Соціологія
§ 4. Соціальна мобільність
У стратифікованих суспільствах, а інших просто не існує, винагорода у вигляді доходу, престижу та влади немовби закладена в конкретні позиції. Індивіди можуть володіти ними, рухаючись між позиціями. Процес переміщення між ієрархічно і функціонально організованими елементами соціальної структури (класами, верствами, групами та категоріями населення, позиціями) називають соціальною мобільністю. Збільшити чи зменшити дохід, владу, престиж як результат переходу на іншу позицію, до іншої групи означає здійснити соціальну мобільність. Соціологи вивчають міжгенераційну мобільність, порівнюючи соціальне становище опитуваного із соціальним становищем батьків (частіше батька), а також внутрішньогенераційну мобільність, фіксуючи зміну соціального становища і статусу респондента протягом життя.
У соціології найкращим способом отримання інформації про соціальну стратифікацію є вивчення соціальної мобільності. Справді, щоб простежити за рухом, слід якнайточніше описати,, визначити, виміряти ті позиції, між якими просуваються індивіди, встановити суспільно значущий критерій (чи критерії) їх ієрархізації (ранжування). Тільки в деякому просторі нерівностей має сенс твердження про мобільність, адже в іншому разі неможливо буде говорити ні про напрямки руху, ні про швидкість, ні про подолані відстані.
Питирим Сорокін про мобільність
У 1927 р. у Нью-Йорку П. Сорокін видав працю "Соціальна мобільність", у якій формулює завдання, основні поняття і принципи дослідження різноманітного руху індивідів у неоднорідному соціальному просторі. Мобільність П. Сорокін визначав як перехід, переміщення соціального об´єкта з однієї позиції на іншу.
Соціальним об´єктом можуть бути індивід, група, радіо, автомобіль, мода, ідеологічна доктрина, коротко кажучи, всі продукти людської діяльності. У суспільстві з ними відбуваються найрізноманітніші метаморфози: вони старіють, занепадають, стають менш привабливими. Увесь цикл існування їх виявляється в досить складній кривій руху, іншими словами, в мобільності. Ставлення до моральних норм і творів мистецтва з часом змінюється, зазнає змін і зміст норм. Не є сталими й уявлення людей про пристойне та непристойне, індивіди відкидають одні умовності та виробляють інші. Ставлення, оцінки, норми, уявлення "мобільні", і соціолог намагається з´ясувати, в якому напрямі вони еволюціонували. Соціальна система в цілому також мобільна, трансформуються її основні інститути, виникають нові, видозмінюються форми політичної влади.
Вивчення соціальної динаміки П. Сорокін вважав основним обов´язком і турботою соціолога. Проте у книзі, яка вийшла друком 1927 p., він аналізує виключно мобільність індивідів, її умови та інтенсивність, а також мобільність груп у періоди революційних перетворень у суспільстві. Мобільність є вельми зручним об´єктом дослідження, адже рух індивідів, як і будь-який інший, піддається вимірюванню. У параметрах мобільності, крім того, закодовані важливі відомості про стан суспільства, і соціолог здійснює своєрідну діагностику, схожу на те, як лікар за тиском крові оцінює стан пацієнта.
У суспільстві завжди наявні три основні форми нерівності (стратифікації): економічна стратифікація за рівнем доходу, в якій багатство і бідність — лише полюси, між якими розміщуються більше чи менше відмежовані одна від одної верстви; політична, що означає поділ населення на правлячу меншість і підпорядковану більшість; і нарешті, професійна, згідно з якою професії стоять в ієрархії тим вище, чим важливіші функції вони виконують в організації життя суспільства та контролю за підтриманням порядку.
Спостерігаючи за рухом, ми можемо визначити інтенсивність мобільності та її дистанцію, тобто скільки індивідів з конкретної групи перемістилися до іншої групи, яким напрямам руху віддають перевагу, а також кількість пройдених щаблів соціальної драбини. Враховуючи величину групи та чисельність вихідців з неї, які досягли високостатусних позицій, можемо оцінити шанси на соціальне просування тих, хто належить до групи. В цьому разі мобільність є визначником міри рівності чи нерівності між групами. Порівняння цього показника за різні періоди часу дає змогу зробити висновки щодо глобальних тенденцій розвитку людства.
