Соціологія
ЕМІЛЬ ДЮРКГЕЙМ (1858-1917)
В історії соціологічної думки французький соціолог та філософ Б. Дюркгейм відомий як видатний представник так званого содіологізму — специфічної соціологічної концепції. Характерною особливістю цієї концепції є орієнтація її на визнання соціальної реальності як дійсності особливого роду (sui generis) та відкидання психологічного редукціонізму, тобто пояснення соціальних явищ на засадах психологізму.
Предмет соціології: соціальні факти
Висвітлення природи предметної царини соціології є, за Дюркгеймом, фундаментальною проблемою, від вирішення якої залежить її статус як самостійної науки. Основні міркування з цієї проблеми французький соціолог виклав у своїй праці "Правила соціологічного методу" (1895). Він намагався виокремити як предмет соціології такого роду реальність, якою не займається жодна з інших наук. При цьому припускалося, що ця реальність має особливі, тільки їй одній властиві характеристики. Згідно з
Б. Дюркгеймом такими є соціальні факти, які в сукупності становлять соціальну реальність у цілому.
Відмітна ознака соціальних фактів — їхнє незалежне від індивідів буття й здатність чинити на них примусовий вплив. Кожний індивід, зазначає французький соціолог, при народженні знаходить соціальну реальність уже готовою, вона функціонує незалежно від нього. Індивід не створює мови, якою розмовляє, а навчається її у процесі соціалізації; не винаходить методів праці, а опановує їх, спостерігаючи, як це роблять інші, не вигадує власної релігії, а сповідує одну з уже існуючих. Отже, свої способи мислення, почування та дії індивід повинен пристосовувати до способів, визнаних суспільством. Суттєва риса останніх полягає в тому, що вони існують поза індивідуальною свідомістю.
Разом з тим прийняті в суспільстві способи мислення, почування та дії наділені силою примусу, завдяки чому індивідуальна поведінка контролюється і керується. У тому разі, коли індивіди не адаптуються до існуючих способів мислення і дії, вони наштовхуються на різного роду негативні реакції (правові санкції, громадський осуд тощо) з боку суспільства.
Ґрунтуючись на зовнішніх ознаках соціальних фактів, Б. Дюркгейм упорядковує певним чином предметну царину соціології. З цією метою він виокремлює у структурі соціологічного знання соціальну морфологію і соціальну фізіологію. Соціальна морфологія, на думку вченого, вивчає "матеріальні форми суспільства", тобто демографічні, географічні, економічні, соціоструктурні фактори. В цьому зв´язку Е. Дюркгейм привертає увагу до географічного місцезнаходження суспільства, форми його кордонів, розмірів території, чисельності та густоти населення, розмірів сіл, міст, провінцій, характеру комунікацій тощо.
Соціальна морфологія репрезентує в соціології Е. Дюркгейма його теорію щодо побудови і форм частин суспільства. Проте це не означає, що морфологічні соціальні факти французький соціолог бере за першооснову цілісності суспільного життя. Вже у ранніх працях він підкреслює обмежену роль їх у цьому відношенні. Морфологічні факти, зрозуміло, можуть породжувати колективні уявлення. Проте останні, у свою чергу, стають безпосередньою причиною (незалежно від морфологічної основи) нових колективних уявлень. Здебільшого колективні уявлення здатні породжувати морфологічні феномени. Так, релігійні вірування можуть суттєво впливати на статистику народжуваності та зростання населення.
Вирізнення соціальної фізіології французький соціолог обґрунтовує існуванням (поряд з морфологічними) функціональних або фізіологічних фактів. Це факти колективної свідомості та способи колективних дій. Е^Дюркгейм насамперед цікавиться колективною свідомістю, впливом колективних уявлень на свідомість та поведінку індивідів. Як підкреслює вчений, у центрі його наукових інтересів лежить не "тіло", а "душа" суспільного життя. Серед фактів колективної свідомості французький соціолог розрізняє релігійні традиції, народні легенди, політичні ідеї, правові та моральні норми, мотивацію економічної діяльності.
