Соціологія
§ 2. Статус і роль
Статус
Непобутовий характер слова "статус" досить очевидний. У повсякденному спілкуванні ми його практично не вживаємо, що є чи не найкращою ознакою належності слова до мовних структур, які більш глибоко відображають реальність. Про статус говорять юристи, політологи, навіть медики ("імунний статус"). Поняття "статус" і в соціології має цілком визначений зміст.
Слово status - означає "поза борця, що приготувався до бою". Це деяка попередня готовність до дії. Однак уже в І ст. н. е. такий відверто спортивний термін радикально переосмислюється. В риториці — науці красномовності — він використовується для позначення 4 типів запитань, що іменувалися статусами та ставилися під час судового розгляду з метою уточнення сутності справи (чи мав місце вчинок? — статус встановлення; у чому полягав вчинок? — статус визначення; чи справедливим та корисним був вчинок? — статус оцінки; чи законним є звинувачення? — статус відводу. Такі запитання були доречними і під час обговорення більш абстрактних проблем. Певно, тому ми час від часу згадуємо про "риторичні запитання"). Той, хто готувався до юридичної діяльності, повинен був знати, про які саме аспекти справи належить запитувати відповідача для того, щоб розібратися з позовом,.справити позитивне враження на суддів та слухачів і відвести звинувачення.
Етимологічне (поза, позиція як схильність до дії) і термінологічне (статус як сукупність чогось однотипного, в цьому разі — запитань) значення частково збереглися в соціології. Однак частіше тут апелюють до значення, що бере початок від латинського
"положення", "позиція" або "стан": статус — це положення (становище) в суспільстві. Стосовно такого положення або позиції (статусу) можна сформулювати принаймні три ряди тверджень.
По-перше, говорячи про статус, мають на увазі обсяг політичних та юридичних прав, обов´язків, можливостей, зафіксований, як правило, законодавчо, а в окремих випадках — у неписаних нормах і традиціях. Скажімо, в індивідів, що мають громадянство певної країни, і в тих, що не мають його, безумовно різні права й можливості обирати й бути обраними до органів влади, здобути освіту, займати робочі місця та претендувати на винагороду. Коли запитують про статус території, то намагаються з´ясувати її належність до певної держави, ступінь підпорядкованості владі та законам. Виразно відчутний у цьому разі державно-правознавчий акцент обмежує використання таких тверджень для розгляду соціальної структури.
По-друге, "становище в суспільстві" може бути відображене у термінах різних соціальних координат чи, як прийнято називати їх у соціології, вимірів: рівень доходу, рівень освіти, стать, етнічне походження (національність), місце в структурі влади. За статус може прийматися положення на шкалі тієї чи іншої ознаки. Оскільки дохід буває принаймні високим, середнім та низьким, то мати відповідний статус означає бути добре, посередньо чи низькооплачуваним робітником. Так само й з освітою. Випускник вищого закладу освіти має вищий освітній статус, ніж власник атестату про закінчення середньої школи. Статус директора підприємства вищий за статус начальника цеху. У такому разі статус — це положення на шкалі (ранг), що вказує на більшу чи меншу міру прояву певної ознаки.
Крім того, статус досить часто інтерпретується як деяка міра узгодженості подібних вимірів. В ідеальному випадку рівень доходу, наприклад, пропорційний рівню освіти і позитивно корелює з місцем у структурі влади. Узгодженість статусних характеристик приводить до кристалізації статусу, його усталеності. Проте досить часто високий рівень освіти поєднується з низьким доходом, що стає для індивідів, носіїв неузгоджених статусних характеристик, джерелом невдоволеності, стурбованості, а іноді й непевності в собі, розчарування в суспільстві та його можливостях забезпечити справедливість. Отже, статус можна зобразити за допомогою низки ознак, а також з урахуванням конкретної міри поєднання та узгодження їх. Маючи на увазі ці ознаки і характеристики, в соціології іноді говорять про об´єктивний статус.
