей розвитку особистості як об´єкта соціального експерименту, здійсненого прихильниками комуністичної ідеології та практики глобальної перебудови суспільства. На різних етапах розвитку радянського суспільства домінуючими були різні базисні типи особистості.
1. Особистість, "розчинена" в суспільстві, не виділялася із системи традиційних суспільних зв´язків і засвоїла колективістську ідеологію, в межах якої окрема людина — лише функціонально визначений елемент суспільної системи, який тільки в ній знаходить смисл функціонування, а в її цілях — власну гідність і цінність. Цей тип особистості домінував у СРСР аж до початку періоду, який було названо "застоєм". Саме в цей період відбувався "процес відокремлення особистості від держави", приватизації інтересів та відчуження їх від інтересів тоталітарної системи.
2. Особистість, відчужена від суспільства, відповідає періодові поступового занепаду тоталітарної ідеології і характеризується подвійною системою цінностей. Одна система призначалася для внутрішнього використання як виявлення власних "егоїстичних" інтересів, а інша — для пристосування до зовнішніх вимог, умов жорсткого ідеологічного контролю. Людина, що живе у двох вимірах морального та ідеологічного простору, багато в чому відрізняється від "одномірної" особистості общинно-колективістського типу, для якої індивідуальне — лише нескінченно мала краплина в єдиному суспільному потоці. І хоча вона відчувала себе нескінченно малою величиною стосовно соціуму, це відчуття мало якісно іншу природу — не розчинення у "спільній справі" та "спільному інтересі", а протистояння їм у формі глибокого внутрішнього відчуження.
3. Амбівалентна особистість. Процес демократизації, що ґрунтувався на принципах політичного та економічного плюралізму, попри всю непослідовність створив передумови для формування демократичної свідомості суспільства та особистості. Проте суперечності переходу від тоталітарної системи до демократії зумовлюють і переважання "перехідного типу" особистості, який характеризується амбівалентністю — двоїстим, суперечливим ставленням до перспективи розвитку суспільства.
Свідомість амбівалентної особистості формується з двох складових — демократичних ціннісних уявлень, з одного боку, і тоталітарних орієнтацій, породжених у жорсткій нормативній системі закритого суспільства, — з іншого. Кожному типові суспільного устрою, що є недавнім минулим (тоталітарна система), його декларованим майбутнім (стабільна й розвинена демократія) та сьогоденням (перехідний нестабільний стан), відповідають такі типи соціально-політичних орієнтацій:
1) одноманітність — тоталітарний "монотип";
2) плюралізм — взаємоузгоджена різноманітність, або демократичний "політип";
3) амбівалентність — взаємовиключна різноманітність, або перехідний "амбітип".
Якщо "монотип" забезпечує членові суспільства своєрідний психологічний комфорт, ставлячи мінімальні вимоги до адаптивних ресурсів, то демократичний "політип" вимагає постійного психологічного напруження, оскільки сам об´єкт адаптації значно ускладнюється порівняно з тоталітарним ціннісно-нормативним монолітом. Не всі члени суспільства здатні адаптуватися до плюралістичних норм, відчуваючи тугу за "твердою рукою" і підтримуючи навіть у стабільних демократичних державах ідеї авторитарного і тоталітарного правління. Тим паче психологічно нестерпним стає "амбітип", коли фактично зруйнованим виявляється об´єкт адаптації, а механізми пристосування, зберігаючись функціонально, починають працювати вхолосту. Звідси аналогії з роздвоєнням особистості, "соціальною шизофренією" як феноменом одночасного існування особистості та суспільства у двох ціннісно-нормативних світах, що не пересікаються.
Враховуючи, що за умов нестабільного суспільства особистий вибір є однією з головних передумов вибору суспільного, на особливу увагу заслуговують такі типові форми вияву амбівалентного типу особистості.
Ковформно-амбівалентний тип особистості. Для нього є характерним некритичне прийняття будь-яких соціально-політичних альтернатив, а також підтримка політичних рішень, лідерів і організацій, які взаємно виключають одна одну. У республіках колишнього Союзу цей тип свідомості виявив себе в майже одностайному голосуванні за Союз та незалежність від Союзу, а вже у суверенних державах — в обранні на найвищі державні посади символічних політичних лідерів, які поєднують у собі взаємо-виключні риси комуністичного минулого та антикомуністичної перспективи з химерним поєднанням минулого та майбутнього у "перехідному" сьогоденні.
Конформно-амбівалентна свідомість не може зберігатися довго без руйнівних соціальних та психологічних наслідків для особистості й суспільства. Вичерпання конформно-амбівалентного типу свідомості, що по-своєму стабілізує суспільство, призводить до дедалі більшого поширення реакції, протилежної амбівалентній, — негативізму.
Нігілістично-амбівалентний тип особистості. Схильний до заперечення будь-яких альтернатив суспільного розвитку, до негативізму у ставленні до будь-якої організованої політичної сили. Переважання таких реакцій призводить до відмови від політичного життя в усіх його формах, крім стихійного висловлювання невдоволення та протесту. У посттоталітарному суспільстві недовіра буквально до всіх політичних організацій та владних структур набуває характеру "масової епідемії". Вражаючою ілюстрацією вияву цього типу свідомості є лані досліджень, проведених протягом 90-х років Інститутом соціології НАН України, під час яких більшість громадян України негативно оцінили І попередній, і сучасний, і навіть майбутній уряди щодо наслідків їхньої діяльності й потенціалу розв´язання соціально-економічних проблем України.
Нігілістично-амбівалентна свідомість чинить опір будь-яким спробам вивести суспільство з кризи перехідного періоду. Ті стихія — це поглиблення кризи, що постійно підкидає хмиз до тліючого багаття незадоволення всім й усіма. Будучи в стабільному суспільстві долею люмпенізованих та маргінальних верств, цей тип свідомості за умов затяжної кризи набуває масового поширення. Знайшовши ідеологічну доктрину в нехитромудрому гаслі "чим гірше, тим краще", він перетворюється на стихію руйнування матеріальних і духовних засад суспільного життя.
Мозаїчпо-амбівалептний тип особистості. Характеризується суперечливим поєднанням елементів демократичної свідомості, що формується, та тоталітарних структур, що поступово руйнуються. До того ж основний конфлікт мозаїчної свідомості полягає в суперечності між демократичним ідеалом та реальними темпами і масштабами демократизації, що породжує намагання будь-якими засобами прискорити процес демократичного оновлення, у тому числі й засобами з добре засвоєного тоталітарного арсеналу - - посиленням боротьби з "ворогами демократії".
Якщо конформно-амбівалентна свідомість веде суспільство до авторитарної форми правління (по суті, до неототалітаризму), а нігілістично-амбівалентна — до бунту, закономірним фіналом якого буде загальний хаос або (правильніше, "та") диктатура, то мозаїчна свідомість здається найбільш гнучкою, здатною в міру руйнування ідеологічних стереотипів минулого до сприйняття демократичних норм. Переважання того чи іншого типу свідомості зумовлює і можливий варіант розвитку суспільства: до авторитарної влади, до бунту та диктатури або до демократичної еволюції.