Соціологія
§ 2. Загальна панорама сучасної соціології
Процес широкого громадського визнання соціології як окремої галузі знань розпочався на межі XIX і XX ст. В університетах поступово запроваджувалися відповідні лекційні курси, відкривалися кафедри, створювалися журнали та наукові товариства. Перед Першою світовою війною в середовищі соціологів спостерігається інтенсивне наукове спілкування: дискусії, обмін працями, взаємні переклади тощо. Проте трагічні події наступних десятиліть — світові війни, тоталітарні режими, а також пов´язані з ними репресії, депортації та еміграції — значно уповільнили на Європейському континенті розвиток суспільствознавчих і гуманітарних наук.
Центр соціологічної активності перемістився за океан. Завдяки поєднанню видатних інтелектуальних надбань європейської науки з блискучими досягненнями власних гуманітаріїв американська соціологія вийшла за межі традиційних наукових розвідок і протягом кількох десятиліть по праву утримувала провідні позиції в більшості галузей цієї науки. Особливі ускладнення на шляху розвитку соціології в Європі створювала протягом тривалого повоєнного періоду політична та ідеологічна конфронтація Сходу і Заходу. Здавалося, виникають досить відмінні американська та європейська версії соціології.
І все ж сьогодні є достатньо підстав стверджувати, що єдність світового наукового співтовариства соціологів поновлено. Попри всі розбіжності в проблематиці, теоретичних засадах та методологічних підходах соціологи одностайні щодо загальноприйнятих у науці нормативів дослідницької діяльності та критеріїв оцінки її. Саме ця, нарешті досягнута одностайність поряд з узгодженням розуміння власної предметної специфіки і становить справжню ціннісну підвалину будь-якої наукової спільноти.
Єдність соціологів у головному, принциповому не виключає відмінностей у їх дослідницьких інтересах, предметних інтенці-ях, теоретичних уподобаннях. Сучасна соціологія, як і будь-яка інша розвинена наука, є досить складною, глибоко диференційованою системою знань: гіпотез, теорій, концепцій, галузевих дисциплін, прикладних розробок тощо. З ними докладно ознайомлюють наступні розділи. Та перш ніж перейти до розгляду конкретних тем, слід скласти загальне уявлення про ту теоретичну конструкцію, яку вам належить вивчати.
Рівні дослідження: макро- та мікросоціологія
У європейській філософії здавна склалася традиція розглядати соціальну реальність як зовнішню щодо людини. Вважалося, що суспільство, так само як і природа (а також надприродне — у частини мислителів), протистоїть людині й у той чи інший спосіб визначає її поведінку. Підстав для думки достатньо, адже люди засвоюють і набутий попередніми поколіннями спосіб життя. Індивід не має змоги вибирати, де, коли і як йому жити. Він застає певне природне і соціальне середовище і змушений пристосовуватись, адаптуватися до його умов.
Цей процес "входження" в суспільне життя прийнято називати соціалізацією. Сутність його полягає в освоєнні соціальних ролей (наприклад, сина, брата, товариша, студента, пасажира, покупця та ін.) і набутті навичок відповідної ролевої поведінки. Засвоєння і коригування таких навичок стимулюються заохоченням чи осудом з боку оточення, винагородами чи покараннями, тобто шляхом прийнятої в суспільстві системи позитивних та негативних санкцій. Соціалізація починається з раннього дитинства і відбувається впродовж усього життя, оскільки варіанти ролевої поведінки нескінченні.
