Соціальна географія
Сучасний період розвитку соціальної географії у Західній Європі, США, Японії.
У книзі "Географія і географи" Р. Дж. Джонстон зазначає, що Друга світова війна стала взагалі точкою відліку, з якого "зручно починати історію соціографії", мотивуючи це тим, що цей час збігається з крупним вододілом у розвитку суспільств Західної Європи, США, а також Японії. Вперше великий міжнародний конфлікт був зв´язаний не лише зі стражданнями людей на полях битви, а й з боротьбою наукових доктрин. Зросла активність і престиж науки, особливо внаслідок розвитку галузі, яку зараз називають соціальною інженерією. Ця галузь виникла в період економічних криз. Тоді уряди багатьох країн сприяли розробленню заходів, спрямованих на послаблення бідності, розвиток ліберального мислення.
Зміни в суспільстві, розвиток соціальної інженерії сприяли поглибленому інтересу до суспільних наук, підняттю їх статусу і розширенню активності. Першою вийшла на престижну межу економіка, переважно завдяки працям Кейнса. Значного розвитку набули й інші науки. Настала черга соціології, соціального управління, а опісля — і соціальної географії. Розвитку соціальної географії сприяла низка факторів. Насамперед — це необхідність відбудови зруйнованого господарства, потреба в розробленні нових проектів розвитку, що вело до змін у використанні землі, територіальному перерозподілі економічної діяльності на локальному і регіональному рівнях. Потрібно було не лише реконструювати міста, а й побудувати нові, забезпечити рівномірніше розміщення промисловості та зайнятості між районами, здійснити охорону сільськогосподарських угідь, поліпшити навколишнє середовище. Все це не могло не підвищити потребу в учених-соціологах, інженерах-планувальниках, не могло не стимулювати розвиток соціальної географії. Збільшився прийом студентів на факультети соціально-економічних наук, зросла кількість наукових публікацій.
У 50-х роках нідерландський географ Герріт Ян ван ден Берг спробував сформулювати розгорнуту наукову, плодотворну, з практичного погляду, доктрину сучасної географії. Він звертав увагу на три моменти. Отже, географія повинна бути географією людини — або їй взагалі немає чого існувати. Спрямування інтересів географічної дисципліни повинно бути пов´язане з питаннями економічного характеру, а саме: взаємозв´язку людей з довкіллям, яке складається з трьох компонентів — природи, забудованого й штучно організованого простору і соціального (соціокультурного) компонента. Вивчення конкретних територіальних спільностей людей слід здійснювати в контексті всіх елементів навколишнього середовища, в межах території поширення цих спільностей і навколо них.
Герріт Ян ван ден Берг вважає, що з такою доктриною географія стає цілком продуктивним полем діяльності, яке входить у чотири ділянки планування: планування міст, планування сільської місцевості, регіональне планування (в постсоціалістичних країнах — районне планування) та відродження міста й села, тобто відновлення їх соціального і фізичного середовища. На основі сформульованої доктрини географії Герріт Ян ван ден Берг розробив робочу модель планувальних дій у цих чотирьох ділянках, яке узалежнює всі взаємопов´язані процеси забудови й організації общини (тієї чи іншої спільності людей) і особливостей її розвитку від інтегрованих процесів навчання та планування. В кожному окремому випадку ці процеси перебувають у віданні колективного керівництва, добровільно виділеного для цієї мети з членів общини. Така робоча модель дає змогу розглядати географічні фактори за зовнішніми виявами й оцінити їх творчу і перетворювальну силу. В такий спосіб усі члени общини розділяють відповідальність за управління своїм середовищем. Отже, на думку Герріта Ян ван ден Берга, на шляху впровадження цієї моделі дійова географія повинна відображати потреби людей і завдяки цьому стати цінним доповненням і опорою для академічної географії в університетах, за умови, що географи приймуть виклик нових потреб.
