Соціологія
§ 3. Соціальна стратифікація
Нерівність
Спільне життя людей має очевидні вигоди і переваги, але за володіння ними доводиться розплачуватися. Чи не найсуттєвішою даниною, яку людство сплачує за вигоди спільного життя, є постійно відтворювана нерівність. Існуючу в суспільстві в цілому, а також у спільнотах і групах нерівність між індивідами та об´єднаннями індивідів, що виявляється в неоднаковому доступі до основних соціальних благ і ресурсів та володінні ними, в соціології називають стратифікацією (соціальним розшаруванням). Стратифікація означає ієрархічний, вертикальний розподіл індивідів та груп відповідно до міри володіння й розпорядження певним благом. Саме статуси та ієрархія їх утворюють стратифікаційну вертикаль.
Нерівність, очевидно, є ровесницею цивілізації. Людство не пам´ятає (можливо, ніколи й не переживало) стану рівності. Невиразні образи, збережені переказами про "золоту добу", навіяні скоріше сподіванням, що так могло бути, аніж тугою за втраченим. Принаймні відома частина людської історії є історією нерівності — часом зовсім нестерпної, брутальної та принизливої, а іноді витонченішої й припустимішої. Завжди були "кращі" та "гірші", достойніші та менш гідні. Одні височіли над іншими, домінували, інші підкорялися, одні жили в розкоші, інші — в злиднях, для одних були свої закони, для інших — відмінні, одні могли домагатися влади, а інші ні: вільні й раби, феодали й васали, дворяни й кріпаки, знать та чернь, буржуа й пролетарі, повноправні громадяни і громадяни всіх інших "гатунків".
Тисячоліттями люди намагаються знайти відповідь на запитання: нерівність — це зло, яке ми здатні випровадити з нашого життя, чи це неминучість, від якої не ухилитися? Що нерівність є злом — у цьому немає сумніву, і нею головним чином пояснювали панівні в суспільстві заздрість, розбрат, зневолення, користолюбство, зухвалу та завуальовану експлуатацію, відчайдушні спроби переламати долю. Надзвичайно рано, ще до нашої ери, у Стародавній Греції викарбувалось твердження: "рівність — це мир". Зробити людей щасливими означає зробити їх рівними, адже протилежний стан є постійним джерелом людських страждань і знегод, вибухів обурення й соціальної дезорганізації.
Всі, хто намагався знайти відповідь на поставлене запитання, розділилися на переконаних прихильників досягнення реальної рівності та тих, хто пропонував засоби компенсації й зменшення нерівності, змирившися з неминучістю и. Певною мірою світові релігії також були відповіддю, запропонувавши власний варіант забезпечення рівності — у вірі, Ієрархія мирського багатства і мирської слави знецінювалася перед лицем більш високих критеріїв. Однак організація і долішнього, і верхнього світів залишалася ієрархічною і уявлялася саме такою. Зрівнювала нова належність — цей принцип пізніше відтворюватиметься в таємних союзах, масонських ложах, орденах, партіях.
Утопії та проекти "ідеальних" державних устроїв — такі дві основні літературні форми, в яких висувалася й обговорювалася проблема рівності. Одним з найвідоміших є проект Арістотеля. Рабів він виводив за межі офіційної соціальної структури. Вони не більше, ніж "знаряддя, що вміють говорити", сучасною термінологією — "гвинтики", і проблеми державного устрою стосуються зовсім не їх. Світ же вільнонароджених, на думку Арістотеля, влаштований так, що в ньому одвічно наявна нерівність: слава й безвісність, шана й приниження, багатство і бідність, влада й безправність, надія та відчай. Та й людина значною мірою розбещена, безмірно жадає почестей, багатства, влади — цих, як сказали б ми сьогодні, найдефіцитніших благ. Щоб уникнути чвар, забезпечити справедливість та рівність, в ідеальній державі має діяти чіткий та зрозумілий усім принцип розподілу й перерозподілу індивідів на стани.