По-третє, статус у соціології трактується як визнання й оцінка з боку інших індивідів чи певних формальних інстанцій. Згідно з традицією, яку започаткував М. Вебер, статус визначається як позитивна чи негативна оцінка честі й слави (престиж) груп, індивідів або позицій. Статус — це певний ранг, приписуваний індивідами або громадською думкою. У групі чи колективі найвищий статус має індивід, якого найбільше цінують та поважають; найнижчий — той, кому не вдалося встановити контакти з колегами, кого всі уникають. Оскільки джерелом оцінки, нерідко емоційної та персональної, є конкретні суб´єкти, це дає підстави називати статус "суб´єктивним".
Престиж або повага та визнання є явищами соціально-психологічними, що безпосередньо пов´язані з усталеним стереотипним сприйняттям індивідів та груп, їхнього місця й значення в суспільстві. Так, ієрархії престижу професій не зазнають відчутних змін протягом десятиліть і залишаються схожими в усіх економічно розвинених країнах. Французьке слово prestige (чарівність, зачарування) досить точно передає соціально-психологічний механізм оцінювання: приписувати високий престиж означає перебувати під владою зачарування, бути зачарованим предметом оцінки. Престиж — це оцінка з боку інших. Ніхто не в змозі приписати собі авторитет — він має виходити від сторонніх осіб, стверджуватися зовнішніми суб´єктами сприйняття. Тільки тоді індивіди та групи можуть насолоджуватися престижем, експлуатувати престиж, домагатися престижу, змагатися за престиж. Справді, індивіди та групи очікують не тільки на матеріальну винагороду, а й на повагу та визнання, що відповідають їхнім компетентності, відповідальності, заслугам.
Про статус у всіх перелічених значеннях можна говорити стосовно різних суб´єктів: індивідів, спільнот, співтовариств, позицій, інститутів. їхні статуси, очевидно, не збігаються, проте не є суворо розмежованими. На індивіда, наприклад, неминуче падає тінь статусу спільноти, до якої він належить, а також організації, де він працює. Саме ці суб´єкти певною мірою — залежно від типу суспільного устрою — наділяють індивіда статусними характеристиками, приписують йому статус.
У соціології прийнято відрізняти "приписуваний статус" від "досяжного статусу". Стосовно першого мається на увазі сукупність характеристик, що зумовлені обставинами та перебувають поза контролем окремого індивіда: ми не вибираємо стать, національність, вік чи статус батьків (соціальне походження).
Інших характеристик ми набуваємо внаслідок здобутих освіти, знань та навичок, професіоналізму. Сучасні суспільства трактуються як суспільства "досяжного статусу", оскільки багато що в них залежить від індивідуальної енергії, підприємливості, амбіційності, честолюбства і зовсім небагато характеристик, привілеїв та пільг передаються у спадок від покоління до покоління.
Отже, статус індивідів і визначається наперед, і досягається ними як результат власних зусиль. Він не редукується до особи-стісних рис та минулої діяльності повністю, в ньому обов´язково наявне те, що має надіндивідуальну природу, — те, чим наділяють індивіда групи та організації, до яких він належить. Лікар або вчитель користується певною суспільною повагою (престижем) незалежно від того, добре чи погано виконує свої обов´язки, лише внаслідок належності до професійної групи. А от яким він є лікарем або вчителем, залежить від його здібностей і зусиль. І в місті, і в сільській місцевості завжди відомо, у кого варто вчитися і до кого звертатися у разі хвороби: тут основою престижу є компетентне виконання професіональних обов´язків.
