Соціологія

§ 1. Становлення предмета соціології

Вивчення кожної навчальної дисципліни прийнято розпочинати з визначення її предмета. Що саме досліджує ця наука? Вивчення чого передбачає запропонований курс? Окреслимо, бодай наближено, проблематику цієї галузі знань.

Що вивчає соціологія

Сама назва науки (від лат. sосіеtаs — суспільство або socius — товариш) свідчить про те, що предметом дослідницького інтересу соціології має бути суспільство, тобто суспільність людей. Однак допитливий читач зауважить, що суспільство (у різних своїх проявах) вивчається багатьма науками: історичними, економічними, правничими тощо. Причетними до дослідження соціальної природи людини, тих чи інших явищ суспільного життя є також численні гуманітарні науки. Що ж вирізняє соціологію серед цього розмаїття наук, кожна з яких має власну, більш або менш визначену предметну галузь?

Тривалий час специфіку соціології, на відміну від так званих часткових, конкретних суспільних наук, вбачали в її узагальню-вальному, інтегративному характері, у зосередженості на дослідженні сутності будь-яких форм соціальності. Проте таке тлумачення специфіки соціології давно вже не задовольняє сучасних суспільствознавців, які не без підстав вважають, що це — рецидив старого соціально-філософського мислення. Скепсису додає ще й та обставина, що, як свідчить історія науки, предметна сфера будь-якої галузі знань з часом зазнає певних змін, модифікуючись із появою нових пізнавальних можливостей та практичних потреб. Мабуть, саме це дало вченим привід для жарту: "Фізика — це просто те, чим займаються фізики".

Дотеп не позбавлений певного сенсу, адже сьогодення науки, її актуальна проблематика, сучасні турботи можуть слугувати вагомим і переконливим аргументом на користь того чи іншого способу самовизначення науки. Тому і ми розпочнемо розмову про еволюцію предмета соціології саме з питання, чим займаються соціологи, на чому переважно сконцентровані їхні увага та зусилля.

Поглянемо спочатку на тематику світових конгресів соціологів, які відбувалися протягом останньої чверті XX ст. під опікуванням Міжнародної соціологічної асоціації:

1978 р. (Упсала, Щвеція) — Шляхи соціального розвитку;

1982 р. (Мехіко) — Соціальна теорія та соціальна практика;

1986 р. (Делі) — Соціальні зміни: проблеми та перспективи;

1990 р. (Мадрид) —- Соціологія в єдиному світі: подібності й відмінності;

1994 р. (Білефельд, Німеччина) — Кордони, що перетинаються, та солідарності, що змінюються.

1998 р. (Монреаль) — Спадок соціології, майбутнє соціальної науки.

2002 р. (Брісбен, Австралія) — Соціальний світ у двадцять першому сторіччі: амбівалентний спадок та зростаючі зміни.

Детальне ознайомлення з програмою кожного конгресу свідчить, що увага цих наукових форумів тяжіла до аналізу двох супротивних тенденцій сучасного історичного розвитку. З одного боку, це глобалізація виробничих, економічних, соціально-політичних, культурних взаємодій та взаємозалежностей, конвергенція суспільних утворень різного рівня. З іншого боку, саме протікання названих процесів відбувається у формах виокремлення та локалізації, за поглиблення соціокультурних відмінностей, зростаючої дивергенції та конфліктності інтересів. Прояв цих суперечливих тенденцій набув особливої гостроти й драматизму в XX столітті — за доби побудови національних індустріальних держав на теренах колишніх імперій, світових та локальних воєн, трагічних соціальних експериментів та екологічних катастроф, приголомшливих науково-технічних досягнень і досі злиденного існування більшості населення планети.