Узагальнивши досить широкий історичний матеріал, П. Сорокін дійшов висновку, що флуктуації індивідів між соціальними позиціями не мають певної тенденції, в кожний окремий проміжок часу вони визначаються боротьбою між силами стратифікації, які обмежують мобільність, і силами егалітаризації (від фр. йgalitй — рівність), що полегшують її. Іншими словами, соціальний прогрес не несе із собою автоматичного зростання масштабів та інтенсивності переміщень.
Сучасні дослідження мобільності
На 50—80-ті роки припадає бурхливе зростання емпіричних досліджень мобільності. Загальне визнання отримала теза, згідно з якою класова і професійна стратифікації залишаються найважливішими в сучасних суспільствах. Відповідно вивчалася класова і професійна мобільність. Інтерпретація класів здійснювалась у термінах, значення яких бере початок у соціальних теоріях К. Маркса та М. Вебера, внаслідок чого визначальним був критерій власності. Проте останню, як правило, доповнювали найважливішими характеристиками професії. Мабуть, найпоширенішою та найбільш відомою з низки подібних розробок стала згадана вище класова схема Дж. Голдторпа, яка застосовувалася саме для вивчення класової мобільності у Великій Британії.
Американські соціологи вважають за краще мати справу з професією і відповідно з професійними категоріями. У професії (занятті) є багато ознак, кожна з яких може бути використана як критерій стратифікації. Це і дохід, і рівень освіти, і складність праці (кваліфікація, відповідальність, самоконтроль), і престиж. Всі заняття, наприклад, розподіляються між розумовою та фізичною працею, всередині кожної з цих великих категорій вони стратифіковані за рівнем освіти і кваліфікації, а отже, і винагороди. Виявляючи відмінності між батьками та синами в належності до виділених категорій, соціолог фіксує факт мобільності.
Ознаки професій до певної міри узгоджені між собою. У США дохід позитивно пов´язаний з рівнем освіти індивіда та престижем його професії. Беручи до уваги цей факт, Пітер Блау та Отіс Данкен запропонували методику побудови індексу професійного статусу, що враховує три змінні — дохід, престиж професії, кількість років навчання в навчальних закладах. Відповідно до цього кожне заняття було оцінено у балах від 0 до 96 і віднесено до однієї з 19 категорій з п´ятибальним інтервалом (0—4, 5—9 тощо). Цю вражаючу спробу запропонувати кількісну модель стратифікації суспільства і точними математичними методами вивчити соціальну мобільність було викладено в опублікованій у 1967 р. книзі "The American Occupational Structure". Вони вважали, що дослідження мобільності передбачають аналіз тих умов, які впливають на професійні досягнення та кар´єру в межах наявних форм соціальної нерівності.
У сучасних дослідженнях визнано за доцільне розрізняти мобільність структурну та обмінну (циркулюючу). Структурна мобільність зумовлена змінами в економіці й технології виробництва. До таких змін належать індустріалізація, а пізніше — зростання значення сфери послуг, скорочення чисельності зайнятих у сільському господарстві, зрушення в структурі професій та робочих місць під впливом сучасної техніки і технології. Поступово скорочуються частка порівняно простої трудової діяльності і потреба в ній та збільшується потреба у складній праці. Відповідно зростають вимоги до компетентності та кваліфікації індивідів. Кожне наступне покоління застає вдосконалену порівняно з попереднім періодом структуру робочих місць та місць у навчальних закладах. Щоб відтворити структуру позицій, що зазнала змін, поколінню дітей потрібно не наслідувати заняття і статус батьків, а здійснити мобільність. І це не їх вибір, це ззовні продиктована необхідність.