Із соціально-політичних устроїв, що віддають перевагу цінності колективізму перед індивідуалізмом як у теорії, так і на практиці, а саме таким є суспільство, в якому ми живемо, статусними характеристиками працівників нерідко наділяє держава та організації. Рівень оплати праці встановлювався централізовано з урахуванням пріоритетів проваджуваної політики ще на початку 90-х років. Такою практикою охоплена нині більша частина зайнятого населення. Квартири можна було "отримувати" від держави чи підприємства, як, зрештою, й деякі інші блага та послуги. Таким чином формувалася залежність індивідів від інститутів та організацій, що ґрунтувалася на приписуванні статусу та маніпулюванні статусними вимірами.
Отже, статус — це позиція в соціальній структурі, що може бути зображена в об´єктивних та суб´єктивних, приписуваних та досяжних характеристиках і оцінена в термінах доходу, влади і престижу.
Статусні групи
Сукупність індивідів, що мають однаковий статус, називається статусною групою. Традицію соціологічної інтерпретації ста-тусних груп започаткував М. Вебер. Поряд з економічним устроєм, тобто способом розподілу матеріальних благ, він виокремлював також соціальний устрій — спосіб розподілу честі й слави (поваги та визнання). Статусні групи утворюються індивідами, що перебувають у подібній статусній ситуації, позитивно чи негативно оцінюються з огляду на авторитет і престиж.
Стабільність оцінок престижу забезпечується стилем життя, якого дотримуються індивіди певної статусної групи. Статус визначає, де і в якому будинку жити, коло друзів та знайомих ("своє коло") — тих, з ким пристойно дружити, кого належить запрошувати в гості, які товари купувати і в яких магазинах, чому надавати перевагу у вільний час, як відпочивати й розважатись та багато іншого. Отже, наявній позиції має відповідати стиль життя чи стиль споживання, певний смак та навички дотримуватися правил і ритуалів, що регулюють повсякденне життя. Іншими словами, статусні групи — це групи певного "стилю життя", що цілеспрямовано культивується.
Вироблення стилю споживання і відповідної поведінки вимагає багаторічного навчання, майже не піддається корекції, часто передається у спадок. Що і як людина повинна робити, як реагувати на ті чи інші ситуації — все це становить своєрідний кодекс честі та моралі, а іноді закріплюється в етикеті, наборі правил, які впорядковують взаємодію індивідів та їхню колективну поведінку.
За М. Вебером, основні риси статусних груп найбільшою мірою властиві станам феодального суспільства. їхнє становище в суспільстві, пільги та привілеї закріплені юридично, спираються на традицію і монопольне, ніким не заперечуване володіння благами, можливостями, ресурсами. У середньовічному Китаї основою статусу було не матеріальне багатство, а кваліфікація державних чиновників, яка вдосконалювалася тривалою гуманітарною освітою, навчанням літературному стилю ведення ділових паперів та каліграфії. Станом було і російське дворянство з його привілеями вільно розпоряджатися землею, карати та милувати кріпаків, повністю їм підвладних, а також обов´язком нести повинність державної служби. До того ж зубожілий дворянин залишався дворянином, злидні, що раптом випадали на його долю, не обмежували його привілеїв. Не обставини життя, а лише воля монарха могла позбавити статусу, який байдужий до економічних факторів.
Важливою соціальною функцією станів була охорона існуючих привілеїв, остаточне закріплення їх за собою. Мета полягала в тому, щоб не дати відмінностям у манерах і смаках можливості нівелюватись, зникнути, не піддатись тенденції до уніфікації, тобто зберегти соціальну дистанцію. Лише прагнення до такої мети ініціює процес перетворення станів на більш-менш закриті суспільні утворення пастоподібного типу з обмеженнями або навіть забороною контактів та шлюбів з представниками інших каст, із збільшенням кількості ритуальних дій та церемоній, розвитком культів тощо. Шлюб дворянина із селянкою, посполитого — з дочкою козацького полковника був винятком, слугував основою сюжетів народної любовної лірики та більш пізніх літературних творів.