Для розколених і поляризованих посттоталітерних суспільств надзвичайної актуальності набуває проблематика XIII конгресу 1994 р. Численні міжетнічні та міжконфесійні протистояння й війни, взаємні територіальні претензії, економічні й соціальні кризи, втрата ціннісних орієнтирів, радикалізація політичних "флангів" зробили сучасний світ непередбачуваним і небезпечним. Тому головна мета конгресу, як охарактеризував її екс-президент Міжнародної соціологічної асоціації Нейл Смелзер, полягає в тому, щоб розкрити й осмислити широку сферу невизначеностей і змін, які охопили увесь світ останніми десятиліттями і справили значний вплив на суспільне життя. Зокрема, це проблема національних держав, де природними є поважання суверенітету власної держави та лояльність до неї. Звідси — проблема національної солідарності, тобто солідарності громадян, народу, держави. Проте ця ідея зустрічає опір з боку інших конституюючих елементів, що пов´язано зі згадуваними вже процесами глобалізації промислового виробництва, торгівлі, фінансів" культури, засобів масової інформації та втратою контролю окремих держав над власним майбутнім. Субнаціональні рівні теж вимагають власної частки суверенності й свого типу солідарності. Йдеться про солідарність окремих суспільних груп, яка виникає на основі регіональної, мовної, релігійної, статевовікової спільності, специфіки зайнятості або стилю життя тощо. Виникають також нові соціальні рухи, які, у свою чергу, породжують нові типи солідарності, як, наприклад, солідарність природо-охоронців, правозахисників, феміністський рух тощо.

Ознайомившись таким чином з турботами світового соціологічного співтовариства, перейдемо до проблем вітчизняних учених. У сфері фундаментальних досліджень, здійснюваних переважно академічними та університетськими фахівцями, ми знайдемо ту саму націленість на вирішення нагальних проблем сьогодення. Це — економічна, соціальна та політична трансформація; соціальне самопочуття людей, їх самовизначення за умов ціннісної дезорієнтації, а то й конфліктності; нові суспільні утворення та ідентичності тощо. Значна увага приділяється удосконаленню методичних і технічних засобів дослідницької роботи. Саме з освоєння набутків світової науки в цій галузі й розпочалось у нашій країні відродження соціології, адже розвідки у сфері суспільствознавчої теорії тривалий час були з відомих причин практично унеможливлені. Цим пояснюється та обставина, що серед надбань вітчизняних соціологів значно переважають прикладні та методичні розробки. Серед них слід назвати насамперед ті, що пов´язані з проведенням виборчих кампаній, вивченням громадської думки, діяльності численних засобів масової інформації тощо.

Зазначимо ще одну втішну й обнадійливу обставину — вихід теоретичної соціології за межі традиційної проблематики та усталених концепцій і помітний потяг наукової молоді до новітніх методологічних пошуків на перетині компетенції соціології, соціальної психології, культурології та інших гуманітарних наук. Йдеться про поглиблення інтересу дослідників до особистості, її повсякденних турбот та переживань, утаємничених горизонтів її спілкування та взаємодії з безпосереднім оточенням. Ця проблематика людської поведінки в малих групах, аналіз мікропроцесів соціального буття становлять особливий пласт дослідницької культури та теоретичних понять, що істотно відрізняються від великих, усереднених, а отже, й абстрактніших категорій, якими досі задовольнялася переважна більшість соціологічних шкіл. Поєднання ж макросоціологічного аналізу зі зростаючим проникненням у мікропроцсси людського спілкування, міжгрупової комунікації, функціональної взаємозалежності та обміну діяльністю обіцяє, на думку багатьох сучасних теоретиків, сягнути горизонтів більш тонких механізмів соціальної взаємодії, розкрити фундаментальні підвалини людської суспільності.

Ми навели лише кілька прикладів дослідницької діяльності в галузі соціології як науки. Сподіваємося, що це дасть читачеві змогу скласти попереднє уявлення про предметну сферу цієї галузі знань. Перейдемо до ознайомлення з її історією, обставинами виникнення та шляхами розвитку.