На відміну від зазначеного вище, обмінна мобільність зумовлюється виключно соціальними факторами. Мається на увазі розширення можливостей здобути вищу освіту, зростання обсягів соціальних гарантій та пільг, що надаються суспільством і державою з метою вирівнювання шансів на досягнення економічного і соціального успіху, а також утвердження домінуючої структури цінностей і мотивації досягнень. Саме цей вид мобільності переважно цікавить соціологів, які прагнуть простежити процес утвердження "м´яких", неконфронтаційних форм нерівності, поліпшення умов існування індивідів та груп.
Отже, мобільність існує, тому що змінюється економічна і професійна структура суспільства, а також більш сприятливими стають умови формування та розвитку індивідуальних здібностей. Однак у соціологічному дослідженні головним джерелом інформації залишається респондент, а все, що пов´язане з його соціальним оточенням, є умовами та передумовами мобільності. Таким чином, вона похідна і від статусних характеристик респондента та його сім´ї. Статусні характеристики, або, як їх ще називають, незалежні змінні — це професійний та освітній статус батьків, їхній дохід, місце проживання респондента до 15-річного віку (соціалізація у місті чи в сільській місцевості впливає на особливості формування ціннісних орієнтацій та домагань), кількість братів і сестер, здобута респондентом освіта, статус першого місця роботи.
Здійснена мобільність, статусні характеристики досягнутої позиції, що визначаються у термінах доходу, престижу, необхідного рівня освіти і компетентності, стають тоді залежними змінними. З´ясувалося, що шанси на досягнення привабливих позицій тим більші, чим престижнішою і високооплачуваною працею зайняті батьки, чим у більшому місті проживав респондент, чим менше у нього братів і сестер.
Мобільна поведінка
Нерівномірний розподіл винагород між соціальними позиціями спонукає індивідів прямувати саме до таких, які здатні найповніше задовольнити їхні домагання. Врешті-решт, надавати перевагу кращому, що приваблює, перед гіршим, що дратує, цілком природно. Однак, щоб мобільність відбулася, це "краще" має бути порівняно доступним, а в індивідів має скластися раціональна мотивація на його досягнення. В цьому разі мобільність стає не просто рефлекторною реакцією на зовнішні умови, а значущим вибором індивідами і групами соціального та економічного статусу, який звичайно відбувається з урахуванням наявних умов відтворення життя, цінностей і норм найближчого соціального оточення, уявлень про шляхи та міру задоволення потреб і запитів (про стиль життя), тобто поведінкою.
Індивіди, без сумніву, відрізняються щодо сприйняття запропонованих умов існування, а також здатності й потенціалу пересуватися у стратифікованому соціальному просторі, долаючи наявну нерівність. Погоджуючись із певними критеріями і принципами, вони вибудовують життєві та професійні плани, відшукують чи створюють ресурси, що забезпечують їхню поведінку. До того ж сукупність вчинків, намірів, переваг, нахилів, пов´язаних з мобільністю, є не тільки вимушеними, а й довільними. Мобільність — це випробовування міцності й піддатливості тенденцій середовища інтенціями індивідів. У процесі взаємодії із середовищем властивості зовнішнього світу переосмислюються й реінтерпретуються. Корекція планів і намірів також свідчить про активність індивідів.
Соціальні суб´єкти цілеспрямовано пересуваються між елементами соціальної структури. Звідси виникає ілюзія стосовно того, що мобільна поведінка завжди і в будь-якому разі раціональна, начебто без особливих труднощів можна визначити цілі та мотиви, які індивіди усвідомлюють, а також варіанти, з яких вони вибирають, перш ніж змінити позицію. Справді, частина актів мобільної поведінки є раціональною і здійснюється після роздумів та консультацій. Однак не можна заперечувати й інше. Далеко не завжди поведінка орієнтована на свідомо висунуті цілі, зумовлена добре усвідомленими потребами й інтересами. Немотивовані вчинки, поспіхом прийняті рішення також можуть викликати і справді викликають переміщення. Здавна відомо, що мобільна поведінка є також поведінкою наслідувальною. Індивіди поводяться певним чином саме тому, що так роблять їхні близькі або друзі.