Було б помилкою стверджувати, що час статусних груп залишився в минулому. Справді, в Середні віки кожний ремісничий цех мав відмінності в одязі, правах та привілеях. Наприкінці XVIII ст. у Росії та Україні знать (дворянство) відокремилась від черні (козаків, селян) життєвими звичаями, освітою, манерами та мовою, спрямовуючи повсякденне спілкування на європейський — німецький чи французький — лад. Нині обличчя суспільства визначає економічний устрій. Зрозуміло, що класи, професійні групи та категорії практично не мають ознак станів у розумінні володіння юридично закріпленими правами та життєвими можливостями. Настійливіше, ніж будь-коли, сучасні соціологи ведуть мову про настання "масового суспільства", "масової культури", підкреслюючи наростання одноманітності в житті суспільства та індивідів. Проте звідси не випливає, що сучасні спільноти, групи позбулися абсолютно всіх ознак груп "стилю життя".
Культурі та стилю життя "мас" сьогодні впевнено протиставляються культура і стиль життя "еліти". Услід за Вільфредо Федеріко Парето, до еліти зараховують, по-перше, незначну кількість індивідів, що досягли великих успіхів у своїй про* фесійній діяльності, здобувши непересічні результати. Це, як правило, генії і просто таланти, що виявляють неабиякі здібності в різних сферах діяльності: економіці, мистецтві, науці, спорті. По-друге, еліта — досить вузьке коло осіб, що мають державну та політичну владу в суспільстві. Престижний відпочинок і престижне споживання, наслідування високої моди стають можливими, тому що склалася індустрія задоволення смаків та домагань еліти, а ті, хто належить до неї, мають можливості та засоби культивувати такий стиль життя, який їм до вподоби.
Носієм ознак статусних груп є не лише еліта. В сучасних суспільствах ці ознаки іноді властиві етнічним групам, що зберігають традиційний спосіб життя та звичаї, надають перевагу усталеним і доступним заняттям. У такому становищі опинилися сьогодні в економічно процвітаючих країнах вихідці з країн, що розвиваються: турки у ФРН, мексиканці у США. Етнічні меншини взагалі є більш замкненими і досить стабільно відтворюють традиційний стиль життя — чи то природним шляхом, чи вимушено, під впливом зовнішніх обставин.
Крім того, становленню соціального порядку або, інакше кажучи, підвищенню значення розподілу авторитету, честі й слави сприяє економічна і політична стабільність на тлі надто уповільненого господарського зростання, як це сталося в 70—80-ті роки в СРСР. Честь і славу за економічні, будівельні та інші успіхи заведено було адресувати правлячій партії та її лідерам. Саме тоді розквітла система державного нагородження орденами і медалями, що сприяла формуванню статусних груп, причому декотрі з них починали "закриватися", обґрунтовуючи усіма доступними засобами та закріплюючи права на володіння ресурсами і можливостями. В колишньому СРСР цей процес обслуговували система прихованого розподілу дефіцитних матеріальних благ, "спеціальні" підприємства, які виробляли продукцію та надавали послуги для наділених владою прошарків, контроль над зарубіжними поїздками (обмеження виїздів), а також внутрішньо групові шлюби.
І навпаки, будь-які технологічні, економічні, політичні та соціальні перетворення порушують і послаблюють статусний порядок, висуваючи на передній план, про що й зазначав М. Вебер, класову ситуацію. 90-ті роки в Україні — це десятиліття формування нового економічного устрою, тобто розподілу багатства, престижу і стилю життя. З´ясувалося, що нові економічні групи населення, матеріальне існування яких ґрунтується на недержавних формах власності, досягаючи фінансового і матеріального добробуту, водночас утверджують себе і як статусні групи. Перетворення житла на товар, наприклад, відкрило нові можливості для територіального розосередження різних "класів" і груп населення.
