Соціологія
§ 2. Типологія як метод соціального пізнання та застосування її в дослідженнях особистості
Основні характеристики методу типології та проблеми побудови соціальних типів
Поняття "метод" у сучасній науці має широке значення й охоплює різні рівні наукового дослідження: від загальнометодо-логічного (стратегії наукового дослідження) до конкретних технічних шляхів одержання, обробки та аналізу наукових даних.
Особливе місце серед загальнонаукових методів посідає типологія, оскільки вона, з одного боку, є методологічним рівнем пізнання, а з іншого — передбачає конкретну техніку аналізу об´єкта дослідження. Як певний методологічний рівень пізнання типологія дає змогу здійснити перехід від найзагальнішого, абстрактного аналізу об´єкта до конкретного дослідження, тобто передбачає виділення типу, що є перехідним від емпіричної класифікації до теоретичної концепції видом пізнання.
Сутність типології як конкретної методики дослідження має такі аспекти. У класичному експерименті основними параметрами є дві змінні. Одна з них, так звана незалежна змінна, контролюється експериментатором і довільно змінюється ним. При цьому фіксуються зміни іншого параметра — залежної змінної. Як результат, визначається характер зв´язку між двома рядами одержаних характеристик. При переході від природничих наук до дослідження людини і складних соціальних явищ виникають особливі труднощі. У разі, якщо предмет вивчення надто складний та недостатньо вивчений (наприклад структура особистості або спосіб життя), то як змінна він є невідомим, заради якого задумане дослідження. Проте невизначеність незалежної змінної можна зменшити об´єднанням у групи чи класи конкретних елементів (наприклад, індивідів) за певною ознакою (стать, вік, соматичні або психологічні особливості, умови життя тощо). Таке об´єднання й характеризує типологізацію як технологію здобуття нового знання.
У сучасній науці поширені різні підходи до розуміння поняття "тип", до оцінки значення методу типології. Висхідною точкою дискусії про поняття типу, його методологічне значення й застосування в більшості випадків є оцінка поняття "ідеальний тип", введеного до соціального пізнання Максом Вебером. Типи в соціальних науках розглядаються ним як "уявні образи, одержані за допомогою утопічної раціональності". Основну характерну рису типології М. Вебер вбачає в тому, що типоутворююча ознака, яку виділяє дослідник, не є суттєвою ознакою самого об´єкта вивчення, а привноситься в реальність дослідником для осмислення, розуміння, пояснення процесів, що відбуваються, з певного погляду.
Приймаючи в цілому методологічну концепцію Вебера, американський соціолог Говард Беккер замінив термін "ідеальний тип" на "конструктивний тип". На його думку, основне призначення типу — не відображення реальності, а пояснення її. "Його цінність визначається не точністю його відповідності реальності, а здатністю пояснити її". Значення та функції типології як методу наукового пізнання визначаються гносеологічною природою (походженням) поняття "тип".
Вивчаючи походження та становлення типології як наукового методу, американський соціолог Дж. Маккінні вважав, що здатність до типологізації закладена в повсякденній свідомості, у способі мислення; це є спосіб існування в довколишньому середовищі з його численними чинниками впливу на людину: "Взаємодія людей може мати місце за посередництвом абстракції, ідеалізації довколишнього світу. Так звана раціональна поведінка передбачає вміння типологізувати. Тільки за допомогою типології можна передбачити наслідки дій на підставі минулого досвіду. Виходячи з цих міркувань, можна стверджувати, що людські істоти неминуче категоризують свій досвід через абстракції, концепції, типи. Як учасники соціального процесу люди самі на підставі здорового глузду і життєвого досвіду на "фольклорному" рівні займаються створенням типів".
Справді, збірний типовий образ наявний у ранніх формах народної творчості: казках, міфах, легендах, у повсякденній свідомості існують життєві типи (наприклад, "мати" й "мачуха" з усім комплексом рис характеру та поведінки). Існують кількісні типи, що виникли в практиці повсякденного життя. Наприклад, поняття "градус" у медицині пов´язане з усім симптомокомплексом стану організму; градус при визначенні температури повітря асоціюється з усім системокомплексом відчуттів тощо.