Іншими словами, рівність Арістотель розуміє як рівні можливості доступу до обмежених ресурсів. І наполягає: належність до двох основних станів ідеальної держави — воїнів та політиків — має диктуватися не знатністю, освітою чи багатством, а лише віком. Молодь воює, люди зрілого віку приймають рішення та консультують. Рід занять задається не випадком, не чиєюсь волею й примусом, не прийнятими кимось та колись законами, а виключно біологічним ритмом існування людини. Якщо з рішеннями окремих осіб та зборів можна не погодитися, то періоди природного розвитку настають неминуче, ніхто не може уникнути їх. Тому близький до природного соціальний порядок — стійкий і стабільний, адже нікому не спадає на думку обурюватися тим, що літо приходить на зміну весні, а осінь — літу. Після юності настане, як це не сумно, зрілість, а потім прийде старість. Що може бути при* роднішим, якщо, стаючи дорослим, індивід змінює свій соціальний статус. Ось як пише Арістотель: "Сама природа встановила цю різницю: вона зробила одну й ту саму за своїм походженням істоту молодшою і зрілішою. Одним належить бути в підпорядкуванні; іншим — владарювати. Ніхто, зважаючи на відповідний вік, не обурюватиметься тим, що він знаходиться в підпорядкуванні, і не вважатиме себе кращим, якщо знає, що і він за інших умов отримає свою частку на святі, саме коли досягне відповідного віку".
Спостереження Арістотеля напрочуд точно схоплює сутність справи. Звичайно, проблема нерівності — це проблема частки на святі життя, де найшанованіші блага — багатство, влада, честь і слава. У XX ст. М. Вебер назве їх основними вимірами соціальної стратифікації. Багатство набувається в межах економічного устрою і є рівнем (часткою) матеріальної забезпеченості та мірою участі у споживанні життєво необхідних благ, що в соціології фіксується за допомогою ознак: "розмір власності та кількість найманих робітників", а також "рівень доходу або заробітної плати". Честь і слава розподіляються в межах соціального устрою, найбільш адекватно втілюючись у престижі та стилі життя. Нарешті, влада розподіляється в межах політичного устрою. За сучасних умов економічний і політичний устрої головним чином встановлюють і підтримують характеристики стратифікаційних систем.
Влада
Серед певної частини соціологів поширена думка, що саме нерівномірний розподіл влади зумовлює розподіл багатства й престижу, а позиція (статус) у системі влади визначає позицію в економічних і соціальних структурах. Можливо, тому влада завжди була такою бажаною, за неї конкурували з надзвичайним азартом і пристрастю, до неї прямували, переступаючи буквально через усе. Меншість завжди правила й править більшістю і, спираючись на міць державних інституцій у вигляді армії, служб безпеки та дотримання законності, охорони суспільного порядку, змушує до підкорення або переконує в необхідності його. Протягом усієї історії людства сила та хитрощі вважалися найефективнішими засобами управління більшістю (італійський політичний мислитель Нікколо Макіавеллі ще в XVI ст. поділяв усіх правителів на "левів" та "лисиць" — за способами здійснення ними влади).
Із власного досвіду кожному з нас відомо, що таке влада. Ми вільно розпоряджаємося речами, що нам належать, можемо їх подарувати, зламати, викинути. Вони нам підвладні. З такою ж легкістю визначається й те, що нам не підвладне і цілком належить іншим; Не тільки речі, а й люди можуть "належати" одне одному. До того ж зовсім не обов´язково мати на увазі рабство, кріпацтво та інші ранні етапи цивілізації. Досить поширені ситуації, в яких ми свідомо чи самі того не відаючи перебуваємо під чиєюсь владою: підкоряємося, виконуємо вказівки, але нам водночас сприяють, нас захищають і підтримують. І справді, будь-яка влада, чергуючись, постає у двох подобах: то такою, що маніпулює та попихає, то такою, що опікає.
Володіти владою в суспільстві означає контролювати блага і ресурси, яких потребують індивіди і групи. Тим самим з´являється можливість впливати на формування установок, потреб і домагань соціальних суб´єктів. Якщо ми контролюємо блага, щодо яких склалися орієнтації, то ми володіємо могутнім засобом, щоб змусити індивідів та групи взаємодіяти з нами на тих умовах, які ми самі багато в чому й продукуємо. Із соціологічного погляду, володіння владою — це врешті-решт можливість впливати на поведінку інших так, щоб успішно досягти заздалегідь поставленої мети.