Протосоціологія

Вік соціології звичайно відлічують приблизно від середини XIX ст. з поширенням праць Огюста Конта та Герберта Спенсера, в яких було зроблено перші спроби систематизованого викладу цілісного розуміння суспільства. Звичайно, це не означає, що до появи цих праць людство залишалося байдужим до проблем свого суспільного буття і не робило спроб якось осмислити їх. Такі спроби знаходимо вже в первісних культурах у формах міфологічних та релігійних уявлень (тотемізм тощо). Стародавні цивілізації Китаю, Індії, Єгипту, Греції та Риму залишили численні письмові пам´ятки досить розвинених філософських концепцій, де світорозуміння не обмежувалося лише природним середовищем, а й поширювалося на сферу соціальних взаємин людей. Це, наприклад, етико-політичне вчення Конфуція, староіндійські Веди та Упанішади, теорія ідеальної держави Платона, протосоціологічні та етичні погляди Арістотеля, Епікура, Лукреція Кара та ін.

У мислителів стародавнього світу (особливо починаючи з Арістотеля) спостерігаємо початки диференціації знань і поступове виокремлення (відгалуження) конкретних наук з філософії. Численні спостереження за подіями суспільного життя та людською поведінкою згодом конституюються в історичні, економічні, політичні, правничі та інші суспільствознавчі дисципліни. У межах власне філософії залишається теоретичне осмислення природного та суспільного буття людини, її пізнавальних можливостей. З ускладненням філософських систем виокремлюється така галузь їх, предметом вивчення якої стає природа суспільства, або суспільна природа людини. Саме в цій галузі (її називають соціальною філософією) сформувався той фонд ідей і проблем, що його згодом успадкувала соціологія, і тому його можна розглядати як власне протосоціологію.

Стародавній світ ще не звав (принаймні не використовував) абстракції такого високого рівня, як суспільство: вона з´явилася лише у XVIII ст., і виникненню її передувала велика робота над узагальненням та систематизацією Історичного досвіду багатьох поколінь і народів. Проте елементи змісту цього ключового поняття соціології присутні вже в Арістотеля та його наступників. Спостерігаючи такі форми людського співжиття, як сім´я, рід, плем´я, громада, поліс (місто-держава), вони, природно, ототожнювали між собою дві останні, розглядаючи їх як продовження і розвиток трьох перших, тобто кровної спорідненості. Суспільність людей, сумісність їхнього існування вважалися самоочевидним фактом і пояснювались як природні (притаманні від народження) властивості.

Вищою формою суспільного життя, за Арістотелем, є поліс, оскільки в ньому права й обов´язки громадян юридично внормовані й підпорядковані спільному інтересу. Звідси і його відоме визначення людини як "істоти політичної", тобто такої, яка не може існувати поза полісом, отже, не суспільним способом. Віддаючи таким чином перевагу офіційним, громадянським взаєминам, Арістотель разом з тим приділяє пильну увагу різним формам спілкування неофіційного характеру (родинного, товариського тощо). У свою чергу, в кожному із зазначених різновидів соціального зв´язку Арістотель схильний вбачати особливий прояв єдиної суттєвої властивості — "дружності" як першооснови будь-якої форми суспільних взаємовідносин.

Іншою природженою властивістю людей філософ вважав соціальну нерівність. Він запропонував класифікацію громадян поліса за ознакою майнового стану: клас "надто заможних", клас "вкрай нужденних" та проміжний, або "серединний", клас. Віддаючи свою симпатію останньому, він вбачав у його кількісному переважанні гарантію суспільної рівноваги і злагоди. Цю непересічну для свого часу думку про середній клас як стабілізуючий соціальний фактор можна розглядати як певний підхід до системного бачення суспільного організму. Дивно, що повернення до цієї плідної ідеї відбулося лише в новітні часи. До інших цікавих протосоціоло-гічних знахідок великого мислителя античності слід зарахувати також поняття способу життя, дозвілля, субординації цінностей та деякі інші, що обґрунтував у своїх творах.