У1953 р. була опублікована стаття Шефера, американського економіста, котрий викладав у співпраці з географами на економічному факультеті Університету штату Айова. Він намагався визначити особливі риси географії як соціальної наукової дисципліни. Шефер наголошує: географія повинна розумітися як наука, пов´язана з формуванням законів, що управляють просторовим розподілом певних явищ на земній поверхні. Не самі явища, а їх просторові поєднання — ось сфера, в якій географи повинні намагатись відкривати закони. Це був виклик Хартшорну і його регіональній парадигмі. Величезне значення статті Шефера полягає і в тому, що він значне місце відводить розкриттю відмінностей між законами, відкритими в географії, та законами інших "зрілих" соціальних наук: перші розкривають морфологію (структуру) явищ, останні — процес.
Своєрідною відповіддю Шеферу була монографія Хартшорна "Предмет географії в перспективі", де він констатує: "Географія — це дисципліна, яка прагне до опису і пояснення змін, що відбувають від місця і до місця на поверхні Землі, як світу, в якому проживає Людина". На його думку, людські та природні фактори не можуть розглядатись ізольовано — те, що раніше це допускалось, було наслідком відданості географічному детермінізму. Отже, поділ на соціогеографію і фізичну географію — сумний факт, бо обмежує комплексний підхід до вивчення реальності.
П´ятдесяті роки XX ст. ознаменували початок так званої кількісної революції в географії. Першим науковим центром, у дослідженнях якого стали активно застосовуватись кількісні методи, був географічний факультет Університету штату Вашингтон. Тут Вільям Гаррісон організував спеціальний семінар, де взяли участь Вільям Бунге, Брайан Дж. Л. Беррі, Річард Морілл, Джон Д. Нюстуен, Едвард Ульман та ін. Цей семінар відкрив нові перспективи досліджень. З´явилась низка праць, які стали неоціненним внеском до скарбниці "кількісної революції" в географії.
У 1962 р. вийшла в світ праця В. Бунге "Теоретична географія". В ній зазначається, що географія — точна наука, а її ціль — всебічне теоретичне пояснення просторових явищ. Згодом була опублікована монографія Б. Беррі і Д. Марбла "Просторовий аналіз. Збірник зі статистичної географії", в якій зібрані багаточисленні приклади використання статистичних і математичних методів у географії.
В 60-х роках XX ст. стала широко відомою праця Аккермана "Географія як фундаментальна наукова дисципліна", присвячена організації наукового дослідження. Це був своєрідний заклик розвитку теорії до застосування кількісних методів, організації на формування законів і узагальнень тощо. В середині 60-х років зміщення акценту на статистичні та математичні методи у географії стало настільки вагомим, що очевидність необхідності гармонійного об´єднання нових кількісних методів з традиційним розгляданням предмета географічних досліджень не викликала сумніву. Це спробував зробити Пітер Хаггет у монографії "Просторовий аналіз в економічній географії". Відразу після неї була опублікована монографія за редакцією Р. Дж, Чорлі та П. Хаггета "Моделі в географії", в якій, з одного боку, простежуються положення теорій розміщення Йоганна фон Тюнена, А. Вебера, А. Льоша, В. Кристаллєра, Т. Паландера, а з іншого — регіональної науки В. Ізарда, де кількісні методи розвивались незалежно від географії.
Незважаючи на успіхи в розробленні методології та позитивні наслідки "кількісної революції", географія не володіла належною теоретичною основою, яка відповідала б новим потребам і завданням. Кількісні методи не давали змоги зрозуміти суті соціальних проблем, соціальних і культурних особливостей у різних країнах. Декотрі географи усвідомили, що між теорією й ідеологією існує безпосередній зв´язок. Як засвідчили конкретні дослідження, суспільство стало однією з основних сил в організації простору. Ось чому Рональд Аблер, Джон Адамс, Пітер Гоулд у праці "Просторова організація. Погляд географів на світ" (1971 р.) дотримуються думки, що соціальна географія вивчає поведінку людини, а головний об´єкт географії — територіальна організація суспільства.