Примітивні форми влади, що ґрунтуються на силі та страху, можуть бути і справді є сьогодні. Однак прогрес суспільства виявляється і в переході до більш витончених, економічних і соціально-психологічних механізмів примусу, які в усьому світі називають демократичними. Здійснення політичної влади передбачає вплив на ціннісно-нормативні системи, що функціонують у суспільстві дискредитацію віджилих цінностей і норм, утвердження нових ціннісних пріоритетів та ідеалів, обґрунтування нетрадиційних критеріїв диференціації благ. І, певна річ, ефективне управління немислиме без маніпулювання інформацією, нав´язування інтерпретацій, замовчування тощо, адже нині стійкість влади багато в чому є похідною від її здатності впливати на суспільну думку, на те, що люди повинні й можуть знати.
Цілком очевидно (приклади неважко навести), що боротьба "за ефір", засоби масової комунікації є сьогодні боротьбою за владу, а контроль політичний навряд чи повноцінний без контролю за потоками та змістом інформації. Міць держави, наприклад, продовжує багато в чому визначатися масштабами виробництва зброї. Проте базовою складовою стає виробництво інформації ("знаків"), а також шляхи обробки та поширення її. Домінувати, нав´язуючи оцінки, смаки, критерії, моделі поведінки, експортуючи й транслюючи культурні зразки, — такою є реальність, на яку доводиться зважати і тим, хто домагається влади, і тим, хто прагне уникнути підпорядкування.
Отже, влада уособлює можливість і здатність впливати на поведінку індивідів і груп. Та де ж витоки влади, на чому вона ґрунтується? Вище згадувалися два джерела. Перше — узурпація влади й утримання більшості в підпорядкуванні силою і страхом. Друге — це хитрість та спритність, що дають змогу вводити більшість в оману щодо істинних цілей правління (при владі, нагадаємо, ніколи не перебувають народи, класи чи партії в цілому, але завжди — так звані правлячі еліти). Проте запитання залишається відкритим, оскільки слід вказати ще й на законні (легітимні) джерела влади.
Авторитетом, до якого прийнято звертатися в такому разі, як і раніше, залишається М. Вебер. Він виокремив три ідеальних типи легітимної влади. По-перше, раціонально обґрунтована влада, що передбачає існування в суспільстві усіма визнаних безперечних правил досягнення влади претендентами. Якщо правил, а це переважно закони про вибори, дотримано, претендент у результаті виборів наділяється відповідними повноваженнями й отримує право віддавати розпорядження й вимагати підпорядкування. Людина має владу, тому що є обраною, і такий порядок визнається та дотримується усіма. В сучасних демократичних суспільствах склався саме такий тип легітимності.
По-друге, традиційна влада підкріплена й обґрунтована посиланнями на раніше, до нас, заведений порядок, що пройшов перевірку часом, а тому є авторитетним. Влада царів, наприклад, освячувалася успадкованою від предків вірою в Богом дане або здавна усталене право тієї чи іншої особи чинити владу, карати чи милувати. Давність роду, що іноді вів генеалогічне походження від міфологічних героїв, була безумовним доказом права на владу. Птолемей, колишній воєначальник Александра Македонського, захопив Єгипет силою і почав правити. Проте за звичаєм влада не могла бути в руках людини безрідної, інакше вона ставала б не легітимною. Згідно з джерелами, Птолемей не знав навіть імені свого діда, проте йому склали генеалогію, де його прямим предком був названий Геракл. Та й у 90-ті роки XX ст. домагання нащадків колишніх коронованих родів країн Східної Європи на повернення трону подаються іноді в засобах масової інформації з великим співчуттям, неначе з визнанням традиційного типу влади.