Стародавні цивілізації залишили нам чималий інтелектуальний скарб умоглядних розвідок, геніальних прозрінь і передбачень, які належним чином не оцінені й досі. Наступним поколінням дослідників античності, без сумніву, доведеться ще не раз дивувати своїх сучасників новими зразками надзвичайного духовного злету людей тієї пори.

Гуманістичний потенціал античної культури, успадкований та освоєний мислителями епохи Відродження, набув свого подальшого розвитку в працях філософів та природодослідників XVII—XVIII ст. То була переломна доба в історії західноєвропейських країн: змінювався не лише суспільний лад, а й свідомість людей. Природничо-наукова революція та філософія Просвітництва позбавили релігійний світогляд колишньої монополії. Не порвавши остаточно з ідеєю божественного походження людини, соціальна філософія тієї пори намагалася віднайти раціоналістичне тлумачення людської соціальності, а також натуралістично пояснити суспільні явища. Показовими щодо цього були концепції походження суспільства англійських філософів ХУП ст, Томаса Вудро Гоббса та Джона Локка.

Традиційно ототожнюючи суспільство з державою, вони, на відміну від античних мислителів, виводили суспільність людини не з її природної доброзичливості й схильності до спілкування із собі подібними, а навпаки, з її нібито природженої асоціальності. Первісні властивості людини, або її "природний стан", за Т.В. Гоббсом, це — почуття абсолютної свободи і вседозволеності, егоїзм, ворожість й агресивність. Звідси — "війна всіх проти всіх", а норма поведінки — "людина людині — вовк". Щоб запобігти взаємному винищенню, люди змушені були вдатися до своєрідного суспільного договору, тобто відмовитися від частки свободи і своїх прав на користь держави як виразника загального інтересу і суспільного блага. До речі, в договірні відносини, на думку Гоббса, люди вступають не з державою (сюзереном), а лише між собою, відводячи останній роль зовнішнього гаранта дотримання договору. Таким чином, суспільне буття, підпорядкованість державній владі Гоббс розглядає як вторинні, похідні від суворої необхідності вгамовувати свою первісну (тваринну) сутність.

Дещо пом´якшену версію концепції "природного стану" і "суспільного договору" запропонував згодом Дж. Локк — основоположник соціально-політичної доктрини лібералізму, автор концепції конституційної парламентської монархії, яка, зокрема, передбачала поділ влади на законодавчу, виконавчу та "федеральну". За Локком, вільні Й рівні в природному стані люди, вступаючи в договірні відносини, передають урядові лише частку своїх природних прав, а решту зберігають за собою. До таких невід´ємних прав кожної людини належить насамперед право на життя та засоби життєзабезпечення: працю і власність. Останню він розглядає як першорядну умову переходу від природного стану до суспільного. Державна влада повинна підпорядковуватися закону. Народ в особі парламенту та органів місцевого самоврядування залишається сувереном. У разі невиконання владою своїх договірних обов´язків (особливо щодо недоторканності власності як гарантії індивідуальної свободи) народ має право позбавити її довіри і розірвати з нею "договір".

Започаткована античними філософами дискусія навколо природи людської суспільності не тільки не вичерпалася нетрадиційними ідеями з цих питань Т.В. Гоббса та Дж. Локка, а й набула додаткового імпульсу для розвитку у XVIII ст. Уже учні Дж. Локка (зокрема, А.Е.К. Шефтсбері) категорично заперечували тезу про вроджену асоціальність людей, а отже, й про суспільство як неприродне, вимушене, штучне утворення. Зіткнення протилежних позицій щодо оцінки "природного стану" людей і характеру їхнього "суспільного договору" тривали в тій чи іншій формі протягом усього століття. Відповідно і суспільність людей розглядалась або як прояв їхньої свободи, природної схильності до спілкування, або ж як прояв незалежної від їхньої волі суворої необхідності.