У великих містах з розвиненою структурою послуг та мережею магазинів завжди престижніше було жити в центрі, а масове будівництво розгорталося на околицях. У 90-ті роки інтен-сивнішим став процес перерозподілу житла (обмін квартири на фінансові можливості) між групами населення, що мали різні економічні можливості: одні з периферійних районів переселилися в центр, інші у зворотному напрямку, треті віддавали перевагу власному будинку на околиці міста. Стандарти споживання узгоджувалися з фінансовими можливостями через доступність імпортних товарів, мережу дорогих магазинів, туристичних агентств тощо. Адже промисловість України, сфера послуг не в змозі були забезпечити різноманітність стилів життя, оскільки не мали такої орієнтації ні раніше, ні до середини 90-х років. Проте відносна свобода зарубіжних поїздок, проникнення на український ринок товарів закордонного виробництва сприяли культивуванню обраного стилю життя. Отже, склалися передумови (про більше поки що говорити завчасно) для формування статусних характеристик новими економічними групами.
Символи статусу
Соціологи намагаються виявити й описати статусні характеристики, частина з яких прихована, недоступна для безпосереднього спостереження. Однак на поверхні соціального життя статуси виявляють себе за допомогою своїх представників (репрезентантів) — символів. Про статус (ранг) індивіда ми можемо судити за зовнішніми ознаками. Те, як одягнуті школярі або студенти, красномовно свідчить про фінансові можливості (статус) їхніх батьків. Пошана та увага до людини найчастіше зумовлені її високим становищем в ієрархії влади.
Етимологія слова вказує на комунікативні функції: символами називалися в Стародавній Греції частини єдиної пластини, складаючи яку за лінією розлому, впізнавали один одного друзі чи союзники. Разом з утвердженням різних статусів розвивалася і їхня символіка: мати довге волосся, наприклад, дозволялося лише вільнонародженим, повноправним громадянам Спарти. Коротка зачіска свідчила про належність до класу "знарядь, що вміють розмовляти" (рабів). Дворяни носили перуки, що символізувало їхні права та привілеї.
Як символи статусу використовуються найрізноманітніші предмети і речі: колір, емблема, значок, слово, книга, автомобіль — усього й не пригадаєш. У відомому вислові "Скажи мені, хто е твоїм другом, і я скажу тобі, хто є ти" йдеться не лише про те, чи хороша "ти" людина, а й про те, як високо ти піднявся сходинками соціальної піраміди, що її уособлює ієрархія статусів: про твою позицію все розповість статус друзів. Таку саму розпізнавальну функцію виконує значна частина предметів споживання, що оточують людину. Все населення України поділяється на тих, хто має автомобіль, і тих, хто його не має. У свою чергу, власники автомобілів диференціюються щодо марки та вартості машини. За всіма подібними відмінностями, на думку соціолога, криється не розбіжність смаків і переваг, а різниця в можливостях і ресурсах, тобто в статусах.
У науці символами є вчені ступені та звання, членство в наукових товариствах. Ступінь доктора наук свідчить про певний рівень (ранг) професійної компетентності; обрання академіком — про визнання наукових заслуг. В армії символічну функцію виконують форма та військові звання. Для характеристики системи господарювання активно використовують символіку кольору: чорний ринок, тіньова економіка. У 80-ті роки символіка чорного кольору сприймалась частиною населення як ознака високого статусу споживання, наприклад стосовно тих, хто мав у своєму розпорядженні чорний службовий автомобіль, діставав товари з чорного ходу або в спеціальних розподільниках, мав змогу купувати товари на чорному ринку. Молодь демонструє свій статус за допомогою зачісок, одягу, поведінки у вільний час.
Різноманітна і відносно стійка в часі символіка влади. Це й не дивно, адже в соціальній взаємодії представники влади повинні миттєво розпізнаватися. Вони рідко дозволяють собі з´являтися де-небудь інкогніто. Привселюдно при виконанні своїх функцій, влада оповита символічним убранням: колір та номерні знаки машин, одяг, впевнена манера триматися, значки та емблеми. Символам влади властива гранична візуальність, вони призначені для зорового сприйняття та миттєвого розпізнавання. Такі самі властивості мають і символи визнання, представлені орденами та медалями, почесними званнями й преміями. Крім того, вони розташовані за рангом від вищого до нижчого і повинні належним чином відповідати заслугам індивідів перед державою і суспільством, свідчити про різну міру визнання та поваги (честі й слави).