Отже, людина постійно відчуває свою повну чи принаймні часткову залежність від інших людей або деперсоніфікованих зовнішніх обставин. Вона бачить, що її бажання і прагнення щоразу наштовхуються на певні перешкоди, її можливості в реалізації власної волі в досягненні своєї мети, як правило, обмежені. Вже з дитячого віку вона звикає сприймати навколишній світ людей як жорстко внормований, детермінований звичаєм, законом або чужою волею. Соціальна реальність постає перед нею як щось чуже, непідвладне, не завжди зрозуміле, часто вороже. Тому й не дивно, що в уявленнях європейських філософів людина здебільшого виступала у своїх стосунках із суспільством як пасивна сторона. Акцент робився на залежності, підпорядкованості, безсиллі людей щодо будь-якої соціальної інституції — держави, церкви, традиції, громадської думки тощо. Суспільство, його цінності та норми вважалися такою самою об´єктивною реальністю, що цілком визначає поведінку індивідів і спільнот, як і навколишнє природне середовище. Цю світоглядну установку успадкували і родоначальники соціології. В той чи інший спосіб поділяли таку орієнтацію в XIX ст. й інші автори класичних соціологічних праць різних шкіл і напрямів незалежно від того, в чому кожен із них вбачав першооснову суспільного буття людей.
Слід зауважити, що визнання об´єктивної залежності людини від дії природних та суспільних чинників не обов´язково свідчить про відсутність у неї певної свободи волі, здатності приймати рішення і діяти згідно з власними намірами, цілями, інтересами.
Деякий діапазон варіантів вибору серед наявних можливостей у соціальних суб´єктів, як правило, існує. Індивіди, соціальні групи та спільноти мають змогу більшою чи меншою мірою впливати на умови свого існування, вибирати цілі та засоби досягнення їх, визначати і коригувати стратегію поведінки. Проте саме ця активна, діяльнісна сторона соціального буття людей тривалий час залишалася поза увагою переважної більшості соціологічних шкіл, що було пов´язано з деякими особливостями становлення соціології як самостійної науки.
Перші соціологічні школи, як відомо, виростали не на власному ґрунті і, певна річ, не могли відразу позбутися впливу провідних інтелектуальних традицій свого часу. Цим, зокрема, пояснюється їх схильність до побудови універсальних систем, пошуку "останніх підвалин", "вихідних принципів" тощо. Наслідування пізнавальних стандартів природничих наук, запозичення їхніх понятійних схем зумовили популярність ідей системного бачення суспільства, органічної цілісності його утворень, функціональності організацій та структури їх. Основними категоріями соціологічного аналізу стали такі соціальні об´єкти, як суспільства та спільноти, суспільні стани, класи та верстви, а також інші макрогрупи, виділені за демографічними (стать, вік), поселенськими (місто, село), расовими, етнічними, культурними, економічними та іншими подібними характеристиками.
Взаємозалежність і взаємодія соціальних підсистем та інститутів, їхня роль у самовідтворенні або зміні суспільних систем — такі головні теми теоретичних розвідок соціологів цієї доби. Саме вони вважалися загальновизнаним предметним полем соціологічної науки. При цьому суб´єктивний аспект соціальних процесів свідомо чи несвідомо виносився за межі цього поля або ж, у кращому разі, опинявся на периферії його. Своєрідний соціологічний "ізоляціонізм", намагання будь-що виокремити свою специфічну предметну галузь створювали атмосферу упередженого ставлення до використання результатів психологічних досліджень, гальмували плідне співробітництво двох суміжних наук.
Тим часом серед гуманітаріїв по той бік океану, щоправда, на іншому ідейному підґрунті — філософії прагматизму та біхевіо-ристської психологи, набули поширення соціально-психологічні дослідження міжособистісного спілкування на рівні малих (зокрема первинних) груп, удосконалювалася техніка експериментального вивчення соціальних механізмів людської поведінки.
Вже перші спроби теоретичного осмислення нового досвідного матеріалу дали змогу вийти на незнаний раніше горизонт соціальної реальності — мікропроцеси людської взаємодії в повсякденному житті. Формування нової галузі знань, згодом названої мікросоціологією, розпочалося в 30-х роках XX ст. і завершилось розмежуванням з традиційною соціологією макропроцесів у 60-ті роки.