Суспільство, за Е. Дюркгеймом, це не просто упорядкована емпірична система, яка безперервно веде боротьбу за своє самозбереження з різноманітними деструктивними силами, а й осереддя "внутрішнього морального життя", "джерело і вмістилище усіх цінностей". Це своєрідне божество, яке "ззовні" впливає на індивідів, робить з них розумних і моральних істот. Зрештою, суспільство може існувати "тільки в нас і завдяки нам". З одного боку, індивід зобов´язаний суспільству тим, що в ньому є доброго, що забезпечує йому виняткове місце серед інших індивідів, своєю інтелектуальною і моральною культурою. Якщо людину позбавити мови, мистецтва, науки, моральних вірувань, вона деградує до рівня тварини. Характерні атрибути людської природи походять від суспільства. Проте, з іншого боку, суспільство не існує і не живе інакше, як в індивідах і завдяки індивідам. Якщо колективні вірування, традиції та домагання перестануть відчуватися і сприйматися окремими індивідами, суспільство загине, підкреслює французький соціолог.
Нормальне і патологічне
У соціології Е. Дюркгейма важливими є поняття норма й патологія* Вчений рекомендує розрізняти нормальне і патологічне з огляду на структурно-функціональний стан суспільства і вивчати ці явища як речі. Конкретний соціальний факт може бути нормальним в одній соціальній структурі й ненормальним — в іншій, функціональним в одному випадку й дисфункціональ-ним — в іншому. Наприклад, такі патологічні явища, як самогубство і злочин, у певних соціальних структурах або середовищах можуть розглядатись як нормальні.
Об´єктивний показник нормальності соціального факту залежить від його поширення в певному суспільстві. Значне поширення соціального факту свідчить про те, що вів корисний або необхідний для цього суспільного організму. Критерієм для зарахування одних соціальних фактів до нормальних, а інших — до патологічних є певна статистична "середня величина", що збігається з конкретними показниками взірця здоров´я соціального цілого. Будь-яке відхилення від цього взірця е ознакою хвороби соціального цілого, підставою для віднесення відповідного соціального факту до патології.
У цілому правило Б. Дюркгейма стосовно розрізнення нормальних та патологічних соціальних фактів має раціональне зерно. Однак застосування цього правила є справою далеко не простою. Тільки статистичного критерію, відверто кажучи, недостатньо, оскільки нове із самого початку сприймається не як правило, а як виняток, патологія. Така методологічна позиція, безперечно, може призвести до формалізму. Вона не тільки абсолютизує кількісний підхід до соціальних явищ, а й допускає інші парадокси. Так, злочинність, оскільки вона трапляється в усіх або в більшості суспільств, розглядається французьким соціологом як нормальний елемент соціального здоров´я. Водночас деякі соціальні явища, які були характерні для всіх суспільств XIX ст. (зростання кількості вбивств, економічні кризи, аномія), кваліфікуються Б. Дюркгеймом як патологічні.
Під впливом критики французький соціолог уточнював свою концепцію про норми і патології. Хоча, як зазначається в історико-соціологічній літературі, це йому не вдалося повною мірою, проте вимога відповідності соціального явища суспільним умовам, що його викликали, залишається значущою і сьогодні.
Соціальна солідарність і перевтілення її
Е. Дюркгейм був одним з перших соціологів, які стали менше розмірковувати над проблемами суспільства взагалі, а більше приділяли увагу аналізові конкретних суспільних форм, структур і механізмів. Особливе значення він надавав з´ясуванню природи солідарності, що об´єднує людей у певний "суспільний вид". Суспільство, за Е. Дюркгеймом, взагалі немислиме без солідарності людей. Реально існують і доступні для спостереження різні форми солідарності: сімейна, професійна, національна та ін.
У пошуках джерел соціальної солідарності вчений звертається до суспільного поділу праці. Він вважає, що, обмінюючись продуктами своєї діяльності, члени суспільства потрапляють у залежність один від одного. У зв´язку з цим суспільний поділ праці інтегрує індивідів, забезпечує єдність соціального організму, почуття солідарності. Солідарність, за Б. Дюркгеймом, —_це вищий моральний принцип, універсальна цінність, яку визнають усі члени суспільства. Оскільки "потреби в суспільному порядку, гармонії, солідарності усіма визнаються за моральні", то моральний і сам поділ праці.