По-третє, харизматична влада (харизма — від гр. божественний дар, надзвичайна обдарованість) — це влада людини, послуги якої для країни та її народу неоціненні, це влада героя, що зробив неможливе, змінив попередній економічний та соціальний устрій, очолив революцію або завдав поразки агресору. Джерелом влади в цьому разі є надзвичайні заслуги, які викликають довіру і подяку більшості до людини, що перебуває на вершині влади. Харизматичні лідери були завжди, проте, мабуть, лише в новітні часи їхні претензії на владу було підтримано переважною більшістю населення і виправдано в їхніх очах.
Наведемо кілька прикладів з історії: ПІ. де Голль у Франції після Другої світової війни, Ф. Кастро на Кубі, С. Хуссейн в Іраку. В СРСР Сталін розпочинав як "вірний учень та продовжувач справи", тобто підкреслювалась наступність влади, притаманна саме традиційній легітимності. Однак пізніше всі "перемоги" в економічному і державному будівництві (термінологія суто харизматична) почали пов´язуватися тільки з його ім´ям, що формувало образ харизматичного лідера. Сутності справи не змінює навіть та обставина, що приписані заслуги не завжди співмірні з реально зробленим, а влада утримується в руках в інший спосіб, адже обґрунтування влади все одно залишається харизматичним.
За М. Вебером, перший тип легітимної влади найбільшою мірою відповідає сучасним суспільствам, оскільки вони організовані бюрократично, а це слово в німецького соціолога не має негативного змісту. Суспільство бюрократично організоване тоді, коли організоване раціонально: визначені цілі та вибрані найефективніші засоби для досягнення їх, розраховані витрати, розподілені функціональні обов´язки, встановлена ієрархія влади, повноважень і відповідальності, визначені правила взаємодії частин соціального цілого, що функціонально та ієрархічно диференційовані.
Раціональна впорядкованість суспільства виявляє себе і в тому, що все помітнішу роль у забезпеченні життєдіяльності соціуму відіграють різноманітні організації — економічні (підприємства та фірми), політичні (партії та рухи), суспільні, молодіжні, добродійні тощо. Організації також є бюрократичними, в них діють правила, норми, розпорядження, що регулюють усі взаємодії та підлягають заучуванню й виконанню; влада розподілена і закріплена так, що нижні ланки ієрархії підзвітні й підконтрольні вищим; управління організаціями здійснюється на підставі письмових документів (сьогодні ми б сказали, що організації породжують та обробляють "папери"); виконання керівних функцій в організації передбачає ґрунтовну спеціальну підготовку, потребує особливих здібностей та навичок і не може розглядатися в суспільстві як щось другорядне, претендуючи на частку поваги та визнання (престиж).
Взагалі М. Вебер наполягав на тому, що бюрократизація (раціоналізація) суспільства є передумовою домінування раціонально обґрунтованого типу влади, а ієрархія влади — найважливіший вимір соціальної стратифікації.
Причини нерівності
Про одну з таких причин — владу — щойно йшлося. Влада, повторимо, належить до речей, які неможливо розподілити порівну. Необхідність спеціалізації меншості на виконанні владних функцій природно призводить до нерівності. У деяких типах суспільств місце в ієрархії влади визначає і позицію у споживанні благ та послуг, і позицію в ієрархії престижу. До них належать насамперед тоталітарні суспільства, а також ті, в яких держава посідає центральне місце в регулюванні соціально-економічних процесів. Проте і в демократичних суспільствах влада не залишає поза увагою економічну активність, більшою або меншою мірою втручається у господарську діяльність, підтверджуючи і зміцнюючи свою легітимність впливом на розподіл доходів між різними верствами населення. Саме тому багато хто із соціологів вважає владу чинником, що визначає основні ознаки соціальної стратифікації, окреслює межі класів і груп, розташовує їх вище чи нижче один відносно одного.
Друга причина, згадувана в історії людства, мабуть, найчастіше, — це майнова нерівність (нерівність власності). Розгалужена мережа залежності відтворюється саме тому, що одні володіють багато чим, а інші — нічим. Звідси випливає висновок: щоб зробити людей рівними, слід зрівняти їх у володінні майном і власністю. Цей висновок був забобоном вже за часів Арістотеля, до того ж вельми шкідливим, оскільки живив ілюзії та марні сподівання на легке розв´язання дуже складних проблем. Що справді слід було б зрівняти, підкреслював філософ, так це людські прагнення та домагання, оскільки саме в людині закладені витоки стратифікації майна. Та чи можливо змінити людських істот? Це не до снаги жодній людині. Сам Арістотель, як ми пам´ятаємо, у своєму проекті ідеальної держави запропонував інший шлях розв´язання проблеми.