Мобільна поведінка — це складний процес вибору цілей переміщення, спроб здійснити їх, а також процес своєчасного коригування програм дії. Очевидно, соціально-економічна ситуація в суспільстві, нерівність у винагороді різних позицій, міра індивідуальної та групової закріпленості за видами праці й територіями визначають основну частку мотивів та можливостей для здійснення мобільності. Комплекс подібних умов становить конкретну примусову силу, що до певної міри дозволяє мобільність або забороняє її.
Проте орієнтації на майбутню соціальну позицію складаються переважно в сім´ї, що явно чи латентно нав´язує життєві та соціальні пріоритети. Задаючи конкретне бачення світу, образ бажаного майбутнього, ставлення до наявних умов існування, формуючи очікування та домагання, визначаючи умови задоволення їх, сім´я надає фінансову та емоційну підтримку професійним і життєвим планам підростаючого покоління. Невдалі спроби досягти бажаного потребуватимуть зміни програми дій, можливо, навіть зниження рівня домагань, складання нових планів, знаходження компенсації нереалізованим задумам, спонукатимуть до пошуку нових ресурсів для досягнення мети.
Мобільна поведінка є своєрідною комунікацією між суспільством (державними структурами і господарським механізмом) та індивідом (групами індивідів). Державні структури, соціальні інститути, механізми ринкової і неринкової економіки спонукають та примушують до певного типу поведінки і до конкретних напрямів мобільності. Індивіди та групи індивідів підпорядковуються цим вимогам або намагаються зберегти відносну свободу самовизначення, досягти нормальних та прийнятних умов існування. Ставлення до навколишніх соціально-економічних реалій диференціює індивідів. Одні погоджуються із запропонованими соціумом правилами гри, приймають нав´язувану ієрархію цінностей і стандартів поведінки, інші не погоджуються і не приймають. Одні докладають максимальних зусиль до виконання накреслених планів, інші впадають у відчай від першої ж невдачі. Одні перебувають у постійному пошуку ресурсів, що допоможуть привести до намічених цілей, інші нічого для цього не роблять.
Наслідки мобільності
Два очевидні підсумки мобільної поведінки постають перед індивідом. Якщо мобільність відбулася, той, хто здійснив її, переконується у дієвості існуючих принципів та норм, у справедливості соціального устрою. Вербально, на словах, і діями він ладен демонструвати прихильність до домінуючих цінностей, лояльність до наявного устрою. А коли спроба соціального сходження не вдалася, коли внаслідок різних обставин індивід опинився на "соціальному дні", то й результатом швидше за все буде аномія. Розвиткові подібної хвороби, без сумніву, сприяє невдалий особистий досвід просування у стратифікованому просторі. Інші наслідки не такі помітні й значно рідше обговорюються в соціологічній літературі, проте вони не менш важливі для усвідомлення процесів диференціації і стратифікації в суспільстві.
Між класами і групами відбувається постійний обмін індивідами, внаслідок якого чисельність одних елементів соціальної структури зростає, інших — зменшується. Для групи такі коливання чисельності мають певні наслідки.
У тих групах і верствах, які масово залишають індивіди, спостерігаються посилення однорідності, зниження загального рівня кваліфікації та компетентності. В історії нашої країни неважко віднайти такі приклади. Мабуть, саме такими були наслідки масової мобільності з селянства до робітничого класу. І тепер сільську місцевість залишає передусім найбільш здібна та освічена частина дорослого населення. Зустрічний потік з міста в середині 90-х років не міг компенсувати втрат. Візьмемо інший приклад. Економічна криза останнього десятиліття призвела до того, що різко збільшився відплив з професійних груп наймолодших, найбільш ініціативних та підприємливих, а в перспективі, напевне, найкомпетентніших. Наукові співробітники, кваліфіковані інженери та робітники просувалися до позицій, що могли задовольнити їхні матеріальні потреби, внаслідок чого знижувались якість та потенціал груп, які вони залишали.