Символи статусу виконують низку важливих функцій у суспільстві. За їх допомогою індивіди ідентифікують статуси — чужі й власні. Розпізнання статусів необхідне для того, щоб набрав сили та почав діяти доречний у такому разі етикет, сформувалися сподівання, спрацювали стереотипи поведінки: хто, кому і в яких межах повинен виявляти увагу, шану, повагу, опікунство.
Сприйняття символів статусу індивідами та групами дає їм змогу створювати досить цілісний образ соціального світу. Зрозуміло, що символи статусу помітно спрощують реальність, обмежуючи статусну різноманітність невеликою кількістю об´єктів (символів завжди менше, ніж статусів). Масова, а також групова свідомість легко відволікається від подробиць, деталей, відтінків. Цілком очевидно, що соціальний світ для багатьох досить задовільно описується та пояснюється за допомогою опозицій: багаті й бідні, наділені та не наділені владою чи власністю, експлуататори та експлуатовані, демократи і консерватори, вищий, середній та нижчий класи. Близьке до дихотомічного уявлення про соціальний світ мінімізує складність реальності, робить її зрозумілою, легко інтерпретованою, а тому обжитою і, якщо вийде, безпечною. У безкризовому, стабільному суспільстві символи статусу здатні підтримувати життєвий тонус і позитивне самопочуття індивідів та груп.
Є ще одна функція символів. Оскільки вони впорядковують поведінку індивідів, спрямовують її в потрібне русло, то контроль за символами є водночас контролем за поведінкою індивідів та груп, а нагородження символами — позитивною санкцією за виявлену активність. Не випадково розподіл знаків визнання (орденів, звань, премій) здійснюють держава, її керівник та вищі органи влади. Даючи офіційну оцінку діям громадян, внеску різних груп населення в спільну справу, нагороджуючи їх відзнаками та преміями, держава демонструє прихильність до зразків поведінки, гідних наслідування, зацікавленість у них. Водночас, розподіляючи символи, держава постає всевидцем, спостерігачем та оцінювачем праці й завзяття кожного. Зі свого боку, індивіди та групи починають домагатися символів визнання, оскільки деякі символи супроводжуються цілком конкретними привілеями та пільгами. Остаточною метою, можна сказати, є відтворення взаємної лояльності: індивідів стосовно держави й навпаки.
Роль
У соціології соціальну роль визначають як сукупність нормативно обумовлених соціальних властивостей, очікувань і зобов´язань у поєднанні з конкретною соціальною позицією. У структурно-функціональній соціології статусно-рольова єдність визнається основним елементом соціальної структури, під якою розуміють систему взаємодій індивідів. Позиції в суспільстві (статуси) вимагають виконання тих чи інших функцій. Активність індивідів, спрямована на реалізацію функцій, — це і є соціальна роль. Вона є основою формування відповідних очікувань з боку інших: від дорослої людини очікують ініціативи, від підлітка — покірності, від бізнесмена — підприємливості, від найманого робітника — ретельності та дисципліни, від дівчинки — бути дівчинкою, а від хлопчика — бути хлопчиком. Дотримання певних правил вимагають від пасажира літака, від студента, від чоловіка.
У структурно-функціональній теоретичній орієнтації роль трактується як складне діяння. Складне, тому що, по-перше, активність індивіда спрямована на досягнення певної мети, тобто має цільову орієнтацію. По-друге, роль пропонує засоби для адекватної реакції на ситуацію, що складається, тобто виконує адаптивну функцію. По-третє, роль інтегрує зусилля принаймні двох індивідів у єдине ціле, сприяючи встановленню порядку. По-четверте, роль виконується в межах інституціоналізованої системи цінностей, контролюється та спрямовується нею.