Е. Дюркгейм шукає об´єктивний показник (спостережуваний ззовні) соціальної солідарності. Таким показником, на його думку, є право. В соціальному житті саме право слугує його організації, є найбільш сталим і детально розробленим. Однак головна його особливість, вважає вчений, полягає в тому, що воно виявляє загальну, колективну свідомість.
За Дюркгеймом, є два види правових розпоряджень, що принципово відмінні та мають неоднакове значення в різних суспільствах. Перше з них —репресивне (карне) право, що використовує репресивні санкції проти кожного, хто порушує запроваджені правові розпорядження. Другий вид права — реститутивне (поновлювальне), яке пов´язане виключно із застосуванням санкцій, метою яких є не стільки покарання винних за порушення закону, скільки повернення речей у первісний стан, в якому вони перебували до порушення правових розпоряджень. Такий характер мають, за Е. Дюркгеймом, санкції цивільного, комерційного та адміністративного права.
На думку французького соціолога, відмінність між двома видами права відображує різницю між двома видами соціальної солідарності. Історія свідчить, що значення репресивного права постійно зменшується. У традиційному суспільстві переважає репресивне, в сучасному — реститутивне право.
В історії, вважає Е. Дюркгейм, можна віднайти суспільства з переважанням репресивного права, тобто такі, в яких під соціальним контролем перебуває повністю або майже повністю життя кожного індивіда. Тут існує порівняно монолітний, обов´язковий для всіх членів суспільства комплекс вірувань і звичаїв. Усі індивідуальні відхилення від прийнятих взірців суворо караються. Індивід у такому суспільстві ще не є особистістю, а становить лише "просте відображення колективного життя". Саме суспільство недиференційоване, його зв´язок з індивідом здійснюється безпосередньо. Солідарність, що існує в такому типі суспільства, французький соціолог називає механічною. На його думку, найпростішим первинним соціальним утворенням в історії, яке ґрунтувалося на механічній солідарності, була орда.
З просуванням суспільства до сучасного ставу в ньому відбувається активний злам меж локальних сегментів, розширюються суспільні зв´язки, комунікації, зростають міста, збільшується населення. Найважливішою характеристикою суспільства стає бурхливий розвиток поділу праці. Посилення реститутивного права свідчить про те, що стрижень солідарності в сучасному суспільстві полягає не в уподібненні індивідів один одному, а в суспільному поділі праці. Саме поділ праці зумовлює, відповідно до спеціалізації, розвиток особистісних здібностей і талантів. Тут кожний індивід — особистість, котра усвідомлює, що вона залежить від інших особистостей і що всі вони зв´язані єдиною системою суспільних зв´язків, які виникають внаслідок поділу праці. За таких умов індивіди солідарні поміж собою передусім тому, що вони різні й взаємно відчувають потребу один в одному. Таку солідарність Б. Дюркгейм називає органічною. Вона властива, сучасному промисловому суспільству.В ньому вже не контролюються всі сфери життя індивіда, як за репресивного права. Вірування і звичаї дедалі більше втрачають релігійний характер, зростає значення раціонального мислення, монолітність минулої моралі поступається диференційованій моралі соціальних груп, дістає визнання та поширюється індивідуалізм.
Особливе значення в забезпеченні органічної солідарності, за Е. Дюркгеймом, мають моральні правила які визнаються всіма членами суспільства. Дотримання їх у цьому разі вважається не тільки обов´язковим, а й бажаним актом. Моральні норми стають головною цементуючою силою промислового суспільства, яка здатна забезпечити високий ступінь інтеграції різноманітних соціальних структур — сім´ї, церкви, політичних партій, держави та ін.
Науковий доробок Е. Дюркгейма — це класика соціології. Сучасні дослідники звертаються і ще довго звертатимуться до нього за відповідями на запитання, які вони формулюють стосовно найновіших проблем суспільного життя.