Не настільки однозначними є наслідки для тих елементів соціальної структури, до яких вливаються основні потоки мобільних індивідів. Насамперед вони стають неодноріднішими. Внаслідок зростання чисельності периферійних прошарків стираються межі групи. Стає неможливим чітко визначити сталі центри груп, вони розпадаються або втрачають виразність під натиском мобільних індивідів, практично непомітно перетворюючись на неадаптовані прошарки, де накопичується основна маса схильних до виходу з груп. Такий розвиток подій був характерний для примусово здійсненої індустріалізації, під час якої в найкоротший історичний термін робітниками за статусом, але не за звичками та побутом стали мільйони колишніх селян. Не виключене також протиставлення ядра та периферії групи, що ґрунтується на розпізнаванні корінних та некорінних членів у межах явного чи латентного конфлікту ("кадрові" робітники та ін., корінні жителі та приїжджі).
З іншого боку, зростання неоднорідності може мати і позитивні ефекти. Асиміляція мобільних індивідів вимагатиме корекції системи цінностей, ідеалів, стандартів поведінки. Нова якість групи виникає в процесі взаємодії гетерогенних елементів, попередніх та привнесених тими, хто здійснив мобільність. У побутовому уявленні цьому відповідає вливання "свіжої крові". Проте, якщо статусні групи поступаються лише надзвичайній енергії та наполегливості окремих "вискочок", то сучасні класи та професійні групи утворюють сполучену систему, в якій переміщення індивідів відбувається більш-менш вільно, внаслідок чого проникнення сторонніх поглядів та звичаїв перетворюється на постійний чинник. Крім того, відкритість групи чи категорії для рекрутування нових членів перешкоджає перетворенню її на пастоподібне соціальне утворення.
Не тільки з групами, а й з індивідами, які здійснили мобільність, дещо відбувається. Вихідці з конкретного прошарку населення мають певний комплекс цінностей, сподівань та домагань. З ним вони приходять у нову для себе спільноту. Порівняно стабільні світогляд і світосприймання, специфічний спосіб життя, переконання, уподобання — з усім цим доводиться розлучитися або модифікувати їх. До того ж інерційність надбаного комплексу значна, він складається роками, і відразу змінити його не вдається. Індивіди, які перемістилися, деякий час становлять неорганічні елементи групи, і це виявляється іноді дуже чітко в життєвому влаштуванні, звичаях, спілкуванні.
Адаптація до нових вимог і нового середовища є іноді досить тривалим процесом. При цьому малоймовірно, що відбувається просте витіснення одних цінностей та норм іншими. Два крайніх випадки визначають межі можливих наслідків. По-перше, відносно безболісна інтеграція з групою якщо не самого індивіда, який здійснив мобільність, то принаймні його дітей. По-друге, втрата усіх орієнтирів, виникнення вироджених маргінальних станів і орієнтацій, іншими словами, та сама аномія, однак на тлі втрати коренів і неспроможності сприйняти нові культурні зразки, призвичаїтися до нового середовища. Та найбільш імовірно виникає низка змішаних, перехідних форм і станів свідомості, звичаїв, очікувань та домагань, навичок спілкування і поведінки.
Образи суспільства
Певний образ суспільства (уявлення про найбільш глибокі нерівності, домінуючі соціальні інститути і системи цінностей), як правило, передує соціологічному вивченню мобільності. Тут, як і в інших випадках, знання про ціле задає контекст інтерпретації і пояснення фіксованих параметрів руху. Ми розуміємо, в якому напрямі й чому переміщуються індивіди. Водночас образи суспільства є результатом досліджень мобільності, їх висновком. Склалася низка стереотипів, до яких соціологи апелюють або які пред´являють у разі потреби.