Проте мрія соціальних низів про країну достатку і справедливості, де відмінності між молодими та старими, розумними й пересічними, войовничими та покірними, активними й пасивними не спричиняють різниці у володінні майном, де все перебуває у спільній власності, не зникла ні у Середньовіччя, ні в Новий час. У XIX ст. систематичне обґрунтування цієї мрії ("перетворення соціалізму з утопії в науку") запропонували К. Маркс і Ф. Енгельс. У капіталістичному суспільстві, констатували вони, нижчий клас принижений, скривджений та знедолений. А все тому, що одні володіють знаряддями, засобами виробництва й капіталом, а інші — лише власною робочою силою. Такий розподіл умов виробництва призводить до непропорційного розподілу створених благ, життєвих шансів і можливостей. Приватна власність є невичерпним джерелом економічної поляризації на процвітаючу меншість та більшість, що ледь животіє на межі виживання. Економічна поляризація має своїм наслідком поляризацію інтересів, потреб, домагань і сподівань. Подолання прірви між розкішним життям та убогістю, до того ж не тільки убогістю благ, а й прагнень і можливостей, вимагає передачі засобів та предметів праці у загальнодоступне користування, у спільне володіння.
Згідно з К. Марксом та Ф. Енгельсом, суспільна власність не зрівнює всіх за обсягом володіння благами, однак забезпечує більш справедливий розподіл багатства відповідно до затрат праці, її якості та ефективності. Отримуючи достатню частку необхідного продукту, індивіди більше часу приділяють розвитку своїх здібностей і талантів, долають закріпленість за вузькими трудовими і соціальними функціями. Якщо врахувати, що й держава розглядається в марксизмі як інститут, що відмирає, а навичками управління оволодіють буквально всі, то і влада як стратнфі-куючий чинник поступово зійде з історичної сцени і в майбутньому суспільстві її не буде, як і приватної власності.
Однак у суспільстві XIX ст. привілеї у споживанні настільки бажані й привабливі, що тих, хто володіє ними, неможливо умовити поділитися. Пригноблений клас, стверджується в марксизмі, зобов´язаний силою спонукати до перерозподілу, розпочавши відкритий класовий конфлікт. Його виступ має бути політичним, спрямованим проти влади, яка закріплює та обслуговує економічну нерівність. Це є виступ за гідні людини умови існування для більшості населення. Марксизм справив величезний вплив на політичну й соціальну думку минулого та нинішнього століть, став офіційною ідеологією революцій XX ст., державних і соціально-політичних утворень. Та й капіталізм зазнав змін не без впливу марксизму, еволюціонуючи в напрямі справедливого розподілу вироблених благ.
У 1945 р. вийшла друком стаття американських соціологів Кінгслі Девіса та Вілберта Мура "Деякі принципи соціальної стратифікації", в якій автори запропонували функціональне пояснення нерівності. Суспільство вони розуміють як певним чином організовану сукупність нерівноцінних позицій, одні з яких більш важливі для підтримання нормального функціонування, єдності й безпеки соціального цілого за інші. Позиція директора підприємства функціонально важливіша за позицію вахтера на тому самому підприємстві, а позиція генерала важливіша за позицію рядового солдата. Чим вища в ієрархії та чи інша позиція, тобто чим вищий статус, тим більших витрат для розвитку здібностей, кваліфікації та компетентності повинен зазнати індивід, що претендує на певну позицію. Розмаїття позицій вимагає різноманітності талантів та здібностей, частина з яких трапляється досить рідко. Здобуття освіти розтягується іноді на роки, воно пов´язане із значними грошовими витратами, індивіди відмовляють собі в розвагах, докладають зусиль та зазнають психологічного тиску підчас навчання, відкладають на невизначений строк задоволення окремих своїх потреб, пізніше порівняно з ровесниками беруть шлюб або досягають фінансової самостійності.