Тривала полеміка, що розгорнулася між прихильниками мікро та макросоцілогії , точилася в основному навколо методологічних питань: що має вивчати соціологія і в який спосіб. Перші наполягали на тому, що наука повинна виходити лише з даних досвіду, а її теоретичні поняття мають бути обґрунтовані емпірично. Тому єдиною реальністю для соціолога вони визнавали або факти поведінки людей, або прояви їхньої свідомості, які фіксуються в експерименті чи безпосередньому спостереженні. Зрозуміло, що одержати таку емпіричну базу можна, лише працюючи з порівняно невеликими піддослідними групами. Підвищені вимоги ставились і щодо логічної коректності узагальнень та формування теоретичних понять.
Основні концепції мікросоціології викладено в розд. 7 і 8. Тут же для ілюстрації наведемо короткий переказ лише однієї з них — символічного інтеракціонізму.
Ця концепція виникла як реакція на поширені серед психологів індивідуалістичні концепції особистості, які так чи інакше недооцінювали роль соціальних чинників у розвитку психічних процесів. На противагу їм засновник символічного інтеракціонізму Джордж Герберт Мід та його однодумці з чиказької школи соціологів виходили з того, що становлення людської особистості відбувається виключно в процесі взаємодії з іншими людьми, отже, є процесом соціальним. Сукупність комунікаційних процесів взаємодії конституює і суспільство, і соціального індивіда.
Символічний інтеракціонізм ґрунтується на переконанні, що природа людини й упорядкованість суспільного життя е продуктом соціальної комунікації, повсякденної взаємодії людей, постійного взаємного пристосування. Соціальна взаємодія (інтеракція) при цьому розглядається як така, що відбувається не безпосередньо (за схемою стимул — реакція), а опосередковується певними символічними засобами, яким кожен учасник взаємодії надає відповідного значення. Символічними посередниками взаємодії здебільшого е слова, але виконувати цю функцію можуть будь-які предмети або дії (наприклад, вираз обличчя, жест тощо).
Зміст або значення, які надаються символам у процесі взаємодії, залежать від попереднього досвіду індивідів, а оскільки цей досвід у кожного індивідуальний, то й взаємодія стає можливою лише за умови узгодженого розуміння учасниками спілкування значень та символів. Найпростішим прикладом може бути мовне спілкування: на очікувану реакцію можна сподіватися лише в тому разі, якщо співрозмовники надають своїм словам одне й те саме значення. Мови (усні, писемні, графічні тощо) е надзвичайно складними системами символічних засобів людської комунікації. Крім мов люди створили ще безліч інших символічних систем, без використання яких не можна уявити собі суспільне життя, оскільки вони організовують досвід людей, допомагають координувати спільні дії, підтримують згуртованість суспільства.
Цей безперервний комунікаційний процес, у ході якого індивіди та групи взаємним пристосуванням включаються в узгоджені дії, і є реальним суспільним буттям людини. Саме взаємозалежність людей і необхідність діяти спільно спонукають їх до постійної комунікації зі своїм безпосереднім соціальним оточенням (групою), і лише завдяки такому спілкуванню з часом викристалізовуються певні шаблони групової поведінки, структурні особливості групи, інші соціальні реалії. Отже, доходять висновку прихильники символічного інтеракціонізму, міжособистісна комунікація і є тією справжньою (первинною і єдиною) соціальною реальністю, з дослідження якої слід розпочинати вивчення більш складних суспільних утворень.
Полемізуючи з представниками макросоціології, інтеракціоністи закидали їм оперування невивіреними або "пустими" абстракціями, зокрема поняттями "культура", "соціальна структура", "соціальний розвиток" тощо. Неправомірність наукового використання цих понять інтеракціоністи вбачали в тому, що їм надається значення реалій, які нібито існують поза поведінкою конкретних людей та ще й здебільшого розглядаються як визначальні чинники ("причини") цієї поведінки. Насправді ж, заявляють інтеракціоністи, в культурі групи не слід вбачати щось ззовні нав´язане людям, її треба розглядати як акумуляцію усталених зразків відповідної поведінки, які виникають у комунікації і зміцнюються в процесі спільної взаємодії людей. Такою ж мірою і соціальну структуру групи доцільно сприймати просто як результат стабілізації процесів міжособистісного спілкування її членів.