За П. Сорокіним, наприклад, історія здійснює не прямолінійні, а тільки колові рухи. Тому кожне суспільство проходить кілька етапів: зародження — розквіт — занепад. На кожному з них масштаби та інтенсивність мобільності, доступність привабливих позицій залежать від результату взаємодії тенденцій стратифікації та егалітаризації. Проте розквіту відповідає максимально розвинена структура суспільства, що складається з досить великої кількості груп і категорій. Різноманітність груп дає змогу реалізуватися, самоздійснитися різноманітності талантів і схильностей. У диференційованому суспільстві індивідам у цілому легше йти за своїм покликанням. Розквіт супроводжується і найінтенсивнішою мобільністю.
Погляди П. Сорокіна не мають великої популярності. Вони не такі відомі, як поширювані загальнодоступними підручниками із соціології. У засади останньої закладена суттєва відмінність між "традиційним" та "сучасним" суспільствами. У традиційному, кастовому і феодальному, суспільстві переважають застиглі, жорсткі структури та інститути, що створюють практично нездоланні відмінності в авторитеті, правах і можливостях, у достатку. Статус тут визначається шляхетністю походження, давніми привілеями, титулами. Його зміна є швидше випадковістю, що підтверджує правило раз і назавжди досягнутого соціального становища. Це закрите суспільство. На противагу традиційному в сучасному суспільстві мобільність — явище масове, закономірне, але не випадкове. Вона є прямим результатом політичної та економічної свободи і рівності можливостей, поширених серед усіх станів. Це відкрите суспільство.
Зрозуміло, що і "закрите", і "відкрите" суспільства є деякими ідеальними конструкціями. В соціальному житті не буває повної незалежності від різних структур і закладів, як і безумовного підпорядкування їм. Незалежність неможлива хоча б тому, що ресурси задоволення індивідуальних потреб контролюються переважно організаціями і соціальними інститутами. Завжди існує дистанція, що відмежовує індивіда від життєво необхідних ресурсів, дистанція, яку він намагається скоротити, завжди є перепони, що перешкоджають мобільності. Так само неможлива і цілковита залежність, адже індивідам вдається протистояти диктату соціальних структур і отримувати доступ до ресурсів та благ. Реалії, з якими має справу соціолог, безумовно, підлягають аналізу з огляду на можливості вибирати професію, місце проживання, соціальне становище, робоче місце, тобто з огляду на свободу здійснювати мобільність.
Мобільність в Україні
Сучасне українське суспільство є суспільством змішаного типу, в якому статус і приписується, і досягається, де діють фактори, що спонукають до мобільності та перешкоджають їй. Дефіцит багатьох видів ресурсів, істотні відмінності у рівні та якості життя в сільській місцевості та місті, у великих і малих містах — все це визначає основну різницю потенціалів, яка змушує індивідів рухатися до місць скупчення благ і послуг.
Однак система прописки, відсутність ринку житла, низькі доходи переважної більшості населення помітно звужують канали мобільності. Тим часом протягом кількох останніх десятиліть мобільність була і масовою, і інтенсивною, можливо, швидше вимушеною, ніж добровільною.
За життя одного покоління українське суспільство з переважно аграрного перетворилося на індустріальне. Якщо в 1940 р. 47 % працездатного населення становили селяни, то на початку 90-х років зайнятих у сільському господарстві було тільки 14 %.
До того ж статус селянина практично не успадковується. Для молодого покоління переїзд із села до міста є нормою. Свої життєві плани юнаки та дівчата пов´язують зі зміною статусу, передбаченого народженням у певному населеному пункті. У рідній місцевості їх нічого не приваблює й не тримає. Не приваблює повсякденне життя в обмеженому колі трудових занять з труднощами задоволення елементарних життєвих потреб, практично цілковитою відсутністю сучасних засобів комунікації та навчальних закладів, низькою якістю освіти в середній школі.
За таких умов мобільність сприймається і батьками, і дітьми як життєва необхідність. Батьки, зі свого боку, не бажають дітям долі, яка навіть віддалено нагадує їх власну. З існуючими соціальними та економічними умовами життя батьки звиклися, але не вважають їх прийнятними для своїх дітей. Неприйняття наявних реалій, їх невідповідність домаганням та очікуванням спонукає, якщо не сказати змушує, здійснювати мобільність.