Близькою до власне соціологічної є концепція статусу та ролі, запропонована американським антропологом Ральфом Лінтоном (1893—1953). У 40-ві роки він намагається осмислити численні аспекти взаємодії особистості та соціальної структури. На його думку, дослідження цієї проблеми продуктивне лише за умови, що буде розвинуто модель соціальної структури, найбільш придатну для вивчення особистості. В такій моделі центральним Р. Лінтон вважав поняття "культура". Саме культура окреслює межі соціальних спільнот, а найістотнішими відмінностями є культурні: відмінності в цінностях і нормах, у засвоєних зразках поведінки. В Англії, наприклад, слово "джентльмен" зовсім не означає "багата людина", це людина з бездоганними манерами, твердими і високо цінованими в суспільстві принципами. У передреволюційній Америці це слово функціонувало в дещо іншому культурному контексті, адже там "джентльмен" мав цілком конкретний привілей (статус): він не підлягав тілесним покаранням.
Індивід належить до обмеженої, але все-таки досить великої кількості спільнот, категорій, спілок, товариств тощо. Він є членом сім´ї, трудового колективу, має певне коло друзів і знайомих. Ідучи в транспорті, він входить до категорії "пасажирів", будучи в театрі — до "глядачів", у магазині — до "споживачів" і так далі. Кожну з позицій, яку індивід займає протягом одного лише дня, Р. Лінтон називав статусом, серед них і позицію в ієрархії престижу.
Поняття "роль" використовується ним для позначення суми культурних зразків, що асоціюються з певним статусом. Це настанови, норми, цінності, правила поведінки, які суспільство пропонує для організації діяльності кожному володареві статусу. Вони є обов´язковими для виконання, належать позиції (статусу) незалежно від того, яка саме людина претендує на цей статус. Однак лише реалізація поведінки перетворює їх на роль: Р. Лінтон говорить про роль як про динамічний аспект статусу.
Отже, статус потребує дій, а сама дія, що регулюється і спрямовується сукупністю норм, — це і є роль. Статусу, як правило, відповідають кілька ролей — так званий рольовий набір. Викладач очікує від студента старанності у навчанні, студентська організація — активності, а друзі — уваги та прихильності. Окрім того, протягом дня індивід займає кілька позицій та виконує кілька рольових наборів. Здобуваючи загальну і спеціальну освіту, ми набуваємо навичок та зразків для виконання професійної ролі, посідаємо певну позицію в структурі занять. На роботі ми користуємося певною повагою та авторитетом, тобто володіємо конкретним статусом, і своїми діями намагаємося йому відповідати чи підтримувати його. Дорогою з роботи додому наш статус визначається статтю та віком і передбачає вияв конкретних зразків поведінки у громадському транспорті в "годину пік". Вдома нас очікує нова конфігурація статусів та ролей, що вимагає відповідних реакцій на різні життєві ситуації.
Соціальне життя проходить організовано ще й тому, що статуси і рольові набори більш-менш упорядковані у просторі та часі. Якби вони раптом зійшлися в одній точці простору, ми відчули б труднощі у виборі належної до виконання ролі, наша діяльність паралізувалася б. Суспільство та індивіди піклуються про розосередження статусів і ролей, щоб нам не довелося, наприклад, виконувати роль турботливих батьків у робочий час, іншими словами, щоб одна роль не накладалася на іншу.