Наведені приклади розмежування соціологічних концепцій макро- та мікрорівнів засвідчують, що йдеться про різне "бачення" однієї й тієї самої соціальної реальності, різні підходи і методи дослідження її. Для макросоціології — це будова суспільства, взаємозалежність та взаємодія його великомасштабних структурних утворень, які в кінцевому підсумку могли б бути інтерпретовані як чинники конкретних форм соціальної поведінки індивідів і груп. Мікросоціологія ж зорієнтована на вивчення механізмів взаємодії людей на особистісному рівні, який її прихильниками вважається базовим і розглядається як вирішальний у формуванні більш складних форм соціальної поведінки.
Зазначене розмежування, як бачимо, склалося історично і відтворює послідовність заглиблення соціальної науки у свій предмет — природу людської соціальності. Протягом останніх десятиліть спостерігаються спроби зблизити дослідницькі підходи як шляхом побудови проміжних, опосередкованих теоретичних концепцій, так і поєднанням методичних засобів і технічних прийомів.
Функціоналістський та конфліктологічний підходи
Розглядаючи витоки наукового суспільствознавства, ми вже зазначали, що перші соціологічні концепції мали своїм предметом проблематику макрорівня. Ця проблематика концентрувалася навколо двох головних питань: як і чому суспільство самовідтворюється та як і чому воно змінюється, розвивається. Залежно від успадкованих філософських уподобань акцент робився на першому або на другому. Так було започатковано два основні теоретичні підходи до розв´язання макросоціологічних проблем: функціоналістський та конфліктологічний.
Характерною ознакою функціоналізму є системне бачення суспільства. Це означає, що будь-яке суспільне утворення розглядається як упорядкована сукупність диференційованих та взаємно узгоджених частин. Кожна з таких частин має в структурі цілого своє чітко визначене місце й особливе призначення. Завдяки цьому кожна частина (елемент, підсистема) здатна виконувати свою спеціалізовану, тільки їй властиву роль (функцію) у процесі самозбереження, самовідтворення системи.
Примітною ознакою функціоналістського підходу стало використання понятійних схем біологічної науки. Щоправда, до пояснення суспільних явищ за аналогією до живої природи вдавалося чимало мислителів минулого. Однак послідовний порівняльний аналіз соціальних та біологічних організмів вперше запропонував Г. Спенсер у своїй праці "Принципи соціології" (т. 1—3,1876—1896). Суспільство, вважав він, подібно до живого організму нормально функціонує лише за умови злагодженої взаємодії його органів та підсистем. Порушення такої скоординованості призводить до негативних наслідків, а повна втрата її — до загибелі соціального організму. Кожна суспільна система складається з трьох підсистем: продуктивної, розподільчої та регулятивної. У процесі історичного розвитку людства можна, на думку Г. Спенсера, спостерігати ті самі закономірності, що й в еволюції органічного світу: ускладнення структури, зростання внутрішньої диференціації суспільних утворень, посилення їх інтегрованості, централізацію управління в них тощо.
Ці основоположні принципи функціонального підходу набули дальшого розвитку в класичних працях Б. Дюркгейма, присвячених насамперед соціологічному аналізові суспільного поділу праці. Саме в поділі праці вбачав Б. Дюркгейм джерело соціального поступу від первісних, примітивних форм співжиття, де спостерігається лише "механічна солідарність", до цивілізованих суспільств, що ґрунтується на "солідарності органічній". Поділ праці, з одного боку, забезпечує індивідам відносну самостійність, можливість самовираження в межах їхніх виробничих функцій, а з іншого — навпаки, поглиблює їх взаємозалежність, вимагає добре скоординованого постійного обміну діяльністю та її продуктами, отже, зміцнює органічну цілісність суспільства.