Переїзд до міст протягом останніх десятиліть за характером та спрямованістю був і залишається доцентровим, до якомога більших міст, до центрів областей, до столиці республіки. Саме там концентрувалися різноманітні освітні заклади, аж до початку 90-х років було перевиробництво робочих місць і вони розцінювались як привабливіші, там більш різноманітні форми проведення дозвілля, ширші можливості для престижного споживання чи імітації його. До того ж інтенсивність мобільності була високою в 40-ві та 50-ті роки, коли особливо суворими були обмеження щодо зміни місця проживання. Сільські мешканці, як відомо, не мали паспорта, без якого неможливо було кудись виїхати та влаштуватися на роботу (мешканців міст закріплював за місцем народження інститут прописки). У відносно привілейованому становищі перебувала молодь. її вивозили із села шляхом трудової мобілізації та організованого набору до міських професійно-технічних училищ. Молодість була найреальнішим шансом вирватися із зумовленої обставинами колії і спробувати пробитися до більш сприятливих життєвих умов.
Ті, хто перебрався до міста, віддають перевагу заняттям, які забезпечують надійний матеріальний і не дуже високий соціальний статус. Професія вчителя особливо приваблює дівчат. Юнаки влаштовуються на роботу переважно в промисловості та на транспорті. Бони становлять 2/з кваліфікованих робітників. Проте і серед зайнятих непрестижною фізичною працею більшість (з/4) — колишні мешканці сіл. Чинні обмеження на прописку змушували сільську молодь працевлаштовуватися у тих галузях і на підприємствах, які мали дозвіл міської влади на залучення нової робочої сили. Як правило, це професії в будівництві та промисловості. Тому шанси міської і сільської молоді отримати пристойну роботу були заздалегідь нерівними.
Городяни за походженням намагалися стати освіченішими за батьків, закінчити вищі заклади освіти, чого не могли зробити їхні батьки. Однак чим нижчий рівень освіти батьків, тим скромнішими є освітні запити дітей. Наприкінці 80-х років 48 % юнаків, батьки яких не мали закінченої середньої освіти і займалися фізичною працею, хотіли здобути вищу освіту. Такий рівень освіти приваблював 54 % тих, у кого батьки були зайняті фізичною працею і закінчили середню школу, а також 79 % тих юнаків, батьки яких мали вищу освіту.
Проте реалізувати плани щодо освіти вдавалося далеко не відразу. Багато мешканців міста починали трудовий шлях з найнижчих ступенів соціальної ієрархії, навіть якщо жили у великому місті з кількома вищими закладами освіти. Наприклад, у Києві у 80-ті роки кожен третій юнак чи дівчина починали з робочих місць низькооплачуваної фізичної праці. Статус батьків тут майже не мав значення. Лише кожен четвертий виходець із сім´ї кваліфікованого робітника також став кваліфікованим робітником після закінчення професійного училища і лише кожен двадцятий одразу після закінчення середньої школи вступав до інституту. Діти батьків з вищою освітою частіше ставали студентами вищих навчальних закладів з першої спроби (39 %). Проте і серед них кожен п´ятий змушений був починати самостійне життя, займаючись некваліфікованою працею.
Приблизно до 30-річного віку більшість молоді досягла рівня освіти та кваліфікації батьків. Серед дітей робітників лише кожен двадцятий займався некваліфікованою фізичною працею. Якщо батько був кваліфікованим робітником, то 16 % синів не зрівнялися з ним за кваліфікацією, 24 % зрівнялися, інші здобули середню спеціальну і вищу освіту. Лише кожен п´ятий виходець із сім´ї, де батьки зайняті простою розумовою працею і не мають вищої освіти, до 30-річного віку залишався у групі за походженням, кожен третій ставав кваліфікованим робітником, а кожен другий — фахівцем з вищою освітою. Тільки кожен десятий з дітей, що мали батьків з вищою освітою, переходив у групу зайнятих фізичною працею, а три чверті закінчували вищі заклади освіти і належали до тієї самої верстви, що й батьки. На відміну від селянства у цій категорії наслідування дітьми соціальної позиції батьків було нормою. Позиції, але не професії, оскільки діти здійснювали професійну мобільність і віддавали перевагу зовсім іншим заняттям.