У фокусі теоретичних пошуків опинилася проблема мотивації соціальної поведінки людей: чи суспільство виникає внаслідок притаманної людям моральності, чи цей процес відбувається незалежно від спонукань людських вчинків, тобто е об´єктивним результатом поєднання різних за характером і спрямованістю людських взаємодій. Подальшим розвитком другої альтернативи стала політекономічна версія виникнення суспільства, що бере свій початок від ідей британського філософа Дейвіда Юма та його співвітчизника економіста Адама Сміта.

Виходячи з традиційних засад моральної філософії, Д. Юм також розглядає людину як істоту, соціальну від природи. В пошуках мотивів, що спонукають її дотримуватися вимог "громадського блага", він вводить поняття альтруїстичної загальнолюдської "симпатії", яка протистоїть почуттям егоїзму та індивідуалізму. Проте у своїй соціальній поведінці, у взаєминах з іншими люди змушені керуватися принципом справедливості, який, у свою чергу, ґрунтується на усвідомленні суспільного інтересу та взаємної вигоди. Моральний обов´язок діяти справедливо, не на шкоду іншим, таким чином, не тільки не суперечить у концепції Д. Юма об´єктивним потребам суспільства, а й приводить у кінцевому підсумку до поєднання індивідуального інтересу з громадським. Саме ця взаємозалежність людей, об´єктивний збіг їхніх інтересів і визначають з необхідністю суспільний спосіб існування їх, становлять фундаментальну підвалину соціального зв´язку.

Д. Юму належить також ідея трудового походження власності ("все набувається працею"), яка згодом стала вихідною в економічній теорії А. Сміта. Класик британської буржуазної політекономії виводить суспільну взаємозалежність людей з поділу між ними праці, а отже, і з необхідності обміну її результатами. Суспільство розглядається як своєрідний трудовий і міновий союз людей, які виробляють різні види продукції та послуг. Працюючи заради задоволення власних потреб, кожен виконує також певну суспільно необхідну функцію, а отже, приносить користь іншим, що пояснює поєднання в людині індивідуального й суспільного. Останнє відтворюється в поколіннях успадковуванням суспільного поділу пращ, який історично склався і корениться в різноманітності природних умов та індивідуальних властивостей людей. Незалежно від конкретних цілей та мотивів продуктивної праці й не зважаючи на певні негативні наслідки її вузької спеціалізації, обмін діяльністю створює, за переконанням А. Сміта, об´єктивний економічний фундамент спільного існування людей.

Усвідомлення того, що суспільство існує об´єктивно, незалежно від моральних якостей його членів, їхньої релігійності, свідомості взагалі, а також спроба пояснити механізм відтворення соціальних зв´язків — найцінніші надбання соціальної філософії, які підготували підґрунтя для виникнення соціології. Іншою гілкою теоретичного осмислення суспільства була філософія історії. її плідні ідеї щодо закономірностей історичного розвитку людства, його етапів, характеру, рушійних сил і спрямованості стали одним із джерел формування перших концептуальних конструкцій молодої науки.

Основоположником філософії історії справедливо вважають італійця Джамбаттіста Віко. Суспільство він розглядає як єдиний закономірний процес розвитку людства, представлений конкретними історіями окремих народів. Мету філософського дослідження історії він вбачає в тому, щоб віднайти "спільну природу народів", загальні закони їх історичного розвитку. Кожен народ, за Дж. Віко, проходить три стадії розвитку: релігійну ("дитинство"), героїчну ("юність") та громадянську ("зрілість"). Стадія, або епоха, — це цілісна соціокультурна формація, підпорядкована своїм законам господарювання, соціальної організації, державного устрою, духовного життя. На прикладі історії Стародавнього Риму Дж. Віко демонструє закономірний характер переростання однієї стадії в наступну, неминучого завершення всього циклу розвитку загибеллю певного суспільства та переходу його до початкової стадії нового циклу. Крім ідей стадійності та циклічності історичного розвитку, у Дж. Віко знаходимо багато цікавих спостережень та висновків щодо механізму функціонування різних сфер суспільного життя, зокрема послідовність зміни форм політичного устрою, боротьба суспільних станів як головна причина таких змін, взаємозалежність економіки, політики, моралі й релігії тощо.