Сучасну версію функціонального підходу репрезентує структурний функціоналізм Толкотта Парсонса та Роберта Мертона. Виходячи з методологічних засад попередників, він поглиблює системний розгляд суспільства детальним аналізом його соціальної структури. З позицій структурного функціоналізму суспільство — це не сукупність індивідів, груп, класів, інших категорій населення, а особливий спосіб організації існування їх. Розглядаючи цей спосіб існування системно, слід виокремити в ньому такі елементи, які в безперервному процесі людських взаємодій зберігають відносну сталість свого буття, утворюючи своєрідний "кістяк", "несучий каркас" соціальної системи. Це і є структура цього конкретного суспільного утворення.
Розглянемо для прикладу вищий заклад освіти. Його структуру утворюють факультети, кафедри, обслуговуючі підрозділи. Структура промислового підприємства складається з цехів, філіалів, дільниць тощо. Структурними ж одиницями за такого підходу постають конкретні робочі (навчальні) місця, спеціалізовані для виконання певних виробничих завдань. Дещо спрощуючи, структуру підприємства (установи) можна ототожнити з його штатним посадовим розкладом, де щодо кожної посади передбачено чітко регламентовані права та обов´язки. Іншими словами, структурні елементи — це певні позиції, які індивіди займають у соціальній системі, а функції — їхня діяльність відповідно до спеціалізації в межах певної системи.
Подібно до живих організмів кожна соціальна система зорієнтована на самозбереження та самовідтворення. Це означає, що вона мусить пристосовуватися до постійних змін, що відбуваються в навколишньому (природному і соціальному) середовищі, створюючи відповідні адаптивні механізми. Вона також має забезпечувати стабільне й упорядковане спілкування своїх членів, турбуючись про зміцнення єдиної системи цінностей та ефективного соціального контролю, а також долати неузгодженості, конфлікти та кризові стани, які неминуче виникають у процесі розвитку будь-якого соціального утворення. При цьому самовідтворення соціальних систем розглядається функціоналізмом як переважно поступове успадкування, накопичення доцільних, функціональних якостей, тобто як процес безперервний, еволюційний, здебільшого позбавлений глибоких зламів, потрясінь, ка-таклізмів.
На відміну від функціоналізму, конфліктологічний підхід зосереджує увагу не на механізмах самозбереження соціальної системи, а на чинниках трансформації, якісного перетворення її. Історія людства свідчить, що соціальні утворення характеризуються не лише стабільністю, врівноваженістю, узгодженою взаємодією своїх частин, а й кризами, конфліктами, іншими руйнівними процесами, які й приводять час від часу до істотних змін у самих підвалинах суспільного життя людей.
Конфліктологічне бачення соціального світу бере свій початок у працях К. Маркса. Виходячи з гегелівського тлумачення суперечностей як джерела розвитку у сфері духу, К. Маркс запропонував матеріалістичну версію діалектики історії. Згідно з нею суспільний прогрес відбувається завдяки виникненню і розв´язанню суперечностей в царині матеріальних, насамперед економічних, відносин, які є визначальними в житті суспільства. Відносини власності на засоби виробництва зумовлюють місце людини в економічній системі. В усіх відомих історичних формах суспільства вони призводять до виникнення ворогуючих між собою класів, протистояння і боротьба яких дестабілізують наявний соціальний лад і зрештою приводять до заміни його на більш прогресивний.
Головним предметом наукових інтересів К. Маркса були економічні закони сучасного йому буржуазного суспільства. Дія цих законів, за передбаченням К. Маркса, мала в кінцевому підсумку спричинити зосередження суспільного багатства, концентрацію капіталу на одному полюсі суспільства і пролетаризацію та зубожіння переважної більшості населення — на іншому. Така поляризація капіталістичного суспільства стає джерелом постійного класового протистояння. Доведена до крайньої межі, вона має завершитися соціалістичною революцією. Класову боротьбу К. Маркс розглядав як головну рушійну силу соціального поступу, а революції називав "локомотивами історії".