Низка об´єктивних обставин враховувалась молоддю при виборі напряму соціальної мобільності. Доходи зайнятих кваліфікованою фізичною працею у ті роки були помітно вищими, ніж доходи тих, хто працював після закінчення ВНЗ. Перші досить швидко досягали засад самостійного та незалежного матеріального існування. Іншим потрібно було іноді більше десяти років, щоб досягти самостійності. І в 90-х роках реальність була такою, що в позиції творчої та змістовної праці не була закладена винагорода, яка б компенсувала додаткові витрати. Останні покривалися за рахунок батьківської сім´ї, яка перерозподіляла частину своїх доходів молоді.
Основним напрямом міжгенераційної та внутрішньогенераційної мобільності було соціальне сходження, посідання високо-статусних позицій у суспільстві, але й зустрічний рух уздовж соціальної ієрархії також був досить жвавим. Стосовно України не доводиться говорити про закріплення певної групи або прошарку за мало при вабливою, тяжкою фізичною працею. Дослідження зайнятості виявили, що категорія робітників декваліфікованої праці формується поступово і становить 6—7 % обстежених. На ці позиції переміщуються індивіди, що раніше виконували більш кваліфіковану працю. До того ж від 2/б до 2/з їх мають професійну і навіть вищу освіту. Для них процес мобільності виявився процесом декваліфікації, відмови від набутих знань та умінь, опусканням до самої основи соціальної піраміди.
Отже, у другій половині XX ст. мобільність в Україні — процес масовий та інтенсивний навіть усупереч обмеженням щодо переміщення індивідів між нерівноцінними позиціями. Однак наявні перепони не можуть стримати наростаюче бажання індивідів шукати кращої долі, сходити до вершин соціальної ієрархії. Структура нерівності проникна. Саме тому соціальну мобільність здійснив багато хто з тих, для кого вона була не стільки проблемою вибору, скільки нагальною необхідністю уникнути умов, що визнавалися неприйнятними.
Основні поняття і терміни розділу
Аномія — стан відсутності загальнозначущих норм поведінки і взаємодії або цинічне ігнорування їх.
Влада — контроль над благами і ресурсами, який дає можливість досягти визначеної мети навіть за умови опору інших, здатність ефективно впливати на поведінку окремих індивідів і груп.
Категорії населення — сукупність індивідів, виділена за однією чи кількома ознаками.
Клас — основний елемент економічної структури індустріального суспільства; його характеризує становище в економіці (класова ситуація) і певні культурні особливості стилю життя і світосприймання.
Роль — складна дія, яка: а) спрямована на досягнення певної мети; б) пропонує засоби реакції на конкретну ситуацію; в) встановлює порядок завдяки координації зусиль принаймні двох індивідів; г) виконується в межах інституціональної системи цінностей.
Соціальна група — сукупність індивідів, що має певну культуру і статусно-рольову структуру.
Соціальна мобільність — процес переміщення між функціонально та ієрархічно організованими елементами соціальної структури.
Соціальна структура — організована функціонально та ієрархічно множина спільнот і спільностей.
Статус — вище або нижче положення (позиція) індивіда на шкалі тієї чи іншої об´єктивної або суб´єктивної ознаки; певний ранг, приписуваний індивідами, організаціями, громадською думкою.
Статусні групи — сукупність індивідів, що мають однаковий статус, позитивно чи негативно оцінюються з огляду на авторитет і престиж, дотримуються певного стилю життя.
Стиль життя — зразки і моделі споживання матеріальних, соціальних і культурних благ; певний смак і навички дотримуватися правил і ритуалів, що регулюють повсякденне життя.
Стратифікація — процес формування і стійкого в часі відтворення нерівних за можливостями задоволення потреб спільнот і спільностей.