І все-таки, як би ми не намагалися, розвести ролі не завжди вдається. Тоді якась з них "грається" явно погано, оскільки не вдається примирити й узгодити протилежні чи помітно відмінні очікування. Однак найістотнішим, можливо, є навіть не це. Головна проблема полягає в тому, щоб, виконуючи різні ролі, зберегти вірність самому собі, не дати розпастися тій тотожності, що називається "Я". Людина — істота пластична, але у прагненні відповідати неузгодженим вимогам вона, як правило, піклується і про самозбереження: в усіх ролях має виступати деяке неподільне "Я". Таким є й очікування з боку інших. Якщо ми розчаруємо їх, то почуємо на свою адресу звинувачення у "втраті обличчя", "дволикості", "зраді самому собі", нам відмовлять у дружбі та знайомстві, але відхід від власного "Я" має бути значним, необхідно радикально вийти за межі прийнятих модифікацій поведінки, пов´язаних з виконанням різних рольових наборів. Проте відома ізольованість статусно-рольових комплексів, про яку ми самі піклуємося, дає нам змогу бути різними в різних ситуаціях, розщеплювати своє "Я" на взаємовідмінні елементи й успішно приховувати таке розщеплення від інших.
Завдяки неодноразовому повторенню, традиції, покаранням за їх невиконання зразки поведінки дуже міцно поєднані зі статусами. Ця обставина усталює процес формування очікувань стосовно належного "розігрування ролі". Ми сподіваємося, що водій маршрутного автобуса не відхилиться від маршруту, що викладач університету читатиме лекції, а не гумористичні оповідання, що продавець торгуватиме, а не обговорюватиме вголос, як ми одягнуті, що чиновник державного закладу приділить нам максимум уваги тощо. Якщо наші сподівання виправдовуються, соціальне життя йде своїм звичаєм, нічим не збурюючись. Розлад, розпад і дискомфорт починаються тоді, коли ми обманюємося у своїх очікуваннях. Якби існував інтегративний показник соціальних криз, його можна було б назвати "невиправдані сподівання". В цей час не йдеться про невиконані зобов´язання — не виконується належне, обов´язкове, те, що не можна не виконати. Індивіди раптом відчувають себе вільними стосовно того, що передбачено статусом. Саме в кризові періоди відбувається розлам статусу та ролі, а правила, норми та зразки поведінки ігноруються, повністю чи частково підміняються імпровізацією.
Соціальна рівновага, відчуття власної безпеки підтримуються узгодженістю між статусами, ролями і, нарешті, відповідністю статусів та ролей. Таким є ідеальний стан, до якого прагне і суспільство, і кожен з нас^Домогтися такої потрійної узгодженості не вдається ні суспільству в цілому, ні окремим індивідам. Вона є бажаною метою, оскільки втрати від статусно-рольової дезінтеграції очевидні. Відчай охоплює людину, яка має високу кваліфікацію, але одержує мінімальну чи близьку до неї заробітну плату (неузгодженість статусів). Коли в подібній ситуації опиняється багато людей, слід чекати колективних виступів з вимогою соціальних перетворень Статус не підкріплюється роллю, якщо відповідальна посада не забезпечена необхідними повноваженнями та правами — таким чином дезорганізується діяльність установ, підприємств, урядів..
Чи випливає з усього викладеного, що люди приречені на беззастережне наслідування усталених культурних зразків без права відхилення від них? Звичайно ні, адже якби все відбувалося за написаним заздалегідь сценарієм, то розвиток був би неможливий. ^Окремі ролі справді непорушні, оскільки спираються на фундаментальні цінності та закони людського співжиття. Проте частина ролей зазнає революційних змін під впливом технологічних та соціальних перетворень, зрушень в організації спільної діяльності, пошуку ефективніших правил регулювання взаємодії для досягнення цілей особистісного й суспільного значення. Життя в суспільстві регулюється та спрямовується, але воно стало б абсолютно нестерпним, якби зразки поведінки й етикет обумовлювали кожен наш крок. На щастя, все відбувається зовсім не так. У повсякденних ситуаціях взаємоприйнятні форми контактів складаються стихійно, орієнтуючись на загальнолюдські, а також на групові ідеали та цінності.