Політекономічні та соціально-політичні ідеї К. Маркса, як відомо, набули поширення в робітничому русі, ставши ідеологією деяких його течій. Певної популярності набули вони і серед окремих кіл ліворадикальної інтелігенції. Марксову концепцію соціального конфлікту тією чи іншою мірою сприйняли й окремі суспільствознавці кінця XIX — початку XX ст. Проте особливо пожвавився громадський, а отже, і науковий інтерес до конфліктологічної проблематики в середині XX ст. Драматична історія попередніх десятиліть надзвичайно актуалізувала увагу до природи соціальних протистоянь та їхніх трагічних наслідків. У галузі соціології вона, зокрема, поставила під сумнів універсальність пояснювальних здатностей функціоналістської доктрини, виявила неспроможність останньої віднайти задовільні відповіді на питання, що їх поставив перед теорією новітній соціальний досвід.
Світові та локальні війни, революції, економічні й політичні кризи, тоталітарні режими, класова та національно-визвольна боротьба — все це погано узгоджувалося із запропонованими функціоналізмом моделями теоретичного осмислення сучасної дійсності. Однобічна орієнтованість лише на принципи соціального порядку, стабільності, узгодженості та інтегрованості суспільних систем, та позитивістська концепція рівноваги виявилися надто несумісними з емпіричною реальністю, перенасиченою соціальними антагонізмами і конфліктами. На хвилі зростаючого невдоволення апологетично-консервативним духом функціоналістської академічної науки в перші повоєнні десятиліття з´явилися гострокритичні виступи нової генерації соціологів, спрямовані, зокрема, на реабілітацію конфліктологічного бачення соціального світу. Серед них слід назвати насамперед праці німецького соціолога Ральфа Дарендорфа. Конфліктологічна концепція цього вченого виходить з того, що соціальні взаємовідносини людей є суперечливими, конфліктними за своєю природою. Функціонування будь-якого соціального утворення (групи, організації, спільноти та ін.) потребує узгодженості, скоординованості, а це, у свою чергу, вимагає певного підпорядкування і примусу. Взаємодіючи з іншими, люди перебувають на певних соціальних позиціях і виконують відповідні ролі. Вони зобов´язують індивіда до цілком визначеної поведінки, отже, мають примусовий характер (незалежно від того, чи усвідомлює він це). Таким чином, структура соціальних позицій утворює ієрархію владних функцій і підлеглості.
Відносини домінування та утиску, панування та пригноблення притаманні, за Р. Дарендорфом, будь-якому суспільству, саме вони і породжують соціальні конфлікти як суперечності ролевих норм і очікувань, групових інтересів тощо. На відміну від марксизму, який основу соціальної конфліктності вбачав у протистоянні економічних інтересів класів-антагоністів, Р. Дарендорф розглядає соціальну конфліктність як універсальну властивість соціальних систем, природний продукт їхньої структурованості та інтегрованості. Що ж до класової боротьби, соціальних революцій, воєн, то це лише одні з можливих різновидів соціальних конфліктів, які з певних причин не були розв´язані цивілізованими методами і внаслідок цього набули особливої напруженості. Переважна ж більшість конфліктних ситуацій може бути розв´язана не насильницькими засобами, а шляхом регулювання їх за допомогою переговорів, посередництва, арбітражу.
Суспільство не може позбутися конфліктних ситуацій, але воно має змогу робити їх регульованими, надати їм форм, сумісних із соціальною структурою, що безперервно змінюється. У такому позитивному варіанті соціальний конфлікт є справжньою рушійною силою оновлення суспільного життя, модернізації, розвитку його форм. Саме тому "раціональне приборкання" соціального конфлікту має стати, за висловом Р. Дарендорфа, одним із головних завдань політики.