Іншим видатним представником філософії історії кінця XVIII ст. був німецький учений-просвітитель Йоганн Готфрід Гердер. Різнобічні інтереси, енциклопедична обізнаність дали йому змогу висловити слушні ідеї з багатьох питань природознавства, антропогенезу, суспільного життя, мовознавства, історії культури, естетики тощо. Серед чинників, що впливають на суспільне життя, Гердер називає і природні умови, але визначальною засадою історичного розвитку вважає прогрес культури. Накопичення знань, виробничого досвіду, традицій і норм, мистецькі надбання та передавання їх від покоління до покоління, від на* роду до народу і становлять, на його думку, головний зміст культурного поступу людства. Сенс цього поступу він вбачає у дедалі зростаючій гуманізації умов суспільного життя. Просвітницька діяльність Й.Г. Гердера, зокрема пропаганда ідей французьких просвітителів, справила значний вплив на духовне життя сучасної йому Німеччини, а його філософсько-історичні та культурологічні розвідки стали помітним надбанням світового суспільствознавства. Гуманістична спрямованість ідейного доробку Й.Г. Гердера зробила творчу спадщину вченого близькою сучасним поколінням людей з їхніми турботами про мир, міжнародне співробітництво, торжество загальнолюдських цінностей.

Серед загальновідомих філософсько-історичних концепцій не можна не згадати запропоновану Георгом Вільгельмом Фрідрі-хом Гегелем — класиком німецької ідеалістичної філософії XIX ст. Успадкувавши ідеї попередників про поступальний характер розвитку людства, він розглядає історію як "прогрес духу в усвідомленні свободи". Цей прогрес здійснюється через "дух" окремих народів, які послідовно змінюють один одного по завершенні своєї творчої місії. На кожному етапі всесвітньої історії носієм прогресу виступає один народ, духовні надбання якого втілюються в його державній організації, праві, релігії, мистецтві, філософії. У своєму розвитку "світовий дух" по черзі самореалізувався в "дусі" народів Стародавнього Сходу, античної Греції та Стародавнього Риму, германських народів і нарешті досягає своєї кінцевої мети — самопізнання — в духовних надбаннях німецького народу сучасної Гегелю пори (отже, в прусській монархії та в гегелівській філософії). Однак, як вважають багато критиків, заради логічної стрункості запропонованої абстрактно-ідеалістичної схеми історичного процесу автор її нехтує історичною конкретикою і рухається не від фактів, не від аналізу неповторної реальності епох, народів, особистостей, а навпаки, дає їм таку інтерпретацію, яка вигідно ілюструвала б його дедуктивні побудови.

Виникнення соціології

Середину XIX ст. — час виникнення перших систем соціологічного знання — можна вважати кульмінацією тих трансформаційних процесів, які переживала Європа і які набули згодом глобального характеру, докорінно змінивши спосіб життя людства. Йдеться про поєднання двох "великих революцій" XVIII—XIX ст.: промислової і політичної. Перша перетворила аграрні суспільства на індустріальні, а переважно сільське населення — на переважно міське. Друга змінила феодально-колоніальні імперії на національні демократії ("весна народів") і привела до влади нові соціальні сили. З цього погляду виникнення соціології можна розглядати як своєрідну відповідь на виклик часу. Мабуть, саме це і дало підставу видатному англійському соціологу, нашому сучасникові Бнтоні Гідденсу визначити соціологію як науку про соціальні інститути індустріальних суспільств.