Інші соціогеографи того часу, розвиваючи методику аналізу, також мали на меті знайти місце соціальній географії у структурі суспільних наук. Вони прагнули, щоби ця наука почала вносити власну частку в загальну справу пізнання. Саме в цьому напрямі відбувався пошук нового фокусу та нової методологій.
Джонсон зазначає, що таким фокусом стало дослідження просторових змінних і просторових систем. Соціогеографія як просторова наука, на думку вченого, була "спущена на воду" в Північній Америці у 50-х роках. До кінця 60-х років вона домінувала в усьому англосаксонському світі. Більшість досліджень віддавала данину позитивізму, намагаючись описати структури просторової організації і довести наслідки впливу віддалі на поведінку людини. Ці наукові розвідки ґрунтувались, зазвичай, на кількісних методах дослідження. Так написаний підручник Хаггета. У такий самий спосіб творив лекції професор Уотсон, котрий назвав географію наукою про віддалі, а її центральною темою — вивчення відносного розміщення людей і територій.
Огляд більшості праць того періоду за формами розміщення зробив Кінг у великому огляді "Географічний підхід до аналізу просторових форм" (1969).
Із 70-х років XX ст. позитивістська просторова наука англо-американських географів перебувала під постійним поглядом гострої критики. Незважаючи на це, саме просторова парадигма надзвичайно сильно вплинула на зростання досліджень у соціогеографії. В 70-х роках стало зрозуміло, що над людством нависла загроза знищення. Проблема виживання і збереження людини як біологічного виду стала особливо гострою у зв´язку з виникненням можливості застосування зброї масового знищення. Престиж технічних наук зменшився, а популярність соціальних наук різко зросла. Це привело до виникнення двох підходів у соціальній географії: біхевіористського, що розглядав людину як респондента на стимули, і гуманістського, що вбачав у людині індивіда, котрий постійно взаємодіє з середовищем, змінюючи і себе, і середовище. Ці напрями дотепер борються за центральні позиції у філософії соціогеографії. Тривають дискусії про суть соціогеографії, які достатньо цікаво і доступно описав Р. Дж. Джонстон. По суті, книга Р. Дж. Джонстона "Географія і географи" є, за його словами, "реконструкцією — на основі опублікованих матеріалів — філософських і методологічних суперечок всередині соціогеографії"*103.
На сучасному етапі англо-американська соціальна географія характеризується плюралізмом поглядів, які групуються навколо трьох філософських шкіл:
1. Позитивістської з її вірою в об´єктивність наукового опису й аналізу навколишнього світу та з метою формулювання законів цього світу на основі використання причинно-наслідкових законів.
2. Гуманістської (індивідуалістської), в основі якої міститься уявлення про те, що люди існують у власних суб´єктивних світах, ними створених, всередині котрих вони діють як вільні агенти.
3. Структуралістської. Вона доказує, що пояснення досліджуваних структур може бути осягнене не аналізом цих структур як таких, а лише через конструювання теорій відносно "прихованих" процесів. При цьому такі процеси не піддаються прямому вивченню, а створюють передумови, в межах яких люди і конструюють згадані структури. Більшість вчених вірять, що плюралізм посилює потенціал для розвитку нової соціальної географії, хоча шлях цього розвитку є нечіткий. Р. Дж. Джонстон, маючи на увазі соціальну географію, наголошує: наразі немає "нормальної науки", немає єдиної думки про структуру дисципліни, немає єдності у виборі еталонів і не вірить, що у найближчому майбутньому щось зміниться.
На відміну від англосаксонського напряму, надзвичайно яскраво виражену національну школу соціальної географії має Франція. Аналогічне можна сказати і про соціально-географічну школу східних країн, зокрема Японії.