Становлення наукової типології відбувається в період загального піднесення розвитку науки, початок якого можна умовно віднести до середини XVII ст. Відкриття в оптиці, фізиці та інших науках приводять до технічного вдосконалення методів отримання даних і накопичення нових наукових фактів. У зв´язку з розширенням можливостей одержання нових даних не лише про видимі, а й про приховані властивості довколишніх явищ виникає потреба вдосконалити методики впорядкування одержаних фактів. Якщо в практичному житті людей типізація предметів, явищ, властивостей відбувається на підставі ознак, що мають значення в повсякденному житті, то наукова функція типологізації полягає насамперед у встановленні серед численних ознак об´єкта основних взаємопов´язаних ознак, що визначають сутність самого об´єкта.
Типологія як загальнонауковий принцип пізнання застосовується в різних науках. Проте частка її, порівняно з іншими методами, збільшується в науках, які мають своїм предметом людину з її соціальним світом. У зв´язку з цим слід зупинитися на розмежуванні понять, що виникли в межах розвитку типологічного методу: "групування", "класифікація", "типологізація" тощо.
Групування — це технічний засіб об´єднання множини елементів у сукупності. Результати групування можна зустріти у переписах, звітах. У соціологічних дослідженнях про групування говорять у разі довільного розподілу сукупності за конкретною ознакою (наприклад, під час розподілу опитаних за віком з дво-, п´яти-, десятирічним інтервалом без спеціального обґрунтування такого інтервалу).
Класифікація, за визначенням українського соціолога Миколи Шульги, "полягає у пошуку засад для "упорядкування" деякої сукупності різноманітних об´єктів". Правильно знайдений критерій класифікації дає змогу встановити зв´язок між елементами сукупності, який зумовлює їхню упорядкованість. Основним завданням класифікації є групування численних елементів сукупності, яке має на меті упорядкування їх.
На відміну від "механічної" процедури групування та "формальної" класифікації типологізація поєднує виділення системо-утворювальних ознак складного явища та встановлення суттєвого зв´язку між ними. Як підкреслює один із творців сучасної теорії методів соціології Пол Лазарсфельд, аналіз серії спостережень, одержаних під час дослідження, може поєднувати багато класифікаційних процедур різної складності — від простого упорядкування (групування) характеристик без виділення зв´язку між ними до систематичної типології, яка розкриває сутнісні характеристики виділених типів. До того ж вирішальну роль у виділенні конкретних типів відіграє логічна комбінація найважливіших атрибутів соціальної реальності, що типологізується.
Теоретична та емпірична типології в дослідженні особистості
У сучасній науці склалися два основних типологічних підходи: емпірична та теоретична типологізація. Емпірична типологізація будується на засадах сучасних методів математично-статистичного аналізу. Вона здійснюється за допомогою особи-стісних питальників, які сьогодні широко застосовуються в соціології та соціальній психології.
Метод побудови емпіричних типів особистості передбачає таку процедуру: складається повний список усіх можливих якісних рис особистості й опитуваний отримує за кожну з них певний бал, тим вищий, чим виразніше вона йому властива. За допомогою факторного аналізу тісно пов´язані риси складаються в типо-утворювальну єдність. Так, широко відома модель особистості, побудована Раймондом Кеттелом (США), поєднує 16 характеристик (чинників) особистості: шизотимія, інтелектуальність, емоційна стійкість, конформність, безтурботність, сила "над-Я" (внутрішні норми), несміливість, сензитивність, підозрілість, практичність, простодушність, упевненість у собі, консерватизм, незалежність, самоконтроль, напруженість. Еклектичність найменувань та змісту чинників, а також переважання в них психоаналітичної спрямованості пояснюються тим, що під час складання первісного списку властивостей особистості Р. Кеттел спирався на особистісні характеристики, які одержали понятійний статус та обґрунтування в роботах різних авторів, переважно персоно-логічної та психоаналітичної орієнтації. Справа в тому, що навіть за умови емпіричної типологізації дослідник не може претендувати на повну об´єктивність одержаних даних, оскільки факторний аналіз може виявити лише ті виміри особистості, які наперед було введено до матеріалу, що підлягає обробці.
У соціології аналогічний спосіб типологізації обґрунтував П. Лазарсфельд, коли ввів у науковий обіг поняття "простір властивостей". Індивідові більшою чи меншою мірою притаманні властивості, введені та обґрунтовані дослідником. Вони й утворюють деякий "простір". Якщо властивості (ознаки) взаємопов´язані, то статистичний аналіз у прийнятій системі координат виявляє концентрації індивідів з наперед визначеними властивостями, що становить типову групу — таксон.