Суспільство зацікавлене в тому, щоб спонукати індивідів зазнавати подібних обмежень та переборювати труднощі набуття високої кваліфікації. Для цього майбутні позиції, що будуть заповнені, повинні забезпечити індивідам задоволення потреб у засобах існування та комфорті, розвагах та відпочинку, потреб у самоповазі та самоствердженні в обсязі, що відповідає витратам на здобуття компетентності, а також адекватні функціональній значущості позиції. Суспільство "закладає" винагороду в позицію, і кожен індивід заздалегідь обізнаний, що він отримає в обмін на свої витрати та працю. До того ж диференційований доступ до задоволення базових потреб доповнюється диференціацією престижу, закріпленого в публічних оцінках та громадській думці.
Функціональна концепція нерівності викликала жваві дискусії, що періодично поновлюються дотепер. Виявилося, що реальність не вкладається в запропоновану схему (зрештою, в жодну схему вона й не може "вкластися"). Виникли труднощі з визначенням того, що таке "важливість" позиції. У ринковій економіці, крім того, винагорода залежить від багатьох випадкових обставин, а позиція, скажімо, "президент СНІ А" виявляється не найбільш високооплачуваною. Однак численні спроби емпірично підтвердити чи спростувати цю концепцію переконують у тому, що, мабуть, суспільство справді влаштоване так, як його уявили К. Девіс і В. Мур, а нерівність є для нього функціональною необхідністю підтримувати темпи зростання та протидіяти деградації.
У межах функціонального напряму в соціології пояснення причин існуючої нерівності запропонував також Толкотт Парсонс. На його думку, нагадаємо, будь-яке суспільство постійно розв´язує низку фундаментальних проблем. Воно адаптується до зовнішніх та внутрішніх вимог, і цю функцію виконує економіка; воно висуває цілі й намагається їх досягти, і цю функцію виконує держава; суспільство підтримує оптимальну міру інтегрованості, і цю функцію виконує система законів і заходів з виконання їх, а також релігія та ідеологія; суспільство піклується про те, щоб індивіди якнайкраще були підготовлені до виконання професійних та соціальних ролей, і цю функцію виконують сім´я та інститут освіти.
Нормальна життєдіяльність суспільства передбачає ефективне розв´язання усіх названих проблем. Однак у тому чи іншому суспільстві одна з них може виявитися найважливішою, як і інститут, який відповідає за її розв´язання, що є результатом усієї сукупності історичних обставин, тенденцій попереднього розвитку. Якщо це проблема адаптації, то економіка є найважливішою сферою, як це і відбувається в сучасних розвинених країнах. Якщо основною стає проблема досягнення цілей, держава вирішальною мірою впливає на перебіг життя (як приклад такого типу суспільства Т. Парсонс наводив колишні соціалістичні країни, СРСР зокрема). Залежно від того, яка проблема визнана домінуючою і від якого інституту очікують її розв´язання, відповідна міра важливості приписується соціальним спільнотам, верствам чи групам, пов´язані з конкретним інститутом. У першому випадку — це групи, що діють у сфері економіки, у другому — державні службовці (чиновники) різного рівня.
Крім того, базисною потребою для суспільства в цілому є соціальна інтеграція, об´єднання в єдине ціле усієї сукупності індивідів і створюваних ними груп. Для соціолога, на думку Т. Парсонса, відмінність та нерівність представлені насамперед стратифікацією статусів у розумінні престижу, поваги та авторитету. У суспільстві люди завжди оцінюють одне одного. Оцінка тим вища, чим більше індивіди перебувають під впливом загальновизнаної системи цінностей, яка і виконує основну соціально інтегруючу функцію, чим повніше втілюють її у своїх вчинках та переконаннях. Зміст та набір цінностей, що є критеріями моральної оцінки інших, визначаються тим, яка з проблем і який інститут домінують у цьому суспільстві. Ієрархія статусів є первинною щодо ієрархії багатства та ієрархії влади. Прихильники загальних цінностей та ідей на додаток до престижу одержують високий дохід (багатство), а за свої очевидні моральні чесноти наділяються ще й владою.