Дещо поміркованішу версію теорії соціального конфлікту запропонував у цей саме час відомий американський соціолог Льюїс Козер. Свою концепцію він також побудував на критиці основних постулатів функціоналізму і протиставленні їм відповідних альтернативних тверджень. Зокрема, він виходив з того, що у своїй поведінці люди керуються не загальноприйнятими нормами і цінностями, як твердять функціоналісти, а власними інтересами. Оскільки інтереси різних груп здебільшого не збігаються, суспільне життя демонструє нам не узгодженість і солідарність, а навпаки, розмежування груп з протилежними інтересами, протистояння і конфлікти. Не можна, доводить Л. Козер, погодитися також із твердженням функціоналізму, нібито соціальні системи орієнтовані переважно на самозбереження, стабільність і цілісність. Насправді вони змушені щораз пристосовуватися до нових ситуацій, що постійно виникають, модернізувати форми людського співжиття шляхом подолання внутрішніх соціальних конфліктів.
Проте на відміну від радикальних конфліктологів Л. Козер не задовольнився лише полемікою з прихильниками функціоналізму, які бачили в соціальних конфліктах переважно негативне, руйнівне. Він мав на меті здійснити всебічний і неупереджений аналіз усіх соціальних функцій конфліктних ситуацій, що повсякчас трапляються в суспільному житті. Розглядаючи такі ситуації як вияв об´єктивних суперечностей у процесі еволюції соціальних систем, як природну конкуренцію індивідів і груп у їх боротьбі за обмежені ресурси, владу, престиж та соціальні цінності, Л. Козер дійшов висновку про здатність соціального конфлікту набувати різного характеру залежно від конкретних умов, у яких він визріває і вирішується.
Належно оцінити неординарність такого висновку, мабуть, буде важко, якщо не нагадати про суспільну атмосферу 50—60-х років, коли відбувалися теоретичні змагання "соціології конфлікту" із "соціологією порядку". Ідейно-політична та воєнна конфронтація тогочасного світу виводила проблему соціального конфлікту за межі суто академічних дискусій, надавала їй особливого громадського звучання. Протилежні ідеологічні інтерпретації обох теоретичних підходів також не сприяли об´єктивному, неупере-дженому аналізові їхніх позитивних та негативних сторін, переваг та недоліків кожного. За цих умов справді потрібні були певна сміливість і далекоглядність, щоб довести справедливість і навіть взаємодоповнюваність "ворогуючих" концепцій, поставивши у залежність їхні пізнавальні можливості соціальним характеристикам об´єкта аналізу.
Іншими словами, кожна з названих концепцій придатна, на думку Л. Козера, для розв´язання особливого класу дослідницьких завдань: функціоналізм — для аналізу проблем стабілізації соціальної системи, а конфліктологія — проблем модернізації, розвитку її. Що ж до актуальності, першочерговості тих чи інших проблем, то вони визначаються конкретним станом певного суспільства, історичними умовами, в яких йому доводиться вирішувати назрілі проблеми власного буття.
Обґрунтування Л. Козером позитивних функцій соціального конфлікту, його ідея взаємодоповнюваності функціоналістської та конфліктологічної моделей організації суспільного життя не викликали особливих заперечень з боку соціологів. Це можна розглядати як початок поступового зближення конфронтуючих концепцій, хоча, звичайно, певне теоретичне протистояння між ними і досі не подолано. На перешкоді взаємному порозумінню стає схильність сторін до абсолютизації того чи іншого чинника суспільного буття: одні перебільшують значення інтегрованості та стабільності, інші — роль соціальних конфліктів. Насправді ж обидва чинники співіснують у будь-якій соціальній системі, що створює об´єктивні передумови для теоретичного відображення такого співіснування в більш досконалій концепції.