Теоретична типологізація є принципово іншою за способом аналізу. В ній вибір та обґрунтування ознаки-критерію передбачають логічний аналіз об´єкта. У противному разі може виникнути класифікація, пародію на яку знаходимо в одному з творів аргентинського письменника Хорхе Луїса Борхеса, де цитується "якась китайська енциклопедія, яка говорить, що "тварини поділяються на: а) тих, що належать імператору; б) бальзамованих; в) приручених; г) молочних поросят; д) сирен; е) казкових; є) бродячих собак; ж) внесених до цієї класифікації; з) тих, що шаленіють наче божевільні; и) незліченних; і) намальованих дуже тонким пензлем з верблюжої вовни; ї) інших; й) тих, які щойно розбили глечик; к) тих, що здалеку здаються мухами".
Пошук та обґрунтування суттєвої ознаки об´єкта вивчення, яка є критерієм типологізації, — це основне методологічне завдання дослідника, а сконструйовані типи становлять загальну позицію автора — теорію, на якій вони ґрунтуються. В науках про людину здійснювалися різні підходи до обґрунтування критерію типології залежно від: а) специфіки науки, з погляду якої вивчається людина; б) особливостей наукової позиції вченого; в) завдань конкретного дослідження.
Під час пошуку людських типів здавалося принадним встановити зв´язок між фізичними (соматичними) та психічними особливостями індивіда, оскільки фізичні властивості значно легше піддаються вимірюванню. Так були побудовані конституціональна типологія Брнста Кречмера (Німеччина) та соматотипи Вільяма Герберта Шелдона (США), які, проте, не знайшли подальшого емпіричного обґрунтування в дослідженнях інших авторів. Б. Шпрангер, типологізуючи людську індивідуальність за ціннісно-орієнтаційною спрямованістю людини, виділив шість ідеальних типів: "економічна" людина господарства, "теоретична" людина науки, "естетична" людина мистецтва, "соціальна" людина любові та самовіддачі, "політична" людина влади і "релігійна" людина.
Прикладом застосування методу теоретичної типології в соціології особистості може бути базована на рольовій теорії типологія процесу соціальної адаптації особи (Наталя Паніна). Теоретичний засновок полягає в тому, що внаслідок будь-якого соціального переміщення (працевлаштування, взяття шлюбу, підвищення посади, вихід на пенсію тощо) відбувається зміна соціального мікросередовища і соціальних функцій (ролей). Виконання нових ролей тією чи іншою мірою може не збігатися з очікуваннями (експектаціями) оточуючих, які мають власне уявлення про те, як людина має виконувати цю функцію. Процес соціальної адаптації полягає у встановленні відповідності між очікуваннями оточуючих щодо виконання ролі індивідом та результатами діяльності останнього, який виконує цю роль. Оскільки результати можуть бути нижчими або вищими за очікувані, то адаптація відбуватиметься як за рахунок підвищення або зниження результативності діяльності, так і за рахунок підвищення або зниження очікувань оточуючих. Звідси випливають чотири типи соціальної адаптації: особистісно-результативний прогресивний (підвищення результатів діяльності), особистісно-результативний регресивний (зниження результатів діяльності), експектацій-норольовий прогресивний (підвищення очікувань оточуючих), експектаційно-рольовий регресивний (зниження очікувань оточуючих).
Отже, типологію можна визначити як процес (а виділені типи — як результат) систематизації сукупності елементів об´єкта дослідження, що здійснюється на підставі аналізу ознак цього об´єкта: виділення серед них найбільш значущих (суттєвих); обґрунтування значущості виділеної ознаки; групування всієї сукупності елементів об´єкта на підставі суттєвої ознаки (або сукупності ознак). Головне завдання типології зводиться до пошуку суттєвих ознак, що визначають внутрішні закони розвитку об´єкта і його закономірні зв´язки з іншими об´єктами зовнішнього світу.
Теоретична типологізація передбачає виділення типів на підставі теоретично обґрунтованих критеріїв, а емпірична — на ґрунті багаторазового перебору властивостей складних соціальних об´єктів з метою виявлення стійкого поєднання їх. Одержані емпіричним шляхом типи мають перевірятися логічним доведенням, а дані теоретичної типології потребують емпіричної перевірки у конкретних дослідженнях.