Однак то була зовнішня, об´єктивна необхідність. До неї мали долучитися також внутрішні, суб´єктивні передумови, щоб перебудова соціального пізнання стала реальністю. На зламі століть і протягом наступних десятиліть такі передумови визріли. Серед них назвемо вже згадувані напрацювання філософів та суспільствознавців, значне поширення емпіричних соціальних обстежень, статистичні дослідження населення, застосування математичних методів обчислення тощо. Крім того, на тлі дивовижних досягнень природничих наук абстрактні, умоглядні побудови соціальної філософії та філософії історії остаточно знецінились. Традиційні методології дослідження суспільних явищ перебували у глибокій кризі.

За цих умов у наукових колах набуває популярності ідея перебудови суспільствознавства відповідно до стандартів природничих наук. Одним із перших сформулював її французький мислитель Клод Анрі Сен-Сімон, а його учень Огюст Конт надав їй згодом вигляду цілісної філософсько-методологічної програми — позитивізму (від "позитивне" знання, тобто таке, що ґрунтується не на умоглядності, а на спостереженнях та експериментах). Стосовно наук про людину і суспільство позитивізм вимагав рішуче відмовитися від "метафізичних спекуляцій" щодо соціальних об´єктів і орієнтуватися на побудову емпірично обґрунтованих теорій, так само доказових і загальнозначущих, як і природничо-наукові.

Серед інших методологічних настанов позитивізму слід підкреслити орієнтацію виключно на досвідно встановлені дані, тобто факти, і з´ясування того, як саме, а не чому відбуваються події та процеси. Пошук абсолютних, так званих кінцевих, причин було оголошено псевдонауковим, і це стало принциповою ознакою позитивістського руху. Відмова давати каузальні (причинні) пояснення була його найслабшою ланкою і з самого початку піддавалася обґрунтованій критиці. Проте розчарування наукової громадськості в безплідності старої спекулятивної філософії, принадність закликів до "точних" природничо-наукових процедур фіксації даних спостереження та методів аналізу їх сприяли популярності позитивістської програми і зростанню кількості прихильників її.

Не дивно, що першу спробу перебудови суспільствознавства на нових засадах зробив саме родоначальник позитивізму. І хоч ідеї створення "соціальної фізики" вже давно не були новими, та ніхто до О. Конта не запропонував такої розгорнутої, глибоко аргументованої філософсько-історичної системи, в контексті якої виникнення соціології (позитивної науки про суспільство, або "соціальної фізики") виглядало як прояв історичної необхідності — "великого закону трьох стадій". Докладніше з філософсько-соціологічною системою О. Конта, як і з концепціями інших класиків соціології, ознайомлять присвячені окремим персоналі-ям нариси (див. розд. 2). Тут же зауважимо, що оригінальних, власне соціологічних ідей, та ще й базованих на проголошених "позитивних" методах дослідження, О. Конт все ж не запропонував. Проте в останніх трьох томах його шеститомного "Курсу позитивної філософії" (1836—1842) справді викладено у систематизованій формі майже всі надбання в галузі суспільствознавства його попередників. Зокрема, розглядаючи внутрішню будову суспільства ("соціальну статику"), 0. Конт акцентує увагу на його органічній цілісності, системному характері, взаємозв´язку і взаємозалежності його елементів. Ці акценти започаткували згодом диференціацію соціологічних шкіл і напрямів у поясненні природи соціального зв´язку (органічна школа, структурний функціоналізм та ін.).

Інша спроба подати універсальну систему соціологічного знання належала англійському філософу і соціологу Г. Спенсеру — засновнику органічної школи, що намагалася розглядати суспільство, його будову й функціонування за аналогією з біологічним організмом та його підсистемами (уряд — головний мозок, торгівля — кровообіг, економіка — обмін речовин тощо). Цінним надбанням цієї школи став дальший розвиток ідей соціального еволюціонізму, що згодом набули поширення у зв´язку з відкриттями антропологів і культурологів, які досліджували так звані примітивні культури. Іншою галуззю, де розвивалися ідеї еволюціонізму, стала генетична соціологія, що досліджувала проблеми походження суспільства та його інститутів (шлюбу, релігії тощо).