Отже, причини нерівності Т. Парсонс вбачає у визнаних найважливішими в суспільстві інституті та системі цінностей, що його обслуговують. Американському соціологу колеги дорікали за перебільшення значення згуртованості індивідів і груп навколо загальних цінностей та підкреслене дистанціювання від стратифікуючої ролі економічного устрою й політичної влади. А втім, будь-яка серйозна концепція — це завжди перебільшення певної обставини. Однак не викликає сумнівів і те, яким згубним для суспільства і держави є руйнування загальної системи цінностей.
Перспективи нерівності
Сьогодні людство, мабуть, примирилося з невідворотністю нерівності, але нерівності, яка не ображає людської гідності, спирається на чіткі та зрозумілі засади, не припускає узурпації благ і можливостей для виключного користування окремими індивідами чи групами.
Як показує досвід останніх десятиліть, рівність у світі не зростає, однак поліпшення умов існування перетворює нерівність, що зберігається, на припустиму й легітимну. Наука і мистецтво жити в нерівності полягають нині в тому, щоб створити та вчасно видозмінювати механізми компенсації неминучих наслідків її. Не випадково, наприклад, досить широке коло благ та можливостей, пов´язаних із задоволенням найважливіших життєвих потреб і домагань, в економічно розвинених країнах порівняно швидко потрапляє в розпорядження широких мас населення. На це орієнтується виробництво товарів та послуг, нові продукти в найкоротший строк стають доступними для пересічного покупця. Елітне та престижне споживання зберігається, але на фоні не злиднів, а досить високого достатку.
Ідеалом і реальною практикою, що компенсує негативні наслідки стратифікації, стає "рівність стартових можливостей". Образ бігунів, що завмерли на стартовій лінії, переконливо і, мабуть, вичерпно розкриває його зміст. Доступу до старту не обмежують станові, національні, расові, класові та будь-які інші привілеї. Принципи політичної рівності та економічної свободи гарантують участь усім. Дистанція ж для всіх однакова — по пересіченій місцевості ринкової економіки до високих прибутків, соціального престижу, влади. Індивіду, що стає на шлях самостійного життя, пропонують показати себе, почавши з нуля, досягти того, на що здатен. На фініші, який, як відомо, недосяжний для всіх одночасно, кожен повинен констатувати, що всіма здобутками він зобов´язаний лише самому собі (self made man).
Насправді, зрозуміло, не доводиться говорити про рівність можливостей вихідця із заможної сім´ї і з бідної. Проте ця обставина не змінює принципу, за яким окремі індивіди й суспільство в цілому повинні невтомно піклуватися про те, щоб незалежно від місця в соціальній ієрархії кожен реалізував себе згідно з критеріями домінуючої системи цінностей і мав однакові з іншими шанси втілити в життя свої мрії та наміри. Якщо освіта, наприклад, платна, то створюється система позичок, дотацій, субсидій, що не дає змоги платні за освіту перетворитися на нездоланний бар´єр, перешкодити будь-кому набути бажаної кваліфікації або посісти обрану позицію.
Компенсатором нерівності є також механізм формування так званого середнього класу. Уявлення про нього супроводжували спроби впоратися з дилемою "багатство — бідність". Уже для Арістотеля кращими людьми були ті, що належали до середнього класу, з помірними бажаннями, здатні приборкати терзання і муки жадоби, протистояти пристрастям й емоціям. Один з авторів американської конституції Томас Джефферсон мріяв наділити кожного американця 50 акрами землі й таким чином реалізувати уявлення про середній клас. І нині до "середнього" належить переважна більшість населення, що володіє достатніми засобами для заможного існування та заперечує колишню поляризацію на багатих і бідних. Наявність численного середнього класу недвозначно вказує на досягнення суспільством фази прийнятної, легітимної нерівності, що не розпалює соціальні чвари та ворожнечу. Нині для багатьох суспільств формування середнього класу є метою і нагальною потребою в процесі досягнення високого ступеня стабільності та соціальної інтеграції.