На завершення короткого огляду протосоціологічного періоду розвитку суспільствознавства і періоду виникнення перших систем соціологічного знання зробимо деякі попередні констатації щодо проблеми становлення предмета соціології.

Знання про людину та суспільство накопичувалися у межах філософських систем і підпорядковувалися їхнім вихідним принципам. З одного боку, це стимулювало цілісне бачення світу, взаємозв´язки різних сфер дійсності: природи, людини, суспільства, пізнання. Звідси геніальні передбачення, плідні ідеї, цікаві міркування, що не втратили свого сенсу й досі. З іншого — постійне суперництво філософських шкіл, умоглядність аргументації, відсутність систематичних спостережень, а отже, і досвідної бази, довільне оперування історичними та природничо-науковими фактами знецінювали набутки суспільствознавців, гальмували розвиток соціального пізнання. Звичайно ж не можна забувати і про об´єктивні умови, відповідні соціальні потреби і запити, які також чималою мірою позначалися на уповільненні розвитку суспільної науки.

У центрі уваги соціальної філософії завжди перебувала проблематика природи людини, її суспільного способу існування, організації суспільства, його залежності від природного середовища тощо. Різні варіанти вирішення цих проблем успадкували і перші системи та школи соціологічної науки. Проголошена позитивізмом "незалежність" від філософії виявилася декларативною. Перші системи й школи соціології перебували в полоні філософського способу мислення значно більшою мірою, ніж цього можна було чекати. Від філософії вони, зокрема, запозичили і традиційні діалогічність та полемічність аргументації.

У режимі діалогу з філософією історії відбувалось, як ми вже зазначали, формування позитивістської методології науки і, зокрема, програми побудови "соціальної фізики". Полеміка з умоглядною соціальною філософією надихала й представників найпоширенішого у другій половині XIX ст. натуралістичного напряму соціології. До цієї впливової течії, яка виходила з ідей природної сутності людини і принципової єдності природи та суспільства, належали органічна школа, соціальний дарвінізм, расово-антропологічна та географічна школи. Акцентування на природному походженні соціальності та нехтування специфікою людської психіки і духовності викликали відповідну реакцію у вигляді психологічного напряму в соціології (психологія народів, теорія наслідування, інстинктивізм та ін.). Принципом, спільним для всіх різновидів цього напряму, було намагання пояснити всі суспільні явища та процеси особливостями індивідуальної або суспільної психіки.

Одній однобічності протиставлялася інша, і це не могло не викликати критики з боку тих, хто наполягав на виключно соціальній природі людини і суспільства (історичний матеріалізм Карла Маркса та соціологізм школи Еміля Дюркгейма). Прихильники першого віддавали перевагу економічним відносинам, вбачаючи саме в них першооснову ("базис") соціальної організації та вирішальний чинник розвитку суспільства. Деякі наполягали на автономії соціальної реальності стосовно інших, особливо біологічної та психічної. Суспільство Е. Дюркгейм та його послідовники розглядали як особливу реальність, природа якої має поза- та надіндивідуальний характер. У такий спосіб чинником, що конституює суспільство, проголошувалися культурно-історичні надбання людства, які успадковуються наступними поколіннями і відтворюють соціальну природу як індивідів, так і суспільства.

У цілому ж соціологія XIX ст., попри все розмаїття її шкіл і протистояння напрямів, зберігала успадкований універсалістський характер соціальної філософії і претендувала на статус загальної теорії соціальності. Навіть позитивістськи налаштована система О. Конта не відмовлялася від такої інтегративної в межах суспільствознавства функції. Разом з тим за допомогою діалогу класичних соціологічних шкіл "першої хвилі" було створено власний, досить розвинений понятійний апарат молодої науки, чіткіше окреслено проблемне поле теоретичних пошуків та шляхи співробітництва із суміжними суспільними та гуманітарними дисциплінами, які так само конституювались і визначали межі своєї компетенції.